Контррозвідувальне забезпечення та Служба безпеки в упа

Документи повстанського руху свідчать про велику увагу командування до підтримки внутрішньої безпеки, захисту військової таємниці, підтримки внутрішнього порядку, розглядаючи їх серед основних чинників забезпечення високої боєздатності.

Присяга вояка УПА, затверджена наказом ГВШ ч. 7 від 19 липня 1944 р., закликала повстанця бути «революційно-пильним», суворо зберігати військову і державну таємницю.

Вимоги щодо цього розкривалися, зокрема, у наказі командувача УПАД. Клячківського ч. 10 від 3 вересня 1943 р. Як зазначалося, чимало рядових бійців, командирів, штабних працівників та функціонерів запілля УПА не дотримуються вимог збереження військової таємниці, «говорять з кожним про все, що треба й не треба». Як наслідок, ворог завдає несподіваних ударів і породжує внутрішню недовіру в повстанському середовищі. Не забезпечується належний порядок роботи зі штабною документацією.

Наказ вимагав суворо обмежити коло осіб, що мають доступ до секретних документів, приховувати від населення плани передислокації, застосовувати у службовому листуванні шифри й коди, запровадити відповідальність за порушення режиму таємності.

Розробляється низка норм ативних документів, спрямованих на безпосередній захист місць дислокації та засобів зв'язку. Інструкція «Протишпигунське забезпечення постою» визначала заходи із забезпечення безпеки розквартирування повстанських підрозділів (заборона розголошувати справжнє найменування підрозділів, розмовляти з місцевим населенням зі службових питань тощо).

Автори інструкції виявили глибоке розуміння факторів, що створювали сприятливі умови для залучення частини учасників УПА до співробітництва зі спецслужбами противника: тривала, виснажлива боротьба, «безперервне ризикове життя», які призводять до «духовного заломання» особистості, «браксвідомості», перебування урядах повстанців випадкових людей, для котрих «справа визвольної боротьби є маловажною і чужою».

Документ визначав контррозвідку як специфічний «вид агентурної роботи», спрямованої на боротьбу зі шпигунами і диверсантами противника, порушниками норм збереження військової таємниці, дисципліни й моралі, саботажниками і непевними елементами у власних лавах. До основних завдань котррозвідувальної служби (КРС) належали:

• оперативне спостереження (обсервація) за рядовим і командним складом УПА, який перебуває у бойових підрозділах «чи по спеціальних справах», новобранцями, цивільним населенням у місцевостях маршів або дислокації;

• контррозвіцувальні операції;

• допит підозрілих у здійсненні ворожої діяльності або «зловлених на шпигунській роботі»;

• проведення відкритих або негласних перевірок підозрілих на плановій основі.

При контррозвідувальному нагляді за вояками УПА рекомендувалося звертати увагу на такі обставини або окремі категорії осіб:

• родинні та приватні зв'язки з населенням;

• характер стосунків у військовому середовищі та під час від пусток, особисте листування;

• минуле людини, мотиви вступу до УПА; при цьому особливу увагу необхідно було звертати на тих, хто влився до повстанців у фотографувати підрозділи і осіб, пов'язаних із повстанцями, розголошувати маршрути пересування.

Для здійснення контррозвідувальних функцій застосовувалася «контррозвідка агентура» (КРА). Вона насаджувалася за дорученнями шефів РВ та керівників АС при всіх самостійних бойових підрозділах, підрозділах забезпечення і штабах з розрахунку одне оперативне джерело на рій (8 вояків) або залежно від обставин.

Наведені вимоги не були плодом відірваного від практики теоретизування, їх виконання справді вимагалося від командирів УПА різних ступенів, про що, зокрема, свідчить наказ «коменданта СБ в головній кватирі» групи «Північ» «Каруспуна» від 15 січня 1944 р.

У ньому командний склад застерігався від прийому до лав УПА осіб із «чужих середовищ» (німецької допоміжної поліції, радянських військовополонених і партизанів, національних меншин, німців, угорців), зі звільнених з-під арешту, від контактів «з цивільними службовцями, що прийдуть за Червоною армією порядкувати державно-суспільне життя». Колишнім учасникам УПА не рекомендувалося працювати в радянських установах через загрозу покарання або вербування. Перед виконанням повстанцями відповідальних завдань вимагалося перевіряти їх органами СБ.

Наказувалося усунути «вештання членів УПА по терені», тримати їх групами, скасувати відпустки, вояків перекинути далі від рідних місць. За співробітництво зі спецслужбами СРСР і Німеччини встановлювалася смертна кара.

Бойові та допоміжні повстанські підрозділи були рясно просякнуті контррозвідувальною агентурою УПА. У звіті одного з керівників повстанської контррозвідки Аскольда (перша половина жовтня 1943 р.) ідеться, що у сотнях Негуса і Макса зі з'єднання «Богун» (УПА «Північ») із 220 стрільців до інформаційної мережі СБ залучено 26 осіб (2 сотенних, 6 чотових і 18 ройових командирів), у медичному підрозділі - 1, санітарній школі - 24.

У спогадах вояків повстанської армії підкреслюється велика роль інформування СБ УПА місцевим селянством про підозрілих, агентуру німецьких та радянських спецслужб, котра під різноманітним оперативним прикриттям (втікачі з полону, примусової праці, дезертири з допоміжної поліції тощо) намагалися діяти у районах дислокації УПА.

Спеціальним органом в УПА, що поєднував функції розвідки та контррозвідувального захисту, була її Служба безпеки, У спецповідомленні НКДБ УРСР до НКВС УРСР (12 січня 1944 р.) зазначалося, що до завдань СБ в УПА входить виявлення і ліквідація радянської агентури, яка занурюється до підпілля, створення агентурних позицій у радянських партизанських загонах, розкладницька робота серед них, підготовка агентури для вкорінення до органів радянської влади, держбезпеки і міліції.

Звіт референта СБ БО Богун (осінь 1943 р.) дозволяє дійти висновку, що на цей підрозділ покладалися завдання розвідки бойових можливостей противників (німців, поляків, червоних партизанів, бульбівців), ставлення до УПА різних верств населення, ведення слідчих справ та виконання екзекуцій, стеження за внутрішньою безпекою серед повстанців.

Апарат СБ здійснював контррозвідувальне забезпечення конспіративних ліній зв'язку. Як ішлося у наказі командира військового надрайону Ворона (25 серпня 1943 р.), на пунктах зв'язку розташовуються співробітники СБ з правами перлюстрації підпільної кореспонденції та перевірки надійності кур'єрів зв'язку4. Отже, основні завдання СБ в УПА принципово не відрізнялися від завдань, СБ ОУН, хоч, як уявляється, були наближені до потреб бойової практики.

Про надзвичайно великі повноваження СБ стосовно вояцтва свідчить наказ командувача УПА «Північ» від 14 січня 1944 р. «всі вояки, незалежно від службового становища, повинні співпрацювати з СБ, інструкції якої мають беззастережний характер, Апаратові СБ надавалася повна свобода дій у справах компетенції».

Організаційна інструкція повстанців, підготовлена у зв'язку з приходом радянських військ (не раніше березня 1944 р.), визначала СБ як «провідну ділянку» руху опору, наполягала на тому, що весь актив ОУН та УПА повинен з нею співпрацювати і безумовно виконувати всі доручення есбістів.

Командири і провідники, що приймали нових учасників ОУН та УПА без попередньої перевірки їх СБ, прирівнювалися до «явних ворогів».

Мережа органів СБ формувалася відповідно до структури військово-адміністративного поділу УПА. Коменданту запілля підлягала референтура СБ, останній - референтури ВО, військових надрайонів і районів. Робилися спроби запровадити певний штатний розклад референтури СБ військово-територіальних одиниць. В одному з документів, захопленому чекістами, пропонувалася така схема облаштування референтури військового нацрайону:

референт СБ, «ділове звено», слідчий, бойовик (імовірно, організатор бойових акцій. — Авт.), 2 кур'єри для зв'язку з вищими начальниками.

До складу «ділового звена» повинні входити 6 бойовиків зі стрілецькою та холодною зброєю, мотузками, шанцевим інструментом.

Проте керівники повстанського руху швидко зрозуміли недоцільність підпорядкування органів СБ адміністративно-територіальній мережі УПА, адже контррозвідка повинна була займати незалежне становище від об'єкта своєї оперативної діяльності.

Уже 5 жовтня 1943 р. з'являється наказ командира запілля ВО «Долина» Ворона, яким референти СБ виводилися з підпорядкування командирів запілля військово-територіальних одиниць, вони тепер інформують їх лише у справах розвідки, а по лінії контррозвідки відповідають винятково перед власни м«діловим зверхником».

Референту СБ підпорядковувалася розвідувальна мережа. Осередки або співробітники СБ знаходилися при бойових підрозділах. За структурою бригади, затвердженою наказом командира ВО «Заграва» Дубового ч. З від 3 листопада 1944 р., вона мала референта СБ та чоту СБ як поліцейський орган5. Відповідно до наказу командира ВО «Богун» від 18 квітня 1944 р. при куренях і сотнях запроваджувалися посади співробітників СБ, які поряд з політвиховниками, вважалися «найбільш довіреними друзями-революціонерами, з котрими командир знаходиться у тісній співпраці»,

Есбісти у ранзі старшин мали допомагати військовим командирам в організації розвідки, останнім заборонялося втручатися у справи співробітника спецслужби, замінювати його без санкції керівництва СБ.

Відомо, наприклад, що сотні ВО «Сян» на Закерзонні мали штатного референта СБ (на посаді підстаршини) та коменданта військово-польової жандармерії. СБ в УПА ставилися широкі й відповідальні розвідувальні завдання. Так, співробітнику СБ при сотні Орла (ВО «Турів») було відпрацьовано завдання збору відомостей про дислокацію, озброєння німців, радянських партизанів, загонів АК, бульбівців та мельниківців.

Референти СБ, що працювали за територіальною або об'єктовою ознакою, спиралися на агентурну мережу серед вояків УПА або місцевого населення. Опергрупа НКДБ УРСР «Волинці» у с.Хіноч Володимирецького району Рівненської області виявила (початок 1944 р.) групу розвідників СБ місцевого гарнізону УПА з 8 осіб, яка мала завдання агентурного проникнення до радянських партизанських загонів.

Резиденту СБ по селах Торчинського району Волинської області (1945 р.) ставилися завдання інформування про пересування військ НКВС, виявлення кадрових співробітників та агентури органів держбезпеки, збір відомостей про радянський ; актив, вербування нових оперативних джерел.

Наведемо характерний приклад бойової акції повстанців, успіх якої багато в чому обумовлювався попередньою розвідкою СБ із залученням джерел з місцевого населення. 5 січня 1946 р. у селі Буряківці Тлустянського району Тернопільської області до засідки УПА (18 повстанців підрозділу Савви під командуванням районного референта СБ Ґонти) потрапила оперативно-військова група місцевого райвідділу НКВС (25 осіб). Військовослужбовців закидали гранатами й розстріляли з кулеметів зі заздалегідь обраної вигідної позиції. П'ятьох, включаючи начальника райвідділу майора Слєпцова, що потрапили в полон, розстріляли. Жоден з місцевих мешканців не повідомив про інцидент та не допоміг у розслідуванні. Згодом з'ясувалося, що в селі розвідувальну роботу на користь СБ вели голова сільради Д. (колишній вояк УГА і учасник охорони С.Петлюри), розвідниця Калина (наречена Савви), 12 дівчат входили до «жіночої сітки» підпілля, 9 хлопців були «юнаками» ОУН.

При організації агентурної розвідки великого значення надавалося своєчасному інформуванню про військову силу противника. У вказівках надрайонного референта СБ Підкови (1943 р.) йшлося, що у випадку дій партизанських загонів на території відповідальності розвідника СБ, він терміново (просуваючись зі швидкістю не менше 10 км за годину) попереджує командування УПА, її територіально-адміністративні органи і свого керівника, організовує агентурне спостереження за противником і не припиняє його до особливого розпорядження, а також доповідає про результати боїв.

Як наказував референт зв'язку одного з військових районів Андрій (13 січня 1944 р.), «мусимо до приходу більшовиків побудувати нові штафетні лінії (зв'язку. — Авт.), урухомити жіночий зв'язок, котрий треба сильно законспірувати», забезпечити засоби зв'язку наглядом СБ».

Посилене агентурне забезпечення запроваджувалося навколо місць перебування командного складу УПА. Так, референт СБ В.Андрощук (Вороний) створив щільну агентурну мережу і перекинув кілька боївок СБ до с. Дермань Здолбунівського району Рівненської області, де у 1943-1944 рр. перебували відсм і повстанські ватажки Дмито Клячківський, Василь Кук, Яків Бусел, Ростислав Волошин, Петро Олійник, а також Микола Арсенич.

Однак не можна не зазначити, що дії есбістів у цьому населеному пункті призвели до відомої дерманськоїтрагедії — знищення близько 450 осіб (В. Андрощук на відкритому судовому процесі у Дубно визнав, що особисто скоїв 73 вбивства), з яких лише декілька були радянськими військовослужбовцями. Захоплені чекістами в 1950-х рр. бідони з матеріалами підпілля дозволили дійти висновку, що дерманська різанина стала наслідком спланованої референтурою СБ на ПЗУЗ акції.

Ефективність роботи есбістів визнавали противники. У травні 1943 р. контррозвідники повстанської армії викрили групу радянських розвідників. «Ми недооцінили сили вашої Служби безпеки, - заявили вони, - ми думали, що буде легше працювати серед вас, ніж серед дурних німців, і помилилися». За визнанням польського полковника Я. Герхарда, агентурна розвідка в середовищі повстанців «не дала ніяких позитивних результатів».

Поряд з цим специфіка діяльності СБ (часто всупереч настановам Проводу ОУН, наказам командування УПА й елементарній службовій доцільності) завдала й відчутної шкоди повстанській боротьбі. Засвідченням О. Штуля, нормальному процесу управлінні підрозділами перешкоджало надмірне втручання есбістів до бойового планування. Жорстка система контролю «загнала опозицію, під землю. Ніхто відверто не відважується висловлювати жодної, критики... Найдурніший і найжахливіший наказ був виконувавний».

Однак найтяжчі наслідки, як і для підпілля ОУН, мали фізичнії чистки, які розгортала в УПА Служба безпеки починаючи з 1943 р.

Зі слів члена ЦП ОУН М. Степаняка, відоме розпорядження про «чистку» в УПА Клима Савура наприкінці цього року. Надалі внутрішні репресивні кампанії неодноразово повторюються.

Причиною керівники повстансько-підпільного руху називають, насамперед, необхідність позбавлення від агентури противника й «непевних елементів». Ініціаторами їх могли виступати не тільки вищі провідники, а й керівники регіональних формувань ОУН та УПА.

Так, 3 березня 1944 р. організаційна референтура крайового проводу на ЗУЗ серед основних завдань УНС-УПА звертає увагу на чистку від ненадійних учасників, а також осіб неукраїнського походження. Така ж настанова містилася і в наказі командира групи УПА «Захід» В. Сидора (Шелеста) ч. 12 від 28 квітня 1945 р.

Розглянемо основні причини, які об'єктивно штовхали керівників контррозвідувальних структур до масових репресивних дій стосовно учасників «української партизанки».

По-перше, провідною причиною слід вважати зростання ефективності агентурно-оперативної роботи органів держбезпеки (утому числі з позицій партизанського руху), котрі швидко набували досвіду дій в умовах регіону. У 1944—1945 рр. кількість оперпрацівників НКВС-НКДБ на ЗУЗ досягла 22 тис. осіб. Агентурно-інформаційний апарат нараховував 359 резидентів, 1473 агенти, 13 085 інформаторів (за тодішніми уявленнями, інформатори постачали відповідні відомості, а агенти безпосередньо залучалися до активних оперативно-розшукових заходів). Оперативно розроблялося майже 400 повстанських формувань (близько 6 тис. учасників). Наголошувалося на розробленні позицій органів безпосередньо у повстанському середовищі, цілеспрямованому його розкладі.

По-друге, давалися взнаки значні втрати «лісової армії» у боях з великими контингентами регулярних військ, посилених оперативним складом, винищувальними батальйонами, агентурно-бойовими групами та озброєним активом. Частини і з'єднання ВВ були відмінно оснащені бойовою технікою та важкою зброєю.

По-третє, необхідно враховувати особливості комплектування повстанської армії. У міру наближення радянських військ проводиться мобілізація до УПА чоловіків 16—47 років з розрахунку 15-20 осіб із села, широко застосовувалися і примусові методи набору рекрутів (в одному з сіл Рівненщини у 1943 р. було зарубано 27 осіб за відмову йти до УПА). Зрозуміло, що сформовані у такий спосіб повстанські підрозділи не відзначалися стійкістю (за різними оцінками, частка мобілізованих сягала 50—60 % особового складу), поширювалося дезертирство. Список дезертирів сотні Хоми (жовтень 1943 р.) нараховував 49 осіб (майже половину чисельності). На початку лютого 1944 р. на Крем'янеччині розбігся цілий курінь з мобілізованих. Лише у лютому—листопаді 1944 р. здалося 13 тис. вояків УПА. У лютому 1945 р. на Буковині у повному складіздався курінь Перебийніса (400 багнетів), не кажучи вже про здачу окремих вояків.

Розшарування УПА йшло і за національно-регіональною ознакою. За відомостями розвідки з'єднання О. Сабурова (лютий 1944 р.), майже 40 % особового складу повстанської армії становили особи неукраїнського походження. Якою б суперечливою не була ця: статистика (у сучасній літературі наводиться більш правдоподібна — 20 %), повстанські лави і справді поповнювалися представниками і східних областей України, етнічними росіянами, представниками народів Кавказу, Середньої Азії, європейських держав (насамперед, за рахунок військовополонених, які втекли або були звільнені повстанцями), За словами інспектора ВО «Турів» Ливара, після перших боїв з радянською стороною від УПА стали відходити «східняки».

Нарешті, радянські партійні та владні структури створювали умови для відриву від підпілля його учасників та активних помічників. 12 лютого 1944 р. виходить звернення Президії Верховної , Ради та Ради народних комісарів «До учасників так званих УПА і УНРА» з амністією та соціальними гарантіями учасникам опору, які складуть зброю. 12 лютого 1945 р. подібне звернення було повторене. За рік мирними ініціативами скористалися понад 30 тис. осіб.

Активно діяла і радянська пропагандистська машина. До травня 1945 р. у регіоні працювало 3,5 тис. агітаційних колективів, поширили 20 млн листівок, 1 млн газет, 100 тис. брошур.

Поширювалися листівками звернення від імені полонених командирів УПА (як наприклад, захопленого наприкінці січня 1945 р. командира одного зі з'єднань УПА на Волині Ю. Стельмащука) з компрометацією ватажків повстанського руху (у тому числі на грунті їхніх контактів з німцями та безглуздих чисток»), закликами здати зброю.

Отже, існувала об'єктивна потреба захисту повстанських лав від розвідувально-підривної діяльності спецслужб противників, виведення з них ненадійних учасників. Проте «чистки» набули неадекватного масштабу. За словами підпільниці М. Савчин (дружини В. Галаси), вже у 1944 р. радянські органи держбезпеки мали сильні позиції у середовищі УПА, однак «не всюди й не в кожному випадку Служба безпеки зорієнтувалася у підступній тактиці агентів, і при ліквідації агентів деколи падали жертвою безневинні люди», ситуація з «критичної» переросла у «трагічну».

Зауважимо, що здійснення чисток не передбачало обов'язкового фізичного знищення підозрілих осіб, проте за ініціативою окремих керівників СБ ліквідація «непевного елементу» ставала самоціллю, основним методом протидії'реальній чи вигаданій агентурі, втрачала раціональну обґрунтованість. Згадуваний Б.Козак, що очолював СБ у ВО «Богун» та групу УПА «Південь», наприкінці 1944 р. віддав наказ поголовно знищувати підозрілих, у тому числі серед керівного складу. Про стиль дій цього есбіста промовисто свідчить його розпорядження спалити «нелояльне» село Борівку Деражнянського району Рівненської області, щоб помститися за загибель Клима Савура.

Про спрямованість терору есбістів можна, наприклад, дізнатися зі звіту осередку СБ ВО «Заграва» (15 вересня — 15 жовтня 2943 р.), який ліквідував 50 таємних співробітників, 18 комуністів, 5 німецьких інформаторів, 33 поляки, 2 німці, єврея і голландця.

Масштаб і механізм внутрішнього терору можна проілюструвати на прикладі репресій у групі УПА «Південь». За словами політичного референта Проводу ОУН на ПЗУЗ М. Мельника (24 вересня 1945 р. він був зі слідами тортур відбитий оперативно-військовою групою у есбістів на Рівненщині), йото звинуватили в розвалі роботи у східних областях і передали до СБ. Слідчі Б. Козака вибивали з нього «свідчення» про «засміченість» проводу радянською агентурою. До неї той змушений був «зарахувати» референта СБ проводу «Одеса» С. Янишевсъкого, низку командирів УПА та функціонерів ОУН, що спровокувало чистку. В її ході до травня 1945 р. знищили близько 40 повстанських командирів (серед них - начальник штабу групи «Тирса», політичний референт Архип, начальники школи мінерів та медсестер, кілька курінних командирів, ряд інструкторів). Майже повністю винищили підрозділи Матроса, Чорних гайдамаків, Колі та інші, багато членів родин цих повстанців.

За даними агента НКДБ Параски, наприкінці 1944 р. на пункті зв'язку в лісовому масиві Вербського району Рівненської області відбулася нарада за участю члена ЦП ОУН В. Кука, його заступника Вереса, командувача УПА «Південь» П. Олійника (Енея). Розглядалося питання чистки через СБ керівних кадрів ОУН та УПА. Згадані провідники опитували командний склад УПА, визначали коло осіб зі «зрадницькими настроями», котрих у подальшому знищували.

Загальна кількість жертв чисток серед повстанців становила тисячі осіб. Окрім безпосереднього підриву боєздатності УПА внутрішній терор мав і інші негативні наслідки, що не йшли в порівняння з ефектом від поборювання справжньої агентури противника. Доведені до відчаю безглуздими репресіями повстанці повертли зброю проти боївок СБ. Так, усічні 1945 р. у лісовому масиві поблишу сіл Любиковичі та Мар'янівка Сарненського району Рівненської області відбулося бойове зіткнення загону УПА і БСБ, із жертвами з обох сторін. 18 полонених есбістів повісили, а решту розстріляли. Перед цим повстанці примусили есбістів на загальному сході селян «розповісти про їхню терористичну діяльність і вчинених звірствах над місцевим населенням» .

Відомо про підрозділи УПА Адама і Слюсара, що роззброювали боївки СБ та військово-польової жандармерії, захищали від них населеня. У групі «Південь» утворилася змова командирів проти свавілля СБ, учасниками якої стали начальник старшинської школи Хмара (керівник), курінні Недоля, Шрам та інші. Заколотники були викриті СБ, Хмару повісили, інших розстріляли. Член крайового проводу Камінь створив на Крем'янеччині (де СБ знищила до 60 кращих командирів повстанців) групу для ліквідації М. Козака.

За словами М. Степаняка, надзвичайно широкі права та фактична безконтрольність породжували в середовищі «лісових вояків» ненависть до спецоргану УПА. Курінний УПА Максим Скорупський згадував, що «між старшинами і вояками УПА та СБ... витворився великий антагонізм». Звісно, це негативним чином вплинуло на процес контррозвідувального захисту повстанських формувань.

Склалася відповідна репутація СБ як «найстрашнішої служби УПА». За словами учасника повстанського руху на Волині М. Подворняка, «не було тоді в людей жодного милосердя, не було найменшої іскри сумління, бо з людей стали звірі. Здавалося, що диявол зі своєю темною силою вийшов з безодні й опанував людськими серцями.... Найбільш запам'яталося нам бандерівське СБ... Цих двох літер наші люди боялися не менш, як НКВД чи гестапо, бо хто попав до їхніх рук, живим уже не виходив. Свою жорстокість вони пояснювали тим, що тепер війна, революція, яка вимагає жорсткої руки, твердої влади. Але це не було оправданням, бо садисти завжди є садистами, в часі війни і в часі спокою. За якийсь час багато наших хлопців, що служили в УПА, втекли додому. Вони були ідейними хлопцями, пішли до УПА з патріотичного почуття, з національного обов'язку, але тепер не могли погодитися з тим, що робилося в самій УПА, не хотіли піднести руки на свого брата і зневірені пішли додому».

Нарешті, атмосфера шпигуно манії та внутрішнього терору вдало використовувалась чекістами для внесення розбрату між повстанцями, компрометації їхнього командного складу. Як зазначалося у спеціальному повідомленні НКДБ УРСР (березень 1945 р.), внаслідок посилення розкладу в підрозділах УПА та дезертирства значно активізувалася терористична діяльність СБ з переслідування носіїв капітулянтських настроїв. Ця обставина поряд зі «спеціальними агентурними заходами з розкладу ОУН-УПА викликає бродіння й розкладення в їхніх лавах», поширення думок щодо недоцільності й безперспективності подальшої боротьби з радянською владою5.

У лавах УПА, йшлося у звіті Рівненського обкому КП(б)У від 26 лютого 1945 р., склалася ситуація, коли у кожному повстанці вбачають сексота, іде поголовна чистка, чимало людей вбито за бажання скласти зброю. Чекістам достатньо провести «примітивні комбінації» (наприклад, підкинути анонімний папірець, щоб повстанця знищили свої).

Було б несправедливим не помічати разом з тим, що есбісти несли значні втрати у ході бойових дій підрозділів, котрі оперативно обслуговували. У переліку загиблих тактичного відтинку УПА «Чорний ліс» (група УПА «Захід») за вересень 1944 — липень 1945 р. з З0 полеглих у боях 12 були співробітниками СБ. Про активную участь у боях есбістів та вояків польової жандармерії згадує учасник УПА Юрій Борець.

Як бачимо, в УПА склалася доволі чітка система уявлень про завдання й методи контррозвідувального захисту своїх лав від і розвідувально-підривної діяльності противника. У структурі військово-адміністративних ланок повстанської армії формується спеціальний орган розвідувальної діяльності та контррозвідувального забезпечення - Служба безпеки. Вона мала особливий статус та вельми широкі повноваження. Негативною стороною цього стали неадекватні щодо оперативної обстановки фізичні чистки в УПА, котрі знекровлювали повстанський рух та полегшували його розкладення радянськими силовими структурами.