Тема 1.3. Народна музично-поетична творчiсть краю.

Зміст.

1.Збирачi фольклору на Донбасi.

2.Обрядовi пiснi.

3.Епiчнi жанри.

4.Лiричнi пiснi.

5. Дитячий фольклор.

Ключові слова: фольклор, народна музично-поетична творчiсть, обрядовий фольклор, думи, iсторичнi пiснi, балади, родинно-побутовi та соцiально-побутовi лiричнi пiснi, дитячий фольклор.

Цілі та завдання вивчення розділу.

Успішне вивчення розділу дозволяє:

Мати уяву про народну музично-поетичну творчiсть та класiфикацiю пiсенних жанрiв за змiстом.

Знати особливості музично-поетичноi творчостi Донбасу.

Володіти ключовими поняттями: народна музично-поетична творчiсть, фольклор, календарно-обрядовий фольклор, сiмейно-обрядовий фольклор, думи, iсторичнi пiснi, балади, родинно-побутовi та соцiально-побутовi лiричнi пiснi, дитячий фольклор.

Методичні рекомендації до вивчення Розділу 1.3.

При вивченні розділу 1.3. важно узагальнити знання про музично-поетичний фольклор Донбасу.

Вивчаючи пункт 1, зверніть увагу на прізвища збирачів та дослідників фольклору Донбасу. Вивчаючи пункт 2, 3, 4, 5, спробуйте зробить порівняльну характеристику зразків фольклору Донбасу з прикладами зразків фольклору України в цілому у збірках пісень.

1. Збирачi фольклору на Донбасi.

Першими дослідниками й збирачами фольклору на Донбасі були С.Вітьбин, П.Чубинський, І.Манжура. У 20-ті роки ХХ століття – А.Пясковський. В 30-х роках – Л.Майборода, Н.Гринченко, П.Лібедь, Л.Гайовий. У 40-х – 60-х роках О.Іонов, П.Ковешников. У 70-ті роки – М.Омельченко, А.Паз’як. В наш час на Донбасі збирають та досліджують усну народну творчість сотні студентів філологічних факультетів вищих навчальних закладів Донбасу. На Новопсковщині та Айдарі у 80-х – 90-х роках збирає та систематизує народні пісні Т.Дем’яненко-Соболь.

Характерними особливостями народної музично-поетичної творчості Донбасу як і музичного фольклору у цілому є усна форма творіння, побутування, колективна форма творчого процесу, його варіативність, імпровізаційність, традиційність, а також полінаціональний характер.

Класифікація народної музично-поетичної творчості за змістом включає обрядовий фольклор, ліричні, епічні пісні та дитячий фольклор.

2.Обрядові пісні.

Усі обрядові пісні поділяються на 2 групи: календарно-обрядові та сімейно-обрядові пісні.

Календарно-обрядові пісні, як жанр народної творчості, породжений та побудований у тісному зв`язку з трудовою діяльністю людей, супроводжуе річний цикл сільськогосподарських робіт. Обряди та звичаї, поширені у Донбасі, органічно пов`язані з християнськими святами.

Зимовий цикл пісень та обрядів - це колядки, щедрівки, а також масляничні. Пісні, зібрані на Донбасі є складовою частиною українських святців, вони мають багато свого неповторного в етнографічному змісті. Наприклад, обряд колядування у порівнянні з західною Україною полягав в обходах парубків і дорослих із зіркою, яка виготовлялась з решета, з прикріпленими до нього у вигляді променів рогів. Характерні приспіви колядок ("святий вечір") і щедрівок ("щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на здоров`я").

До ціх зразків належать:

"Щедрівочка"

(Записано від А. Савиної в 1971 р. в с. Ново-Знаменівка Донецької обл.)

Щедрівочка щедрувала

Під віконцем ночувала

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров`я.

Святи мати ризу прала,

Ризу прала та й сушила.

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров`я.

Прилетіли янголята

Взяли ризу на крилята.

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров`я.

Чи ти, тютко, не варила,

Чи ти, тютко, не пекла.

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров`я.

Скоріш неси до вікна

Скоріш неси до вікна.

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров`я.

Поки тютко донесла

Обі руки попекла.

"Ой у полі три доріжки"

(Зап. від Біленького М.Ф. в 1971 р. в с. Богородичнє Донецкої обл.)

Ой у полі три доріжки

Щедрий вечір, добрий вечір!

Там Василю сіно косить

Щедрий вечір, добрий вечір!

Сіно косить, коню носить.

Щедрий вечір, добрий вечір!

Ой їж, коню, ой пий коню.

Щедрий вечір, добрий вечір!

Буде тобі три доріжки

Щедрий вечір, добрий вечір!

Що першая - до батечка

Щедрий вечір, добрий вечір!

А другая - до матеньки

Щедрий вечір, добрий вечір!

А третяя - до дівчини.

Щедрий вечір, добрий вечір!

До батечка по сабельку.

Щедрий вечір, добрий вечір!

До матеньки по сорочку.

Щедрий вечір, добрий вечір!

До дівчини по хустину.

Велика увага у цих піснях відводиться мотиву богатого врожаю.

Весняно-літній цикл включає веснянки, гаївки, русальні або троїцькі, петрівчанські та купальські пісні.

До зразок веснянок (дівочих пісень) належать:

"Благослови мати"

( Зап. від Титаря М.З., 1895 р.н., колгоспника-пенсіонера, жителя с. Наугольнівка Сватівського району, зап. в 1963 р. Волкова Н.Ф.)

Благослови, мати, весну закликати,

Весну закликати, зиму проводжати.

Благослови, мати, весну закликати:

Зимонька - в візочку, літечко - в човночку.

"Вийди, Іванку".

Війди, вийди, Іванку,

Заспівай нам веснянку.

Зимували - не співали,

А весну дожидали!

Весна, весна, наша весна,

Та що ж ти нам принесла?

"Старим бабам - по кийочку,

А дівчатам - по віночку.

"Ой весна - днем красна"

( Зап. від Малини М.І., 1907 р.н., робітниці-пенсионерки, мешканки с. Біле Лутугінського р-на, зап. в 1974 р. Юзопавичус К.А.)

"Ой весна, весна - днем красна,

Що ж ти нам, весно, принесла?

Принесла я вам літечко

Ще й рожевую квіточку,

Ще й зелене житечко,

Ще й озимую пшеницю.

Русальні або троїцькі пісні. Від прикрашання житла зеленню і весь тиждень за трійцею носить назву "зелені святки". Цього тижня русалки стараються виявити свою діяльність. Тому троїцька обрядовість називається ще "русальною неділею". У нас, у Донбасі, русалка не зла, а пустотлива.

Петрівчанські пісні приурочені до середини літа.

Наприклад:

Та мала нічка-петрівочка,

Та не виспалась наша дівочка

Та й усю ніченьку не спала,

Та все хусточку вишивала

( Зап. від Касяненко М.М. 1925 р., с. Закотне)

День Різдва Івана Предтечі називається днем Івана Купала.

"Ой на Івана Купала"

(Купальська пісня, зап. від Коваленко Ф.Я., пенсіонерки, жительки м. Рубіжного, зап. в 1963 р. Буряк Л.А.)

Ой на Івана Купала

Вийшла та Галя гарно вбрана,

А на неї хлопці зглядаються,

Та поцілувати стіснються.

А той Іван не стіснявся,

Взяв за рученьку та й поручкався,

А білеє личко, краснії губки поцілувався.

Жниварські пісні як апофеоз всієї календарно-обрядової пісенності поділяються на три групи: зажинкові, жниварські та обжинкові. Прикладами цих пісень є: "Пора, мати, жито жати", "Маяло житечко, маяло", "Вже сонечко закотилося, нам додому захотілося", "Ой, на гору, женчики, на гору" тощо.

Родинно-обрядові пісні: весільні, народні голосіння (плачі).

Весільний обряд - це складний комплекс музично-поетичного і театрального мистецтва, у ньому відображені патріархальний побут селян. Персонажами весільної драми є наречений-наречена, батьки, дружки, світилки, свашки, бояри та інші. Складовими її частинами є сватання, заручини , підготування до весілля, весілля.

Наприклад:

КОЛИШНЄ СЕЛЯНСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ НА ДОНБАСІ (зап. Гайовим Л.Ф., ІМФЕ, ф8-4)

Сватання

Починалось сватання з посилання "старостів" від нареченого до нареченої. Кілька чоловік з нареченим відправлялися до хати нареченої, стукали там у вікно або у двері і просилися переночувати. Батько і мати питали їх звідкіля й куди вони йдуть. Старости відповідали, що вони здалеку, з села Крутихвістки. Їх запрошували до хати, а наречений залишався надворі. Переговори про сватання починались здалеку; свати говорили, що вони мисливці і гоняться за лисицею або куницею і ось-де слід привів їх в це село і до цієї хати.

Коли батько нареченої побачить, що у нареченого достатньо майна, то парубка кличуть у хату, кличуть дівчину і питають в них згоди на шлюб. Потім сватам давали хліб і "рушник", і ті відправлялись назад до батька жениха з радісною вістю.

Наступного дня після сватання батько і мати нареченої йшли до нареченого "на оглядини", щоб перевірити, чи правду говорили свати про господарство жениха. Потім відбувалося вінчання молодих. Але перш ніж повінчають молодих, піп закликав їх до себе.

З п`ятниці перед весіллям починали пекти такі вироби з тіста: "шишки", "коровай", "лежень", "пугач" і приготовляли "гільце", тобто молоду сосонку (або гілку сосни), а якщо такої не було, то вишеньку, прикрашаючи її квітами, гарусом та іншими прикрасами. У молодої, крім короваю, шишок і лежня, готували ще особливий калач. Жених повинен був доставити батькові нареченої "пугач", а її матері чоботи, невісткі платок або шмат матерії на капор.

У суботу в вечорі до молодого (уже повінчаного, дружина якого залишаеться до весілля в хаті своїх батьків) збираються дружки, три боярини, свашка і "світилка", причому "світилка" обов`язково повинна бути дівчиною, хоч би й маленька, років 10-12, два старости і "візники". Накривають стіл новою скатертиною і кладуть на нього печиво, ставлять гільце, горілку і все прикрашають колосками жита; кличуть музикантів (оркестр складався з двох скрипок, баса, цимбал і бубна).

Усі сідають за стіл, а дружко, стоячи у сінях, кричить у хату через відчинені двері: "Господи Іісусе Христосе, сине Божий, помилуй нас!" - Старости відповідають: "Амінь!" - Дружко: "Спасибі за амінь! Старосто, пане підстаросто!" - "А ми раді слухать!" - "Благословіть молодому Богу помолитись, отцю, неньці поклонитися!" - "Бог благословить!"

Після цього починають співати:

Кланяйся, Мишко, Богу,

А отцю, неньці в ногу,

Приступай близенько,

Кланяйся низенько,

Приступай ще ближче,

Кланяйся ще нижче.

Під час співів молодий кланяється батькові, матері, хрещеному батькові і хрещеній матері і родичам. Дружко знову йде за двері і знову кричить: "Старосто, пане підстаросто!" -"А ми раді слухать!" -"Благословили отцю, ненці поклонитись, так благословіть у цей чесний важний дім увійти і все добре говорити". -"Бог благословить!" (тричі разом).

Дружко входить у хату і дає молодому в руки хустку, а сам, взявши за край її, заводить молодого за стіл і співають:

Іде Михайло на посад,

Встріча його Господь сам,

Та не Господь його стрічає,

А сам батенько рідненький

Та з долею, та щасливою.

Коли ж молодий усядеться за стіл, починають співати:

Ой красна, рясна та калинонька в лузі,

А ще красніший Михайлів посад,

Михайлів посад бояри красять,

По віконечках янголи стоять,

Янголи стоять - посод веселять.

А на двіречках сам Господь стоїть,

Сам Господь стоїть - долею дарує,

А перед столом батенько частує,

Батенько частує - долею дарує.

А вгадай, Михайло, чия луччя доленька?

Луччя Божа доленька, чим батенькова;

Богова щаслива, батькова вродлива.

Дружко: "Старосто, пане підстаросто!" -"А ми раді слухать!" -"Благословіть коровай замісить!" -"Бог благословить! (тричі разом). -"Старосто, пане підстаросто!" -"А ми раді слухать" -"Благословіть таку "Хватьмаршу знайти, щоб коровай замісила!" -"Бог благословить!"

Одна із жінок - "Хватьмарша" - садить коровай у піч. Дружко: "Старосто, пане підстаросто!" -"А ми раді слухать!" -"Благословіть коровай у піч посадити!" -"Бог благословить!" (тричі разом). "Хватьмарша" бере лопату і мовби садовить коровай у піч. Дружко: "Старосто, пане підстаросто!" -"А ми раді слухать!" -"Благословить з діжкою подить!" -"Бог благословить!" (тричі разом).

Два чоловіки і дві жінки стають навколо "діжі" так, щоб кожний чоловік стояв проти жінки, навхрест, піднімають діжу на руки і, кружляючи з нею по хаті, починають співати:

Піч стоїть на стовпах,

Діжу носять на руках,

Пече наша, пече наша -

Спечений коровай!

При останніх словах кожний чоловік поспішає поцілувати під діжкою ту жінку, яка стоїть проти нього. Сміх, гам.

Дружко: "Старосто, пане підстаросто!" -"А ми раді слухать!" -"Благословіть молодому князю вечерять подать!" -"Бог благословить!" (тричі разом). Подають вечерять.

Вечеря закінчена. Всі встають із-за столу і розходяться по хатам; тільки молодий з молоддю йдуть куди-небудь на вечорниці.

"Дружбини", або "підвесілок" у такому ж порядку і того ж самого вечора відбувалися у будинку нареченої - "молодої княгині".

РОСІЙСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ НА ДОНБАСІ

В осени, коли закінчувались основні сільгоспроботи, селом ходили молоді хлопці, розвідували. З жартами, сміхом втовплювались до хати, натякали, випитували: чи є телиця, вівця, а то у нас в господарстві знадобиться. А потім уже засилали сватів. Свати приходили, як було прийнято, до трьох разів. Тільки після третього разу наречена розрізала принесений сватами хліб хрест-навхрест і розкладала на столі по чотирьох кутках: сватання відбулося. Тоді наречена перев`язувала рушниками сватів.

Перед "рукобитием" - заручинами - молодий і його товариші приходили з гармошкою, пригощали подруг нареченої, співали пісні: "Как пойду я вдоль по улице", "Да ой по полю, да по чистому", "Гей, речка быстрая", "Ой, не вырастает хлеб в поле".

Після сватання в хаті нареченої готували "приданное" - посаг.Напередодні дня весілля посаг перевозився до жениха.

В день весілля в будинку жениха збирався весільний поїзд. Приїздили до будинку нареченої. Ворота були заперті, інколи забарикадовані.

Жениха у двір не пускали, просили викуп за наречену. Після одержання викупу нареченого вводили в будинок і разом з нареченою саджали "в красный угол" - на покуті. Брат або родич при цьому кричали:

- А сестру так не отдам. Я воробьев драл, косму продавал, да я сестру вам не вітдам.

Розрахувався грошима старший дружок. Танцювали або співали: "Ой, в зиму-лето да веснушка зеленая", "Да закуковала да ой кукушечка".

Після батьківського благословення біля воріт розпалювали вогнище. Наречений і наречена, міцно взявшись за руки, переплигували через вогнище. Сідали на коней з "колокольцами"-дзвіночками і їхали до вінця в церкву. Дуга була обмотана червоними рушниками, на вуздечку корінної і пристяжної кріпились червоні паперові квіти.

Після вінчання весільний поїзд прямував до будинку нареченого, де батько і мати зустрічали молоду пару з хлібом і сіллю, саджали на покуті.

Наречену сповивали. Жениха відводили в іншу кімнату, перед нареченою вимахували фатою, закривали обличчя. Вводили жениха, питали:

- Твоя чи ні?

- Моя, - відповідав жених і цілував.

Дружка розплітала косу, заплітала дві менші коси, голову пов`язували "почальником" - шерстяною хусткою. Гості співали пісні, величання нареченому, наречений, дружку і дружці, дівчатам - подругам нареченої. Дарували подарунки.

Увечорі катались по селу, на наступний день приходили снідати до молодих. Забивали у хаті "чоп", щоб продовжити гуляння на другий день. (А в інших містах Донбасу в українських родинах це було ознакою того, що останню дівчину з цієї сім`ї віддають заміж.) На третій день влаштовували проводи далеким гостям. На цьому весілля закінчувалось.

Замикають ряд родинно-обрядової творчості народні голосіння. Різновидами плачів є рекрутські, побутові голосіння безпосередньо пов`язані категорією трагічного і мають ширше семантичне забарвлення, ніж тільки висловлення жалю за померлим. Голосили за батьківською хатою, коли доля гнала українця у чужі краї в пошуках кращого життя, оплакування батьків, чоловіків, синів, які не повернулись додому; тужили за втраченими надіями на краще життя. Для плачів характерні речитативно-декламаційна за природою основа та загальний імпровізаційний характер.

Наприклад:

"Голосіння над покійним"

(Зап. від Соболь К.П., 1902 р.н., с. Закотне)

Та відкіль же тебе виглядати,

Та коли ж тебе в гості чекати

Та чи к Різдву, чи к Великодню,

А чи к Святій Неділенці?

Та к Різдву сніжок доріжки позамітає,

А к Великодню все водиченька заллє,

А к Святій Неділенці травичкою заросте.

Та позаростають усі ж стежки-доріжки,

Де проходили ж та твої ж ніжки.

"До матері"

(Зап. від Фесенко О.М., 1908 р., с. Закотне)

Моя ненько,моя рідненька,

Та нащо ж Ви мене бросили,

Та бросили, та покинули?

Та на ноги рано не вставали,

Щоб мені гарну долю брати.

Та ви ж мені доленьку погану дали,

Я ж тепер страдаю та мучусь.

3.Епічні пісні.

До епічних жанрів належать думи, історичні пісні, балади. Виконавцями дум були кобзарі. Думи є прямими продовжувачами епічної традиції Київської Русі. У залежності від історичних подій, які в них відображено, думи бувають:

а) про боротьбу українського народу проти турецько-татарських загарбників;

б) думи про боротьбу проти польсько-шляхетських поневолювачів;

в) соціально-побутові думи тощо.

Для дум характерні речитативно-декламаційна основа та імпровізаційність словесного і музичного викладу.

Так про життя нашого краю ХVI-XVII століть дійшли до нас окремі твори, як відгук на ті події, які відбувалися на Дикому полі з татаро-турецькими ордами. Про це йдеться в таких творах як "Дума про втечу трьох братів з Азова з турецької неволі". Дума виникла після 70-років XVI століття. Вона належить до поширених творів українського народу. У ній порушуються ідеї гуманізму, такі важливі проблеми як єдність та хоробрість.

"Дума про втечу трьох братів з Азова"

... І бігли не день, не два,

Не три й не чотири;

І до Савур-Могили добігали,

На Савур-Могилі три дні, три ночі спочивали

Свого найменшого брата, пішу-пішаницю, піджидали,

А менший брат, піша-пішаниця, до тернів, до байраків добігає

І тернове віття, верхи у руки бере-хапає,

До серця козацького прикладає,

Слізьми обливає:

"Сюди мої два брати кінні прибігали,

Тернові віття - верхи стинали

І мені, найменшому брату, пішій-пішаниці, на признаку покидали,

Щоб знав я з тяжкої неволі

В землю християнську

До батька, до матері, до роду куди утікати".

Теє промовляє;

Із байраків, із мелюсів вибігає -

Не стало байраків, ні мелюсів ставати,

І тільки поле леліє,

На йому трава зелена зеленіє.

На шлях Муравський вибігає,

З-під червоного каптана чорні китиці зобачає,

У руки бере-хватає,

До серця козацького-молодецького прикладає,

Слізьми обливає,

Словами промовляє:

"Сюди мої два брати кінні прибігали,

І, видно, їх азовська орда доганяла

І посікла-порубала,

Мене, найменшого брата, пішу-пішаницю, у тернах, у мелюсах на спочинку минала!

І коли б їх кість, каже, я знаходив би,

Поховав би, похоронив би".

І теє промовляє,

Відтіля побігає;

До Савур-Могили добігає,

І тільки своїх братів рідних трошки слички забачає.

І на Савур-Могилу збігає,

Словами промовляє:

Сльозами обливає:

"Побило мене в полі

Три недолі:

Перша доля - безхлібна,

Друга доля - безрідна,

Третя доля - що своїх братів рідних не дігнав".

Картини рідного краю ми зустрічаємо і в думі "Вдова Сірко Івана", у якій розповідається про дружину й сина ватажка, про трагічний епізод у житті його родини: загибель під тором (тепер Слов`янськ Донецької обл.) сина І. Сірка - Сірченка Петра від рук татар. У думі згадується місто Тор та його околиці, козацькі сторожі понад Торцем.

До епічних жанрів народної творчості належать балади та історичні пісні. У історичних піснях - розповідь про конкретних осіб, значні історичні події та факти. У баладах предметом зображення виступає побутова сфера й вони являють собою своєрідну пропаганду моральних норм шляхом оспівування зразків чи заперечення різних видів аномалій.

Прикладом історичних пісень на Донбасі є "Пісня про Морозенка", у якій оспівується єдність героїв-патріотів на Савур-Могилі, які загинули у битвах за Батьківщину з переважаючими силами ворога. Тому смерть козацького гарнізону і Морозенка оплакує вся Україна.

Ой Морозе, Морозенку

Ой да славний козаче!

За тобою Морозенку

Вся Вкраїна плаче.

У пісні про Морозенка оспівано образ воїна-патріота, борця проти польсько-турецького завоювання. Проте ім`я історичного Морозенка не пов`язане з Савур-Могилою. Це зібраний образ козака- патріота відомого в Україні з часів боротьби проти польсько-шляхетського поневолення України.

У пісні показано перемога і розправа татарських завойовників з патріотом воїном на Савур-Могилі, де він бився до останнього подиху.

У пісні виразно постає картина битв козаків з татарами на Міус-ріці, звеличується патріотичний подвиг козаків на Савур-Могилі.

Бились з ранку козаченьки -

До ночі глухої.

Козаків лягла чимало.

А татар - утроє.

Ні один козак не здався

Живим у неволю:

Полягли всі.

Не вернувся ні один додому.

Не вернувся Морозенко

Голова завзята, -

Замучили молодого,

Вороги прокляті!

Вони ж його не стріляли

І на четі не рубали,

Тільки з його молодого,

Живцем серце виривали

Взяли його поставили

На Савур-могилу:

Дивись тепер Морозенку,

На свою Вкраїну.

Савур-Могила і зокрема та, що знаходиться на донецькій землі десь за 18 кілометрів від Сніжного - це важливий стратегічний козацький пункт у битвах з численними південно-східними нападниками.

4. Ліричні пісні

Загального уявлення набули українські ліричні пісні. Умовно їх можна поділити на:

а) родинно-побутові ліричні пісні про кохання, про родинне щастя, про жіночу долю, сирітські пісні.

б) соціально-побутові пісні, пов`язані з працею і боротьбою українського народу проти соціального і національного гноблення (козацькі, чумацькі, кріпацькі, солдатські, наймитські та заробітчанські пісні).

Прикладом родинно-побутових ліричних пісень у Донбасі є "Ні, мамо, не можна нелюба любить", "Мой милий по садочку ходить", "Сестра брату платок шила", "Вітер з поля, хвиля з моря" тощо.

Наприклад:

(Зап. від Шиліна М.Ф. у 1971 р. у с. Мирна Долина Донецької обл.)

Ні, мамо, не можна нелюба любить

Нещасная доля за нелюбом жить.

Ой тяжко, ой важко з ним річ розмовляти,

Ой краще я буду свій вік дівувати.

Подивися, доню, яка я стара,

Мені в гріб-могілу лягати пора.

Як очі заплющю, що буде з тобою,

Останешся доню повік сиротою.

Нехай за нелюбом я щастя утрачу,

Ти будеш весела, одна я заплачу.

Соціально-побутові ліричні пісні, пов`язані з працею і боротьбою українського народу проти соціального та національного гноблення. До прикладів цих питань у Донбасі належать:

а) козацькі пісні - "Ішов козак з Дону" ( зап. від М.Г.СавиноЇ у с. Ново-Знаменівка Донецької області у 1971 р.).

Ішов козак з дому,

Із Дону до дому,

Та й сів над водою,

Проклинає долю.

Чом ти, доля, доля,

Чом ти не такая,

Чом ти не такая,

Як доля чужая.

Чужа доля не робить,

Та все чисто ходить,

А я заробляю,

Та й все пропиваю.

Зароблю копійку,

Та й ту на горилку.

Зароблю полушку

Та й ту на закуску.

б) кріпацькі - "Отпустили крестьян на свободу" (зап. від Г.Ф. Івашко у м. Красний Луч у 1938 р.)

Отпустили крестьян на свободу

Только землю не дали народу:

Вот вам милость дворян и царя.

Без земли мужички пропадают,

А дворяне и рады тому,

Что дешевле они нанимают

Мужичков на роботу свою.

в) рекрутські і солдатські - "Солдатская" (зап. М. Гайдай у 1930 р.)

Ныне времечко военно,

От покоя удаленно

Наша кинбурнска коса

Наделала чудеса.

г) чумацькі пісні - "Ішов чумак бережком" (зап. від М.Ф Шиліна у с. Мирна Долина Донецької обл. у 1971 р.)

Ішов чумак бережком

Із ремінним батіжком,

Гей, гей дочумакувався.

За плечами торбина,

Ще й латана.

Гей, гей дочумакувався.

Мені з вами не стояти

Шлях дороги не питати,

Гей, гей треба мандрувати.

Пішла доля лучами,

Широкими степами,

Гей, гей треба догоняти.

"Ой чумаче, чумаче" (зап. від В.А. Мельник в Ірміно на Донбасі у 1937 р., зап. Т. Майборода).

Ой чумаче, чумаче,

Чом ти не рано з Криму йдеш,

Не всіх чумаків ведеш?

Тільки нема одного -

Брата мого рідного.

Він застався у Криму,

Сіль набирать на вагу.

Случилося причина -

Сіль голову пробила ...

д) наймитські, заробітчанські, шахтарські.

"Заробітчанська" (зап. від М.А. Дудник у м. Білолуцьк)

Вітер з поля, хвиля з моря,

Ой та й довела любов до горя.

Світ біленький закрутився.

Ой та й на плечі орел садився.

- Ой ти орле, сизокрилий.

Скажи мені правдоньку, де мій милий?

- А твій милий та й в городі.

Ой та на литейному заводі.

Ой він робе, виробляє,

Ой та мідні трубоньки виліває ...

Ой та де взялися та вражії люди,

Ой та й розпаяли мідні труби?

Пішла слава по заводу

Та й на ту дівчиноньку, що без роду.

А я слави та й не боюся,

Я на тій дівчиноньці та й оженюся.

"Наймицька" (зап. від Г.Т. Шаповалової 1887 р.н. у м. Ганусівка)

Ой звідти гора, а від тіль - друга,

Поміж тими крутими горами сходила зоря.

Ой то ж не зоря, ой то не ясна.

Ой то ж моя молода молода дівчина по воду пішла.

- Дівчино моя, напій же коня -

З рубленої нової криниці, з нового відра

- Козаченьку мій, коли б я твоя,

Взяла б я коня за шовковий повід та й напоїла

- Дівчино моя, чом заміж не йшла?

- Бідна була, по наймах служила, пари не знайшла!

- Козаченьку мій, чом не женився?

- Я у Крим ходив, там і забарився, тим і не женився.

- Дівчино моя, сідай на коня,

Та й поїдем у чистеє поле, до мого двора!

А в мого двора нема ні кола,

Тільки стоїть кущ калини, та й та не цвіла ...

- Калино моя, чом ти не цвіла?

- Зима люта була, мій цвіт оббила, тим і не цвіла!

5. Дитячий фольклор

Значним пластом музичної народної творчості є дитячий фольклор, який складається з двох підрозділів:

а) пісні, що творяться і виконуються дорослими (колискові, забавлянки, потішки);

б) власне дитячі ігрові пісні та приспівки (заклички, примовки, скоромовки, лічилки тощо).

Наприклад:

"Любі мої дівчатоньки" (зап. від М.Ф. Біленького, с. Богородичне Донецької обл. у 1971 р.)

Любі мої дівчатоньки,

Невесело гулятоньки,

Ходить осінь бабусенька,

В неї плаття жовтесеньке.

Туча пливе садочками,

Дзвонить нібо дзвіночками,

То листечка тріпочеться,

Вмирать йому не хочеться.

А осінній вітер віє,

Туманами сіє, сіє,

Нехай сіє, не плачемо,

Що там буде, побачемо.

"Нумо звідси" (зап. від М.Ф. Біленького у с. Богородичне Донецької обл. у 1971 р.)

Нумо звідси, нумо звідси,

Осінь з холодом прийшла,

Журавлям вже стало кепсько,

Полетів шукать тепла.

Ви прощайте, жабенята,

Жалко кидати нам вас,

Ваші кулекання веселі

Розважали завжди нас.

Питання до самоконтролю.

1. Розкрийте зміст та сутність поняття народна музично-поетична творчість.

2. Складіть розповідь про класифікацію жанрів народної музично-поетичної творчості за змістом.

3. Наведіть приклади зразків різних жанрів народної музично-поетичної творчості, які характерні для Донбасу.

1.4.Народне декоративно-ужиткове мистецтво краю.

Змiст.

1.Загальна характеристика декоративно-ужиткового мистецтва та народного образотворчого клубу “Лiвша”.

2.Розманiття видiв та жанрiв народного декоративно-ужиткового мистецтва на Луганщинi.

Ключовi слова: народне декоративно-ужиткове мистецтво, вишивка, мережка, ткацтво, художня обробка металу, рiзьба по дереву, художне скло, лозоплетiння, писанкарство, керамiка.

Цiлi та завдання вивчення роздiлу.

Успiшне вивчення роздiлу дозволяе:

Мати уяву про особливості народного декоративно-ужиткового мистецтва Луганщини.

Знати особливості напрямів художніх промислів.

Володiти ключовими поняттями: народне декоративно-ужиткове мистецтво, художня вишивка, ткацтво, гончарство, кераміка, писанкарство, художня обробка дерева, металу, лозоплетіння, художнє скло.

Методичнi рекомендацii до вивчення Роздiлу 1.4.

При вивченнi роздiлу 1.4. важливо узагальнити знання у галузі декоративно-ужиткового мистецтва Луганщини.

Вивчаючи пункт 1, звернiть увагу на сутності поняття «народне декоративне-ужиткове мистецтво краю» та традиційності й регіональних особливостях побуту сучасних художніх промислів.

Вивчаючи пункт 2, звернiть увагу на особливості художніх промислів Луганщини.

1.Загальна характеристика декоративно-ужиткового мистецтва та народного образотворчого клубу “Лiвша”.

Широкого визнання в нашому краю набуло декоративно-ужиткове мистецтво.

Термін “декоративне” означає прикрашальне, а “ужиткове” вміщує в собі мистецьку працю та властивості всіх галузей мистецького виробництва.

Під декоративно-ужитковим мистецтвом розуміється галузь художньої творчості, спрямованої на естетично-художнє формування середовища людини, створення мистецьких виробів для побуту. Твори декоративно- ужиткового мистецтва пов’язани з національними й етнічними особливостями, народними звичаями й традиціями.

У сучасному побутуванні можна виділити п’ять функцій декоративно-ужиткового мистецтва:

• святкову, що відроджується у культурі одягу;

• утилітарну, згідно з якою вироби народного мистецтва використовуються як необхідні предмети;

• комунікативну, що набуває особливого значення у міжнародних контактах;

• сувенірну, поширену внаслідок туризму і культурних зв’язків з країнами світу;

• естетичну, яка охоплює всі попередні і виступає необхідною умовою їх виявлення.

Декоративно-ужиткове мистецтво Луганщини пишається розмаїттям видів і жанрів творчості. За технікою виконання воно розподіляється так: вишивка і ткацтво, мережка і мереживо, художня обробка дерева, металу, каміння, плетіння з природних матеріалів, сутажу, художнє скло, кераміка і гончарство.

За видами застосовуваних матеріалів декоративно-ужиткове мистецтво розподіляється так:

• ужиткові твори об’ємно-просторової форми, виготовлені з переважно твердих матеріалів, в яких доцільність і виразність конструкції поєднані з декором: дерево, камінь, кістка і ріг, їх обробляють технікою різьблення, точіння та ін.;

• художні вироби з кераміки, скла, металу, виготовлені технікою лиття, формування, виточування;

• моделювання предметів зі шкіри, рогози, волокнистих рослин (льону, коноплі).

На сьогоднішній день збереженням та розвитком кращих традицій декоративно-ужиткового мистецтва Луганщини займається обласний народний клуб “Лівша”, який у 1980 році був створений з метою подальшого розвитку художніх промислів, об’єднання і спрямування творчості самодіяльних майстрів області, надання їм практичної допомоги та популяризації народного мистецтва серед населення. Першим керівником його став Борис Петрович Осмачкін, кандидат технічних наук, самодіяльний майстер.

Етапною в житті клубу стала обласна звітна виставка, що відбулася в березні 1984 року. Після якої рішенням колегії Міністерства культури УРСР, клубу було присвоєне почесне звання “Луганський обласний народний клуб “Лівша”. А в 1994 році для відзначення найяскравіших майстрів різних видів народної творчості рішенням колегії Луганської обласної державної адміністрації введено звання “Народний самодіяльний майстер декоративно-прикладного мистецтва Луганщини” та “Народний самодіяльний художник Луганщини”. Загалом майстрів які у різні часи отримали це звання вже більше ста.

На сьогоднішній день клуб об’єднує більше двохсот членів і їх кількість поступово зростає.

Починаючи з 2005 року керівником клубу ведеться робота по створенню клубів-осередків у кожному місті та районі області, що дозволить налагодити більш тісні зв’язки з майстрами найвіддаленіших сіл та районів. На сьогоднішній день таких клубів-осередків вже 4, це клуб “Тонус” (м. Свердловськ), “Промінь” (м. Красний Луч), “Берегиня” (Сватівський р-н), “Джерело” (м. Лисичанськ). Протягом 2006 року планується створення таких клубів у містах Ровеньки, Антрацит та Стаханов.

Особливу увагу у своїй роботі керівництво клубу приділяє вихованню підростаючого покоління. Обласний клуб “Лівша” має дитячі колективи-супутники – зразковий колектив “Родинний вогник” центру дитячої творчості м. Луганська, комплексний позашкільний заклад “Радість” Палацу дітей та юнацтва Артемівського району м. Луганська, зразковий дитячий колектив “Гончарик” м. Успенка Лутугинського району, керівники подружжя В.І. та Л.В. Воронови; дитяча гончарна студія “Відродження” с. Пархоменко Краснодонського району, керівник М.Павлюк.

В м. Луганську існує громадська організація інвалідів-художників і ремісників „Артіль”. Головою правління і засновником є Тетяна Іванівна Ктітарєва. Вона член Національної спілки художників України, інвалід 1 групи. Всю роботу здійснюють учасники організації на громадських засадах. Матеріальну підтримку іноді отримують від різних благодійних фондів. Членами організації є обдаровані діти, що мають хист до одного з видів образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва.

Клуб постійно прийме участь у різноманітних виставках, ярмарках та фестивалях, які проходять як в Україні та за її межами, таких як:

обласний фестиваль національних культур „Мій дім, моя родина – Луганщина і Україна.м. Луганськ;

• свято поезії, літератури та творів декоративно-прикладного мистецтва “Лесині джерела” м. Новоград-Волинський Житомирської області, Україна;

• свято культури і мистецтва культурних регіонів України “Родослав” м. Івано-Франківськ, Україна;

• свято Слов’янської культури “Хотмижська осінь” м. Хотмиж Білгородської області, Росія;

• свято культур “Шолоховська весна” с. Вьошки Ростовської області, Росія;

• міжнародний фестиваль мистецтв “Слобожанський спас” м. Сватове, Луганська область, Україна;

• міжнародний фестиваль козачої культури “Любо” сел. Станично-Луганське, Луганська область, Україна;

• всеукраїнська виставка “Експо центр” м. Київ, Україна;

• всеукраїнська виставка „Український сувенір”;

• виставка-конкурс „Кращий товар року”, на який у 2005 році клуб одержав медаль третього ступеню.

Клуб веде роботу по національному збагаченню, збереженню та розвитку народних художніх промислів. За підтримки адміністрації області та Луганського обласного центру народної творчості клубом здійснено багато різнопланових виставок, за результатами яких обласний клуб “Лівша” отримав диплом та бронзову медаль на Всеукраїнській виставці “Український сувенір – 2005” , що проходила за підтримки президента України в рамках Всеукраїнської виставки-конкурсу “Кращий вітчизняний товар року”.

В різні роки керівництво обласного народного клубу "Лівша" здійснювали Тетяна Василівна Зевелева, Тетяна Леонідівна Звягінцева, Леонід Максимович Філь, Тетяна Василівна Кармазина, Людмила Костянтинівна Ковригіна, Семен Іванович Прохоров, а з 1998 року і до сьогодення керує клубом Надія Гаврилівна Слюсар, народний самодіяльний майстер декоративно-прикладного мистецтва Луганщини. Вона займаеться традиційною українською народною вишивкою.

2.Розманіття видів та жанрів народного декоративно-ужиткового мистецтва на Луганщині.

Ткацтво. Вишивка. Мережка.

На території Луганської області народна вишивка, ручне ткацтво, мережка є найпопулярнішими і наймасовішими різновидами народної творчості. Асортименти виробів майстрів досить традиційний – рушник, жіночі та чоловічі сорочки, хустки, столові та постільні комплекти, порт’єри, плетені і ткані гобелени, килимки, доріжки для підлоги тощо.

Вишиті і ткані вироби відрізняються розмаїттям колірних вирішень – від скромних, витриманих у постельних тонах до яскравої різноколірної гармонійної гами. Продовжують також використовуватися традиційні сполучення червоно-чорних і синьо-червоних барв. У вишивці переважає квітково-рослинний та геометричний орнамент, виконаний дрібним і великим хрестиком, гладдю, тамбурним швом у сполученні з вишиванням. Майже всі види виробів прикрашають мереживо і мережка, що виступають як додатковий декоративний елемент і надають виробу легкості і вишуканості. Водночас в композицію орнаменту органічно вкомпоновані мотиви польових квітів, традиційних троянд, лілій, дерева життя, ягід, гроно винограду фантастичні птахи, жарптиці.

Унікальними творами, художнім надбанням народу є килими України. В них знайшли відображення найкращі здобутки майстрів у галузі декоративного ткацтва, висока культура технічного виконання, колористичне розмаїття композицій. В українських килимах домінуючу роль відіграє багатство орнаментації. За змістом орнаментальних мотивів виділяються килими рослинні й геометричні. Так, народні майстри Слобожанщини і Правобережжя перевагу надавали рослинному орнаменту. Впродовж віків викристалізовувалася високохудожня система орнаментики килимів улюбленими рослинно-квітковими мотивами на Півдні України і в районах Східного, менше Західного Поділля. Геометризовано-рослинний орнамент притаманний килимам Волині. На Західному Поділлі, Галичині, Закарпатті домінує чітко окреслений геометричний орнамент.

На Луганщині в цій техніці працює тільки одна майстриня - О. Резнікова, мешканка с. Розкішне Лутугінського району.

В Україні дуже мало майстринь, які працюють саме на ткацькому верстаті з використанням традиційних технологій. На сьогоднішній день в Луганській області в цьому виді декоративно-прикладного мистецтва працюють Г. Варламова з с.Гречишкіне Новоайдарського району та А.Ясинська з Слов’яносербського району.

В колекції Ганни Кіндратівни близько ста домотканих рушників, а також серветки, доріжки та ін. Її роботи були представлені на II Всеукраїнській звітній виставці у м. Києві 2004 р., де їх високо оцінили етнографі-народознавці. У 2005 році вона отримала звання “Народний самодіяльний майстер декоративно-прикладного мистецтва Луганщини”.

Складним, поліфункціональним видом ткацького мистецтва є виготовлення шпалер, гобеленів. Український гобелен, основні види якого становлять декоративний і монументально-декоративний, розвивався на ґрунті національних традицій. Це сприяло урізноманітненню пластично-образної мови цього виду мистецтва, цікавих кольорових вирішень та технік виконання: введення ажурного плетіння, аплікації, вишивки, в’язання шнурків тощо. Часто в одному виробі використовуються і льон, і коноплі, і шкіра, і металеві нитки, і синтетичні волокна. Майстринею цього профілю є Т.Бережна з м. Рубіжне.

Найбільш масовим, улюбленим видом народного мистецтва є вишивка. її місце та роль у житті людини, в обрядово-ритуальній сфері освячені віковими традиціями, відгомін яких дійшов до наших днів. Вона завжди використовувалась як оберіг від лиха, негараздів, хвороб, як побажання щастя й добра. Нею прикрашали ті місця, які найбільше впадали в око, оздоблювали одяг (сорочки, пояси, спідниці, головні убори, хустки, свитки), скатертини, рушники, постіль, кінську збрую (сідла, чепраки).

Вироби виконувалися переважно на домотканих полотнах: лляних, конопляних, вовняних. Серед кольорів ниток (ручнопрядних, а також фабричних) найпопулярнішими були червоний, чорний, синій, білий та золотий кольори. Традиційні техніки: набирування, вишивка, гладдю, хрестиком, занизуванням, муаровий шов та інші. Часто вишивки мали однаковий вигляд з обох сторін, що надавало виробу особливої художньої цінності.

Сюжетні композиції вишивок поділяються на чотири групи: геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тваринні), антропоморфні та їх комбінації. Геометричний орнамент притаманний всій слов’янській міфології, він дуже простий, складається з повздовжніх смуг, зубців, ромбів, квадратів, овалів, спіралей, зірок, хрестів. Основними символами рослинного орнаменту є зображення дерева, листя, винограду, барвінка, яблука. Тваринний орнамент складається з вишивок різних птахів, звірів, риб, а також їх окремих частин як своєрідних оберегів. Нерідко ці орнаменти переплітаються в мотивах, що поєднують квітучі рослини з птахами і окантуванням в’юнкою гілкою.

Унікальною пам’яткою мистецтва вишивання є рушники. Великомасштабні, сильно геометризовані рослинні мотиви на їх обох кінцях, як правило, спрямовуються до середини центральної площини. Широко відомі рушники з геометризованими антроморфними мотивами, з мотивами дерева життя, з сиренами (диво-птахи з давніх легенд), орлами, з рослинним орнаментом.

Для кожного регіону, де виготовлялися рушники, була характерною своя технологія, орнамент та підбір кольорової гами. Чернігівщина славилася вишивкою гладдю з поєднанням червоних та чорних ниток. Полтавщина вишивала червоними, сірими з чорним або кольоровими смугами і хрестиком, прутиком, мережкою, ланцюжком тощо. На Волині червоним по білому вишивали хрестиком, прутиком, ромбами, лініями різних напрямів. Київщина вишивала хрестиком, гладдю, занизуванням білими, чорними, жовтими, голубими кольорами. Виділялося Поділля своїм колоритом та орнаментом. Використовуючи різні шви та техніки вишивки, тут створювалися геометричні візерунки чорного кольору з червоним, синім, жовтим, зеленим. В Західній Україні вишивки гладдю або хрестиком відрізнялися багатством орнаментів, яким властиві червоний, зелений кольори, різні відтінки жовтого. Слобожанщині властиві стилізовані рослинні та геометричні орнаменти вишиті хрестиком, пів хрестиком та гладдю червоним, чорни, синім кольорами.

Рушник став одним з найвагоміших символів, необхідним атрибутом усіх українських обрядів, національною гордістю. З ним зустрічали народження нової людини, гостей, супроводжували шлюбні процеси, прикрашали ікони, накривали ним хліб. Він виконує численні функції: естетичну, пізнавальну, комунікативну, символічну, знакову. Рушник віддзеркалює культуру народу, містить інформацію про звичаї, обряди, обереги, розкриває характер людського світобачення, здійснює передачу національних традицій від покоління до покоління. .

Вишивка є найпоширенішим промислом на Луганщині. Майстри цього виду народної творчості є в кожному місті та районі. Сучасні майстрині зберігають та продовжують народні традиції, органічно вплітають елементи поліхромії. Вироби вишивальниць зберігають характерні для традиційних слобідських рушників орнаменти

Різноманітність технічних прийомів, багатство орнаментальних мотивів, високий рівень виконання демонструють майстрині Н. Слюсар, Н. Жилякова, Л. Капралова, С. Жукова, В.Косенко, В.Кривоніс, А.Литвинова, Н.Лебедєва, Є. Пирогова, Л.Капралова м. Луганськ, Н.Анохіна м. Успенка Лутугинського району, І.Волощенко м. Щастя, Т.Гусарчук та О.Павлова м. Антрацит, Л. Свілогузова та Л. Левадна м. Сватово та інші .

Заслуговує схвалення те, що зусилля і прагнення цих майстрів насамперед спрямовані на вивчення і творчий розвиток кращих традицій української народної вишивки, про це свідчать цікаві зразки вишитої ікони, неповторність яких визначена їх зв'язком із стародавніми традиціями місцевого шитва золотими та срібними нитками.

Поруч з вишивкою і ткацтвом поширені художні вироби з мережки, в'язання і макраме. Простими інструментами —- гачком и спицями майстрині виготовляють звичайні ужиткові речі, але своїм талантом підносять їх на рівень справжнього мистецтва. Витончений ажурний візерунок одержують шляхом вигадливого майстерного переплетення ниток Г.Астаф’єва, Н.Бовкун, М. Горохович, Г.Капінус , Л.Кузнецова, О.Лебединська, Л. Лук'янова, Л. Орлова, Р Сушкова та інші.

Рiзьба по дереву.

Особливе місце в розвитку народного мистецтва України належить роботі з деревом, прикладом якої можуть бути численні вироби так званої художньої галантереї – чорнильні прибори, ножі для розрізування паперу, всілякі скриньки, що користуються величезним попитом далеко за межами України. Адже типовим національним сувеніром є саме дерев’яні предмети, прикрашені чудовою інкрустацією (металевий дріт, бісер, перламутр).

З деревини обробляли транспортні засоби, посуд, знаряддя праці, хатнє начиння. З’являються нові професії ремісників: ложкарі, різьбярі, теслярі, бондарі тощо. Дерев’яною була і зброя, прикрашена дорогими металами: стріли, луки, щити. Характерним для України стало будівництво дерев’яних споруд, їхній зовнішній вигляд та внутрішнє оформлення: двері, стеля, сволоки, одвірки, вікна, оздоблені різними видами різьблення та орнаментом, ставали справжніми витворами мистецтва. З дерева робили й хатні меблі: скрині, столи, лави, стільці, полиці, божниці. Для бідних селян вони були досить простими, в їх прикрашенні значення надавалося лише профільованому вирізуванню та різьбленню. Плідного розвитку набув промисел виготовлення різних дерев’яних музичних інструментів.

Отже, дерево було найдавнішим і найпопулярнішим матеріалом декоративно-ужиткового мистецтва, що легко піддавався обробці. Розрізняли тверду (клен, дуб, в’яз, явір, слива, яблуня), м’яку (липа, вільха, сосна, ялина, осика) та середньої твердості (черешня, горіх, береза) деревину, оскільки це зумовлювало її волого проникність. В оцінці якості деревини бралися до уваги текстура, фактура, колір тощо.

Техніки виконання дерев’яних виробів були досить різноманітними і мали різні функції в обробці матеріалу. Найпоширеніші з них: видовбування, виточування, вирізування, профілювання, різьблення, інкрустація, розпис, випалювання. Дуже часто багато з них поєднувалися в одному виробі, що надавало йому особливої краси і неповторності.

Художня обробка дерева на Луганщині представлена різьбленням та точінням. Пошук дедалі нових сучасних форм та технічних прийомів для вираження художніх задумів, технічна майстерність та композиційна виразність притаманна таким самодіяльним майстрам Луганщини, як Л.Терещенко та О. Терещенко м. Северодонецьк, О.Жур, В.Шигобєєв та С.Ткаченко м. Алчевськ, О.Клименко с. Веселе Старобільський району, М. Лесик та В.Макарчук м. Красний Луч, В.Мезін м. Сватове, В.Буйко та Ю.Тихий м. Луганськ .

У жанрі декоративно-об'ємної скульптури плідно працює шахтар з м.Алчевська В. Шигобєєв. Маючи від народження хист художника, він вміє побачити красиве у звичайному, із примхливих, химерних за формами коренів,стовбурів дерев, гілок створює неповторні, дивоглядні речі — «Ведмідь»,«Лісовик», «Восьминіг», «Голова дракона».

Оригінальні дерев'яні ікони створюють С.Ткаченко та О. Жур. Автори використовують різні породи дерев, підпорядковуючи їх різноманітному композиційно-бразному рішенню іконографічних сюжетів.

Народні умільці з Красного Луча М. Лесик (лісова скульптура) та В.Макарчук (коренепластика) творять у безпосередній близькості до природи і у неї вчаться майстерності. Виразна природна форма коріння або гілки надихає їх на створення фігурок звірят, пташок, морських створінь, казкових героїв, які в них напрочуд виразні у своїй життєвій привабливості.

Художній метал

Одним з найдавніших видів народного декоративно-ужиткового мистецтва є обробка кольорових металів: благородних (золото, срібло), неблагородних (бронза, мідь, олово, свинець, цинк тощо) та чорних (залізо, сталь, чавун). Види технік обробки металів охоплюють лиття, кування, карбування, гравіювання, чернь, емаль, кольчужне плетіння.

Кращі зразки народного металообробного промислу з дивовижною гармонією поєднують природні властивості металу з професійною вправністю та естетичної свідомості творця. В металообробному ремеслі на Луганщині працюють Е.Кіш (сел. Успенка Лутугінського району) та О. Ткаленко (м. Антрацит).

Без перебільшення можна сказати, що буквально зачаровували своєю легкістю, ажурністю твори майстра художньої обробки металу з м. Лутугіно Е.Кіша.Його набір для шампанського, чайний сервіз, коньячний сервіз, холодна зброя вирізняються високим чуттям властивостей металу і майстерністю його обробки. Е.Кіш розпочав свій творчий шлях в сімнадцять років. Спочатку займався різьбленням і навіть отримав звання народного майстра України та творчі пошуки привели його до металообробного промислу. Для того, щоб максимально приблизитись до оригіналу минулих століть майстер вивчає історичну літературу, використовує стародавні прийоми обробки металу. Його кубки, сервізи, вази, скриньки, шаблі, шпаги – унікальні.

Захоплення зброєю Ткаленко Олександра Олександровича почалось з дитинства. Своє перше замовлення він отримав ще навчаючись у школі. Самостійно вивчаючи техніку виготовлення зброї Олександр Олександрович досяг високого рівня майстерності. У 2005 році на спеціалізованій виставці холодної високохудожньої зброї м. Київ майстер отримав першу премію.

Керамiка.

Яскравими пам’ятками декоративно-ужиткового мистецтва є керамічні вироби, що набули розквіту саме в Україні, бо в її надрах багато високоякісних червоних, червоно-бурих і світло-сірих глин. Виготовлення кераміки являє собою довготривалий і трудомісткий процес, котрий вимагає від ремісника володіння різноманітними вміннями – від вибору глини до термічної обробки виробів.

Керамічні вироби поділяються на чотири групи: декоративний посуд (амфори, полив’яні глечики, дитячі іграшки), побутовий посуд (миски, горщики, сковорідки, кашники, барильця, тикви, куманці тощо), оздоблювані плитки-кахлі (вироблялися майстрами і використовувалися для оздоблення будинків, церков, облицьовування печей), будівельні матеріали (черепиця та плоска цегла для печей).

Традиційними для українського гончарства є вироби циліндричної, конічної, кулястої форм. Існують різні способи їх оздоблення: рихтування, ріжкування, наліплювання, фляндрівка. В систему оздоблення входять орнамент (горизонтальні, вертикальні, діагональні, горизонтально-вертикальні, асиметричні композиції), рослинні мотиви (листя, квіти, триквіт, колосся, сосонки, виноград), а також образи птахів, риб, сцени з життя. Художня кераміка – один з найдавніших поміж традиційних для Луганщини видів народної творчості.

Виробництво сучасної народної кераміки визначає традиційність з притаманною їй системою художніх образів, а також індивідуальний пошук у межах збереження локальних творчих канонів. Гончарство Луганської області представлене творчiстю М.Павлюка с. Пархоменко Краснодонського району, а кераміка - М.Ярошко м. Луганськ, Л.Вороновоi та В.Воронова м. Успінка Лутугинського району, Р.Галимова, Ю.Меченіса м. Северодонецьк.

Писанкарство.

Унікальним українським мистецтвом, пов’язаним водночас з віруванням, міфологією, обрядами, є писанкарство. Писанка – важливий предмет язичницького культу, що відображав релігійні уявлення давніх людей, їх поклоніння плодороддю, величання весняного народження. Символіка писанки надзвичайно глибока й проста. Яйце символізує сонце та весняне відродження природи (воскресіння). У дохристиянські часи писанка виконувала роль оберега. Господарі закопували писанки в землю, бо вірили, що сила яйця сприятиме щедрим жнивам, розкладали писанки на могилах батьків, дідів, закопували в могили дітей, дарували один одному тощо. Вважалося, що писанку треба вміти написати, знати, коли саме треба це зробити, вміти замолити, а найголовніше – розбиратись, кому яку дарувати, щоб символіка відповідала смислу дарування.

З часом звичаї, пов’язані з писанкою, втратили своє первісне язичницьке значення, наповнилися новим християнським змістом і залишились у народних традиціях, як символ Великодня, дитячих ігор, гаївок-веснянок.

Мистецтво писанкарства ґрунтується на таких основних символічних малюнках:

• кривулька, безконечник (меандри) – означає нитку життя, вічність сонячного руху;

• тригвер, ружа, зірка, хрест (квадратний) – символ сонця, чотирьох сторін світу, або неба, землі, повітря, вогню, води (символи життя);

• сорок клинців – сорок точок життя, успіх господарства, добробут та чесність людини;

• павучок (круторіг, вітрячки, розетки, павутиння) – один з найдавніших солярних знаків;

• крапочки – небесні світила (у християнстві – сльози Божої Матері);

• смерекові гілки, рослини – вічна юність, здоров'я, краса, буяння природи;

• пшеничні колоски – символи врожаю.

Яйця, пофарбовані в один колір, називають крашанками. Їхні кольори теж мають певну символіку. Червоне яйце означає радість, життя, любов, для молоді – надію на одруження. Жовте – місяць і зорі, у господарстві – врожай. Блакитне – небо, повітря, магічне значення для здоров’я. Зелене – воскресіння природи, її багатство, родючість, врожай. Чорне з білим – пошану духів, душ померлих, подяку за охорону від злих сил. Сполучення кількох кольорів з візерунками в орнаменті з чотирьох-п’яти фарб – родинне щастя, мир, любов, успіх тощо .

Кожний регіон має свої особливості у визначенні головних кольорів писанки: на Поліссі, Волині, частині Поділля виготовляють переважно червоні писанки; для Подніпров’я характерні широкі симетричні поля і товсті лінії; Наддністрянському Поділлю притаманні чорні писанки з темним і білим тлом; Гуцульщині - писані жовтим і білим по червоному.

За традицією дітям дарували писанки світлих кольорів; хлопцям і дівчатам – із солярними символами, веселих кольорів; господарям – із сорока клинцями або кривульками; літнім людям – з чорними барвами та поясами.

Писанкарство не характерне для Луганщини в минулому, але на сьогоднішній день в цій техніці працює Т.Коновал м. Свердловськ. Роботи майстрині зберігаються в музеях м. Свердловська, м. Луганська та м. Коломиї Івано-Франківської області в музеї писанки . Зараз вона член Національної спілки майстрів України. Вона є автором методики та програми навчання дітей дошкільного віку писанкарству й засновником студії писанкарства при краєзнавчому музеї.

Також починаючі майстри писанкарства є у містах Алчевськ, Антрацит, Красний Луч та Слов’яносербському районі.

Художне скло.

Давнім видом декоративного мистецтва є художнє скло. Виробництво речей із скла називається гутництвом. Найпоширенішими осередками цього мистецтва були Чернігівські, Київські, Волинські землі, де було достатньо потрібної сировини, а саме писка, крейди, вапна, тугоплавкої глини, поташу.

Українські майстри виробляли різноманітні сорти простого, зеленого, синього, димчастого скла, а також кришталь, віконне й лампове скло, кухонний посуд, вази тощо. Самобутнім національним явищем стало мистецтво гутного скла, з якого виготовлявся повсякденний і святковий посуд для зберігання напоїв. У декоруванні цих виробів переважав розпис подливами та олійними фарбами, виконаний пензлем у традиційній палітрі барв: біла, жовта, червона, блакитна. Крім гілок, квітів, букетів траплялися зображення козаків, птахів та тварин, портрети знаних осіб.

Сучасне українське скло вирізняється розмаїттям композиційних образних вирішень, що ґрунтуються на широкому діапазоні технік і технологій виробництва. Луганській області. Зі склом працюють С.Анiкеев м.Луганськ, Ю.Шпирко м.Краснодон, М.Ярошко м.Луганськ. В техніці гутного скла працюють Д.Гончаренко Л. Бондаренко, В.Коваль та В. Розсоха з Попаснянського району.

Лозоплетiння.

Плетiння з природних рослинних матеріалів – один з давніх видів народної творчості, що розвинувся набагато раніше ніж гончарство та обробка дерева і металу, є попередником ткацтва. Основний сировинний матеріал у промислі плетення – лоза, крім лози вживається рогоза, солома та сутаж. Народні умільці застосовують традиційну техніку плетіння: проста, пошарова, ажурна, спіральна, хрестикова та інші. Цим видом творчості займаються П.Бойко, Г.Гончарова, подружжя Гайцуренко, Є. Коваленко, В.Коваленко, Л.Козлова, В.Козлов, М.Литвин, М.Мiщенко Н. Ярмолюк та інші. Простота і ясність архітектоніки їхніх виробів, вдало виявлена фактура матеріалу, використання орнаментальних мотивів,декоративність, експресивність форм, оригінальність кольорового звучання, фантазія і віртуозність виконання - такі риси визначають своєрідний почерк цих майстрів.

Живопис. Графіка

Живописні твори відбиваються прагненням художників-любителів опанувати таємниці малярства, відобразити навколишній світ і свої власні почуття.

Відродження духовності, відновлення зв'язку з православ’ям відбилися як у тонких ліричних пейзажах із зображенням храмів, так і в позначених трепетним почуттям зображеннях євангельських персонажів. У цьому жанрі особливо виділяються роботи В.Кувичко (Біловодський район) та В.Шпорука (м.Антрацит). Традиції українського народного розпису знайшли продовження у тематиці та життєрадісному колориті полотен С.Гурної (м. Алчевськ) та О.Маковей (м.Северодонецьк), своєрідно відбилися у складних і яскравих індивідуальних композиціях Н.Склярова (м.Лисичанськ). Велична краса природи, замилування безмежними степовими краєвидами чи скромними куточками рідної землі, окремою квіткою чи буйними садами - все це знайшло втілення у сповнених душевного тепла акварельних мініатюрах К.Литовченко та пейзажній флористиці Л.Голубенко – майстрів з м. Свердловська.

Питання для самоконтролю.