Спогади л. Винниченко про гімназійні роки свого дядька в. Винниченка (учень Єлисаветградського земського реального училища).

«У гімназії навчався Володимир на кошти Андрія Павленка, який тоді працював у друкарні. В гімназії бешкетував, курив. Виявляв неабияку сміливість, на екзамен одягав український одяг, солом’яний бриль. За це його не любили. «Ми тебе вчимо не на свинопаса, а на чиновника», − часто чув такі застереження»¹⁶

Ю. Тищенко пише: «свідомо чи не свідомо, він (Винниченко − А.Т.) гостро ставав в оборону свого мужицького походження і фізично, і поводженням. Він навмисне підкреслював те, що походив з селянського роду і свідомо говорив своєю українською мовою, як з товаришами-гімназистами, так і з учителями. Вже тоді в його думках зародилося питання: − Чому ж так, що мова, якою говорять його батьки і більшість людей, забороняється і висміюється? Вже тоді склалася думка, що це несправедливо, що забороняють говорити йому безправно, що глумляться над його мужицькою мовою вороги народу. ... Почалися роки завзятої боротьби за свої права з учительством. Що далі, то боротьба та поширюється, і вже в середніх класах гімназії В. Винниченко з кращими товаришами по гімназії, що переходять на його бік і під його вплив, закладає гурток, який починає боротьбу за людські права свої, як учнів, а також веде підготовчу роботу для того, щоб виступити серед народу і розкрити йому очі на всі кривди, які йому чинять правлячі кляси, та повести до боротьби за кращу долю...»¹⁷

Спогади учня 2-ї одеської гімназії в.Б. Антоновича про своє навчання

«Ці три роки складають для мене незабутній період мого життя − це були роки, коли складається моральне обличчя людини, і в цьому я багатьом зобов’язаний 2-й гімназії; тепер в старості, відчуваю до її впливу глибокий пієтет; гуманне ставлення до нас директора та вчителів, вплив живого і європейські-освіченого міста та дружне та щиро віддане культурному прогресу коло товаришів поклали на все моє життя незабутній відбиток: глибоке розуміння совісті, прагнення до справедливості, добра і правди, дещо, можливо оптимістичну, але вельми заспокійливу глибоку віру в прогрес»¹⁸

Спогади учня Одеського реального училища г.Ф. Борзякова про намагання залучити учнівський гурток в юнкерському училищі до діяльності «Центрального одеського учнівського гуртка»

«В юнкерському училищі організувався гурток. На мою долю випало тут вести справу. Запропонував юнкерам шаблон: самоосвіта та наш каталог системного читання. Шаблон не підійшов. Регулярних зборів та гурткового читання організувати було неможливо, а забезпечуй їх нелегальною літературою та поручи їм яку-небудь «справу»: Які тут справи, коли й журнальчик видати неможливо! В «справі» відмовили, але одного з юнкерів треба було ввести в наш ЦК, як представника навчального закладу. Висунута була кандидатура Накропіна. Він звернув увагу на себе на одній з вечірок пристрасними звинуваченням нас в балаканині, ігноруванні військового середовища та взагалі бездіяльності»¹⁹.