Виникнення дисидентського руху наприкінці 1950 - початку 1960-х рр.

Наприкінці 1950-х – на поч. 1960-х рр.. почався рух дисидентів (інакодумців, з лат. – «незгодних»). На цей рух вплинули зовнішні фактори: антикомуністичний рух у Східній Європі, розпад світової колоніальної системи, прийняттям ООН «Загальної декларації прав людини» (1948 р.). Дисиденти вели ненасильницьку боротьбу через гуртки, спілки, об’єднання й комітети. Проводили антиурядову агітацію й пропаганду, видавали «Самвидав». Серед дисидентів були інтелігенти, робітники та селяни.

Дисиденти провели конференцію з питань культури мови в Київському ун-ті, демонстрації біля пам’ятників Т. Г. Шевченку в Києві та Каневі. В 1964 р. вони протестували проти підпалення зловмисниками Київської публічної бібліотеки АН УРСР.

У грудні 1958 р. вийшов закон СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини». В новому кримінальному кодексі УРСР була збережена стаття 62 «антирадянська агітація і пропаганда». Диседентів переслідували як «ворогів радянської влади».

В 1959 р. виникла Українська робітничо-селянська спілка (лідер – юрист Левко Лук’яненко, Львів). Метою спілки був вихід України із складу СРСР, захист прав людини. У 1961 р. Львівський обласний суд засудив Л. Лук’яненка до страти, але незабаром замінив на 15-річне ув’язнення в таборах та 10-річне заслання.

Правозахисні позиції УРСС обстоювали Об’єднана партія визволення України (1953-1959 рр., Івано-Франківськ), Український національний комітет (1961 р., Львів), Український національний фронт (1960-ті) та інші. Відзначилися Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл, І. Кандиба, С. Вірун, В. Луцьков та ін..

Переслідуючи дисидентів уряд заявляв, що в СРСР немає політичних в’язнів. У серпні-вересні 1965 р. було заарештовано близько 20 дисидентів. У відповідь на це Іван Дзюба видав твір «Інтернаціоналізм чи русифікація?», який адресував першому секретарю ЦК КПУ П. Шелесту. В книзі він критикував національну політику КПУ й нехтування нею прав українського народу.

Дадатки

Дати:

лютий 1954 р. - входження Кримської області до складу УРСР;

1956 р. - ХХ з’їзд КПРС;

1959 р. – утворення Української робітничо-селянської спілки.

Поняття та терміни:

«лібералізація», «політична реабілітація», «відлига», «раднаргоспи», «шістдесятники», «дисидентство».

Персоналії:

Кириченко, Олексій Іларіонович

(25.2.1908 - 29.12.1975)

Радянський партійний і державний діяч.

Н. у с. Чорнобаївка (тепер Білозерського р-ну Херсонської обл.). З 1930 - член КПРС. У 1936 закінчив Азово-Чорноморський інститут інженерів-механіків соціалістичного землеробства. З 1938 працював в апараті ЦК КП(б)У. З 1941 - секретар ЦК КП(б)У з промисловості. Під час радянсько-німецької війни 1941-45 - член Військової Ради ряду фронтів, генерал-майор. У 1944 - секретар ЦК КП(б)У по кадрах, 1945-49 - перший секретар Одеського обкому Комуністичної партії. В 1949-53 - другий секретар ЦК КП(б)У. Після усунення червневим пленумом ЦК КПУ з посади першого секретаря Л. Мельнікова К. став першим українцем, що очолив Компартію України. Підчас перебування К. на посту керівника республіканської Ком­партії значно зріс відсоток українців серед чле­нів КПУ (бл. 60% загального складу), розпочався короткий період політичної “відлиги”, використаний для висунення національно-культурних домагань (ставилося питання про чистоту української мови, створення умов для розвитку національної науки, реабілітацію репресованих українських діячів культури та їхньої творчості, скасування цензури тощо). У 1957 К. було відкликано до Москви і призначено на посаду секретаря ЦК КПРС. З 1960 - перший секретар Ростовського обкому Компартії, пізніше - на господарській роботі. Останні роки провів у Москві.