Горська Алла Олександрівна

(18.09.1929–28.11.1970) – громад. діячка, художниця, шістдесятниця (див. Шістдесятники). Чл. Спілки художників УРСР (1959). Дочка відомого кінодіяча О.Горського, одного з засн. укр. кіно (співпрацював з О.Довженком). Дружина худож. В.Зарецького. Н. в м. Ялта. 1933–44 мешкала в Ленінграді (нині м. Санкт- Петербург), 1944–70 – у Києві. 1954 закінчила Київ. худож. ін-т. Упродовж 1959–62 працювала над тв. шахтарського циклу, виконала роботи в селах Чорнобильського р-ну Київ. обл., намалювала живописні полотна «Прип’ять. Пором», «Абетка», «Хліб» та ін. Із 1962 проводила громад. діяльність у клубі творчої молоді «Сучасник». Брала участь у виявленні місць поховань розстріляних органами НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, у Биківні. 1964 у спів-авт. з О.Заливахою, Л.Семикіною, Г.Севрук створила вітраж «Тарас Шевченко» у фойє червоного корпусу Київ. ун-ту (знищений за розпорядженням секретаря міськкому КПУ). За цю роботу виключена зі Спілки художників УРСР (але згодом була поновлена). Від 1965 брала активну участь у дисидентському русі (див. Дисидентські (опозиційні) рухи 1960–1980-х років в Україні): подавала листи-протести до органів держ. безпеки, виїздила на політ. суди, у т. ч. на суд, що чинився над В.Чорноволом у Львові, надавала моральну та матеріальну допомогу політв’язням та чл. їхніх родин. 1968 підписала «Лист-протест 139» проти порушень Конституції СРСР на політ. судах. Вдруге виключена зі Спілки художників. 1965–70 виконала у співавт. низку монументальних мозаїк у містах Київ, Донецьк, Жданов (нині м. Маріуполь) та Краснодон. Убита в м. Васильків з політ. мотивів. Похована у Києві (автор надгробка В.Прядка).

Дзюба Іван Михайлович

(26.07.1931, с. Миколаївка Волноваського р-ну Донецької обл.) — публіцист, літературознавець, громадський і політичний діяч. У 1953 р. закінчив Донецький педагогічний інститут; пізніше навчався в аспірантурі при Інституті літератури АН УРСР. Працював редактором у видавництві «Дніпро» (1957, 1968—1971), у 1958—1963 рр. — завідувач відділу критики журналу «Вітчизна». З 1959 р. — член Спілки письменників УРСР. У 1964—1965 рр. працював у видавництві «Молодь»; був звільнений з посади за політичними мотивами: його праця «Інтернаціоналізм чи русифікація» спричинила відверті виступи проти русифікації в Україні. Зазнав переслідувань. У 1972 р. виключений зі Спілки письменників УРСР, у цьому ж році заарештований. У березні 1973 р. відбулося судове засідання, на якому Дзюбу засуджено до п’яти років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії; того ж року (за станом здоров’я) амністований (реабілітований лише у 1991 зі стандартним формулюванням: «за відсутністю складу злочину»).

У 1974—1982 рр. працював у багатотиражній газеті Київського авіаційного заводу. З 1982 р. — на творчій роботі. З 1989 р. — в Інституті літератури НАН України; у 1992—1994 рр. — міністр культури України. Пізніше працював на посадах радника Президента України, голови Комітету з Національної премії ім. Т. Шевченка (1999—2005). З 1992 р. — академік-секретар Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України, член Президії НАН України, головний редактор журналу «Сучасність» (1992—2002), співголова редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України» (з 1998), член Наглядової ради фонду «Відродження». Лауреат Республіканської премії в галузі літературно-художньої критики

ім. О. Білецького (1987), Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991), Міжнародної премії фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1992), Премії ім. В. Жаботинського (1996), Всеукраїнської премії ім. В. Вернадського (2000), Всеукраїнської премії «Визнання» (2001); Герой України з врученням ордена Держави (2001). Активний учасник руху за незалежність України, один із засновників Народного руху України. Відомий правозахисник. Автор публіцистичних творів і літературознавчих праць: «„Звичайна людина“ чи міщанин?» (1959), «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), «Грані кристала» (1976), «Вітчизна у нас одна» (1984), «Автографи відродження» (1986), «Стефан Зорян в історії вірменської літератури» (1987), «Садріддін Айні» (1987), «У всякого своя доля» (1989), «Бо то не просто мова, звуки…» (1990), «Застукали сердешну волю…» (1995), «Між культурою і політикою» (1998), «Спрага» (2001), «Пастка» (2003), «Тарас Шевченко» (2005), «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (2005, 2008) та ін. Автор сценаріїв документальних фільмів: «Василь Симоненко» (1988), «Українці. Надія» (1992), співавтор сценарію серіалу «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997).

Костенко Ліна Василівна

(нар. 1930, м. Ржищів Київської обл.) — поетеса, громадська діячка. Народилася в сім’ї вчителя. У 1936 р. разом з батьками переїхала до Києва. Навчалася в Київському педагогічному інституті; у 1956 р. закінчила Московський літературний інститут ім. М. Горького. Брала активну участь у русі «шістдесятників». Лаурет Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1987 р.), Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000 р.). Обрана почесним професором Національного університету «Києво-Могилянська академія», почесним доктором Чернівецького національного університету. Відзначена державними нагородами: Почесною відзнакою Президента України (1992 р.), Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (2000 р.).

Творчість поетеси відзначається гострою філософською проблематикою, палким авторським темпераментом, новаторством форми та стилю. Поетичні збірки: «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987). Вершинним твором поетеси вважається роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), де на тлі фольклорного сюжету про легендарну українську дівчину-піснетворку створено багатопланову картину українського буття доби козаччини, вміщено авторські роздуми про трагічну долю митця в суспільстві, його право на особисте щастя. Пише також драматичні твори — поеми «Сніг у Флоренції» (1983—1985), «Дума про братів неазовських» (1984), твори для дітей — зібрка «Бузиновий цар» (1987) тощо.