Сверстю́к Євге́н Олекса́ндрович

(13 грудня 1928, Сільце, нині Горохівського району Волинської області) — доктор філософії, головний редактор газети «Наша віра», президент Українського пен-клубу. Автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву — «З приводу процесу над Погружальським». Політв'язень радянського режиму.

Батьки — селяни. Освіта — Львівський державний університет, відділення «логіка і психологія» філологічного факультету (1947—1952), потім — аспірант Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України (1953—1956). Працював викладачем української літератури Полтавського педагогічного інституту (1956—1959), старшим науковим працівником НДІ психології (1959—1960), завідуючим відділом прози журналу «Вітчизна» (1961—1962), старшим науковим працівником відділу психологічного виховання НДІ психології (1962—1965), відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу» (1965—1972).

У 1959, 1960, 1961, 1965 (за виступи проти дискримінації української культури), 1972 (за промову на похороні Д. Зерова) рр. звільнявся з роботи за політичними мотивами. Переслідуваний протягом pp. за участь у «Самвидаві» і протести проти арештів і незаконних судів, у січні 1972 року — заарештований і в березні 1973 засуджений за статтею 62 ч. I КК УРСР за виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву» до семи років таборів (відбував у ВС — 389/36 у Пермській області) та п'яти років заслання (з лютого 1979-го — столяр геологічної експедиції в Бурятії). З жовтня 1983 до 1988 працював столяром на київській фабриці індпошиву № 2.

Нагороджено орденом Свободи «…за видатні заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України, мужність і самовідданість у відстоюванні прав і свобод людини, плідну літературно-публіцистичну діяльність та з нагоди Дня Свободи…» згідно з Указом Президента України «Про нагородження Є.Сверстюка орденом Свободи» від 25 листопада 2008 р. № 1075/2008. Один з учасників ініціативної групи "Першого грудня".

Автор книг, численних статей з літературознавства, психології і релігієзнавства; поезій, перекладів із німецької, англійської, російської мов.

Низка літературно-критичних есеїв Сверстюка, публіцистично актуалізованих у пов'язанні з проблемами сучасности, об'єднані спільною ідеєю боротьби за суверенність української культури від Івана Котляревського до наших днів. Деякі з них появилися (гол. у першій половині 1960-их) в журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Жовтень», «Дукля» (есе про М. Зерова «Гострої розпуки гострий біль»), газ. «Літ. Україна»; ін. (з кін. 1960-их pp.) у «Самвидаві» («Котляревський сміється», «Остання сльоза» — про Т. Шевченка, «В. Симоненко — ідея», «Слідами казки про Іванову молодість» та ін.), передруковані за кордоном (гол. у зб. «Широке море України», 1972, «Панорама найновішої літератури в УРСР», 1974). Окремою кн. (у «Самвидаві») вийшов есей «Собор у риштованні» (1970) — про роман «Собор» О. Гончара.

Іва́н Олексі́йович Світли́чний

(20 вересня 1929, с. Половинкине Старобільський район, Луганська область — 25 жовтня 1992, Київ), мовознавець, літературний критик, поет, діяч українського руху опору 1960—70-их років, репресований. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка.

1962 року закінчив факультет української літератури й мови Харківського університету і працював у словниковому відділі Інституту Мовознавства АН УРСР. Темою його кандидатської дисертації була теорія художнього образу.

За критику русофільської лінії інституту і виступи проти арештів і незаконних судів над діячами української культури та за поширення самвидавної літератури Світличного звільнено з роботи і влітку 1965 заарештовано. По 8 місяцях ув'язнення Світличний вийшов на волю, але не міг працювати за фахом, і в січні 1972 був заарештований удруге, а в березні 1973 засуджений «за антирадянську агітацію і пропаганду» до 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання).

Помер 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка за збірник «Серце для куль і для рим» (1994).

Літературно-критичні статті Світличного присвячені головним чином творчості літературного покоління 60-их років і критиці слабостей офіційної соцреалістичної літератури («Боги і наволоч», у журналі «Вітчизна», ч. 12 за 1961).

Іван Світличний писав також полемічно-критичні статті на мовознавчі теми: «Гармонія і альґебра» (в журналі «Дніпро», ч. 3 за 1965) та інше. Найвищим перекладацьким здобутком Світличного-перекладача є його Беранже (майже вся збірка "Пісні"). З французької Світличний перекладав також Бодлера, Ронсара, Лафонтена, Леконта, де Ліля, Верлена, Елюара, Сюперв’єля. Його переклади встигли вийти 1970 року в серії «Перлини світової лірики» видавництва «Дніпро». 1990 року вийшла уже згадувана книжка «Серце для куль і для рим». Окрім оригінальних віршів і літературно-критичних статей, там було зібрано і його переклади; окрім названих – також зі Словацького, Норвіда, Десанки Максимович, Орхана, а також переспів «Слова про Ігореву січ».

Окремі твори: «Ґратовані сонети» (Мюнхен: Сучасність, 1977.), «Серце для куль і для рим» (Поезії, поетичні переклади, літературно-критичні статті. – Київ: Радянський письменник, 1990) «У мене тільки слово» (Поетичні твори. — Харків: Фоліо, 1994 (Серія «Українська література XX століття»), Голос доби (в 2-х кн. / упоряд. Л. Світлична. — К., 2001—2002. — Кн. 1-2)

Симоненко Василь Андрійович

(псевд. В. Щербань, С. Василенко, Симон; 08.01.1935, с. Біївці Лубенського р-ну Полтавської обл. — 13.12.1963, м. Черкаси) — письменник, журналіст, яскравий представник покоління «шестидесятників».

Народився в сім’ї колгоспників. Закінчив середню школу із золотою медаллю. Вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Паралельно відвідував літературну студію.

Закінчив факультет журналістики Київського університету (1957).

У 1957—1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», у 1960—1963 pp. — у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю.

У 1962 р. вийшла збірка «Тиша і грім», у 1963 р. — казка «Цар Плаксій і Лоскотон». Але на поч. 1960-х рр. великою популярністю користувалися його вірші т. зв. самвидаву. Тематично вони були сатирою на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), описом важкого життя співвітчизників, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), розвінчуванням жорстокості радянської деспотії («Брама», «Ранітні обеліски, як медузи…»), клеймуванням російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») та ін. Окремий значний цикл складають твори, в яких поет виражає любов до своєї батьківщини — України («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).

За визначенням критики В. Симоненко став на шлях, указаний Т. Шевченком, і увійшов в історію української літератури як борець за державний і культурний суверенітет України другої половини ХХ ст.

У сер. 1962 р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв’язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим.

13 грудня 1963 р. поет помер у черкаській лікарні.

У 1964 р. вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння» (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка у 1965 р. посмертно, але лауреатом того року став М. Бажан). Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 р. з’явилася книга вибраних творів «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара.

Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка у 1995 р.