14

Україна в період загострення кризи радянської системи

Політико-ідеологічна криза радянського ладу в Україні (середина 1960 - початок 1980-х рр.). Кадрові зміни в політичному керівництві УРСР. Конституція УРСР 1978 р.

У 1864 р. жовтневий пленум ЦК КПРС усунув М. Хрущова за волюнтаризм та суб’єктивізм і взяв курс на стабільність у політиці. Генсеком ЦК КПРС став Л. Брежнєв (з 1977 р. – також голова президії ВР СРСР). З 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ був києвлянин П. Ю. Шелест. Він намагався зберегти автономізм УРСР, за що в 1972 р. був замінений на В. Щербицького (з Дніпропетровщини, земляк Л. Брежнєва). Цей був слухняним виконавцем наказів із центру, висував на посади дніпропетровців (30 чол.).

Після 1964 р. посилюється партійно-державний апарат (номенклатура). Незабаром з’ясувалося, що через стан економіки комунізму в 1980 р. не буде. Однак було оголошено про «розвинутий соціалізм» (всебічний розвиток суспільства), який нібито є перехідною ланкою до комунізму. Росла чисельність КПУ, посилювалась її номенклатура (управлінський апарат).

За новою конституцією (1977 р. – СРСР, 1978 – УРСР) компартія оголошувалась керівною силою суспільства (Ст. 6). Конституція формально оголошувала суверенітет республік, гарантувала соціальні права (оплата праці, гарантія житла, безкоштовна медицина).

Спроби економічних реформ у другій половині 1960-х рр.

У 1964 р. стало ясно, що семирічка зазнала невдачі. Приріст промислової продукції скорочувався. СРСР мусив закупати зерно за кордоном. У 1965 р. березневий пленум ЦК КПРС почав реформи в сільському господарстві та промисловості («Косигінська реформа»). Ними було встановив тверді плани закупівель сільгосп продуктів на кілька років, підвищив закупівельні ціни, ввів грошові надбавки за надпланову продукцію. Вересневий пленум прийняв постанову про підвищення рівня планування економіки, поглиблення госпрозрахунку на підприємствах, про стимулювання праці (спецфонди). Оцінювати підприємства мали по об’єму продаж їх продукції.

Раднаргоспи було замінено на галузеві міністерства. Так підприємства знову підпорядкувалися Москві.

Реформи дали певний успіх. Восьма п’ятирічка 1966-1970 рр. була названа «Золотою». Було створено єдину енергосистему УРСР, завершено електрифікацію сіл. В УРСР розвивалися вугледобування, чорна металургія, важке та електротехнічне машинобудування, військово-промисловий комплекс. Будувалися заводи-гіганти та підприємства «великої хімії», які забруднювали екологію, штучно затоплювалися землі. Було запущено 8 АЕС. Багато енергії вироблялося для інших республік.

За 1966-1970 рр. обсяг промислового виробництва виріс у 1,5 разів, а національний доход – на 30 %. Але вже на початку 1970-х рр.. почався економічний спад. Причиною був її екстенсивний розвиток, відсутність внутрішньої конкуренції.

У колгоспах була запроваджена оплата за тарифними ставками, впроваджувалися нові урожайні сорти, нові добрива. Проте на початку 1970-х рр.. реформи було припинено, темпи розвитку сільського господарства уповільнились, бо колгоспники, як і робітники, були мало зацікавленими в результатах своєї праці. Період Л. Брежнєва став відомим як «період застою» (за висловом М. С. Горбачова)

Тенденції розвитку соціальної сфери.

До 1964 р. переважало сільське населення. Загалом населення збільшувалось, але частка українців зменшувалась (русифікація, наплив іноземців). З 1964 р. колгоспники стали отримувати пенсії. Зросла купівельна спроможність населення. Але й з’явилися дефіцитні товари, бо рівень виробництва не відповідав потребам населення. Багато товарів широкого вжитку закупалося за кордоном. Кошти бралися з продаж нафти та газу. Втім, наприкінці 1970-х рр.. ціни на них упали. Тоді уряд почав активніше продавати алкоголь, завишати ціни на продовольчі та промислові товари.

Було побудовано 5,6 млн квартир. Виникли нові міста: Вільногорськ, Нововолинськ, Світловодськ, Енергодар тощо. Втім, черги на житло росли.

Зростали витрати на колгоспи та радгоспи. В сер. 1960-х рр.. завершено електрифікацію села, проводилася газифікація.

Зросла кількість медичних закладів. Однак їх оснащеність була низькою. В деяких районах УРСР смертність перевищила народжуваність.

У 1979-1989 рр. українці воювали в Авганістані.

Номенклатура мала високі доходи, якісні товари, квартири, санаторії, лікарні тощо.

Опозиційний рух.

Основними течіями руху були: Правозахисна або демократична (УГС); релігійна (Г. Вінс, В. Романюк, Й. Тереля та ін), національно орієнтована (І. Дзюба, В. Мороз, В. Чорновіл, В. Стус та ін.)

У 1965 р. пройшла перша хвиля арештів (за грати попали І. Світличний, В. Мороз та ін.). Тоді ж під час презентації фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна», в м. Київ, проти арештів інтелігенції виступили Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус. Незабаром І. Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» та з аспірантури Київського педінституту, В. Стуса вигнали з аспірантури Інституту літератури АН УРСР, В. Чорновіла звільнили з редакції газети «Молода гвардія».

Композитор П. Майборода, поети Л. Костенко та І. Драч, авіаконструктор О. Антонов надіслали листа до ЦК КПУ з проханням амністувати та реабілітувати політв’язнів.

У 1967 р. в КДБ запрацювало 5-те управляння, направлене проти «ідеологічних диверсій».

Листи-звернення до влади були однією з поширених форм боротьби дисидентів. У 1968 р. дисиденти писали на захист роману О. Гончара «Собор». За це Іван Сокульський отримав 4,5 років таборів строгого режиму.

У 1968 р. 139 діячів культури в листі до влади висловилися проти арештів та утисків української культури.

Дисиденти тайно видавали заборонену літературу («Самвидав»). У 1966 р. так вийшла праця журналіста В. Чорновола «Правосуддя чи рецидиви терору?». У 1967 р. за працю «Лихо з розуму» (про долю 20 засуджених інтелігентів) його було ув’язнено.

У 1970 р. за правозахисні есе «Мойсей», «Хроніка опору», «Серед снігів» на 14 років було ув’язнено Валентина Мороза. У в’язниці він написав «Репортаж із заповідника ім. Берії».

У 1970-1972 рр. вийшло 6 номерів самвидавського журналу «Український вісник».

Дисиденти організовували масові акції: День вшанування пам’яті Т. Шевченка (22 травня). У Києві, в 1967 р., був масовий похід до будинку ЦК КПУ за вимогою звільнити 4-х людей, яких було заарештовано під час святкування 22 травня.

У 1968 р. в Москві пройшла демонстрація кримський татар (очолив генерал Григоренко) за повернення народу до Криму.

Дисиденти вивішували синьо-жовті прапори (1972 р., у Львові – Любомир Старосольський, Роман Клопач; 1973 р., на Тернопольщині – В. Мармусь, М. Мармусь, С. Сапеляк). 1968 р. в Києві само спалився Василь Макуха, колишній воїн УПА, в 1978 р. в Каневі спалив себе Олекса Гірник.

У 1972 р. під час «Великого погрому» (ініціатор – секретар ЦК КПУ з ідеології В. Маланчук) було заарештовано понад 100 інтелігентів (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, Ю. Шелест, В. Стус та ін.). Деяких дисидентів називали божевільними і насильно утримували в лікарнях (відзначилася Дніпропетровська).

В 1974 р. Степан Хмара видав 7-й та 8-й номери «Українського вісника».

У 1975 р. СРСР уклав з 34 державами Гельсінські угоди, в яких зобов’язався захищати демократію та права людини. Проте на ділі в СРСР все було інакше. Тоді в 1976 р. дисиденти створили правову групу підтримки гельсінських угод – «Українську гельсінську спілку» (УГС, керівник Микола Руденко та Олекса Тихий, 35 членів: Левко Лук’яненко, В. Чорновіл, І. Кандиба, В. Стус та ін.). До 1980 р. всіх було заслано в табори. Також заарештовано Валерія Марченка (помер у тюремній лікарні в 1984 р.). В 1985 р. У таборі загинув Василь Стус.

З 1960-х рр.. діяли релігійні дисиденти. Активно боролися греко-католики за відновлення УГКЦ. Вона діяла підпільно. З 1963 р. з Ватикану нею керував Й. Сліпий. Йосип Тереля створив Комітет захисту УГКЦ. За права православної Церкви боровся В. Романюк. За протестантську Церкву ратували баптисти Петро Вінс (член УГС) та пастор Георгій Вінс.

На початку 1980-х рр.. дисидентський рух було розгромлено.

Культура і духовне життя. Русифікація.

Освіта:

У 1966-67 рр. у школах почали викладати «Основи Радянської держави та права» (у 8 класі), суспільствознавство (філософія та радянська політекономія), кібернетику та генетику. В 1972 р. – запроваджена загальна обов’язкова освіта. Під час навчання учні вивчали одну з масових професій. У 1960-х рр. зменшилася кількість середніх шкіл.

У 1978 р. Міністерство освіти УРСР наказало школам «Удосконалювати вивчення російської мови». В Донецьку та Криму україномовні школи зовсім зникли. В 1983 р. вчителя російської мови та літератури отримали 15 % надбавок до зарплати. Зменшилася кількість україномовних видань. Українським залишився тільки драматичний театр ім. Івана Франка.

Збільшилася кількість вишів і профтехосвітніх закладів.

Наука:

Центр досліджень – АН УРСР (з 1962 р. очолював Б. Патон). У 1969 р. в космосі на кораблі «Союз-6» було проведено зварювання алюмінію, титану та нержавіючої сталі (за розробками Інституту електрозварювання).

Миронівський науково-дослідний інститут (академік В. Ремесла) вивів нові сорти пшениці та цукрових буряків.

Вийшло 26 томів «Історії міст і сіл України» (за ред. П. Т. Тронька, готувало понад 100 тис. чол), «Історія Української РСР» (видав Інститут історії АН УРСР). У 1970 р. вийшла книга Петра Шелеста (секретаря ЦК КПУ) «Україно наша радянська».

Література, кіно, музика:

В дусі соціалістичного реалізму писали О. Корнійчук, М. Бажан, Ю. Смолич, М. Стельмах.

Була критика роману «Собор» О. Гончара, роману «Мальви» Р. Іваничука та ін. Критиканство з боку влади стало відомим як «Маланчуківщина» (за ім’ям секретаря ЦК КПУ з ідеології В. Маланчука).

Писали Ліна Костенко («Маруся Чурай», «Над берегами вільної ріки», «Зоряний інтеграл», «Княжа гора»), Іван Драч (вірші «Корень і корона»), Микола Вінграновський (збірка «На синьому березі»), Петро Скунець («Розп’яття»), Дмитро Павличко («Таємниця твого обличчя»), Віталій Коротич («Перевтілення»).

Писав пісні Платон Майборода, Олександр Білаш, Володимир Івасюк («Червона рута», «Водограф» та ін., загинув у 1979 р.).

З’явилося українське поетичне кіно: «Камінний хрест» (Леонід Осика), «Криниця для спраглих» (реж. Юрій Іллєнко, сценарій І. Драча), «Білий птах з чорною ознакою» та «Вавилон ХХ» (Іван Миколайчук), «Тіні забутих предків» (Сергій Параджанов).

ДОДАТКИ

Дати:

1965 р. - реформи в сільському господарстві та промисловості («косигінська реформа»);

1972 р. - зміна політичного керівництва УРСР. В. Щербицький;

1976 р. - утворення Української Гельсінської групи.

Поняття та терміни:

«застій» - період правління Л. Брежнєва в СРСР (1964-1982 рр.), який характеризувався стагнаційними явищами в економіці, стабільністю суспільно-політичного ладу, владною монополією Компартії.

«номенклатура» (партноменклатура) – панівний клас радянського суспільства, партійно-державне керівництво.

«дефіцит» - (лат. deficit — «не вистачає») в економіці — перевищення попиту над пропозицією. Дефіцит засвідчує про розбіжність між попитом та пропозицією та відсутність урівноважуючої ціни.

«урбанізація» - це зростання ролі міст в розвитку суспільства, який супроводжується ростом і розвитком міських поселень, зростанням питомої ваги міського населення.

«русифікація» - або росифіка́ція, зросійщення — сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні або інших країнах, за допомогою переходу чи переводу осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їхньої подальшої асиміляції

«самвидав» - (рос. самиздат) — видавані поза цензурою (зокрема в СРСР) підпільні листівки, брошури, книжки й періодичні видання — один з виявів Руху опору.

«правозахисник» - дисидент, людина, яка захищає громадянські права в тоталітарному суспільстві.

Персоналії:

Вале́рій Ма́рченко (16 вересня 1947 — †7 жовтня 1984) — український дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач. Народився 16 вересня 1947 року в Києві. Онук (по матері) Михайла Івановича Марченка (19 вересня 1902 — 22 січня 1983) — українського історика, автора численних праць з історії України доби середньовіччя, першого радянського ректора Львівського університету. ^[1]

Від народження хлопець отримав прізвище свого батька — Умрилов. Батьки в подальшому розлучилися. Матір у другому шлюбі носила вже прізвище свого нового чоловіка — Смужаниця. В дорослому віці (в 25 років) Валерій змінив своє прізвище і взяв прізвище діда (дівоче прізвище матері). ^[1]

Навчався на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови у Бакинському університеті.

З 1970 року — співробітник газети «Літературна Україна». За сумісництвом викладав українську мову та літературу в середній школі у Києві. Протягом 1971—1972 років опублікував ряд перекладів з азербайджанської творів Сулеймана Сані Ахундова, Джаліла Мамедкулізаде.

В період 1968—1973 були написані, але не опубліковані літературознавчі розвідки про Миколу Зерова (рос. «Русское наследие неоклассика»), публіцистичні статті «Київський діалог», «Страшний якийсь тягар» та інші. Друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану і Туркменістану.

25 червня 1973 заарештований співробітниками КДБ. За вироком Київського обласного суду від 27 грудня 1973 року (відповідно до ст. 62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР «Наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад… за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС…»), засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2-х років заслання.

Відбував покарання у пермському таборі для політв'язнів № 35. В таборах познайомився з українськими правозахисниками — Іваном Світличним, Семеном Глузманом та іншими. В ув'язненні написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в'язнів у радянських таборах, трагічні події 1940–50-х років у Західній Україні.

Незважаючи на тяжку хворобу нирок, яка привела до інвалідності, Марченко відмовився писати заяву-каяття. Після звільнення жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перекладами з англійської, писав публіцистичні статті — «Там, у Київських печерах», «Гулак». Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести з засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови у школах України», яку назвав «найсвіжішим Валуєвським указом».

21 жовтня 1983 вже важко хворого Валерія Марченка заарештовують вдруге і 13-14 березня 1984 року судять. Справу розглядав Київський міський суд під головуванням заступника голови Київського міського суду Григорія Івановича Зубця. Винним себе В. Марченко не визнав. В останньому слові він сказав, що "вірить у Бога та в добре начало в людях", що "завжди намагався робити людям добро". Він заявив також, що "держава мільйон разів завинила перед громадянами" та що він протестуватиме проти цього до кінця свого життя. В. МАРЧЕНКА визнали особливо небезпечним рецидивістом та засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.^[2] Етапом був відправлений у пермські табори, де незабаром відмовили нирки.

Помер 5 жовтня 1984 році у тюремній лікарні в Ленінграді. Мати Валерія змогла добитися видачі тіла сина. Похований у селі Гатному (Києво-Святошинського району Київської області) поруч із прахом діда Михайла. ^[1]

У Гамбурзі вийшла в перекладі німецькою мовою книга про життя і творчість Валерія Марченка — «Я не маю ні дому, ні вулиці».

Параджанов Сергій Йосипович (вірм. Սարգիս Հովսեփի Փարաջանյան Саркіс Говсепі Параджанян; 9 січня 1924, Тбілісі — 21 липня 1990, Єреван) — визначний вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991, посмертно).

Народився Сергій Параджанов у Тбілісі в родині антиквара, він був третьою дитиною в сім'ї (сестри Рузанна й Аня). Батько — Параджанян Йосиф Сергійович, мати — Бежанова (Бежанян) Сірануш Давидівна.

Професія антиквара передавалася з покоління у покоління, і глава роду — Йосип Параджанов — сподівався, що його діти підуть слідами предків. Сергій обрав інший шлях, і батько ніколи не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату. ^[1]

Середню школу Сергій закінчив тільки з двома «п'ятірками» — з природознавства і малювання. Технічні предмети тягнули на «трійку», і, проте, він вирішив поступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік.^[2] У 1941—1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».

У 1942—1945 роках він вчився на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала військові шпиталі, провів близько 600 концертів. Після закінчення консерваторії вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка. На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери: Олександр Алов, Володимир Наумов, Озеров, Марлен Хуцієв, Фелікс Миронер.

Працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко), асистентом режисера на фільмі «Максимко» (режисер А. Мишурін). Зняв дипломну роботу — фрагмент фільму «Андрієш» за мотивами молдавських казок. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету.^[1] 28 червня закінчив ВДІК, був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.

З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі — 1957), «Перший хлопець» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з А. Слісаренком).

Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм «Тіні забутих предків» був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині.

Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».

Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.

У 1967 Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над фільмом «Колір гранату» («Саят-нова») — картиною про великого вірменського поета, мова в якій йде швидше про життя духу, ніж про зовнішні події біографії. У картині, що складається з декількох мініатюр, була зроблена спроба показати духовний світ середньовічного вірменського поета Саят-Нови, що писав на вірменській, грузинській і азербайджанській мовах, історію його любові, його відношення до релігії світської влади, народу.

Тут кіномова Параджанова значно оновлюється. «Колір гранату», подібно до поезії, висловлюється метафорами. Кадри знаходять майже повну статику, чому щонайменший рух усередині них сприймається як подієвий вибух. Предмети, що представляють справжню історико-етнографічну цінність, працюють нарівні з акторами. Мова кольору знаходить ще більше значення, хоча колірна гамма стає лаконічнішою. Кожен кадр містить максимум смислової інформації, і прочитування цього насиченого змісту вимагає від глядача чималої культури.

Фільм Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос у цьому не зізналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням «народу таке кіно не потрібне».

І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого відношення. Він відмовився змонтовувати картину, і за нього це зробив інший режисер — Сергій Юткевич. Таким чином на сьогоднішній день існують дві версії фільму: авторський, який майже ніхто не бачив і який знаходиться в запасниках «Арменфільму», і фільм Юткевича, який вийшов в прокат. Проте і цей варіант урядовці побоялися випускати і віддрукували всього лише 143 копії.^[3]

У 1965-68 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію.

В 1971 повернувся у Київ. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву насильства» — «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із них — архітектор Михайло Сенін — після розмови в Київському КДБ перерізав собі вени.

Параджанову дали п'ять років колонії суворого режиму. «Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити. Однак він став неабияким авторитетом у тюрмі. Подейкують, що до нього приходила делегація урок, які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти — по-справжньому!». Через це «панібратство» Параджанова кілька разів переводили із зони в зону.^[1]

Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні) був звільнений 30 грудня 1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі. І в подальшому зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів.

Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь».

Дві останні роботи Сергія Йосиповича — документальний фільм, присвячений Піросмані, і художня картина «Ашик-Керіб», знята за мотивами казки М. Лермонтова про пригоди «мандруючого трубадура», який проходить через тисячу випробувань, щоб знайти свою кохану, й присвячена пам'яті Андрія Тарковського, чиї творчість і дружбу високо цінував Параджанов. Фільм не випускали в широкий прокат, але Параджанов з фільмом «Ашик-керіб» побував на фестивалях в Голландії, Німеччині і Венеції. Газета «Монд» із цього приводу писала: „Кращої вітрини перебудови в радянському кінематографі, аніж фільми «Ашик-керіб» Сергія Параджанова і «Маленька Віра» Василя Пічула, на фестивалі у Венеції важко було б знайти…“ Після успіху в Європі, 6 грудня 1988 року, картині «Ашик-керіб» нарешті було видано посвідчення про дозвіл. ^[4]

Смерть прийшла до нього тоді, коли в Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною «Сповідь».^[5] Оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов. Остання весна». Були зняті перші 300 метрів плівки, проте здоров'я режисера було вже сильно підірвано.

Величезною трагедією для Параджанова стала смерть його сестри Ганни. Він власноруч зробив надзвичайно красиве вбрання для труни. А за декілька місяців у самого Параджанова виявили рак легені. Операцію з видалення легені було проведено в Москві, але стан Сергія Йосиповича не покращився. У одному з своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер.

Параджанова поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Вільямом Сарояном і іншими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії.

Володимир (у миру Василь Омелянович Романюк; 09.12.1925, с. м. Химчин, тепер Косівського р-ну Івано-Франківської обл. — 14.07.1995, м. Київ) — Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України видатний український православний релігійний діяч, богослов, Патріах Київський і всієї Руси-України УПЦ-КП (1993—1995).

У молоді роки брав участь у національно-визвольній боротьбі. Уперше засуджений 19-літнім — за належність до Організації Українських Націоналістів (ОУН). Восени 1944 р. засуджений Військовим Трибуналом НКВС Станіславської (нині Івано-Франківської) області до 20 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Термін знизили до 10 років. Покарання відбуває у Кустолівській сільськогосподарській колонії № 17 Полтавської області

У 1946 р. в таборі засуджений за «антирадянську агітацію і пропаганду». Покарання відбував в Магаданській області.

У 1959 р. закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, згодом — Московську духовну семінарію.

У зв’язку з арештом історика В. Мороза (1 червня 1970) виступив на його захист, унаслідок чого була розпущена церковна громада с. Космач Косівського району, а Романюку заборонили правити службу.

З 1964 до 1972 рр. — священик у парафіях Івано-Франківської і Коломийської єпархії Руської Православної Церкви.

У січні 1972 р. заарештований, а у липні 1972 р. засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») на 7 років таборів особливо суворого режиму і 3 роки заслання; визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Покарання відбуває у таборі ЖХ-389/1—8 (села Сосновка в Мордовії). Брав участь у голодуваннях у дні політв’язня і прав людини, у дні початку репресій в Україні та інших акціях протесту.

1 липня 1976 року відмовився від радянського громадянства.

У 1976 р. під час перебування на засланні задекларував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви.

З листопада 1979 р. — член Української Гельсінської Групи.

У 1984 р. за самовіддану службу Церкві в Україні єпископ УПЦ Америки (Вселенський Патріархат) Андрій нагороджує Романюка вищою священичою відзнакою — митрою.

У червні 1987 р. виступає з лекціями перед християнськими українськими і англомовними громадами Канади, США та Англії.

Після повернення в Україну 28 квітня 1990 р. був пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита з ім’ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського.

Виступає за створення незалежної Української Православної Церкви з центром у Києві, піднесеної у статус Патріархату.

З 1991 очолює місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконує обов’язки вікарія Київської єпархії з титулом архієпископ Білоцерківський.

Одним із фундаторів УПЦ-Київського Патріархату (заснована у червні 1992).

17 лютого 1993 року призначений архієпископом Львівським і Сокальським.

Після смерті Патріарха Мстислава став місцеблюстителем Патріаршого престолу (14 червня 1993) із возведенням у сан митрополита.

На Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року обраний Патріархом (інтронізований 24 жовтня у Софійському соборі).

Виступав з численними проповідями й статтями на богословські, патріотичні й державницькі теми.

Раптово помер 14 липня 1995 року при загадкових обставинах. 18 липня 1995 року спроба поховати тіло у Софійському соборі наштовхнулася на опір зі сторони духовенства УПЦ Московського Патріархату та силові дії з боку загонів спеціального призначення МВС України.

Похований біля брами св. Софії у Києві.