Чорновіл в’ячеслав (1937—1999) — Голова Народного руху України.

Український політик і державний діяч. Голова Народного руху України. Публіцист. Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка за публіцистичні виступи в пресі. Володар міжнародної журналістської премії. Один із ініціаторів створення Галицької асамблеї (1990—1991). Кандидат в Президенти України, посів друге місце після Л. Кравчука (1991).

Член Парламентської асамблеї Ради Європи. Президент Міжнародної пресової фундації ім. В. Симоненка. Народився в с. Єрхи (зараз Звенигородський район Черкаської обл.).

Шелест Петро (1908—1996) — Радянський партійний діяч.

Радянський партійний діяч. Перший секретар ЦК КП України (1963—1973). Своєю кар’єрою завдячував підтримці з боку М. Хрущова і М. Підгорного, хоча у 1964 року разом з М. Підгорним відіграв важливу роль в усуненні М. Хрущова. Член Президії Верховної Ради УРСР. Перебуваючи на посту Першого секретаря ЦК КПУ, придушував прояви дисидентського руху в Україні. Один з ініціаторів введення військ країн-членів Варшавського договору до Чехословаччини для придушення «Празької весни».

Прийшовши до влади на хвилі повоєнної «українізації» партійно-державного апарату УРСР і підвищення ролі українського елементу в керівництві СРСР, Шелест обстоював економічні інтереси України перед «центром», виступав за надання Україні більших прав в економічній політиці. Вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок. Захищав від звинувачення в націоналізмі окремих українських діячів культури (О. Гончара, І. Дзюбу).

ЩЕРБИЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ (17.2.1918 - 16.2.1990) - радянський партійний та державний діяч в Україні. Н. у м. Верхньодніпровську (Дніпропетровської обл.) в сім'ї робітника. У 1941 закінчив механічний ф-т Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту. У роки війни навчався в Академії хімічних військ та проходив військову службу під Москвою, потім на Кавказі. Після демобілізації - інженер на коксохімічному заводі в м. Дніпродзержинську, з 1946 - секретар парткому на цьому ж підприємстві. З того часу постійно перебував на штатній роботі: зав. оргвідділом, другий секретар Дніпродзержинського міськкому КП, другий секретар Дніпропетровського обкому, а в 1955-57 - перший секретар цього ж обкому партії. З 1957 - член президії та секретар ЦК КПУ. 1961-63 - голова Ради Міністрів УРСР, кандидат до президії ЦК КПРС. Знятий з цих посад за розпорядженням М.Хрущова у зв'язку з тим, що виступив проти його ідеї поділу партійних комітетів на промислові й сільські. У 1963-65 - перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ. Після зміщення М.Хрущова знову обійняв посаду голови Ради Міністрів УРСР (1965-72). Член Політбюро ЦК КПУ (з 1966) та ЦК КПРС (з 1971). Відновленню свого попереднього становища завдячував Л.Брежнєву, якого знав з часів праці у Дніпропетровську. Належав до т. зв. дніпропетровського клану, який за роки правління Л.Брежнєва добився керівних позицій у партійному і державному апараті. Відіграв одну з провідних ролей у знятті П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ. З травня 1972 по вересень 1989 - перший секретар ЦК КПУ. Відповідальний за чистку українського державного і політичного апарату, який за роки правління П.Шелеста наважився проводити автономний щодо Москви курс, за русифікацію політичного і культурного життя в Україні (показово, що на офіційному рівні вживав тільки російську мову), розправу з дисидентством. Однозначно підтримував лінію московського центру щодо України, погоджуючись на її статус “другої серед рівних”. Лояльність Щ. належним чином була оцінена московським керівництвом, хоча після приходу М.Горбачева до влади мав із ним деякі конфлікти (зокрема, щодо обнародування масштабів Чорнобильської катастрофи та необхідності евакуації населення із зони радіоактивного забруднення) і навіть був його опонентом. Тим не менше став одним із трьох останніх брежнєвських висуванців, які у часи “перебудови” найдовше втрималися у Політбюро ЦК КПРС. М.Горбачев, залишаючи Щ, при владі, намагався забезпечити таким чином контроль над Україною (за іншою версією, голос Щ. був вирішальним під час виборів М.Горбачева на посаду Генерального секретаря, тому Горбачев утримував його при владі з особистої вдячності). Щ. робив усе можливе, щоб стримати розвиток демократичних процесів і гласності в Україні, перетворивши республіку в “заповідник застою”. Відправлений на пенсію лише у вересні 1989, коли його лінія зазнала краху і постала потреба у більш гнучкому лідері КПУ, який пішов би на діалог з опозицією. Ймовірно, покінчив життя самогубством. Похований на центральному Байковому кладовищі в Києві.