5. Політичні системи та інститути

Основним елементом політичної системи є інституційна підсистема, тобто сукупність інститутів (державних, партійних, суспільно-політичних), які виражають і представляють різні за значенням інтереси: від загальнозначущих до групових і приватних. Найважливішим інструментом реалізації суспільних інтересів є держава. Вона зосереджує в своїх руках владу і ресурси, розподіляє цінності й блага, спонукає населення до обов´язкового виконання її рішень. Крім держави, в інституційну підсистему входять як політичні організації, наприклад партії і групи тиску, так і неполітичні організації, що мають значні можливості впливати на владу й суспільство, — засоби масової інформації, церква і т. ін. Рівень інституційної підсистеми визначається ступенем диференціації та спеціалізації ролей і функцій їхніх структур. Завдяки спеціалізації ця підсистема може швидко й ефективно реагувати на нові потреби та вимоги населення.

Інститути влади виконують найрізноманітніші ролі на основі різних норм — політичних, правових, культурних, моральних і т. ін. Уся ця сукупність норм, які регулюють політичні відносини, складає нормативну підсистему. Норми виконують роль правил, на основі яких відбувається політичний вплив. Ці правила можуть фіксуватися в конституціях, правових актах, а можуть передаватися з покоління в покоління у вигляді традицій, звичаїв і символів.

Керуючись формалізованими і неформалізованими правилами, політичні суб´єкти вступають у взаємодію. Форми цих взаємодій, що ґрунтуються на злагоді чи конфлікті (наприклад, між особою і державою), на їхній інтенсивності й направленості, становлять комунікативну підсистему. Система комунікації характеризує відкритість влади, її здатність до діалогу, прагнення до злагоди, до обміну інформацією з суспільством.

Політична взаємодія зумовлюється характером культурно-релігійного середовища, його однорідністю. Сукупність субкультур і релігійна система визначають пріоритетні цінності, переконання, стандарти політичної поведінки й політичну ментальність і складають культурну підсистему. Вона надає загальнозначущого сенсу політичним діям і відносинам різних суб´єктів, стабілізує суспільство, лягає в основу взаєморозуміння і злагоди. Чим вищий рівень культурної однорідності суспільства, тим вища ефективність діяльності політичних інститутів. Базовим елементом культурної підсистеми є панівні в суспільстві політична культура й релігія, що визначають модель взаємодії індивідів, стандарти індивідуальної поведінки.

Бажані моделі суспільства, які віддзеркалені в системі культурних цінностей та ідеалів, визначають сукупність методів і засобів реалізації влади. Ця сукупність політичних технологій становить функціональну підсистему. Переважання методів примусу чи злагоди в реалізації владних взаємин визначає характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, засоби інтеграції його та досягнення цілісності.

Усі підсистеми політичної сфери поєднані зв´язками взаємозалежності. Взаємодіючи, вони забезпечують життєдіяльність політичної системи, допомагають ефективно реалізувати її функції в суспільстві. Отже, політична система — це жива, відкрита, динамічна система, що виконує свої, тільки їй властиві функції.

У науковій літературі є різні погляди на функції політичної системи, але є і певні спільні наукові підходи. Один із таких поглядів узагальнює погляди більшості вітчизняних учених щодо функції політичної системи. Вони збігаються в тому, що кожна функція повинна відображати певну системну якість. У зв´язку з цим можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства:

1) визначення цілей і завдань суспільства;

2) мобілізація ресурсів;

3) владно-політична інтеграція суспільства;

4) регулювання режиму соціально-політичної діяльності;

5) легітимація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.

Головні функції політичної системи — це визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і врегулювання режиму політичної діяльності.

• Держава як основний інститут політичної системи

Основним інститутом політичної системи, формою політичної організації суспільства є держава. У світі існує близько 200 держав, і число їх продовжує зростати. Держава є основним знаряддям влади, носієм суверенітету, вона представляє все суспільство, його інтереси як усередині країни, так і в зовнішніх зносинах, захищає права і свободи людини. Держави різняться між собою своєю історією, соціально-політичною організацією, рівнем економічного, соціального і культурного розвитку та формою. У зв´язку з цим важливо з´ясувати сутність, генезу держави, її функції, форми, становлення правової держави та громадянського суспільства.

•Правова держава та громадянське суспільство

На межі другого і третього тисячоліть проблема формування та взаємовідносини громадянського суспільства і держави набула особливої актуальності і стала важливим чинником сучасного соціального розвитку. У багатьох країнах Заходу, де вже сформовано громадянське суспільство, відбуваються широкі дискусії з питань його дальшого розвитку. Теоретичний і практичний інтерес до цієї проблеми зумовлений тим, що функціонування і розвиток громадянського суспільства нерозривно пов´язані з формуванням правової держави.

• Політичні партії та громадсько-політичні організації

Сучасна політична партія — це особлива інституційована спільність людей, об´єднаних ідеологічно й організаційно з метою завоювати (шляхом виборів або іншими способами), утримувати і використовувати державну владу для реалізації інтересів певних спільностей. Для цього партія повинна стати правлячою, тобто зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави.

Політологічні дослідження (М. Остогорського, М. Вебера, Р. Міхельса і деяких інших) дають змогу уявити собі ідеальну модель політичної партії, здатної принести максимальну користь усьому суспільству. Згідно з цією моделлю, партія не повинна допускати переважання інтересів її керівництва над інтересами рядових членів. Вона має постійно продукувати нові ідеї. Ідеальній партії властива пластичність, здатність змінювати структуру, постійно розвиватися. Важливими рисами є й спроможність відчути політичний момент, уміння знаходити в своєму середовищі і виховувати справжніх лідерів, діячів. І, нарешті, перемагає не та партія, в якої сильніша організація, а та, яка сповідує духовніші, розумніші, волелюбніші ідеали.

Загальновизнаною є теза про те, що будь-яка громадсько-політична організація стає партією тоді, коли вона для виконання своєї програми висуває як мету прихід до влади або вплив на владу, участь у справах держави, визначання форм і напрямів її діяльності.

Звідси і випливають основні функції політичних партій:

- боротьба за владу, за використання її або за контроль над нею;

- виявлення, формування й обґрунтування інтересів відповідних верств і груп, визначення цілей і завдань, принципів та засобів досягнення їх;

- формування громадської думки, вплив на неї з метою залучити на свій бік якомога більше число прихильників;

- формування й добір кадрів для партії, державних структур та різних громадських організацій;

- розроблення та здійснення політичного курсу;

- політична соціалізація — передавання традицій від одного покоління іншому, політичне виховання суспільства загалом або певної його частини тощо.

Багатогранність функціональної діяльності політичних партій, неоднаковість параметрів, які покладені в основу створення цих громадських об´єднань, потребують відповідної типологізації їх. Існує кілька підходів типологізації політичних партій.

Створення громадсько-політичних організацій і рухів зумовлене специфікою проблем, які вони покликані розв´язувати, а тому їх можна розглядати не як феномени одного порядку, а диференційовано.

Громадські організації — це масові об´єднання громадян, створені на основі самоуправління і самодіяльності з метою захищати інтереси певних груп населення (соціальних, професійних, молодіжних, культурно-освітніх та ін.) Вони здебільшого мають фіксоване членство, свій статут, структуру і т. ін.

Людина, яка є членом громадської організації, повинна виконувати прийняті в ній правила поведінки. Організація в разі необхідності може вимагати від свого члена: підпорядковувати власні інтереси спільним, навіть якщо він особисто голосував проти прийнятого рішення; займатися діяльністю, в необхідності якої він не переконаний; пристосовуватися до звичаїв і традицій організації (уніформи одягу, зразків поведінки, специфічної мови і т. ін.). Виконання цих вимог сприяє вихованню почуття єдності, зміцненню зв´язків, безперервності функціонування даної спільноти тощо.