Інструментарій політології:
Формування законів та закономірностей науки (політології) є одним із щаблів пізнання світу політики, його сутності, взаємозв'язку й розвитку. Виділяють три групи законів: 1) загальні, 2) особливі та 3) одиничні.До загальних законів політології спід віднести загально-соціологічний закон історичного розвитку і прогресу— постійне розширення сфери політичного життя та підвищення ролі політики в суспільстві; закон зростання та підвищення ролі народних мас в історичному процесі, в розвитку демократії та самоврядування тощо:
До особливих — закон розділення (поділу) влади в суспільстві. До одиничних — закон організації структурування політичних інститутів.
До законів політичної науки слід віднести також «залізний закон олігархії», сфюрмульований німецьким вченим Робертом Міхелсом.
Закономірності політології (як зв'язки, що повторюються, як об'єктивні тенденції політичного життя):
структурні— виявляють сталість зв'язків компонентів певної політичної системи;
функціонування — стосуються сталості зв'язків у процесі політичної діяльності;
розвитку—характеризують динаміку зв'язків при переході від одного етапу політичної системи до іншого;
Основні категорії політології. Категорії (від грец. Kategoria — визначення, судження) — загальні поняття науки, які відображають істотні, загальні властивості і відносини явищ дійсності і пізнання. Політологічні категорії є важливим інструментарієм пізнання світу політичного, їх можна теж поділити на декілька видів, які використовує політична наука: загальні, особливі та одиничні.
Загальні (загальнонаукові) — суспільство, народ, культура, діяльність, прогрес, еволюція, революція тощо.
Особливі (категорії гуманітарних наук, що перебувають на стику з політологією) — право, держава, громадянське суспільство, свобода, власність, влада, демократія, лідерство, ідеологія тощо.
Одиничні (власне категорії політологи) — політика, політичні відносини, політичне життя, політична влада, політичний інститут, політичний режим, політична система, партія, партійна система, вибори, виборча система тощо.
2.Основні віхи світової та вітчизняної політичної думки
•Зародження та розвиток думок про політику у стародавньому світі
Політична думка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму
У результаті спостережень і порівняння окремих подій та явищ, накопичення знань про суспільні процеси люди навчилися знаходити в політичному житті закономірні й досить стабільні зв´язки та залежності, не звертаючись до надприродних сил. Тому політика поступово ставала предметом аналізу, що давало змогу виділяти із суцільного потоку подій окремі явища, а також їхні причини. Так політична думка набувала форми логічно розмежованої системи суджень і висновків, тобто форми теорії.
Головною передумовою правильного розуміння політичних подій і явищ було формування аналітичного мислення в обширах культурно-історичного процесу, становлення раціонального світосприймання взагалі. Першим ступенем цього становлення було виникнення філософської свідомості. Розроблення політичних проблем спочатку практично не відокремлювалося від філософських роздумів про природу людини, її буття, сенс існування. Політичні й етико-політичні теорії виступали як особливий розділ філософських учень.
Перехід до теоретичного аналізу політики вивів людську думку на якісно новий рівень осмислення політичного життя. Античні філософи, зокрема Платон і Арістотель, сформулювали низку універсальних принципів, на які спирається політична діяльність, здійснили класифікацію всіх відомих на той час типів державного устрою.
Як бачимо, для античної політичної думки аксіомою була єдність зв´язків людини з політикою. Тема Арістотеля, що людина є істотою політичною, лежала в основі більшості античних філософсько-політичних концепцій. Одна з праць Арістотеля має назву "Політика". Спираючись на аналіз державного устрою й політичного життя більш як півтори сотні держав, він розглядав різні питання суспільних відносин. Саму ж політику мислитель вважав практичною наукою про мистецтво управління, а тому завдання різних політичних інститутів бачив у віднайденні такої форми, яка б найкраще відповідала політичній природі людини, її потребам та інтересам суспільства.
Арістотель, як і Платон, державу уявляв чимось цілісним, як продукт загальноісторичного розвитку. Водночас держава — найвища форма відносин, яка охоплює всі інші, які досягають своєї мети й довершеності. Однак Арістотель критикував прагнення Платона зробити державу занадто єдиною, цілісною й підкреслював, що вона складається з багатьох елементів, тому перебільшене поривання до єдності (як спільність майна, дружин і дітей у Платона) призводить до загибелі держави. Чимало арістотелевих думок про політику розвивали інші мислителі.
Основні політичні ідеї патріархів політичної думки можна схематизувати таким чином:
Політичні ідеї Платона (428-347 pp. до н.е.)
Політичне вчення Арістотеля (384-322 pp. до н.е.)
У діалогах "Держава", "Закони" та ін.:
• Розробив концепцію полісу, чотирьох стадій його розвитку та занепаду
• Обґрунтував положення про людину як суспільну істоту
• Заснував учення про природний та суспільний розподіл праці як основу суспільної стратифікації
• Обґрунтував концепцію ідеальної держави, основними характерними ознаками якої є мужність, мудрість, самодостатність, справедливість і рівність
• Запропонував модель державного устрою, в якій регламентація життя громадян набирає всезагального, тотального характеру
Основа такого ладу - детальні й суворі закони, законопослушність громадян
У творах "Політика", "Афінська політія" та ін.:
• Визначив людину як "політичну істоту", чия сутність проявляється насамперед у державному житті
• Уперше розмежував владу на законодавчу, адміністративно-управлінську та судову
• Визначив правильні та неправильні форми державного правління
• Найкращим державним ладом вважав змішану форму влади, коли править середня верства населення
• Політику тісно пов´язував з моральністю (доброчесностями) та етикою, які вважав вступом до політики
Особливе місце в історії політичної думки займають ідеї, які були висунуті стародавніми римлянами в царській період своєї історії (754-510 pp. до н.е.). Вони були започатковані Сервієм Тулієм, який поклав кінець родовому устрою (поділ населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству - пролетарів). Власне політико-теоретична думка розвивається з початку завоювання Римом грецьких полісів у 146 р. до н. е., яке започаткувало еллінізацію римського суспільства, тобто поширення грецької культури серед римлян.
Засновником римської політології вважають Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. е.).
У трактаті "Про державу" він визначав державу, як "справу народу", а народ - як сукупність громадян, пов´язаних згодою в питаннях права та спільністю інтересів. Дотримувався думки про колообіг державних форм. Кращою формою держави вважав змішану форму правління. Підкреслював особливу роль державного лідера в житті суспільства. Сформулював власну теорію природного права.
• Історична генеза політичних ідей у прадавніх і ранньослов’янських спільностях часів Київської Русі
У широкому розмаїтті духовної культури українського народу, що формувалася з давніх часів на нашій землі, важливе місце посідає політична думка.
Політичне мислення, політичні ідеї, політичні погляди людей мають досить глибокі соціальні корені, виникнення їх пов´язане з формуванням свідомості, становлення людини як особи. Виникнення й розвиток політично-владних відносин, політичних ідей різних рівнів (суспільства, класу, групи, індивіда) безпосередньо зумовлене становленням цивілізаційних основ буття.
Як вважають сучасні вчені, вперше людина з´явилася на терені сучасної України понад мільйон років тому, в часи, коли в цілому формувалося людське суспільство. Найдавніші віднайдені рештки людського життя датуються добою нижнього палеоліту, старого кам´яного віку, тобто добою початкової стадії цивілізації. Пам´ятки того часу, які виявлено в усіх регіонах України, свідчать, що вже за первіснообщинного ладу формується складна система суспільних відносин, зокрема й політичних. Високого рівня вони досягли за часів так званої трипільської культури (назва походить від назви села Трипілля на Київщині, де вперше було широко досліджено пам´ятки подібного типу культури, формування якої припадає на кінець 5 тисячоліття — початок 7 тисячоліття до н. е.). Вона розвинулася в долинах Дністра, Бугу, Пруту й сягнула потім Подніпров´я. Залишки трипільської культури відкрито в 38 селах Київщини, 25 — Поділля й 20 — Західної України. Як зазначає відомий український історик М. Брайчевський, носіями культури були хліборобські племена, які консолідувалися в масштабніше етнічне утворення — народ — один із попередників (може, навіть основний) індоєвропейської етнічної сім´ї, зокрема слов´ян. У період свого розквіту, між 3500 та 2700 pp. до н. е., трипільці мешкали в типових поселеннях — великих селах на 600—700 осіб. Як показують розкопки, у довгих та вузьких общинних спорудах кожна сім´я отримувала своє власне помешкання на кілька кімнат.
Цивілізація трипільців витворила високу культуру не лише в землеробстві, будівництві осель чи то фортець. Вони мали й свою писемність, винайшли свою абетку.
Трипільська культура, безумовно, не могла не мати певних особливостей у різних регіонах на великих просторах сучасної України. Та, незважаючи на це розмаїття, культура була типовою для осілого місцевого населення, яке етнічно можна визначити як праслов´ян і як предків українців. Відмітною особливістю трипільскої культури є спорідненість її з археологічними культурами Дунайського басейну, Балкан, островів східного Середземномор´я.
У пізнішу епоху, зокрема в 1 тисячолітті до н. е., на терені українських земель існували могутні державні об´єднання готів, гунів, кіммерійців, скіфів та ін.
Чимало цінних історичних пам´яток дійшло до нас від антського державного об´єднання, що характеризувалося високим рівнем суспільно-економічного розвитку, глибокими змінами в соціально-політичному генезисі. Це була, як зазначають дослідники, унікальна в тогочасних умовах держава.
Специфічною соціальною особливістю антського державного утворення було те, що тут уже формувалися ранньофеодальні відносини. Общинний лад розкладався. Переділи орних земель робилися нерегулярно, а то їх і зовсім не було. Окремі (найміцніші економічно) сім´ї виходили із системи переділів, погоджувалися на гірші ділянки, але за умови постійного землеволодіння. Вони залишали общинні села й засновували хутори поблизу своєї ріллі. Така хутірна (мизна) форма землеволодіння логічно вела до виникнення приватної власності на землю. Згодом це стало основою феодальної системи. Генезис розвитку дослов´янських і ранньослов´янських народів на терені нинішньої України в давню епоху, до виникнення Київської Русі, показує, що тут відбулися складні глибинні суспільно-економічні, духовно-культурні й політичні процеси в загальному руслі світового розвитку.
• Політична думка Середньовіччя , реформації , Відродження та Провісництва . Українська політична думка козацько-гетьманської доби.
У Київській Русі великого розвитку досягає політико-правова думка. У документах, що надійшли до нас, знаходимо постановку та шляхи розв´язання найпосутніших проблем: походження держави; виникнення правлячої династії; єдності й суверенності політичної влади; організації найдоцільніших форм правління (можливості й навіть необхідності обмеження влади великого князя з допомогою дружини, ради бояр тощо), законності й реалізації найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формування та обґрунтування юридичної термінології.
Важливе суспільне значення мав на той час релігійний і філософсько-політичний твір "Слово про закон і благодать" видатного мислителя 11 ст. Іларіона — першого українця на престолі Київського митрополита, висвяченого на цю посаду без погодження з візантійським патріархом. Обрання його було приурочене до завершення будівництва нового центру давньокиївської митрополії — Софії й знаменувало проголошення незалежності Руської православної церкви від Константинополя. У цьому творі читаємо важливі думки про співвідношення влади й закону, про мудрість і владу, основу та межі закону не лише в релігійному, а й у конкретно-політичному аспекті. Автор звертається до "закону", "істини", "благодаті", з´ясовує їхній зв´язок і взаємодію. Виходячи з релігійно-християнського вчення, Іларіон акцентує увагу на тому, що закон роз´єднує народи, вивищуючи одні і принижуючи інші, що він свідчить про рабський стан людства. Зовсім іншою, на думку автора, є істина: вона універсальна, всеохопна й тому тотожна благодаті, яка усуває однобічність закону й, подібно до сонця, однаково світить усім людям. Істина вища за цю хвилинну користь, вища за саме людство: вона зміцнює "животрепетне" буття, породжує спасіння. "Законові, — пише він, — чуже уявлення про найвище благо, волю, він цілком занурений у побут, у суєту земних пристрастей, він не облагороджує, не очищає, а лише породжує підозру та ганьбу, гнів і злочини, він веселить явним, не віддаючи таємного, не дає мале, не знаючи вічного". Істину Іларіон сприймає як абсолют, ідеал людської досконалості, єдиний для всіх часів і народів, що дає змогу робити оцінку дійсності та поведінки людей. Безумовно, за тих часів найвищою істиною проголошувалося вчення Христа, й лише пізнання та засвоєння його дає змогу дійти істинності буття.
Оскільки в ранньому середньовіччі теологічні й правові категорії були невіддільними, а закон тлумачився як боже веління, то Іларіон проголошує, що закон є зовнішнім обмежувачем поведінки людини в суспільному бутті, а істина є розкриттям людини у високому моральному стані. Це дає змогу піднестися над законом, досягти людиною благодаті. Закон є тимчасовим явищем для людини, яке виводить її на шлях істини, волі. За Іларіоном, воля не зводиться просто до незалежності однієї людини від іншої. Це явище багатогранніше, воно передбачає, насамперед, моральну лінію поведінки й відповідальності за неї. Ми тут бачимо надзвичайно важливий для політико-правових ідей нерозривний зв´язок закону та моральних цінностей, пріоритет моральних критеріїв у поведінці людини. Іларіон одним із перших уводить до юридичної термінології поняття "правда", що включає й моральну мотивацію. Правда виступала як звід законів, право судити, карати й милувати. Слід звернути увагу ще на один важливий аспект цього документа: обстоювання рівноправності всіх християнських народів (час обраності одного народу відійшов у минуле, адже місія Христа полягає в урятуванні всіх "язиків", настав час рівності всіх перед Богом).
Важливим джерелом дослідження права, політико-правових відносин є судово-правові чинники того часу, що збереглися до наших днів. Відомо, що прийняття християнства зумовило поширення на Русі візантійського права, але переважно у сфері церковного законодавства. Високий ступінь розвитку політичного життя виявився у виробленні на Русі власного права та його кодифікації у першій половині 11 ст. у відомому зводі законів "Руська правда" ("Правда Ярослава"). Цей правовий документ став важливим державотворчим джерелом в наступні часи, зокрема під час складання "Статуту Великого князівства Литовського", введеного 1629 р. у Литовському князівстві, до складу якого тоді входила значна частина українських земель.
Значні кроки в розвитку та зміцненні правових основ суспільства зробив за час свого правління Володимир Мономах (1113—1125), про якого М.І. Костомаров зазначає, що це князь діяльний, сильний волею, що визначався здоровим умом серед своїх братів, "... являє собою руської історії законодавцем".
Як у "Слові..." Іларіона, так і в інших тогочасних документах, зокрема в "Повісті временних літ", "Сказанні про життя Бориса і Гліба", "Посланії" Климентія Смолятича та інших знаходимо нові важливі історіософські концепції: про шляхи та причини розвитку людського суспільства, про історію слов´янства й, зокрема, Руської землі, обґрунтування незалежності давньоруської держави перед загрозою чужоземних загарбань, засудження міжкнязівських усобиць. Центральне місце в них належить думці про універсалізм історичного процесу людського суспільства. Це ми знаходимо в поглядах про "богоданість" князівської влади, яка виступає об´єднувальною основою держави, в прагненні включити історію князівства до єдиної історії землі Руської, у включенні історії слов´ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнювалася з історією людства.
Широко використовуючи образи нової релігії й принципи грецької історіографії, старокиївські мислителі відходять від християнських догматів і схем історичного процесу, за якими історія людства чи окремого народу починається з прийняттям християнського вірування. Вони значно розширюють обрії історичних знань, включивши до історичного процесу дохристиянський період як рівноцінний усій наступній історії.
Іларіон наголошує, що Київська Русь стала відомою світові не лише після прийняття християнства, що й раніше про неї знали всі чотири кінці землі, що тут князі управляють "правдою, мужністю й розумом".
Істотне місце в історіософських поглядах обіймає думка про самовладдя, свободу волі людини, яка оголошується однією з головних властивостей душі. На основі вчення про самовладдя людини формується концепція, що обґрунтовує уявлення про людину як активного суб´єкта дій, хоча ця активність мала ще суто релігійне спрямування. Це був значний крок уперед порівняно з міфологічною свідомістю, де колективістські основи переважали над індивідуальними, підпорядковували їх собі, норми поведінки особи визначалися традиціями й ритуалом, де весь історизм був пов´язаний з культом предків і розкритий у родових легендах та переказах.
• Політичні теорії нового часу. Особливості політичної думки в Україні з середини 17-20ст.
Неперевершена в обґрунтуванні та поширенні ідей, у залученні мас до практичної реалізації їх, на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі виходить інтелігенція. І однією з найзахопливих концепцій, висунутих інтелектуалами 19 ст., була концепція національної свідомості. Вона являє собою зовсім новий спосіб не лише тлумачення суспільства, а й впливу на його поведінку. В Україні, як і в інших тодішніх державах, виникнення цієї концепції свідчило про наближення сучасної епохи.
Важливою сторінкою в розвитку політичних теорій в Україні були 19 ст., особливо його друга половина, й початок 20 ст. У цей час на українських землях виникає багато різних політичних течій і напрямків, які втілювали собою складну гаму суспільно-політичних відносин, різноманітних інтересів і потреб, політичних намірів та устремлінь. Ідеї кожної з цих течій і напрямів політичної думки з урахуванням національних і етнічних характерних рис були безпосереднім відображенням класової боротьби, національних і релігійних відносин, боротьби за державну владу.
Після розгрому Запорозької Січі, введення кріпацтва, ліквідації договірних відносин України з Росією політичне життя в Україні надовго ніби завмерло. Про це яскраво висловлено в анонімному листі до редактора "Колокола" (на сьогодні автор відомий - це патріот України, просвітник, історик Микола Костомаров). "Відтоді Україна мовчала, її народність була зневажена. Ім´я "хохол", яке москалі давали козакам від їхніх оселедців, зробилося синонімом дурня. Поетична мова України стала предметом глуму та посміху... Українська історія була або занехаяна, або подавалася в перекрученому вигляді, відповідно до благих цілей і видів уряду".
Більшість земель України тоді перебувала в складі Російської імперії — Лівобережжя, Правобережжя, Південна Україна, а Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття — у складі Австро-Угорської імперії. Тому розвиток політичних ідей в Україні в ті роки особливо тісно переплітався з передовою думкою російських учених, мислителів, політологів. У багатьох питаннях вони виступали однодумцями, палкими прихильниками, захисниками спільних поглядів.
Ідеї соціального й національного визволення породжувалися тим нестерпним колоніальним режимом, в якому перебувала Україна впродовж багатьох століть. Особливо це стало проявлятися в період польського та російського поневолення. Економічна політика російського уряду незмінно йшла врозріз з інтересами України як суто хліборобського краю. Митні тарифи, фінансова політика, непомірні податки викликали в українського населення гнів та обурення, спричинювали антиросійські, антиподьські й взагалі антиіноземні настрої.
Перша половина 19 ст. проходила під знаком тяжкої політичної реакції. Після жорсткої розправи з декабристами царський уряд розпочав непримиренну боротьбу проти будь-яких ліберальних ідей. В імперії визнавалися три основні принципи, на яких мала триматися вся російська державність: православ´я, самодержавство й народність. Православ´я як виключно панівний принцип не могло бути визнане західноукраїнськими землями, де тривалий час упроваджувався католицизм. Для свідомої частини українського населення самодержавство означало не тільки зосередження всієї влади в руках монарха, а й рішуче усунення громадянства від усякої участі в політичному житті, недопущення ніякого самоуправління. Третій принцип державної системи — народність — належало розуміти як панування великоруської народності й придушення національного партикуляризму. В імперії склався жорстокий політичний режим із суворим централізмом, який випливав з ідеї самодержавної влади: усі провінції управлялися з єдиного центру — з Петербурга. Ця система трималася на поневоленні широких народних мас.
Така система державного устрою не могла не викликати невдоволення людності. З іншого боку, царський режим страшенно боявся будь-якого радикального руху, що міг виникнути й виникав в Україні. Як свідчать історики, коли генерал-губернатор Правобережної України князь Микола Рєпнін виступав перед центральним урядом з проектом поліпшення тяжкого економічного стану населення, його було запідозрено в українському сепаратизмі, негайно усунено й відправлено за кордон. Усім відома реакція Миколи І на появу Кирило-Мефодіївського товариства. Отже, страхом українського сепаратизму була пройнята вся економічна, політична й духовна спрямованість царського режиму.
Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилось у Львові близько 1845 p., були першою політичною програмою для українства. Товариство об´єднувало гурт молодих вчених і письменників, який уособлював квіт української інтелігенції. Тут були: обдарований історик і викладач університету Микола Костомаров, викладач гімназії та видатний письменник Пантелеймон Куліш, високоосвічений чиновник Микола Гулак, вчитель Василь Білозерський. Згодом до них приєднався геніальний Тарас Шевченко.
Програма кирило-мефодіївців мала багато спільного з думками декабристів і петрашівців, революційних демократів, зокрема, В.Г. Бєлінського, О.І. Герцена, прогресивними концепціями визначних діячів польського визвольного руху — А. Міцкевича, Й. Лелевеля, С. Гощинського та ін.
Протягом приблизно 14 місяців існування товариства його члени підготували низку програмних положень, найважливіші з яких знайшли своє відображення у творі М. Костомарова під назвою "Закон Божий (Книги Буття українського народу)".
Українська справа у цьому творі пов´язувалась із долею інших слов´янських народів, з бажанням об´єднати всі слов´янські народи, кожен з яких творив би свою державу і мав змогу розвивати свою культуру. Всі вони повинні були розвиватися на демократичних засадах рівності, свободи, релігійної толерантності. Члени товариства виступали за визволення селян від кріпацтва. Передумовою перебудови існуючого ладу на нових засадах товариство вважало знищення абсолютизму, повалення царату. Провідне місце у слов´янському об´єднанні відводилось Україні. У книжці М. Костомарова "Закон Божий" говорилось:
"І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх Слов´ян, і почують крик її, і встане Слов´янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Сербії, ні у Болгар. І Україна буде не підлеглою Речі Посполитої в союзі Слов´янським. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: "От камень, него же не берегоша зіждущії, той бисть во главу угла!".
Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (1847 р. члени товариства були заарештовані і покарані), але його ідеї справили великий вплив на подальший розвиток визвольних ідей в Україні. Діяльність товариства була першою спробою української інтелегенції перейти від суто культурницького до політичного етапу національного розвитку України.
Слід відзначити, що, поділяючи загальні засади своєї програми, члени товариства розходились у питанні про першочергові завдання. М. Костомаров вважав першочерговим домогтись єдності слов´ян. П. Куліш наголошував на розвитку, насамперед, української культури. Тарас Шевченко пристрасно відстоював ідеї соціального і національного звільнення українців. За радикалізм своїх ідей Тарас Шевченко був покараний найжорстокіше. Тут, до речі, слід наголосити, що творчість селянського поета-бунтаря, який піднявся від раба-кріпака до вершин поезії й мистецтва, відчутно позначилася й на формуванні революційно-демократичного крила в Росії 50—60-х років 19 ст.