3. Політична сфера суспільства

• Політика як суспільне явище

1.1. Сутність політики. Своїм походженням слово «політика» зобов'язано видатному старогрецькому мислителю Арістотелю (IV вік до н.е.). В своїй роботі «Політика» він розглядав різні варіанти державного устрою, форми організації державної влади і основи державного управління. В античні часи в грецьких містах-державах (полісах) поняття «політика» інтерпретувалася як «державні і суспільні справи».

Проте, політика як суспільне явище виникає задовго до того, як Арістотель дав цьому феномену своє визначення. Так на територіях Єгипту, Китаю, Месопотамії та ін. вже в 4-5 тисячоліттях до нашої ери існували крупні політичні співтовариства.

Політика виникає у момент переходу від родоплеменних форм організації суспільства до державних. Необхідність регулювання суспільного життя усвідомлювалася людьми з давніх пір. Проте в первісних суспільствах організуючою силою виступали кровноспоріднені зв'язки, релігійні норми, звичаї, традиції і вдачі. Пізніше ж, відносини між людьми все більш ускладнювалися.

Так (1) з виникненням приватної власності і руйнуванням общин багато хто став жити окремо і незалежно, у них з'явилися своя особлива мета і потреби, які часом суперечили інтересам інших людей. (2) При цьому посилювалася суспільна нерівність. Суспільство розшаровувалося на багатих і бідних, на власників засобів виробництва і неімущих, на роботодавців і найманих працівників. (3) Поступово складалися відособлені соціальні групи: касти, стани, класи, шари, нації, конфесійні, професійні і інші спільності. (4) В той же час з розвитком суспільного розподілу праці посилювалися взаємозв'язки людей, їх залежність один від одного, частішали і загострювалися зіткнення окремих громадян і груп, виникали конфлікти в суспільстві.

На фоні такого ускладнення суспільного життя стає очевидним, що природних, колишніх регуляторів людських відносин вже недостатньо. Була потрібна особлива соціальна сила - політика, яку Платон красномовно визначив, як «мистецтво жити разом».

Зміст поняття «політика» мінявся протягом історії людства. В античному світі терміном «політика» позначали все те, що відносилося до управління державою (див. Тему 8). Макіавеллі розглядав політику як науку, що пояснює минуле, керує сучасністю і здатна прогнозувати майбутнє. Починаючи з кінця ХІХ століття в зміст поняття «політика» сталі включати діяльність, пов'язану із завоюванням, здійсненням і утриманням спочатку державної влади, а потім і політичної влади (див. Тему 5).

Політика - це діяльність груп, партії, індивідів, держави, пов'язана з реалізацією загальнозначущих інтересів за допомогою політичної влади.

Отже, політика - багатоманітний світ відносин, діяльності, поведінки, поглядів і комунікаційних зв'язків між людьми з приводу влади і управління суспільством.

Поняття «політика», поза сумнівом, найскладніша категорія політології. В даний термін вкладають різні поняття. Наприклад, зовнішня політика, економічна політика, політика низьких процентних ставок, антиалкогольна політика. Політика пронизує все життя суспільства.

Одне з найвдаліших визначень політики дане в «Политическом словаре». Політика характеризується як «соціальна діяльність в політичній сфері суспільства, направлена головним чином на досягнення, утримання і реалізацію влади» ( М.; Луч, 1994. Т.1. С.168).

1.2. Елементи і рівні політики. В структурі політики виділяються зміст, форма і процес.

Зміст політики виражається в її меті і цінностях, в мотивах і механізмах ухвалення політичних рішень, в проблемах, які вона вирішує.

Форма політики - це її організаційна структура, інститути (держава, партії і т.д.), а також норми, закони, що додають їй стійкість, стабільність і дозволяють регулювати політичну поведінку людей.

Політичний процес - це послідовний, внутрішньо зв'язаний ланцюг політичних подій і явищ, а також сукупність послідовних дій різних суб'єктів політики, направлених на завоювання, зміцнення і використання політичної влади в суспільстві.

Зміст, форма і процес не вичерпують побудови політики. Вона включає одушевлені суб'єкти (учасників) Як відносно самостійні елементи політики можна виділити політичні відносини і політичну організацію, політичну владу, політичну культуру і політичну свідомість.

Суб'єкт політики - індивіди, соціальні прошарки і групи, організації - вступають у політичні відносини - взаємодію з приводу управління суспільством, розподіл і використовування державної влади на основі політичних інтересів, мети, установок і ціннісних орієнтацій.

Політичний інтерес виступає як певна мета, досягнення якої здійснюється в ході політичної боротьби. Політичний інтерес - це те джерело політичної поведінки, яке спонукає суб'єкти політики до постановки певної політичної мети і здійснення конкретних політичних дій по їх досягненню.

Політичне життя суспільства є сукупністю політичних відносин. Вони розгортаються як сукупна діяльність соціальних спільностей та інститутів, організацій і окремих осіб, переслідуючи політичну мету.

Необхідним компонентом політичного життя суспільства є політична участь громадян. Це залучення в тій чи іншій формі людини або соціальної групи в політико-владні відносини, в процес ухвалення рішень і управління. Участь може бути прямою і опосередкованою, легальною і нелегальною, стихійним і свідомим і т.п.

Політична влада - це здатність суб'єкта проводити свою волю за допомогою правових і політичних норм (законів, інших нормативних документів), спираючись на примус і соціальний апарат примусу.

Зміст політичної свідомості включає систему оцінок, значень і тверджень. Політична психологія утворюється з оцінок реальної дійсності і участі в політичному житті на основі емоцій, відчуттів, переживань. Політична участь може бути раціонально осмисленою, будуватися на основі системі уявлень - політичної ідеології.

Крім суб'єктів і елементів політики виділяють три рівні політики. Перший - макрорівень - характеризує державу як ціле, публічну примусову владу, її устрій в центрі і на місцях. Другий - мікрорівень - охоплює окремі організації: партії, профспілки, корпорації, фірми і т.п. Тут, як і в державі в цілому, виявляються внутрішні явища і процеси, властиві великій політиці: висунення і реалізація колективної мети, ухвалення рішень, розподіл посад і благ, застосування санкцій, суперництво індивідів і груп за владу, конфлікти інтересів і т.д. Третій - мегарівень політики - відноситься до діяльності міжнародних організацій: ООН, НАТО, ЕЕС і т.п.

1.3. Функції і форми політики. Із загальнодержавним, макрорівнем звичайно зв'язують основні функції політики в суспільстві. Вони характеризують найважливіші напрями дії політики на суспільство.

До них відносяться:

Функція управлінська і регулятивна - політика виражає значущі інтереси і потреби різних груп суспільства, забезпечує їх взаємодію, управляє соціальними процесами і регулює їх, використовуючи соціальний примус і насильство.

Функція політичної соціалізації - політика включає особу в соціальні відносини, передаючи їй досвід і навики перетворюючої діяльності, ефективного виконання соціальних ролей, функцій.

Гуманітарна функція - виражається в гарантіях прав і свобод особи, забезпеченні громадського порядку, цивільного миру і організованості.

Функція забезпечення цілісності і стабільності суспільства - політика розробляє проекти майбутнього, визначає соціальні орієнтири, знаходячи для їх здійснення необхідні ресурси.

Раціоналізаторська функція - політика раціоналізує конфлікти і суперечності, попереджає їх або дозволяє.

Політика - поняття досить обширне. Вона вторгається у всі сфери соціального життя. У зв'язку з цим виділяють основні форми політики, згруповані за трьома ознаками.

Так, по сферах життя суспільства розрізняють політику: економічну, соціальну, національну, науково-технічну і т.д. Внутрішня політика проводиться в рамках даної країни на двох головних рівнях - регіональному (наприклад, політика підвищення зайнятості жителів Івано-Франківської області) і загальнодержавному (скажімо, політика соціального забезпечення громадян України). Зовнішня політика торкається міжнародних відносин і теж може мати різний обхват: (а) двостороння - визначає взаємозв'язки двох сторін (припустимо, України з Польщею або Росією); (б) блокова - єдина, злагоджена політика низки країн, що створили союз (наприклад, учасники НАТО); (в) світова політика - співпраця багатьох країн в рішенні тих або інших проблем (скажімо, в питаннях охорони природи). Нарешті, залежно від того, хто проводить ту або іншу політику, тобто по суб'єктах політики можна окремо говорити про політику держави, політику якоїсь партії, політику профспілок, крупної фірми і т.д.

•Соціально-політична стратифікація суспільства

Кожне суспільство соціально структуроване. І для визначення місця людини в соціальному просторі необхідно не лише знати її «сімейний стан, громадянство, національність, ставлення до релігії, професію, належність до політичних партій, економічний статус, походження тощо» (П. Сорокін), а й місце цієї людини в середині кожної з основних груп. Саме відношення людини до певної групи та відношення цих груп одна до одної всередині суспільства утворюють систему координат визначення соціального положення людини в певному суспільстві, а пояснення функціонування цієї системи входить до складу поняття соціальної стратифікації.

Термін стратифікація, запозичений з геології (положення окремих частин геологічних утворень у вертикальному розмірі), в соціальних науках позначає «струк-туровані нерівності між різними угрупованнями людей» (Е. Гіденс). Отже, соціальна стратифікація — це система регульованої нерівності, за якої формуються різні проверстки суспільства. Але стратифікація це не просто сукупність проверстків і страт (соціальних груп), а ієрархія цієї сукупності.

Виділяють чотири основні системи, або типи, стратифікації: рабство, касти, стани, класи. Певною мірою можна говорити про їхню часову й історичну послідовність, хоча й не виключені можливості одночасного співіснування деяких систем, як-от рабство та класи Стародавній Греції та Римі.

Перші три системи називають закритими суспільствами, а останню класову — відкритою. Таке розрізнення випливає зі ступеня свободи в соціальних переміщеннях від нижчих страт до вищих. Рабство, касти і стани мали офіційні бар'єри (заборони) таких переходів, і лише класова система скасовує їх на формальному юридичному рівні. Індивід у класовій системі, на відвіну від трьох попередніх, принаймні почасти «досягає свого класу, а не просто «отримує» його при народженні». Тому саме в суспільствах розвинутої класової структури стає актуальною проблема соціальної мобільності — переміщення індивіда від однієї соціальної позиції до іншої.

Існує два типи соціальної мобільності: вертикальна і горизонтальна. Вертикальна свідчить про переміщення вгору чи вниз щаблями соціальної ієрархії, горизонтальна (латеральна) — про перехід з однієї групи до іншої, роташованих на одному соціальному рівні. Вертикальна мобільність поділяється на індивідуальну і групову та висхідну і низхідну. Позитивним показником відкритості сучасних суспільств є висока інтенсивність висхідної вертикальної мобільності. Така інтенсивність досягається в наслідок розширення каналів мобільності, тобто шляхів соціальної циркуляції. Найважливішими каналами циркуляції (поряд з традиційними: сім'я, армія, церква) в сучасних суспільствах можна вважати такі соціальні інститути, як економічні, політичні та професійні організації, школа (освіта взагалі). Кожен з названих каналів стратифікації має домінуючу вагу серед відповідної з форм соціальної стратифікації — економічної, політичної, професійної.

Сучасні теорії стратифікації виділяють чотири основні параметри структуру-вання нерівності: прибуток (достаток), влада, престиж і освіта. Тих, хто має власність, владу, престиж, освіту, називають мобільними вгору. Причому здобуток в одному, як правило, тягне за собою і здобутки в іншому (це саме стосується і втрат). Саме тому можна говорити про визначення загального місця людини чи групи на щаблях соціалвної ієрархії, недивлячись на різноманітну кількість форм соціальної стратифікації.

Економічна стратифікація виявляє себе в розлогій диференціації статусів заможних та бідних або й простому поділі на два класи за принципом ставлення до засобів виробництва: власники і невласники (К. Маркс). Професійна стратифікація спирається на нерівномірне оцінювання суспільством престижу різних професійних ролей, а значить і диференційоване винагородження різних позицій (К. Девіс й У. Мур).

Політична стратифікація випливає з ієрархічно відмінних рангів у сенсі авторитетів і престижу, знань і почестей, керівників і керованих незалежно від їхнього найменування (монархи, бюрократи, господарі, начальники). Тому політичною стратифікацією називають такий тип суспільного розшарування, де головним критерієм належності до страти є ступінь впливовості на прийняття рішень, обов'язкових для виконання певною кількістю осіб. Чим більше радіус дії прийнятих рішень, тим більша влада.

Диференціація за владним принципом притаманна будь-якому суспільству: від первісних соціальних утворень (родів і племен) до сучасних демократичних систем із формальною рівністю політичних прав. Проте формальна рівність політичних прав не скасовує фактичної політичної нерівності. І не лише тому, що правити всі одночасно не можуть, а й через ієрархічність владного простору. Формальне урів-няння політичних прав не наділяє всіх однаковою владою, а робить владу формально доступною будь-кому з бажаючих її посісти. Саме тому участь у політичних організаціях сприятиме реалізації владних інтенцій індивіда чи й групи в цілому як активних суб'єктів політичного процесу.

•Політична свідомість

Політична свідомість є своєрідним різновидом суспільної свідомості, що відображає політичне буття суспільства в усій його різноманітності. Оскільки політика є доцільною діяльністю, то вона потребує формування в громадян відповідних уявлень і знань про політичну дійсність, усвідомлення своїх домагань, визначення цілей і завдань, а також засобів і методів досягнення їх. Об´єктом дослідження (відображення) політичної свідомості є політичні відносини й процеси, діяльність різних суб´єктів політики, політичні явища, політичне життя суспільства в цілому. Але ключовою проблемою політики, а відповідно й політичної свідомості, є проблема політичної влади. Саме навколо цієї проблеми в усі часи розгорталася боротьба, точилися й тривають нині гострі дискусії різних політичних сил і лідерів.

У політологічній літературі можна знайти різні підходи до визначення політичної свідомості. Так, у політологічному енциклопедичному словнику політична свідомість характеризується як опосередковане відображення політичного життя суспільства, суттю якого є проблема влади, формування й задоволення інтересів і потреб суб´єктів політики. Вказується також, що це — сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Близьким до такого визначення є й характеристика політичної свідомості, що наводиться в підручнику "Політологія" за загальною редакцією І.С. Дзюбка і К.М. Левківського.

Важливий аспект політичної свідомості констатує B.A. Ребкало, розглядаючи політичну свідомість як засіб специфічного відображення людиною, групою, суспільством усезагального процесу саморегулювання суспільного життя, що матеріалізується в політичній системі завдяки феноменові влади і владно-політичних відносин. Конструктивним тут є прагнення поєднати духовний і практичний компоненти політичної свідомості.

Отже, політична свідомість — явище складне й багатогранне. Сутність політичної свідомості полягає в тому, що вона опосередковано відображає політичне життя суспільства у формі певних почуттів і настроїв, поглядів, знань та ідей, які характеризують політико-владні відносини, політичні інтереси суб´єктів, які матеріалізуються у функціонуванні політичної системи.

Політична свідомість охоплює собою широкий комплекс питань духовного осмислення політичних реалій, ключовою серед яких є політична влада, а також питання практичної реалізації інтересів і потреб суб´єктів політики, соціально-політичного розвитку загалом.

Історія світового розвитку засвідчує, що політичне життя суспільства є сферою постійного змагання, боротьби інтересів різних соціальних верств, класів і політичних сил. Саме політичні інтереси є спонукальними мотивами й рушійними силами діяльності громадян та їхніх об´єднань. Прагнення реалізувати свої інтереси й потреби визначає ставлення громадян до влади й політичних інституцій, що здійснюють управління суспільними процесами.

Важливим тут є й те, що через виконання управлінських функцій, що їх здійснюють інститути політичної системи, політичні відносини так чи інак впливають на всі сфери суспільного буття і, відповідно, все це є об´єктом політичної свідомості.

Отже, політична свідомість за своїм змістом охоплює різноманітні уявлення людей, що опосередковують об´єктивні зв´язки як з інститутами влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами держави й суспільства.

Як феномен, який відображає широкий спектр політико-владних відносин, політична свідомість диференціюється за її носіями, тобто суб´єктами політики. Виділяють масову політичну свідомість, політичну свідомість нації, класу, певної верстви, індивідуальну (особисту) політичну свідомість, а також громадську думку. Усі вони взаємопов´язані і здійснюють взаємовплив одна на одну.

Якщо витоками й матеріальною основою політичної свідомості є реальні політичні відносини, то політична свідомість нації, масова політична свідомість є основою формування індивідуальної політичної свідомості.

Важливість формування політичної свідомості громадян для будь-якого суспільства полягає в тому, що вирішення цього завдання є необхідною умовою функціонування політичної системи, забезпечення її легітимності.

Формування політичної свідомості — процес складний і суперечливий, оскільки суперечливими є соціальні інтереси різних груп і верств, а узгодження приватних і загальнодержавних, загальнолюдських інтересів є однією з найактуальніших проблем політики.

Функціональна роль політичної свідомості проявляється в тому, що вона не лише відображає реальне політичне життя суспільства, а й здатна прогнозувати його розвиток, як, власне, і створювати неадекватне уявлення про політичну сферу. Саме завдяки виконанню політико-психологічних, політико-ідеологічних та діяльнісно-практичних функцій політична свідомість і виконує таку важливу роль у суспільному житті.

Значно зростає роль політичної свідомості в умовах трансформації суспільно-політичних відносин, коли відбуваються значні зміни всіх сфер суспільного життя, руйнуються попередні світоглядні стереотипи сприйняття усталених соціальних норм і цінностей, які в нових умовах не здатні виконувати свої світоглядні функції. За таких обставин виникає потреба розробити адекватні новим умовам політико-ідеологічні концепції й теорії, які б могли сприяти формуванню в громадян відповідних, адекватних моделей світосприйняття й життєдіяльності.

Показовим тут є політичне життя постсоціалістичних країн, у тому числі й України. Проголошення суверенітету й незалежності України, демократичного шляху розвитку зумовило потребу реформувати політичну культуру громадян. Зміст цих процесів пов´язаний з відродженням традиційних українських національних цінностей, з розбудовою української суверенної держави, спрямуванням її діяльності на забезпечення прав і свобод громадян.

• Політична культура

Зрозуміти менталітет і духовність будь-якого етносу неможливо без глибокого знання його політичної культури. Політична культура є складовою частиною загальної культури людства й відіграє інтегрувальну роль у формуванні соціальних цінностей. Саме завдяки культурі став можливим цивілізований розвиток людства. Аналіз політичної культури дає змогу визначити місце і роль духовних детермінант у політичному житті суспільства.

Аналізуючи роль культури в життєдіяльності суспільства і людини, дослідники звертають увагу на її визначальний вплив. Культура віддзеркалює багатогранність людського досвіду, зберігає й передає новим поколінням знання, традиції, матеріальні та духовні цінності.

Термін "культура" (від лат. cultura — обробляння, вирощування) вживався спочатку в значенні набування знань і досвіду, а в процесі дальшого історичного розвитку поряд з духовним аспектом почав включати в себе ще й практичний, і його почали використовувати для характеристики процесу олюднювання суспільних відносин. Культура — це особлива об´єктивна дійсність, яка на відміну від природної дійсності безпосередньо пов´язана з діяльністю людини. Серед різноманітних підходів до визначення поняття "культура" діяльніснии підхід є найконструктивнішим, він дає змогу відтворювати розмаїття проявів діяльності людини в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

Отже, культура — це спосіб і наслідок людської діяльності, що відтворює особисте й суспільне буття в усіх його проявах. Відповідно до сфери життєдіяльності суспільства можна виділити основні види культури, серед яких економічна, соціальна, духовна і політична культура, яка є особливим об´єктом нашого аналізу.

Політична культура — це своєрідний синтез політики й культури, вона відображає політичну сферу суспільства. Сам термін "політична культура" ввів у науковий обіг німецький учений доби Просвітництва Й.-Г. Гердер. Вивчення політичної культури як відносно самостійної сфери культурного життя почалося лише в 50-ті роки 20 ст., коли американські дослідники Г. Алмонд і С Верба опублікували свою працю "Культура громадськості". У ній, зокрема, зазначено, що для розвитку стабільного й ефективного демократичного правління потрібне щось більше, ніж визначені політичні й управлінські структури. Такий розвиток залежить від політичної культури.

Політична історія другої половини 20 ст. яскраво засвідчила цей висновок, а трансформування посткомуністичних країн збагатило світовий досвід політичного розвитку новими важливими подіями й процесами.

Численні дослідження сутності та змісту політичної культури дають змогу простежити її роль і функції в суспільному житті. Г. Алмонд і С Верба запропонували своє бачення політичної культури та її визначення, що вважається класичним. Під політичною культурою вони розуміли сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи; суб´єктивну сферу, яка лежить в основі політичних дій і надає їм певного значення. При цьому індивідуальні орієнтації складаються на основі: а) пізнавальних орієнтацій — істинне чи хибне знання про політичні процеси та ідеї; б) афективних орієнтацій — відчуття зв´язку, ангажованості, пропозиції та ін. стосовно політичних об´єктів; в) оцінкових орієнтацій — суджень і уявлень про політичні об´єкти, а це передбачає використання стосовно політичних об´єктів і подій оцінкових критеріїв.

Таким чином, політична культура включає в себе:

- знання політики, політичних явищ і процесів, зацікавленість ними;

- оцінку політичних явищ, оцінкові судження щодо того, як треба здійснювати владу;

- емоційну сторону політичних позицій (особисте ставлення до явищ і процесів);

- визнання зразків (норм, принципів) політичної поведінки суспільства, які визначають особистішу поведінку.

Дослідженням політичної культури займались і радянські суспільствознавці, але ідеологічні настанови тоді значно обмежували можливості пізнання реалій політичної сфери суспільства. Політичну культуру трактували як стан самосвідомості соціальних груп, класів, націй, як систему соціальних норм, інтегративний елемент культури й політики, як підсистему загальної культури та ін. Культура розглядалась як сукупність матеріальних і духовних цінностей, як найвище досягнення людства, що відіграє лише позитивну роль. Такий підхід блокував пізнання реальних і суперечливих проблем суспільного життя.

Сучасні трактування політичної культури представляють її як складне й багатовимірне суспільне явище зі своїми глибинними історичними й психологічними детермінантами. У політичному енциклопедичному словнику, зокрема, політична культура визначається як складник загальної культури, що формується і виявляється в процесі політичного життя. Політична культура є історично й соціально зумовленим продуктом життєдіяльності людей, продуктом їхньої політичної творчості, що відображає процес опанування її суб´єктами політичних відносин, розвиток їхніх власних духовних якостей як суб´єктів політики. Такий підхід дає змогу аналізувати політичну культуру як універсальне соціальне явище, враховувати широке розмаїття чинників і детермінант, які впливають на її формування й функціонування в політичному житті суспільства, використовувати різні критерії щодо її характеристики.

Як продукт історичного розвитку суспільства, політична культура синтезує в собі політичну свідомість, діяльність і поведінку людей у сфері владних відносин. Вона є якісним показником способу політичної поведінки й діяльності громадян, які реалізуються в певних культурних цінностях (політичних знаннях, соціальному досвіді, у зразках поведінки, закріплених у звичаях чи законах, тощо).

Багатогранність політичної культури виявляється в поведінці й діяльності як індивідуальних, так і колективних суб´єктів політики, у функціонуванні й розвитку політичних інститутів і системи в цілому.

•Політична ідеологія

Нині ідеологія стала ключовим елементом організації суспільного, у тому числі й політичного життя. Глибше з´ясувати сутність цього важливого суспільного феномену можна, звернувшись до джерел його виникнення та розвитку.

У політичній теорії термін "ідеологія" почали вживати з кінця 18 ст. — початку 19 ст. Упровадження цього терміна в науковий обіг пов´язується з ім´ям французького вченого Де Трессі (1754— 1836). Він визначав ідеологію як науку про ідеї, їхнє виникнення та функціонування.

Якщо розглядати процес формування ідеології як теорії в історичній ретроспектив^ то можна виділити кілька етапів.

Перший етап охоплює період теоретичних пошуків мислителів 17—18 ст. У цей час громадсько-політична думка епохи буржуазних революцій активно почала виступати проти феодально-релігійної ідеології, сподіваючись збудувати суспільство на гуманістичних засадах.

Другий етап пов´язується з появою різного роду ліберальних і комуністичних концепцій. Ідеологи лібералізму термін "ідеологія" майже не вживають, а марксистські користуються ним, однак вкладають у нього класовий зміст.

Третій етап становлення і розвитку ідеології пов´язується з 20 ст. Саме в цей час західна наукова думка почала широко вживати термін "ідеологія" для визначення свідомості, що покликана виражати інтереси класів або соціальних груп. У цей період з´явилося багато концепцій обґрунтування сутності ідеології. Одна з них, наприклад, доводить, що ідеологія — це форма відображення спотвореної свідомості, яку ніяким засобом не можна підтвердити експериментально, але не можна і спростувати. "Ідеологія" — це слово "занепадницьке" (Д. Белл), оскільки воно заманює в хащі якихось конструкцій, які уже давно заіржавіли, а тому воно відчужене від життя людини. Інша концепція виходить із того, що ідеологія — це наука про ідеї, а тому слід якнайповніше ідеологізувати усі сфери суспільного життя. Однак окремі прихильники цієї концепції все ж знаходять аргументи, які застерігають від ототожнювання ідеології та науки. Ідеологія, на відміну від науки, застерігає Г. Шахназаров, не тільки несе знання, а й відображає певне ставлення до предмета знання. Ідеологія завжди пристрасна, а наука, навпаки, безпристрасна, в усякому разі зобов´язана бути такою. Вона не має права підлаштовуватися під будь-які смаки і настрої. Це закон її існування, порушення його призводить до виродження наукового знання.

Ліберал-демократи розглядають ідеологію як надісторичне явище, яке існує поза залежністю соціальних і політичних явищ.

Неомакіавеллісти (Г. Моска, Р. Міхельс, В. Парето) стверджують, що політичні ідеології породжуються потребами легітимації влади. Марксисти вважають, що ідеологія — це "теоретичне уявлення, що покликане захищати загальноколективні інтереси, які за певних умов можуть виконувати функції наукового знання."

Неоанархісти вважають, що ідеологія є результат масової свідомості.

Сучасний німецький філософ О. Лемберг у своїй праці "Ідеологія і суспільство" визначає поняття "ідеологія" як систему деяких ідей, що включає і певні цінності та норми й призначена об´єднувати людей, щоб вони були здатні спільно жити і діяти. Лемберг звертає увагу й на те, що не можз´ть існувати політичні рухи, партії й суспільство загалом без ідеології, поскільки "ідеологічний вакуум для людини нестерпний", а тому "люди не можуть жити в світі, який був би незрозумілий їм, вони не можуть жити без тих цінностей та норм, які є основою їхнього способу життя і поведінки".

Є й інші підходи до тлумачення ідеологій.

Неоднозначність підходів до визначення ідеології не означає зменшення її ролі в суспільно-політичному житті.

Саме на третьому етапі своєї еволюції ідеологія стає важливою частиною свідомості людей, оскільки саме на її основі відбуваються пошуки спільності поглядів, ідей, цінностей, які й створюють підґрунтя для організації різного роду асоціацій, клубів, спілок і загалом будь-яких громадсько-політичних об´єднань. Це вказує на те, що ідеологія є сукупністю тісно пов´язаних між собою ідей, позицій чи вірувань, властивих певній групі чи спільності.

Ідеологія — це теоретична система поглядів та ідей, у якій усвідомлюються й оцінюються ставлення людей до дійсності та однієї людини до іншої, соціальні проблеми і конфлікти, а також формулюється мета (програма) соціальної дійсності, спрямована на зміцнення або заміну (розвиток) наявних суспільних відносин.

Таким чином, ідеологія — це духовний фундамент, на якому будується свідомість людини. Кожна нація має свою ідеологію, і ніякі зміни в суспільному житті не спроможні знищити те, що закладене в природі людини, — потребу в ідеології як усвідомленій меті суспільної діяльності.

По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і спиратися на досягнення науки. Правильно сформульовані ідеологічні доктрини дають змогу розробити адекватні підходи до соціальних процесів, до проблем внутрішньої і зовнішньої політики.

Ідеологія зорієнтована на політичні реалії і дії, на політичний процес і має своєю метою залучити якнайширші верстви суспільства на свій бік.

Незважаючи на наявність міжідеологічних відмінностей, усі ідеології мають багато спільних рис:

- Вони спрямовані на підкорення особистих переконань груповим інтересам. Ідеологія — одна на всіх.

- Ідеологія непримирима до неузгоджених з нею дій і вчинків, завжди намагається поглинути багатоманітність духовного життя.

- Ідеологія спроможна відділитися від свідомості у формі демагогії зі страшенною силою масового навіювання.

- Ідеологія за сприятливих умов переходить у підсвідомість і нав´язує людині стереотипи поведінки, одноманітність дій, упереджене ставлення до людей, до їхнього життя, їхніх думок.

За допомогою ідеології теоретично усвідомлені інтереси втілюються в ідеалах суспільного розвитку, в практичній політиці держави і політичних партій, а також визначається й реалізується ставлення до інших класів і соціальних груп.

Ідеології можуть виступати як засіб єднання, консолідації соціальної групи, класу чи суспільства і можуть бути джерелом конфронтації між ними за умов, коли соціально значущі інтереси цих верств принципово відмінні.

Ідеологія — це конституйований елемент політики, тому її не можна відокремити від влади і владних відносин. Саме за допомогою ідеологічних категорій, зауважує К. Гаджієв, обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, політичні курси та соціально-політичні доктрини. Зрештою вона покликана надавати значущості інституційним стосункам між людьми, пояснювати політичні реальності в конкретно-історичних умовах.

У структурі ідеології найпомітнішим є такий її різновид, як політична ідеологія. Вона являє собою систематизовану сукупність ідейних поглядів, що покликані виражати і захищати політичні інтереси певної суспільної групи.

Ретроспективний аналіз появи політичних ідеологій показує, що вони прямо і безпосередньо детермінуються способом матеріального виробництва, а опосередкованим шляхом — через політичні та ідеологічні відносини. Тому їхнє формування має свої особливості, вони зумовлюються потребами та інтересами класів, націй, партій та інших суб´єктів політики.

У понятійній системі політології поняття "політична ідеологія" є одним із найважливіших. Більшість учених вважає, що ідеологія є формою політичної свідомості. У широкому значенні — це синтезована сукупність поглядів, які віддзеркалюють і захищають інтереси певної суспільної групи, її цілі й завдання під час завоювання й утримання влади. У вузькому значенні політична ідеологія — це доктрина, яка обґрунтовує прагнення відповідної групи до влади і тому передбачає ту чи іншу стратегію політичних дій.

Політична ідеологія покликана розкрити як специфіку процесів двох видів розвитку — політичного й ідеологічного, так і їхню взаємодію, взаємовплив у реальному житті. Тут ідеологічний процес розкривається з політичного боку, а політичний — з ідеологічного. Наслідком цього є синтезоване знання про політичний та ідеологічний процеси.

Традиційно термін "політична ідеологія" застосовується для позначення політичних концепцій, які стали ідеологіями, — лібералізм, консерватизм, соціалізм, націоналізм, соціал-демократія, комунізм та ін. В основу класифікації політичних ідеологій, як правило, кладеться певний критерій: світоглядний, партійний, класовий, формаційний, цивілізаційний та ін.