Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
пИТаННЯ ФІЛОЛОГІЇ.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
29.08.2019
Размер:
159 Кб
Скачать

8 Це відзначено в монографії в. М. Лесина «Василь Стефаник — майстер нов с. 117. .

Дуже показово, що саме в цій неаакінченій новелі прозвучав і справжній діалог — з дорадчими інтонаціями, з колективним вирі­шенням питань, з пропагандистськими повідомленнями.

,-.,-«—: Най перший каже Григорь за бойків, най пан чує, чи ми пускаємо і'х на лан, чи ні.

Маленький чоловічок з Білих Ослав пропхався до стола та й повів:

  • Ви нас не спираєте, але ми не будемо вам псувати злагоди з паном. Ми є ваші братя, лишень ми із-за отої гори прийшли. Всіх нас триста най і в ланцюхи заб'є, то не підемо...

  • То тікай геть та зашийся у мир, бо запруть та лишиш бойків без голови.

І Григорь втопився у натовпі».

Це фрагмент з першого розділу. Другий розділ твору, де вже про­мовляє обраний страйкарями наймит Синогуб, знову по-стефаниківсь-кому монологічний: обраний говорить за всіх; висловлює інтереси всіх страйкарів. Разом з тим прийом набув нових прикмет: промовець уже не в світ вибурхує болі, а звертається — то до пана, то до сонця, то до жіноцтва, то до страйкарів. Інтонації героя надзвичайно збагатилися: він не лише кидає звинувачення і колективну погрозу панові... Він свідомо загострює картину бідування сільської дітвори, говорячи ніби тільки про своїх,—тут у розмову впадає навіть його жінка:

«— Як я зимового досьвітка, вельможний пане, стягаю теплу одежину з моїх дітий, а вони плачуть і трясуться від студени, то я тогди проклинаю твої діти!

— Курятко маленьке, а воно вигрівається під крилами, бо загине, а я із свої дитини стягаю теплу кожушину і воно голе плаче!

— Не кажи, Іване, я єго накриваю завжди,— сказала Синогубиха». Іван Синогуб говорить від колективу: «Всі дороги в селі до твоїх

воріт .скрегочуть під нами»,— і маса підтримує його слова: «страй­карі впріли від сих слів і заревіли».

У селянського делегата знаходяться і прохання до сонця, і вдячне слово до вірних дружин, і навіть слово для самохарактеристики:

«— А як вийду з хати, то шпотаюся на чорну нічь, а сумлінє моє плаче отак як мороз під ногами. Село спить, діти гріються, лишень мої отам у густій ночи плачуть. І я гавкаю як стеклий на тото кругле небо!»

Це особливо важливий момент у монолозі, бо ж раніше такий психологічний коментар належав або автору, або — рідше — іншим персонажам; тут же він увіходить в автокоментар і свідчить про роз­виток самосвідомості людини, про перемогу над безоднями знурто-ваного духу шляхом усвідомлення соціальних основ життя, зовнішніх причин внутрішніх занепокоєнь.

Досить порівняти розглянуту щойно новелу з ситуацією «Майст­ра»: Іван переповідав «одну подію зі свого життя», і хоч «завойовував своєю бесідою» слухачів, однак діалогу не відбулося: '«Ті, що його слу­хали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали». Справді, від цього монологу про «своє» життя до колективістського слова ще да­леко. Однак ця безпросвітна ситуація розпачливого крику в світ, ця передісторія пробудження колективного розуму знайшли глибоке відображення в трагічних новелах Стефаника. Не забуваймо, що якою б новаторською не була для письменника новела «Комісар старо­ства і дідич», вона не була закінчена.

Розгляд психологічного мистецтва і монологічної поетики новел В. Стефаника не буде повним без бодай стислого екскурсу в історію сучасного письменникові суспільства. Річ у тім, що монологічне дій­ство словом як форма ідеології найширше використовувалося для не-40

грамотного окатоличеного селянства. В комічному загостренні таке дійство подане в новелі «Побожна»:

«— ...Лиш ксьондз стане з книжки читати, а ти вже очі віпулиш, як цибулі. Та й махаєш головов, як конина на сонце, та й пускаєш нитки слини, як павук, такі тоненькі,— лиш що не захарчиш у церкві».

Тут подана комічна реакція трударя на літургію, на слово ксьон­дза, але схоплена водночас і особливість церковного спілкування, де немає і не вимагається зворотного зв'язку: все «значуще», «істинне» йде з єдиних уст — уст проповідника. Селянство в цьому процесі па­сивне і схоже на середньовічну паству. «Кизіісиз» (сільський житель) у лексиконі середньовічних письменників — синонім грубої, неотесаної людини. Селянство було «мовчазною більшістю» феодального суспіль­ства, яка заявляла про себе в періоди загострення соціальної боротьби і масових виступів» *,— пише дослідник середньовічної культури. Оце слово «рустікус» залишалося в ужитку освічених верств щодо селян­ства і в часи Стефаника. «Глупкуватими» та «некультурними» ха­рактеризує душі своїх героїв О. Кобилянська в «Землі» — і її сучас­ники, насамперед І. Франко, визнають правдивими її персонажів. Такими ж дітьми напівнатурального господарства були й герої В. Сте­фаника, коли їх захопили капіталістичні відносини, спіткало розорен­ня і пролетаризація. Стихійні атеїсти, вони мали дуже небагато ра­ціональних уявлень про світ, і то, як правило, релігійного походжен­ня; форми словесного спілкування — сповідь, молитва — були основ­ними і часто уявлялися найвищими, найдійовішими, найспасеннішими, якщо не для життя, то принаймні для душі.

«Складні форми саморефлексії,— характеризує психічне життя середньовічної людини І. Кон у статті «Люди і ролі»,— виникали по­рівняно рідко і в більшості людей набували релігійного характеру, здобуваючи вихід у вигляді сповіді чи містичного спілкування з бо­гом» («Новьій мир», 1970, № 12, с. 181). У сучасників і героїв Стефа­ника, як це засвідчують його твори, кризові ситуації і їх рефлективні наслідки трапляються дедалі частіше. Разом з тим якщо причини ду­шевних зривів у них були вже капіталістичними, то форми, в яких відбувалися видимі прояви хворобливо-ускладненого життя психіки, залишалися ще по-середньовічному містифікованими.

В епоху капіталізму селянин перестає бути смердом, рабом, але ще надовго залишається безсловесним: капіталізм підготував свою, буржуазну атмосферу для того, щоб джин свідомості залишався в своїй посудині. Дід Гриць, що давно оглух, говорить до себе: «Приходиться сидіти в свої душі, як у завалені хаті, де всьо розбите і понівечене» («Дід Гриць»).

Однією з традицій, на яку генетичне спирався літературний моно­лог у новелах Стефаника, стало монологічне висловлювання, що пере­гукується з церковними молитовно-сповідальними формами. У творах письменника знаходимо немало знаків, що вказують на це. В новелі «Майстер» влучні слова автора, що оповідач робить «із коршми церк­ву», передають не тільки обстановку цього монологу, а й звичну для його слухачів асоціацію: так, без зворотного відгуку, сповідаються тільки в церкві. Старий Максим («Сини») говорить про свої біди і в ви^ гуках на все поле, і в молитві, якою й закінчується твір. Так дві, здавалося б, різні форми висловлювання збігаються змістом — і збли­ження це показове для розуміння коренів духовного життя людей і генезису монологу.

Сказане героями Стефаника психологічно істинне, щире, як мо­литва. Але не церковна — до неї автор висловив своє ставлення, а но-вочасна, в якій умістилися всі болі й тривоги селянина. Адже саме

так у «Камінному хресті»: «Гостей у Івана повна хата», а він «не до­говорював і не пив до нікого, липі тупо- глядів навперед себе і хитав головою, як би молитву творив і на кожне її слово головою потакував». Тут новеліст дає своєрідну формулу свого художнього відкриття в царині психологізму: «Бесіда йшла сама для себе, бо треба її було конч£ сказати, мусили сказати, хоч би на вітер».

\Стефаникова новела — це послідовний етап у розвитку оповідної манери, відомої в українській прозі ще з часів «етнографічного» реа­лізму з тогочасною вершиною — оповіданнями Марка Вовчка. Голос «за поруганного бессловесного смерда», що пролунав з уст Шевченка, тепер змінився голосом самого «смерда». Стефаник, цей трагік західно­українського селянства, почув, як його герой гукає у світ,— і здиву­вався, що серед маси людей одного соціального досвіду голос його героя лунає, як у пустелі. Тому й множив він з новели в новелу цей голос, аж поки під впливом соціально-історичних умов не увійшов до кола однодумців, колективні зусилля яких допомогли вивести людину з середньовічного мороку, з безодні духовної самотності, цього най-жахливішого супутника неволі і класового гноблення^

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.