Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
пИТаННЯ ФІЛОЛОГІЇ.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
29.08.2019
Размер:
159 Кб
Скачать

Итлння філології

М. С. ГРИЦЮТА

Самобутній талант

Коли ми говоримо про найвищі досягнення української дожовт­невої прози, то маємо на увазі насамперед творчість П. Мирного, І. Франка, М. Коцюбинського і В. Стефаника. І. Франко у статті «З останніх десятиліть XIX в.» (1901) писав, що найбільшим талантом серед молодих прозаїків початку віку «визначається Василь Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка...», і не без гордості додавав: «Се правдивий артист із божої ласки, яким уже нині можемо повеличатися перед світом».

Марко Черемшина назвав Стефаника «поетом мужицької розпу­ки». За його вірним спостереженням трагічність становища українсько­го селянства «знайшла у творах Стефаника свій величний вислів».

Стефаник захоплював видатних митців-мислителів своєю тонкою спостережливістю, глибоким знанням душі селянина, сповненим болю і туги ліризмом, граничним лаконізмом, соціальною та психологічною наповненістю образів, злободенністю піднятих тем.

Відомо, що суспільно-політичні та літературно-естетичні погляди Стефаника формувались головно під впливом Шевченка, Франка, про­гресивних російських письменників, зокрема Герцена, Чернишевсько-го, Успенського, Чехова, а також західноєвропейських літератур. До революційно-демократичних переконань Стефаник приходить, можна сказати, безболісно, по прямій дорозі. В цьому значна заслуга живого прикладу Франка, щира переконаність Стефаника у вірності думок, дій Каменяра. «З довгого мого життя про минуле і я маю моїм прия­телям честь донести,— казав Стефаник у 1931 р.,— що був безгранично щасливий, коли приймав я, як учень, вказівки і поради Франка... Я був найщасливішим, коли я сидів коло нього і слухав його...» '.

Що ж до естетичних уподобань Стефаника, його новаторських творчих засад, то вони народжувалися у тяжких муках. 1896—1897 рр.— це час болісних шукань власного художнього вислову, місця в літера­турі. У листі до В. Морачевського від 3 березня 1897 р. Стефаник пише: «Я маю раз вийти з ліса різних напрямів літературних, котрі тепер мене на роздорожжю напали, і каждий тягне «а овій бік» 2. Чим більше знайомився він із світовою літературою, тим більше вболівав за дальший розвиток рідної літератури, ставив до неї нові вимоги, виходячи з потреб часу і найвищих досягнень художнього слова інших

народів.

Стефаник уважно стежив за тією боротьбою, яка велася в Європі «межи двома школами літературними», тобто реалізмом і модерніз­мом. Будучи твердо переконаним, що «два рази ніколи нічого не буває», що художнє мислення повинно видозмінюватись, збагачуватись, Сте­фаник під впливом чужої йому по духу модерністичної літератури

пише цілий ряд безсюжетних ліричних образків — поезій у прозі. За­хоплений реформаторськими настроями стосовно української літера­тури, початкуючий письменник пробує «творити силу з молодих літе­раторів наших». Але для цього потрібна була творча трибуна, журнал, який стояв би «на висоті штуки». І він вживає заходів до організації такого видання, мріє про втілення в життя своєї програми, зміст якої образно передав у листі до Морачевського: «...Я хотів лиш трохи сонця пустити межи людей, я хотів ті зорі, що блимають слабеньким світ­лом, згуртувати і зробити молочну дорогу, аби людям зробити дорогу до звізд краси» (III, 80).

Намірові Стефаника видати журнал не судилося здійснитись. Спро­бу творчої реалізації ідейно-етичних засад письменника бачимо в його наполегливій роботі над прозовими мініатюрами, які він мав намір видати окремою книжечкою. Поезії в прозі Стефаника слід розціню­вати, як щире бажання внести в українську літературу щось свіже, оригінальне, що вважалось тоді вищим досягненням художнього мислення.

У мініатюрі «Амбіції», написаній нібито в дусі декадентських пое­тичних рецептів, Стефаник з трохи награною патетикою звертається до своєї жадібної на красу і щирість мови: «Ти будь у мене тверда, як небо осіннє уночі. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нічков темнов дитину хитає та тихонько-тихонько приспівує до сну. Вбирайся, як дівчина раненько вбираєся; як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грім, що найбільшого дуба коле і палить. Плач, як ті міліони плачуть, що тінею ходять по світі. Всякай у невинні душі, як краплина роси у чорну землю всякає... Біжи та лови чужі нам'єтності та сплітайся з ними... Такою будь, моя бесідо!» (II, 38).

Як бачимо, тут нема занепадницьких, песимістичних настроїв, культу смерті, пропаганди індивідуалізму, всього того, що характе­ризує соціальний індиферентизм естетики декадентів. Є високе розу­міння покликання художника — служити своїм словом мільйонам. Образ митця, охопленого тривогою за долю свого народу, виступає з цих щирих, пройнятих громадським пафосом слів.

Правда, хаотичність асоціацій, неясність ідеалів, хвороблива само­заглибленість, естетизація смерті, штучне нагнітання трагічного — все це наявне в таких мініатюрах Стефаника, як «Чарівник», «Ользі при­свячую», «У воздухах плавають ліси». Але і в мініатюрі «Ользі при­свячую» письменник не може бути байдужим до природи, окраси людського життя, проймається жалібним стогоном наймитської сопіл­ки. І вже менше спільного з модерністичними творами мають такі пое­зії в прозі, як «Городчик до бога ридав», «Вночі», а ще менше «Ра­ненько чесала волосся» та ті, що дійшли до нас в уривках: «Вітер гне всі дерева», «Вечір», «Старий 4-ій», «Старий жебрак...».

Не збереглася підготовлена Стефаником до друку збірка його поезій у прозі, що мала назву «З осені». У зв'язку з відмовою видав­ців опублікувати збірку Стефаник писав Морачевському: «...Ті, що мали дати гроші, сказали: «Талант є, та нема у сих творах служби громаді, нема науки для теперішнього покоління, таке можуть собі багаті німці друкувати» (III, 138).

Обурений не стільки мотивами відмови видати збірку, скільки ви­могою видавців «писати так, як вони хочуть», Стефаник у пориві гніву знищує рукопис своєї першої книги, заявляючи: «Тепер я буду служи­ти людям і собі, а не громаді» (III, 138). Та як би там не було, а ця відмова відіграла позитивну роль у творчому розвиткові Стефаника. Вона посилила його власне невдоволення своїми поезіями в прозі і спричинилася значною мірою до того, що він звернувся до кращих

традицій української та російської реалістичної прози і почав творчо їх розвивати.

1897 р. на матеріалі раніших і свіжоздобутих спостережень із життя покутського селянства Стефаник пише і друкує в газеті «Праця» ряд реалістичних новел: «Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська». Поява цих творів схвилювала передову літературну громадськість новизною художнього відображення дійсності, поглибленим, по-справжньому оригінальним трактуванням тем з життя села.

Як знаємо, новому в мистецтві не завжди і не всюди відкривають двері одразу. Воно здебільшого мусить боротись за своє право на ви­знання, що інколи приходить пізніш. Щось подібне сталося і з нова­торством Стефаника. Пославши до «Літературно-наукового вісника» три свої новели («Вечірня година», «З міста йдучи», «Засідання»), Стефаник отримав пораду, яка була по суті делікатною відмовою в надрукуванні їх. Це й викликало появу знаменитого Стефаникового листа від 11 березня 1898 р. до редакції «Літературно-наукового віс­ника», адресованого фактично О. Маковею. Тут виявилися принципові розходження між Стефаником — поборником нових принципів худож­нього змалювання дійсності — і представниками старої реалістичної школи.

О. Маковей сприйняв прислані в «Літературно-науковий вісник» новели Стефаника, як лишень «живо заобсервований матеріал», «шкі­ци занадто сирі», дорікав молодому письменникові за «завелику ску­пість на слова», за те, що «багато має читач дорозумітися» в образку «Вечірня година». «На мою думку, шкода би,— говорив Маковей про новелу «Вечірня година»,— таку гарну обсервацію вбирати в такі убогі лахи. Як кажуть: мелодія е, але гармонізація кепська». Фактично так само він оцінював твори Стефаника, надруковані в газеті «Праця», бо запропонував на основі їх та новел «З міста йдучи», «Засідання» «зложити один або й кілька прегарних викінчених образків», тобто опо­відань, написаних в традиційній розповідній манері.

Однак Стефаник рішуче відмовився від пропозицій Маковея. По­лемізуючи з ним, він гаряче захищав свою новаторську концепцію художнього відображення дійсності.

Молодий письменник підкреслював, що свідомо обминав «естетич­ні заокруглення», які, на його думку, «є на то, аби їх читач борзенько минав, або на то, аби запліснілому мозкові не дати ніякої роботи». Стефаник стояв за якнайактивніше думання читача, за його макси­мальну участь в зображуваних письменником життєвих явищах. «Шту­ка не є учитель гімназії!» — доводив він.

Керуючись власними ідейно-естетичними принципами, Стефаник зводив «присутність» автора у творі до мінімуму. Особливо показовою з цього погляду була його новела «З міста йдучи», де авторські слова вичерпуються кількома ремарками. Письменник тільки попереджає, хто буде говорити далі: чи перший, чи другий, чи третій з односельчан; які, розмовляючи, йдуть з міста додому. Леся Українка в свій час від­значала, що Стефаник «володіє трудним секретом передавати настрій в розмовах і в обстановці... зовсім не вдаючись до характеристики від автора» '.

Стефаник не любив давати прямих, лобових оцінок зображувано­го. Ідеалом для нього було — зробити читача не тільки свідком події, а й учасником її, людиною, яка здатна самостійно розібратися в си­туації, збагнути її соціальний і психологічний зміст, пов'язати з тими чи іншими обставинами і, пройнявшись відповідним настроєм, зроби­ти, нарешті, належний висновок з прочитаного. Стефаник діяв у цьому

напрямі цілком свідомо, сміливо беручи на себе роль письменника-реформатора. «Як ми маємо,— писав він Маковею,— стати на якусь оригінальну і сильну літературу, то треба писати безлично голі образки з життя мужицького». В цих словах письменника — ключ до розу­міння і оцінки його творчості.

У листі до Маковея Стефаник відстоював також правомірність композиції своїх новел. «Будовою своєю, вони, мої оповідання,— дово­див він рецензентові,— не кривдять естетики». Зокрема про свою нове­лу «Вечірня година» він сказав Маковею: «Се образ без рамців — але образ». І справді, композиція — одна із найбільших видимих і суттє­вих зовнішніх ознак оригінальності новел Стефаника.

Говорячи про молодих українських письменників (В. Стефаника, М. Черемшину, М. Яцкова та інших представників нового тоді напря­му в нашій літературі), І. Франко звернув увагу насамперед на незви­чайність композицій їхніх творів, з якою в'яжуться новаторські тенденції української прози кінця XIX — початку XX ст., зокрема її глибокий психологізм. Звернемо увагу, що саме Стефаника Франко називав «абсолютним паном форми».

Лист Стефаника до Маковея зробив своє. В тому ж 1898 р. «Літе­ратурно-науковий вісник» опублікував новели Стефаника «Засідання», «З міста йдучи», «Вечірня година», хоч, правда, під дещо применшую­чим художнє їх значення заголовком: «Фотографії з життя». Вони справили сильне враження в-колах галицької інтелігенції. Цікаво, що пізніше Леся Українка, не маючи, може, на увазі цієї назви, запере­чила її правомірність стосовно новел Стефаника. Вона зазначала: «Оповідання Стефаника, при всій їх реальності,— не фотографії, а саме малюнки, ніби ескізи для майбутньої картини»1.

«Фотографіями з життя» можуть справді здаватись не тільки на­звані вище, а й пізніші новели Стефаника. Автор уміє вдало відособ­люватись у своєму творі, вдавано відсторонюватись від зображуваних ним подій, що декому він міг видатись холодним обсерватором. У ви­ключній об'єктивності його розповіді якраз і немає отого безкрилого об'єктивізму, яким уславились натуралісти. Особливість самобутньої манери Стефаника полягає в тому, що він ніколи не висловлює своїх симпатій чи антипатій прямо і безпосередньо. Письменник весь у під­тексті свого твору. Як зауважив свого часу Іван Труш, образки Сте­фаника — це майстерно підхоплені шматки життя. Проте вони далекі від докладних описів «дневникарського або поліційного агента», бо в них письменник «віддає не лише факт, хвилю, але й враження, яке би відніс кожний вразливий чоловік, оглядаючи описану ним сцену або людину»2.

Загальне визнання самобутності таланту Стефаника приходить після виходу в світ його першої збірки «Синя книжечка» (1899), до якої ввійшла більшість недрукованих новел, її автор одразу став відомим навіть за межами своєї батьківщини.

Борис Грінченко писав Стефаникові у вересні 1899 року: «Потра­пила мені до рук Ваша «Синя книжечка». Ще поперед неї читав я Вашого «Кам'яного хреста». Прочитав я це все і поздоровив україн­ську літературу з новим талантом, а Галичину з новим белетристом, що, певне, стане поруч із найкращими галицькими белетристами — Федьковичем та Франком. Дозвольте стиснути Вам по-товариському руку, бажаючи щиро такої популярності Вашим маленьким белетри­стичним перлинкам, якої вони варті через свою талановитість, симпа­тичність і важність думок, що в їх лежать»3.

Дещо пізніше висловлює своє захоплення «Синьою книжечкою» і Коцюбинський. «На превеликий жаль,— говорив він у листі до Стефа­ника,— опріч «Синьої книжечки», я нічого не читав з Ваших писань, але та невеличка книжечка так мене захопила, що я довго носився з нею і не міг заспокоїтись. Я дуже хотів би познайомитись з другими друкованими Вашими роботами...»'.

Автор «Синьої книжечки» звернув на себе увагу насамперед від­криттям моторошних трагедій селянства, 'болючого процесу пролетаризації його, а також новизною і силою художнього вислову, обробкою тем, доведеною «до крайніх границь ефекту» (І. Труш).

Найсильнішими творами у збірці «Синя книжечка» є новели «Кат­руся» і «Новина», що можуть стояти поряд хіба з такими, пізніше на­писаними творами письменника, як «Кленові листки», «Дитяча при­года», «Мати» та ін. Саме про них ми мусимо згадати, коли захочемо довести слушність слів Горького, сказаних про Стефаника: «...Корот­ко, сильно і страшно пише ця людина»2.

В основу сюжету новели «Новина» покладений дійсний факт, який дуже збентежив письменника. Він зустрівся особисто з Гандзунею — майбутньою героїнею своєї новели, і вперше розповів про цю подію в листах до О. Кобилянської та В. Морачевського (III, 160—161).

Цікаво, що в листі Стефаника до Морачевського знаходимо не тільки текстуальні збіги з новелою «Новина». Навіть інтонаційне ба­гатство новели в значній мірі залежне від змісту цього листа. Опові­дання і лист починаються однаково — без якоїсь попередньої підго­товки читача до сприйняття теми, з повідомлення про подію, що ста­лася. І це цілком природно, бо в сюжеті головне — подія, яка стає його зав'язкою, а потім уже соціально-психологічний коментар до неї. Цим продиктована композиція твору. Новела «Новина» починається з короткого повідомлення про те, що Гриць Летючий втопив у річці ди­тину. Дальша частина твору — вияснення причин нелюдського вчинку. І те вияснення більше вражає, ніж сам факт.

Повідомляє письменник про найсуттєвіше просто, коротко, одразу втягуючи читача в саму суть подій. Концентруючи увагу на кульміна­ційному моменті, він досягає виняткового мистецького лаконізму в «самовизначенні» героя. Дія набуває високого драматизму, який просто гіпнотизує читача, робить його ніби учасником трагедії.

Стефаник володів рідкісним талантом наближення читача до свого героя, умінням проникнути у світ його думок, переживань. Стати впри­тул до людини в рідкісний момент її «самовираження», узнати сокро­венну тайну її душі,— чи не найбільший творчий ідеал Стефаника. Ад­же не випадково на своєму ювілеї, звертаючись до селян — своїх героїв, 1926 р. він говорив: «Більше описати не можу, бо руки трясуться і кров мозок заливає. Приступити ще ближче до вас — значить спалити себе» (II, 167).

У новелі «Новина» Стефаник зумів подати глибоко переконливу психологічну мотивацію вчинку Гриця Летючого. Перед письменником стояло надзвичайно складне завдання: примусити читача повірити в те, що сталося.

Письменник, як і завжди, не вдається до опису переживань героя. Про характер тих переживань говорить сама поведінка Гриця. Відко­ли спала йому думка потопити дітей, він боявся сидіти в хаті, ходив по сусідах. Перед здійсненням наміру Гриць погодував дітей і цим ніби полегшив свої переживання. Йому важко нести зовсім легеньку Доцьку не тому тільки, що він зовсім знесилений. Тут, як вірно заува­жує один із дослідників, «фізичне» виступає синонімом «психологіч-

ного» '. Коли Гриць кинув Доцьку в річку, «йому стало легше, і він заговорив скоро»,— зауважує спостережливий письменник.

Стефаник з гідною подиву витримкою і тактом не виявляє «свого» захоплення батьківською любов'ю Гриця до дітей. Уже відправивши дочку в село, Гриць раптом завертає її назад і дає в руки бучок, аби дитина мала чим оборонятись від собаки. Ніби нічого особливого й не сталось. Але яка сила батьківської любові в цій деталі! На підставі її читач в міру своїх інтелектуальних можливостей і гостроти спри­йняття робить висновки — більш чи менш глибокі, але завжди хвилю­ючі, гуманні, що пом'якшують жорстокість вчинку, знаходить йому людське пояснення.

Важке життя зробило селянина суворим, грубим, неповоротким, ніби вичавило з нього все людське, вивело із сфери духовного життя у світ фізично спрощених відносин. Майстерність Стефаника і полягає у володінні секретом вияву через гранично виражальні деталі склад­них, нібито і не існуючих з першого погляду людських переживань простого селянина. Гриць Летючий іде лугом до річки. Річка здаля здається йому великою струєю живого срібла, від чого він «здригнув-ся, бо блискуча ріка заморозила його». Через одну лише деталь роз­кривається нервове напруження зовні ніби байдужого героя. Таким же психологічно наповненим є кінцевий епізод новели. Гриць хоче перейти річку вбрід, та, вступивши у воду, дерев'яніє. Дерев'яніє не тому, що вода холодна, а тому, що вона збудила в ньому бурю асоці­ацій, пов'язаних з утепленням дочки.

Гриць Летючий — дітовбивець. Велич Стефаника-художника в то­му, що він зумів показати соціальні корені цього страшного вчинку.

1900 р. виходить друга збірка новел Стефаника під назвою «Ка­мінний хрест», що становить вищий етап художнього зростання пись­менника. Він виявляється в показі активного шукання селянином ви­ходу з важкого становища, у виявленні і піднесенні громадянської свідомості селянина, його патріотичних почуттів.

Новела «Камінний хрест» посідає одне з чільних місць серед най­кращих надбань української класики. Та, на жаль, і досі залишається поза увагою дослідників головна ідея твору. Навіть у найпросторіших аналізах новели не знаходимо належного розкриття авторського заду­му, того, в ім'я чого, власне, писався твір. Питання про новаторський підхід Стефаника до популярної в ті часи теми еміграції селян за океан повинно стати в центрі уваги дослідників. Без висвітлення його значно збіднюється розуміння головного образу твору.

Іван Дідух ніби заживо ховає себе: на спадковому горбі ставить кам'яний хрест з вибитими на ньому своїм і жінчиним іменами. Але не тільки ховає, а й увіковічнює — і то перш за все. Коли Іван ставив хрест, то ним керували не фанатичні релігійні почуття, не намір задоб­рити бога, відмолити гріхи, попасти у рай на тому світі. Цим хрестом він хоче «кілько пам'яті по собі лишити». При всій своїй мистецькій викінченості новела не була б видатним твором без отого кам'яного хреста — деталі великої ідейно-художньої сили, не випадково винесе­ної в назву оповідання і цілої збірки. Вона надає своєрідного забарв­лення всім подіям, збуджує в читача бурю почуттів, думок. Нею ж письменник воскрешає в серці забитого, затурканого, нібито зовсім позбавленого духовного життя свого героя високе почуття людської гідності, яке вже претендує на свідомий патріотизм, розуміння грома­дянства. Роль цієї деталі остільки значна в розвиткові теми, що через неї новела набирає особливого змісту.

У зв'язку з новелою «Камінний хрест» Стефаник писав К. Гамо-раку, якому й присвятив цю свою «сердечну роботу»: «Серед таких

мужиків, як Іван, Ви свій вік звікували. Вони, ті мужики, були діть­ми невинними, із-за достатку землі вони могли щось любити і носити повні пазухи ясного ідеалізму. Тепер вони не сміють нічого любити. Хіба лишень їди, одежі вони прагнуть, аби душу погодувати. За сими брутальними вимогами пропадає їх ідеалізм або тікає в саму глубину душі. Зо дна душі я єго винесу на світ божий, і я буду його показува­ти яко силу і спасення для нас. Цілий наш народ лежить тепер в му­ках, як жінка, що дитину плодить. Треба ті страждання і судороги при рожденню нових форм життя і нових ідеалів витесати на камінних хрестах, бо ся наша теперішня доба є великою добою пародин. Треба, аби придуркувата інтелігенція заразилася тими болями і котлети свої не могла спокійно травити. Треба, аби довести до того, аби всіх наших гарних людей обсипали ті сльози і кроваві крики народу, аби вони за­палилися і горіли, як жертвеник перед богом» (III, 180).

Таким глибоким було авторське розуміння голоІІІюї ідеї новели «Камінний хрест», плоду великих творчих мук письменника. В авто­біографічному тнорі «Серце» Стефаник пише: «Кирило Гаморак, прия­тель, старший від мене на сорок років, сказав: «І1сі пиши так, бо вмреш» (II, ЗО). За спогадами Олени Плешкан ця «порада» була ви­словлена Гамораком під його свіжим враженням від прочитання саме новели «Камінний хрест» '.

Наступна збірка творів Стефаника «Дорога» (НЮ1) становила собою нове слово письменника щодо проблематики і суттєво відрізня­лася від попередніх збірок. У ній знайшла свій дальший розвиток пое­тика Стефаникової новели, частково внаслідок тих тенденцій, що рані­ше виявилися в його поезіях у прозі. Посилюється ліричний струмінь і досягає свого найяскравішого вияву як одна із своєрідних рис ми­стецького стилю письменника. Правда, іноді все це йде в парі з пев­ним послабленням чіткості малюнку, викликається посиленою увагою до символів та інших дуже складних метафоричних образів. Ясно, що ця еволюція в образотворчих засобах зумовлювалась певною мірою і тогочасними модерністськими віяннями.

Окремі новели збірки присвячені мистецьким та суспільним проб­лемам. Змістом їх стають ліричні роздуми Стефаника про мистецтво взагалі і про свою власну творчість, свій обов'язок перед народом. Порушуються теми з життя міського пролетаріату, висміюється бур­жуазна інтелігенція. Конкретну дійсність галицького села Стефаник оцінює в збірці «Дорога», виходячи вже з глибших соціальних крите­ріїв. Він бачить тепер не лише картину злигоднів, нестатків, а й чітке соціальне розшарування селянства, класову боротьбу. Письменник і далі вдивлявся у страшні обличчя селян. «Він читав ті лиця і велику пісню бою на них. З їх губів злизав слова, з чолів вичитав мислі, а з серць виссав чуства» («Дорога»).

Велика заслуга Стефаника перед українською літературою поля­гає в яскравому відображенні найхарактерніших соціальних процесів, які відбувались у тодішньому галицькому селі, в художньому розкрит­ті класового розшарування селянства, показі визрівання класової солі­дарності сільського пролетаріату, відстоюванні інтересів наймитства, викритті антинародної суті куркульства, запереченні «теорії» безбур-жуазності української нації і, нарешті, в об'єктивному доведенні необ­хідності революційної боротьби народу за свої права. Все це з най­більшою повнотою і виразністю знайшло своє відображення в новелі «Палій» — творі великих художніх відкриттів та узагальнень, що ідей­но особливо споріднює В. Стефаника з М. Коцюбинським.

«Палій» — це видатне мистецьке досягнення, плід великих творчих зусиль Стефаника. Письменник ставився вимогливо, надзвичайно від-

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.