"Слрво, сказане самим буттям"

За філософією експресіонізму, Всесвіт стає духовною власністю людини, а смерть як кінець фізичного життя втрачає свій сенс, бо душа живе вічно, 3 великим інтересом творці цієї течії ху­дожньо досліджували сенс страждання і смерті людини. Да їхню думку, відчуття болю спонукає людину до пізнання суті свого існування. Страж­дання завершується смертю. Проте сама смерт,ь не є кінцем людського .існування, а лише не­обхідною передумовою, до переходу в нове життя. Дуже-виразно ,у творах ..Стефаника просте­жується символічний образ вишні. У "Вечірній годині" мати сповіщає І синові невтішну новину: померла його улюблена сестра. Вони відвідують цвинтар. Пізніше померла й мати: "Був я там раз. Посидів. Та й пішов з могили. Лиш вишневий цвіт із гробів летів з^ мною, як коли би тим цвітом сестра і мама просили, аби-м не йшов,.,," Отже, вишневий цвіт виражає тут живий взаємозв'язок між субсистемами світу_; і є тим уявленням, що зі смертю життя не закінчується, а лише дістає нову форму. Тому-то вишневий цвіт благає маминим і сестриним голосами, огортаючи вечірню годину сумом [10; 64, 65].

Для експресіоністів характерна вітадізація смерті, тобто зображення смерті, що постійно пе-

ретворюється на життя. У їхньому трактуванні смерть - початок вічного становлення. Цю проб­ лематику розробив Стефаник. Причому він пока­ зує як позитивну, так і негативну віталізацію смерті. Позитивна настає тоді, коли страждання змушують людину відчути вину і покаятися. ("Портрет", "Казка про хлопчика, що його вбила весна", "Сини", "Скін"). У пошуках цілісності, всесвітньої гармонії Стефаник звертається до "витоків", де людина у своїй безконечній внут­ рішній глибині змикається з безмірністю світу [9; 59]. Його слово несе сокровенну енергетику і має силу оберега; відлунюючись в українських замовляннях, голосіннях, колискових. Співанка у письменника наділена енергетичною природою, яка здатна з'єднати різні світи, хоч би на мить розкрити той величний і цілісний простір, який відкривається людині в мить;її народження і смерті. Лесь, герби новели "Скін", помираючи, чує пісню, яку йому співала мама. І ця пісня, з'єд­ нуючи два світи, постає найбільшим одкровен­ ням, істиною, світлом [6; 40]. . V: '

"По кінець стола, сидить його небіжка мати та, й пісню співає. Потихенько та сумно голос по хаті,сте­литься і до нього доходить. То та співанка, що йому маленькому мати співала. І він плаче, болить його сер­це і долонями сльози ловить. А мама співає просто'в його душі, та всі муки там з тим співом ридають. Мама йде до дверей, за нею і спів йде, і муки з дущі" (114).

Тут пісня, розбиваючи тьму небуття, з'єднує кінець З' початком. Стефаникова людина інтуї­ тивно прозріває ту цілісність, яка має назву "жит­ тя" [6; 39]. : •• , ^: ' •'• .••'•-••• к» ли т \

Коли були живі Максимові сини (новела '"Си­ни"), його внутрішній життєвий ритм повністю накладався на ритм природи, бо в серці жило співзвуччя синової сопілки зі співом жайворонка і з сонцем угорі. Втративши їх, Максим своє по­дальше життя проводить у суцільному крикові:

"Ех, сини мої, сини мої, де,ваші голови покладені?! Не землю всю, але душу би-м продав, аби-м кровави-ми ногами зайшов до вашого гробу". Внутрішньо збо­лений, спопелілий, ба навіть сивий волос "пече каж-дий, як розжарений дріт" і "голова палиться від того вогню" (197).

Але навіть у трагічній безвиході батько дає своїм синам світло пам'яті, понад силу стягуючи уламки свого життя; оправдовуючи його чисто­тою дуїш, символічно переданою образом білої сорочки та молитвою.

Яскравий зразок негативної віталізації смерті маємо в новелі "Палій". Починається' твір із зав'язки — конфлікту між Федором і хазяїном Ку­рочкою. Пізньої осені наймит прийшов до хазяїна, щоб позичити грошей на чоботи: "Зима йде, а я босіський, Та дайте ми два леви на відробок", -

просив Федір. Багач, пообіцявши позичити ще два леви, сказав: "Більше не приходьте, бо не дам" (127). Курочці старий наймит був уже не потрібен «г він радить Федорові шукати роботу в шинкаря чи пана. Це обурило наймита. Не взяв­ши грошей, він, розгніваний, ні з чим повер­тається додому. "В хаті Федір скинув чоботи та ляг на постіль. Лежав до самого вечора і без вечері заснув". Йому приснилося те майбутнє, про яке говорив Курочка: він доглядає; шинкаревих дітей, а "вони плюють йому в лице". Потім примарило­ся, ніби "клячить він у церкві, у тім куті, де жебра­ки чолами об підлогу гримають. Він гримає ще го­лосніше, а всі жінки йдуть до нього і дають кожна по бохонцеві хліба. Він їх кладе в пазуху, кладе і стає такий широкий, що люди розступаються. А йому стид, стид, а чоло так болить!" (128).

І як протест проти такого приниження — ,сон: він підпалює стодолу Курочки. Так уперше підсвідомОі уві сні, з'являється бажання вогнем відомстити за кривди, бо життя старого наймита було тяжке, каторжне - Курочка жорстоко визи­скував його. Та Федір відганяє - від себе цей страшний намір.: Конфлікт між ґаздою і найми­том досягає кульмінації в день виборів. ;.; і '

"Курочка гримнув Федора вулице, та так, що його обілляла кров і він упав;.. Федір Лежав у своїй хаті на постелі... Запалився, чув, що з нього бухає поломінь... Все моє най вігорить! Все, що-М' лишив на єго подвір'ю" (138). " '"'

Отже, йавіТь у хвилини болючої агонії Федір не кається, навпаки, радіє, що разом з хатами Ку­рочки горить його неоплаЧена Праця. Федоровій совісті недопомогло страждання. Ненависть і жа­га помсти опанували ним цілком. Життя старого наймита було справжньою мукою, однак, наголо­шує автор, за зло не'вільно відплачувапг злом, гріх - мстити. Зло, заподіяне іншому, неодмінно повернеться до того,'⁷ хто його вчинив. Отже, віїалізація смерті тут'миє негативні наслідки, то­му Федорова смерть така страшна [9; 58]. "Звізди падали на землю/ ліс скаменів, віконце червоніло, як свіжа рана, і лляло кров на хатчину", бо "десь з-під землі добувалися скажені голоси" (138).

Усе це символічні'натями на вічні пекельні му­ки. Туї* смерть переходить у життя, але воно буде повне страждань¹. Якщо ж людина присвячує своє життя і ямбові Мниму то її терпіння перетворю­ється на глибоку радість. Експресіоністи відроджу­ють: давню християнську доктрину, за якою зло не є "річ у* собі", а¹ лйпіе тимчасова відсутність добра. Бог і сатани'не рівносильні опоненти. Над віднос­ною красою і потворністю'панує Краса, над добрбм і злом -!- Добро, над правдою і кривдою -4 Правда. У цьому аспекті' цікаве світосприймання Стефани-

-30-

ка, який відокремлює Абсолют від зла. Усе, що не­причетне до зла, письменник зображує білими, сріблястими або золотими кольорами і цим пока­зує причетність кожної душі до Бога [9; 57].

; : "Крізь призму чуття і серця"

Значну увагу приділяють експресіоністи про­блемі вини і кари. В їхньому трактуванні земне життя - це фільтр, що здатен, очистити людину, школа, яка може привести до Бога. Кожним своїм учинком вона здає іспит на зрілість. Голос Бога в людині - це совість. Хто губить її, той: губить зв'язок з Богом, починає ковзати по поверхні життя, шукаючи заспокоєння в багатстві, владі, себелюбстві. Таке життя довго мучить сумління людини, аж поки та признає свою провину і доб­ровільно прийме за неї кару. І тільки свідоме прийняття посланої кари очищає душу. Цю проб­лему досліджує В.Стефаник у новелах "Злодій", "Гріх", "Мати", "Новина", "Басараби" [9; 5.7].

У цій останній новелі йдеться про те, як гріх далекого предка - вбивство семи дітей - точить сумління роду, доводить сім поколінь Басарабів до самогубства. У виразно експресіоністичному ключі передає письменник муки Томи Басараба:

"То чути наперед, що воно прийде, та й воно не питає ні дня ні ночі, ні сонця ні хмар. Отак встанете разом по-молитеся Богу та ідете собі на подвір'є. Станете на по­розі та й закаменієте. Та й вже знаєте, що десь із-за гір, із-за чистого неба, ще з-позаду сонця чорнахмара" (155),

Хмара с$ме чорна, тобто голос нагадування, що виходить зі світлого Абсолюту, чорний, бо несе ви­мушену печаль: людина сама себе мусить покарати за вчинене зло. Бог, як абсолютна Любов, не карає -, карає земний світ. Повіситися Тому примушує поштовх величезної .сили, яка хоче, щоб людина покарала себе, тим самим установивши справед­ливість, але навіть самогубство не розв'язує цієї проблеми. Тут лише один порятунок через докори сумління і пережиті муки розпізнати в.србі зло й очистити душу. Цей вихід підказує Басарабам ста­ра мудра Семениха: "Гріхи, люди, гріхи, треба Бога просити". Тома зрозумів, що примушувало його прив'язати мотузок до бантини. Гріхи. Він попро­сив у Бога прощення - і стало йому, "так легко, як-би-м на світ народився" і, "Богу дякувати, відійшло і такий я рад, рад" (156).

Сучасні літературознавці р.Черненкр і М.Ко­цюбинська сміливо поставили проблему екс­пресіонізму в творчості Стефаника, який зумів до­сягнути "синтезу національних первнів з уселюдсь­ким", поєднуючи "традиційну українську тематику з модерним європейським світоглядом" [8; 57].

Конкретизувати художній світ, змальований у типово експресіоністичній манері, допоможе но-

вела "Злодій" — одна з найкращих у творчому до­робку письменника. І.Франко, порівнюючи її зі своїм оповіданням "Хлопська комісія", писав, що таке зіставлення пояснює "нову манеру, новий спосіб бачення світу крізь призму чуття і серце не власне авторського, мальованих автором героїв". Для І.Франка не так важлива техніка письма, як особлива, "окрема організація душі - річ, якої при найліпшій волі не потрапиш наслідувати" [15; т.35, с.109]. Тут ідеться про характерні при­кмети нової школи в мистецтві слова, що набула значного поширення в перших десятиліттях XX ст. і дістала назву "експресіонізм". Авторові новели "Злодій" не так важливо було проникнути в діалектику суспільних відносин своєї доби, як відкрити діалектику видимості й суті у приватно­му житті й моралі. Мислення і почуття його героїв ірраціональні: вони реагують на враження та події в найнесподіваніший спосіб, і В.Стефаника цікав­лять бурхливі стрибки душевних настроїв, афек-ти,кризи сумління у їхніх діях та вчинках [13; 27].

У новелі "Злодій" дійсність постає крізь призму світорозуміння персонажів, у контрастному зі­ткненні, протиборстві. Прагнучи до максимальної виразності, експресивності, В.Стефаник зображен­ня персонажа замінює його висловленням, а ав­торське мовлення зводиться до мінінгуму [13; 28].

Характеристика героїв розкривається не через структуру художнього хронопису, а через експре­сивний діалог, який містить у собі, заряд особи­стої енергії, вимірюючи властивий, індивіду у му рівень життєдіяльності [17; 51].

"У,новелі "Злодій" Василь Стефаник веде до того, що кожна людина повинна відповісти за свої вчинки як перед Богом, так, і перед власним сумлінням. Розуміючи, що селяни покарають йо­го, злодій стає покірним, його охоплює хвилю­вання, почуття провини, страху. Але найголовні­ше в цій ситуації те< що він добрішає, на нього на­ходить якесь містичне просвітлення [13; 31]. То­му, віддаючи своє оголене єство болю, потрясін­ню, горю, злодій "хоче образ цулувати, поріг" і "всіх, всіх, де хто є на світі" (166). , Настає найвища мить морального очищення, бо вперше, розкаявшись у своїх провинах, злодій, який став,носієм "загальнолюдськрго", хоче по­мерти з честю. Фінал новели трагічний: люди-звірі розтерзали злодія, який "не ховається від долі, а робить їй виклик і, борючись ,з нею, все далі заплутується в павутинні процесу, відмовля­ючись прийняти несправедливий закон, бо впер-ще його осінило духовне самооновлення" [13; 31].

У новелі "Злодій" дійсність постає перед нами у контрастному зіткненні добра і зла. Людина

В.Стефаника не говорить про себе, не пояснює, не характеризує себе, вона переживає і пізнає себе.

Отже, на прикладі новел В.Стефаника бачимо, що в центрі дослідження експресіоністів - змуче­не бездушністю сучасного життєустрою серце людини. Зболена, пошматована душа письменни­ка розкрила його муки, сумніви, боротьбу і шу­кання істини. Письменник у своїх творах зобра­жував ситуації найбільш болючі, стражденні, роз­бурхані, навіть апокаліптично-катастрофічні (на чому й зростав його експресіонізм) у межових си­туаціях людської долі [17; 44]. Концепція дійс­ності митця сповнена відчуття жорстокості світу, несправедливості, але водночас і милосердя, жа­лю, шляхетності, безкомпромісного бунтарства, заперечення несправедливості та зла [13; 27]. За драматичною напруженістю сюжету, логікою розгортання подій та часрвопросторовою скон­денсованістю його новели можна вважати "гран­діозними драмами", які вибухали огромом за­терплого в душі трагізму материної пісні, зране­ною, розтерзаною душею батька, падаючи силь­ним ударом на людські сумління, [3; 472]. , _; .,У,: свої твори Василь Стефаник уклав вічно життєві універсальні конфлікти, найважливіші з яких гуманізм -»,і.насильство, смерть - і життя, активність — і споглядання. Прищеплюючи на українському грунті експресіонізм, письменник оживив І його первісними, чистими джерелами народного світосприймання, фольклорними мо­тивами, картинами рідної природи. За видимим

Літ

, 1. Апокаліптичні ремінісценції в новелістиці В. Стефа­ ника // Хороб С. Слово-образ-форма: У пошуках худож­ ності: (Літературознавчі-статті і дослідження): - Івано- Франківськ, 2000. ,. , ... . ' І

2. Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. -, Об'єднання Біблійних товариств, 1990. т

3. В о з н я к М. Із статті "Слово про Василя Стефаника" // Василь Стефаник у критиці та спогадах. - К., 1970.

4. Гаєвська Л. О. Морально-етична проблематика української новели кінця XIX - початку XX ст. - К., 1981.

5. Д е н й с ю к І. О. Розвиток української малої прози XIX - поч. XX ст. - К., 1981. , ,_: ;,

6. Д о р о щ к о Л. "Слово, указане самим буттям": (Природа слова Василя Стефаника) // Слово і час. - 2004. - №12.

7. К о с т е ц ь к й й І. Тло поетичної місії Езри Павнда // Павнд Е. Вибране: В 2 т. - Мюнхен, 1960. - Т. 1. .

8. Коцюб й н с ь к а М. "Безлично голі образки" і "Біле світло Абсолюту"// Слово і час. - 1992. - № 5.

9. П а х а р е й к о В. Секрети української поетики // Українська мова і література в школі. - 1998. - Січ.'

10. П і х м а н е ц ь Р. В. Природа художніх символів

світом митця криється інший світ, дещо незро­зумілий, але глибинний, той, що виражає суб-станційне начало народу. А щоб побачити і роз­крити його сутність, автор майстерно викори­стовує діалект як "джерело експресії", - цю сло­весну музику, що в найтонших нюансах передає душевні порухи героя, "ргрленість його душі" [8; 57]. Кожна новела Василя Стефаника - це картина трагедії селянського життя, радючої бідності, безнадійної свідомості, невимовної ту­ги від розлуки з рідною землею, світ, .повний смутку і водночас несказанної краси та ніжності до народу, який любив по-синівськи і на все життя [19; 185]. _:

Пам'ять історії навіки закарбувала на своїх скрижалях ім'я Василя Стефаника, котрий, утри­мавши світло білого птаха у своїй душі, творив не тільки, для завтра - творив для вічності, роз­повідаючи світові про красу,і.велич українського народу. Його "гірка, пориваюча, закривавлена по­езія" стала тим чудодійним зіллям, що зцілює хворі душі, повертає у свій край до рідної Укра­їни, бо й досі її зрадливі сини блукають чужими світами, загубивши стежку до отчого дому. А во­на, чекаючи їхньої любові, стомилася від гучних слів, пустих балачок, фальші, лицемірства й хо­лодної байдужості. Здається, й вільна, але не зле­тить до сонця на знесилених крилах, не вихлюп­не радісної пісні зі своєї душі, бо їй потрібна силь­на опора, ніжна синівська любов, - така, яку мав у своєму серці Василь Стефаник,