2. Для систематизації та аналізу комунікаційних потреб варто їх систематизувати за двома основними типами:

а) за суб’єктами носіями комунікаційних потреб, які можуть виконувати ролі комунікаторів та реципієнтів. Існує три типи таких суб’єкти: І – індивідуальна особистість; Г – цільова соціальна група; М – суспільство в цілому;

б) за походженням потреби поділяються на три типи: А – абсолютні, В – вторинні, С – спонтанні.

Індивідуальна особистість, цільова соціальна група, суспільство в цілому мають вихідну кількість природних (базових) потреб, що називаються абсолютними (А – потреби). Їх склад диктується зовнішніми умовами виникнення та існування суб’єкта, перш за все – генетичною програмою або програмою соціогенезу. Від самого суб’єкта склад цих потреб не залежить. Серед А – потреб є і комунікаційні потреби. Абсолютні потреби закладені в генетичних програмах, подібно до здатності людини до прямоходження. А- потреби цільових груп встановлюються в процесі формування цих груп, причому комунікаційні А - потреби властиві не всім цільовим групам, а тільки тим, які призначені для виконання комунікаційної діяльності. Суспільні А – потреби закономірно формуються в процесі соціогенезу і серед них комунікаційні потреби представлені в обов’язковому порядку.

Під час задоволення А – потреб у суб’єкта виникає потреба в деяких засобах (інструментах) для вирішення тих або інших практичних завдань. Такі потреби називають вторинними, допоміжними (В – потреби), що утворюють немовби “друге покоління” потреб. Якщо з’являється потреба в знаннях, вміннях і стимулах (відчувається недолік в тих або інших смислах), можна говорити про появу комунікаційної В – потреби, для задоволення якої необхідна комунікаційна або мнемічна діяльність. Цільові групи мають чітко визначені комунікаційні В – потреби. Так, відчуття інформаційної кризи, яке переживає чимало вчених, є симптомом загострення комунікаційної В – потреби. При цьому існує наступний причинно-наслідковий зв’язок: комунікаційна потреба, завжди ініціює комунікаційну діяльність; із комунікаційної діяльності може виникати комунікаційна потреба, а із комунікаційної діяльності – некомунікаційна В – потреба.

Потім на базі первинних (А) та вторинних (В) потреб у осіб і соціальних суб’єктів виникають, “третинні” (стихійні, випадкові, спонтанні) потреби (С – потреби), які серйозно впливають на їх поведінку. Головна відмінність С – потреб від потреб А і В у тому, що вони не об’єктивні, а суб’єктивні. С – потреби формуються в процесі індивідуальної життєдіяльності суб’єкта. Це результат особистого досвіду індивіда або етнічної історії соціуму. Особисті інтереси і звички, соціальні норми і традиції – приклади С – потреб. Суб’єктивна спонтанність С – потреб обумовлює їх різноманітність та неможливість апріорного передбачення. Особистісні комунікаційні С – потреби можуть проявлятися, наприклад, в меломанії, колекціонуванні, туризмі або бібліофільстві.

Отже, абсолютні потреби представляють собою першоджерело цілеспрямованої діяльності. Вона, в свою чергу, породжує В – потреби, для задоволення яких необхідна інша діяльність і т. д. По мірі накопичення досвіду, особистих уподобань та відвертань розвивають С – потреби, які стимулюють нові види діяльності. В результаті складається наступний причинно-наслідковий ланцюжок:

А - потреба → Діяльність 1 → В – потреба → Діяльність 2 → … → С – потреба → Діяльність 3 і т. д.

Наприклад: Пізнавальна потреба (А) → Навчання → Потреба в читанні (В) → Читання → … Читацький інтерес (С) → Бібліофільська діяльність.

Наведена типологія абсолютних, вторинних та спонтанних потреб поширюється лише на людські, тобто особистісні й соціальні потреби, не охоплюючи потреб біологічних, адже усі вони мають абсолютний характер.

3. Особистісні комунікаційні потреби відрізняються тим, що їх носій – це індивід, який хоч і є природною істотою, але сутність його не біологічна, а соціальна. У зв’язку з цим абсолютні індивідуальні потреби (АІ) поділяються на біогенні (органічні), які належать до біологічного виду хомо сапієнс та соціогенні (суспільні), властиві членам суспільства.

До біогенних абсолютних індивідуальних АІ – потреб відносяться:

АІ 1. Матеріальні фізіологічні потреби: потреби в їжі, одязі, житлі, відпочинку, статева потреба, потреба в нормальному фізичному розвитку у відповідності до генетичної програми.

АІ 2. Фізіологічні передумови духовної діяльності:

АІ 2.1. Інтелектуальна потреба – потреба в розвитку розумових здібностей.

АІ 2.2. Емоційна потреба – потреба в підтримці позитивного балансу емоційної сфери, тобто переважання позитивних емоцій над негативними.

АІ 2.3. Потреба в свободі, вільному прояві життєвих сил індивіда.

АІ. 2.4. Вольова потреба – потреба долати перешкоди та страх.

АІ 2.5. Потреба в грі.

АІ 2.6. Мнемічна потреба – потреба в пам’яті.

АІ 2.7. Контактна потреба – потреба в спілкуванні з іншими людьми.

АІ 3. Інші біогенні абсолютні особистісні потреби (релігійні).

Серед біогенних потреб є такі, які можна вважати передумовами соціогенних комунікаційних потреб: це, перш за все, мнемічна потреба (АІ 2.6.) і контактна потреба (АІ 2.7.), а також потреба в грі (АІ 2.5.), інтелектуальна (АІ 2.1.) та емоційна (АІ 2.2.) потреби, які породжують смисли, що утворюють зміст соціальної комунікації. Якби людина не володіла цими смислами, комунікація була б неможливою, так як їй нічого було б сказати.

Соціогенні АІ - потреби – результат суспільного способу життя людини та культурної трансформації біогенних потреб. Їх поділяють на матеріальні та духовні.

АІ 4. Матеріальні соціогенні потреби:

АІ 4.1. Потреба в доцільному перетворенні оточуючого середовища; потреба в творчій фізичній праці й виготовленні знарядь праці.

АІ 4.2. Потреба в організації соціального життя – соціально-політична потреба, яка включає потребу в забезпеченні особистої безпеки та безпеки сім’ї.

АІ 5. Духовні соціогенні потреби:

АІ 5.1. Потреба в самореалізації й самоствердженні, яка співпадає з потребою в індивідуалізації.

АІ 5.2. Потреба в соціалізації, яка співпадає з потребою в приналежності й усунення самотності.

АІ 5.3. Пізнавальна потреба.

АІ 5.4. Етична потреба.

АІ 5.5. Естетична потреба.

АІ5.6. Комунікаційна потреба.

4. У 60-ті рр. інформаційним робітникам стало зрозуміло, що без вивчення попиту на інформацію не можна раціонально й ефективно організувати інформаційну діяльність. Аналіз накопиченого емпіричного матеріалу потребував введення поняття – інформаційна потреба, яке визначалось як ”властивість окремої особи, колективу або будь-якої системи, що відображає необхідність отримання інформації, яка відповідає характеру дій чи роботи, що виконується“. Виходячи з цього визначення, варто виділити такі складові частини типової структури інформаційних потреб спеціаліста (керівника, вченого, інженера, агронома, журналіста, офіцера):

а) Потреба в поточній та ретроспективній інформації. Спеціалісту, щоб підтримувати свій професійний рівень необхідно знати про останні досягнення в своїй галузі. Потреба в поточній інформації є стабільною, а звідси й назва запитів, що відбивають цю потребу – постійнодіючи. Потреба в ретроспективній інформації виникає тоді, коли необхідно розробити обґрунтоване судження з певного питання. У такому випадку необхідне звернення до джерел, що були накопичені в минулому. Запроси, що відбивають потребу в ретроспективній інформації виникають епізодично, тому їх називають разовими.

б) Потреба у вузькотематичній та широкотематичній інформації. Спеціалізація науково-технічної діяльності та диференціації знань призводить до постійного звуження тематичних рамок інформаційної потреби. Проте, надто вузька спеціалізація веде до обмеженості наукового кругозору та зниженню творчого потенціалу спеціаліста. Тому фахівцям необхідна як вузькотематична, так і широкотематична інформація. Потреба у вузькотематичній інформації проявляється у запитах виробничого характеру, потреба в широкотематичній інформації – у запитах ознайомчого характеру.

в) Потреба в галузевій (спеціалізованій) та міжгалузевій (неспеціалізованій, суміжній) інформації. Інтеграція знань, що посилилась останнім часом, призводить до того, що більшість актуальних проблем вирішуються шляхом використання не тільки профільної інформації, але й значного обсягу суміжної, міжгалузевої інформації із інших галузей знань. Потреба в галузевій інформації відбивається в запитах профільного характеру, а міжгалузевої – непрофільного характеру.

г) Потреба в фактографічній та концептографічній інформації. У першому випадку – це потреба у фактичних даних про вироби, їх функції або устрій, про матеріали та їх властивості, про процеси, події, відкриття. Такі відомості вилучаються споживачем із довідників, баз даних, консультацій з фахівцями. Концептографічна інформація – це оцінка фактичних даних с точки зору їхньої цінності та достовірності, техніко-економічної доцільності та перспективності. Особливо гостру потребу у подібних концепціях відчувають керівники під час прийняття управлінських рішень. Потреба у фактографічній інформації проявляється у фактографічних запитах, а у концептографічній – у концептографічних запитах.

5. Суспільство представляє собою стійку масову сукупність, що склалась природним шляхом та сама розвивається. Суспільство – це не штучно створений механізм і не результат угоди між людьми, а сукупний суб’єкт – жива система, яка є носієм специфічних суспільних потреб. Ці потреби також поділяються на три типи: абсолютні (АМ), вторинні ВМ), спонтанні (СМ).

Абсолютні суспільні потреби (АМ), багато в чому, подібні до особистісних абсолютних потреб. Однак, біогенні потреби суспільству не властиві, так як усі суспільні потреби соціогенні, але є природними для людського суспільства. АМ – потреби поділяються на матеріальні та духовні:

АМ1. Матеріальні суспільні потреби:

АМ1.1. Економічна потреба - потреба в суспільно організованому матеріальному виробництві, тобто створенні та розподілі матеріальних продуктів і послуг.

АМ 1.2. Потреба біологічного відтворення населення.

АМ 1.3. Потреба в захисті від стихійних лих та агресії ворогів.

АМ 1.4. Суспільно-політична потреба – потреба в організації спільного буття, підтримання порядку, збереженні стабільності суспільства.

АМ2. Духовні суспільні потреби:

АМ2.1. Потреба в самоствердженні та пізнанні суспільства, яка базується на почутті єдності й може служити джерелом патріотизму й націоналізму.

АМ2.2. Потреба в соціалізації підростаючого покоління, залученні його до суспільного життя.

АМ2.3. Пізнавальна потреба, яка полягає у виробництві, накопиченні, збереженні й використанні суспільного знання та досвіду.

АМ2.4. Етична потреба – потреба в справедливому суспільно-політичному устрої.

АМ2.5. Естетична потреба – потреба в гармонізації побуту та суспільного життя у відповідності до національних естетичних смаків й звичаїв.

АМ2.6. Комунікаційна потреба, яка знаходить своє відображення, по-перше, в лінгво-семіотичній потребі (потребі в національній мові), по-друге, в соціально-мнемічній потребі – потребі в соціальній пам’яті.

Комунікаційні СМ – потреби проявляються в попиті на форму пропонованих комунікаційних повідомлень, перш за все – в галузі мистецтва та літератури. Ця форма повинна задовольняти суперечливим вимогам: з одного боку – приваблювати новизною, а з іншого – не суперечити традиційним зразкам.

34. Поетика публіцистичного твору (Змістові елементи)

Володимир Шкляр

Свідомо чи під диктовку підсвідомості, але в період катаклізмів різко зростає інтерес до засобів масової інформації: більша частина суспільства тяжіє до трибуни, і немає більш масштабного засобу масового інформування, ніж журналістика. Якщо аристотелівське «мистецтво переконувати словом» – наріжний камінь журналістської майстерності, то вміле, творче використання змістових елементів набирає вагомого значення в арсеналі журналіста, їх сукупність збагачує текст і розширює його інформативність або насиченість інформацією.

Прикметна особливість трансформаційного складного часу – «бум журналізму» – є даниною цьому часу. Значною мірою страждає професіоналізм, деформуються цінності, але ще більш дорогоцінною стає правдива журналістика/публіцистика, оскільки правда, дієвий, випробуваний «інструмент» журналістики, завжди несе в собі найбільший ефект впливу. Тут, звичайно, вирішальне слово за смаком аудиторії, її правильним вибором видання, програми або конкретного тексту. Адже при їх оцінці насамперед цікаво, утвердженню чого він сприяв і як?

Зміна політичної ситуації відповідно внесла корективи в конкретні завдання журналістської творчості, і аналіз цих змін потребує як часу, так і бажання. Але, як і в житті, в журналістиці існують вічні в часі і просторі істинні цінності, що, думається, і є головним. До вічно важливих проблем теорії журналістики, на наш погляд, належить поетика журналістського публіцистичного твору, а конкретніше – система змістових елементів: факт, аргумент, ідея, проблема, концепція.

Функціонально-типологічні особливості факту як змістового елементу привертають увагу і дослідників преси, і журналістів. Журналістський публіцистичний підбір фактів – це творчий акт трансформування предметної реальності в елементи тексту (видання, програми). Окрім того, слід також врахувати, що поняття «інформативність» не однозначне: інформація, як відомо, закодована не лише в поняттях, а й в образах, іншими словами, інформацію містять не тільки поняття, але й образні художні засоби (деталь, публіцистичний образ, образ автора, асоціативний художній образ, портрет, характер тощо).

Як правило, журналістський факт – моноінформативний, публіцистичний – поліінформативний. Тобто, останній не є випадковим, він є результатом проникнення в суть явищ дійсності, їх аналізу й відбору. Тому факт дійсності інколи не повністю входить в текст, а лише його якийсь елемент або частина.

Зрозуміло, що факт предметної реальності не може сам собою перетворитися в змістовий елемент тексту без втручання суб'єкта – журналіста-публіциста. Його роль має вирішальне значення, оскільки простий підбір і виділення фактів також за допомогою множинності дрібниць дійсності пов’язані з суб'єктивним моментом. Згідно з «теорією настрою» (Д.Узнадзе) властивість людини вибирати і сприймати інформацію значною мірою зумовлена «настроєм», який сформувався в її свідомості. Не випадково в час літніх відпусток зростає кількість подієвих, до того ж негативних повідомлень, і ми йменуємо наш «ящик» не інакше як «телебачення катастроф».

Публіцистичні факти (або їх сукупність) у тексті показують справжню картину близької аудиторії в часі і просторі навколишньої дійсності. Для «прочитання» цієї картини подекуди потрібні смак, ерудиція, гостре око і слух, як для всього іншого, що служить пізнанню істини та її передачі.

Обґрунтованість авторських міркувань, їх аргументованість – головне в журналістській творчості. В іншому випадку читач-глядач-слухач не повірить в те, що автор пропонує, а це – професійна невдача. Якщо читач не сприйняв позиції чи аргументів автора, його оцінка тексту негативна, якою б привабливою не була його словесна тканина чи образна інкрустація, яким би сенсаційним не був сам факт чи подія; значить, журналіст не забезпечив основну функцію творчості – впливати на громадську думку. Таким чином, проблема аргументації вважається однією з найважливіших у журналістській творчості.

Теорія журналістики пропонує таку типологічну картину аргументації: 1) документально-фактична; 2) науково-емпірична; 3) вартісна (ціннісна).

Аргумент – основа доказовості, підтвердження чи неприйняття тієї чи іншої ідеї, міркування, концепції. Іншими словами, це ті елементи суджень, які обґрунтовують істинність основної тези.

Теорія журналістики однією із суттєвих особливостей журналістської аргументації вважаєте, що, окрім раціональних засобів, у ній використовуються й емоційні.

СИСТЕМНИЙ КОНФІГУРАТОР АРГУМЕНТУ

«Над елементом» журналістського публіцистичного тексту вважається ідея. Публіцистична ідея – концептуальний результат авторської оцінки фактів чи явищ дійсності. Разом з тим у всіх окремих випадках (в окремій публікації, передачі) розвинута ідея є образ, зразок, варіант авторської оцінки того чи іншого явища. Запропонований системний конфігуратор ідеї в загальних рисах відображає процес перетворення, трансформування авторських оцінок фактів І явищ дійсності в елемент тексту – ідею.

СИСТЕМНИЙ КОНФІГУРАТОР ІДЕЇ

Окремого розкладу на складники потребує такий варіант як «факт в контексті ідеї». Він оперує такими інструментами: 1) силогічне судження; 2) порівняння фактів; 3) цільовий підбір фактів для ілюстрації ними ідеї. Символізація ідеї базується на: 1) логічному фантазуванні (домислі і вимислі); 2) асоціативному мисленні, аналогіях; 3) використанні деталі як символу тієї чи іншої ідеї.

Проблема або завдання (грецьк.) в журналістській практиці, як відомо, виражає соціальні суперечності, пізнані суб’єктами, як важливу для них невідповідність між існуючим і потрібним, бажаним і реальним або між метою результатом діяльності. При цьому слід враховувати різні критерії оцінки проблеми як змістового елементу: 1) рівень соціальної реальності; 2) протяжність у часі; 3) націленість публікації, передачі; 4) вмотивованість зображально-виражальних засобів.

СИСТЕМНИЙ КОНФІГУРАТОР ПРОБЛЕМИ

Концепція – загальний задум журналіста, його система поглядів на ті чи інші явища або ж спосіб їх розгляду й розуміння.

Очевидною є композиційна взаємозумовленість тексту. Тут можлива різна варіативність. А головне те, що та чи та ситуація, факт, явище, деталь дійсності представляє об’єкт аналізу, оцінки, і цей процес дослідження є комунікаційною віссю журналістського виступу.

42. Друковані ЗМІ в Україні: тенденції розвитку. Стан і перспективи місцевої преси.