37) Особливості театру давнього Риму в епоху імперії

У I в. до зв. е. республіка у Римі впала. Після вбивства Цезаря і перемоги над Антонієм в 31 р. до зв. е. імператором у Римі став Октавіан, який одержав згодом почесне прізвисько Август ( " Священний " ). Август чудово розумів громадське значення театру й всіляко сприяв його розвитку. Перш всього, Август хотів відродити на римської сцені трагедію грецького типу, бачачи саме у ній засіб поліпшення та виховання уже моралі своїх громадян. Ці прагнення Августа підтримано однією з видатних римських поетів, Горацієм, і в цьому свій відбиток у його " Науці поезії " . Проводячи політику Августа, Горацій за ідейний, змістовне мистецтво, основою якого є мудрість. Поет, з одного боку, має бути людиною високоосвіченою, оскільки він постає як вихователь і наставник громадян. З іншого - його мусить бути емоційно, вишукано, відтак йому потрібно шліфувати свої твори, колись ніж виставляти їх у суд публики.

39) Мораліте, фарс, особливості розвитку

Мораліте́ (лат. moralis — моральний) — повчальна алегорична драма, поширена в Західній Європі у 15-16 ст. В Україну прийшла з розвитком шкільного театру кінця 16 — початку 17 ст. і проіснувала до середини 18 ст. як різновид шкільної драми. П'єси цього жанру виставлялися наМасницю. Вони закликали до медитації про сенс життя, нагадували про неминучість розплати за гріхи, відображали загальні закони світопорядку. Фабула будувалася на схематизованих взаємовідносинах людини зі світом. Дія проходила, як правило, від колиски до могили, одночасно прямувала до раю, якщо людина вела праведне життя, або до пекла, якщо грішила. Герой мораліте завжди пасивний. За нього борються сили добра і зла, він відчуває на собі їхній вплив. Ця боротьба демонструється співвідношенням алегоричних образів, що уособлюють вади та чесноти. Елементи мораліте впліталися майже в усі п'єси, які ставилися у шкільному театрі. Вони були наявні вмістеріях, міраклях, історичних драмах. Найбільше збережено структуру мораліте в п'єсі Г. Кониського «Воскресеніе мертвых», сюжет якої побудовано на протиставленні двох героїв — Гіпомена (праведника) та Діокрита (грішника), що показані в житті і смерті. Аналогічно побудована «Трагедокомедіа о награжденніи в сем свЂтЂ приїсканних дЂл, мзды в будущей жизни вЂчной» В. Лащевського, у третій яві якої протиставлені дві сестри, праведниця і грішниця, а також алегоричні постаті — Церква і Світ.

Фарс (фр. Farce) — комедия лёгкого содержания с чисто внешними комическими приёмами.В Средневековье фарсом также назывался вид народного театра и литературы, распространённый в XIV—XVI веках в западноевропейских странах. Созрев внутри мистерии, фарс в 15 веке обретает свою независимость, а в следующем столетии становится господствующим жанром в театре и литературе. Приёмы фарсовой буффонады сохранились в цирковой клоунаде. В современном русском языке фарсом обычно называют профанацию, имитацию какого-либо процесса, например судебного.Основной стихией фарса являлась не сознательная политическая сатира, а непринужденное и беззаботное изображение городского быта со всеми его скандальными происшествиями, непристойностью, грубостью и весельем. Во французском фарсе часто варьировалась тема скандала между супругами.