Список рекомендованої літератури до 9 розділу

1. Безгін І. Д. Мистецтво і ринок: Нариси.— К: ВВП «Компас», 2005. — 544 с.

2. Виткалое В. Г., Митровка М. М. Українська культура: Навчально-методичний посібник. —Рівне: Волинські обереги, 2001.— 168 с.

3. Гаерющенко О. А., Шеико В. М., Тишевська Л. Г. Історія культури: Навч. посіб / Наук. ред. В. М. Шейко— К: Кондор, 2004. — 763 с. С. 701—749.

4. Історія української архітектури / Ю. С. Асеєв, В. В. Вегерський, О. М. Годованюк та ін.; За ред. В. І. Тимофієнка. — К.: Техніка, 2003. — 472 с.

5. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип'якевича — К: Ли-бідь, 1994. —656 с.

122

6. Історія української літератури XX ст. У 2-х кн. Кн. 1. Перша половина XX ст.: Підр. для студентів гуманітарних спец. вищ. закл. освіти / За ред. В. Г. Дончика— К: Либідь, 1998. — 464 с; Кн. 2. Друга половина XX ст. — К: Либідь. 1998. — 456 с.

7. Історія української та зарубіжної іф'льтури: Навчальний посібник / За ред. С. М. Клапчука, В. Ф. Остафійчука — К.: Знання, 2002. — 356 с.

8. Корінний М. М. Короткий термінологічний словник з української та зарубіжної культури. — К.: Україна, 2000. — 184 с.

9. Культурологія: Навчальний посібник / За ред. Т. Б. Гриценко. — К.: Центр навчальної літератури, 2009. — 392 с. С. 320 — 341.

10. Культурологія: теорія та історія іф'льтури: Навч. посібник / За ред. 1.1. Тюрменко, О. Д. Горбула — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 368 с. С. 330 —348.

11. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник / М. М. Закович, 1. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін.; За ред. М. М. Заковича — К.: Знання, 2004. — 567 с. С. 504—542

12. Меднікова Г. С. Українська і зарубіжна культура XX ст.— К.: Т-во «Знання», 2002. — 238 с.

13. Мистецтво України. 1991—2003 (Альбом) / Упор. Т. Придатко, З.Чегусова. — К.: Мист-во, 2003. — 416 с: іл.

14. Митці України. Енциклопедичний довідник. — К.: ІСБН, 1992. — 847 с.

15. Нариси з історії театрального мистецтва України XX століття / Інститут проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України; Редкол.: В. Сидоренко (голова) та ін. — Київ: Інтертехнологія, 2006. — 1054 с: іл.

16. Онопрієнко В. І. Історія української науки XX—XXI ст.: Навчальний посібник. — К: Либідь, 1998. — 304 с. С.105—260.

17. Попович М. Нарис історії культури України. — К: АртЕк, 1998. — 728 с.

18. Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. С.О.Черепанової —Львів: Світ, 1994. —456 с. С. 125—288.

19. Українське телебачення: роки, події, звершення. М. М. Карабанов. І. Ф. Курус, В. М. Петренко та інші. — К.: ДП «Дирекція ФВД», 2008. — 400 с.

20. Художня культура України: Навч. посіб. / Л. М. Масол. С А. Ничка-ло, Г. І. Веселовська, О. І. Оніщенко; За заг.ред. Л. М. Масол. — К: Вища школа, 2006. — 239 с: іл.

123

Розділ 10 культурно-суспільне життя української діаспори

10.1. Глобалізаційні процеси у суспільстві

Характерною рисою сучасного етапу розвитку суспільства є глобальність подій, які відбуваються у ньому. У небувалих до цього часу масштабах термін «глобальне» став особливо актуальним і фактично фіксує нову соціокультурну ситуацію, в яку залучене усе людство.

Процеси глобалізації у сучасному світі стосуються не лише науково-технічного прогресу, вони усе більше втручаються у культуру, у глибокий рівень духовного буття людей. При цьому найбільш чуттєвою до зовнішніх впливів усе частіше виявляється сфера етнокультурних відносин через їх особливу крихкість і слабкість. У тих культурних регіонах світу, де загроза зовнішніх впливів стає особливо помітною, виникає природна потреба у пошуках відповідних заходів.

Як феномен сучасності глобалізація є фактом, що вже відбувся та вимагає найсерйознішого осмислення у контексті життєдіяльності суспільства. Людство переживає період інтенсивного наростання своєї цілісності, формування загальносвітових економічних, політичних, культурних систем, що далеко виходять за рамки окремих держав. Звідси й термін, що міцно ввійшов у життя сучасного суспільства, — «глобалізація».

1983 p., поняття globality було вперше вжито американським соціологом Р. Робертсоном у назві однієї зі своїх статей. В 1985 р. ним було дане визначення поняття globalization, а в 1992 р. він опублікував основні положення своєї концепції в роботі «Глобалізація».

Поняття «глобальний» (від лат. Globus — куля, від франц. Global — всеоб'ємний, загальний) — вживається у значенні: 1) взятий у цілому, загальний, всебічний. 2) той, що поширений по всій земній кулі. Терміни «глобалістика», «глобалізм», «глобалізація», що стрімко поширилися в 90-х роках XX ст., із семантичної точки

123

зору входять до синонімічного ряду таких історично сформованих філософських категорій, як «єдине», «загальне».

Згодом поняття «глобалізація» отримало трактування процесу розвитку політичних та економічних відносин у масштабах всієї планети, історичними свідченнями якого стали численні факти початку нового етапу розвитку світу.

Саме явище глобалізації досить суперечливе. З одного боку, воно створює можливості і переваги для суспільного прогресу, з іншого — розподіляє їх далеко нерівномірно як між народами і державами, так і між представниками тих чи інших соціальних груп. Останнє призвело до посилення нерівності як в національному вимірі, так і між країнами та світовими регіонами.

З одного боку, можна спостерігати зростаючі темпи глобалізації суспільного життя, з іншого боку, сама ця тенденція породжує гострі соціальні конфлікти, загальнокультурний характер яких фіксується у новому понятті «гуманітарна катастрофа».

У сучасному суспільстві збереження культурної своєрідності сприймається як досягнення цивілізації. Раніше цьому процесу не приділяли особливої уваги, тому одна нація поглинала іншу, розчиняючи в собі культуру асимільованого народу. Культурна політика представляє собою систему практичних та дієвих заходів, які фінансуються, регулюються та провадяться державою (поряд із приватними особами), спрямованих на збереження, розвиток і примноження культурної спадщини нації.

Поняття культурної ідентифікації безпосередньо пов'язане з етапами розвитку етносу, системою його символічно-знакових уявлень та оцінок про навколишній світ та формами культурно-історичного буття.

Культурна ідентифікація — це самоусвідомлення людини у конкретній культурі. Уперше механізм культурної ідентифікації було розкрито в психологічній концепції З.Фрейда. Національна, або етнічна свідомість передбачає ідентифікацію індивіду з історичним минулим цієї групи та акцентує ідею етнічного «коріння».

Світогляд етнічної групи формується за допомогою символів спільного минулого етносу — міфів, легенд та інш. Ця культурно-історична спадщина у житті етносу має динамічний характер. Національна культурна традиція передається у спадок нащадкам: звичаї, обряди, національний одяг, діалект, фольклор тощо.

Національно-релігійне життя формує національно-релігійну свідомість, яка охоплює основні компоненти: культуру, мову, звичаї. Усі вони взаємопов'язані, проте кожний з них зберігає відносну самостійність і за певних умов може виконувати самодостатню фу-

123

нкцію. Згідно з релігійними уявленнями утворюються національно-релігійні традиції як форми спадкоємності у життєдіяльності нації.

Зі зростанням сучасних цивілізаційних зрушень багато людей отримують більшу можливість у виборі культурної орієнтації згідно із здатністю індивіду знайти своє місце в новій соціальній структурі. Національна свідомість і національна культура— обов'язкові ознаки духовності народу.

Сучасний період розвитку людства характеризується відродженням етнічної історії, культури, традицій, мови; представники різних народів докладаються зусилля для збереження етнічної та національно-психологічної самобутності. Кожен народ намагається осмислити своє місце в історії та культурі.