38. Адаптаційний синдром і соціалізація потреб в філо- та онтогенезі.

Адаптационный синдром — комплекс реакций адаптации организма живого организма в ответ на значительные по силе и продолжительности неблагоприятные воздействия (стрессоры). Совокупность признаков, характеризующих такое функциональное состояние, была описана в 1936 г. Г. Селье и названа стрессом. Основными проявлениями адаптационного синдрома являются: нарушение обмена веществ с преобладанием процессов распада, увеличение коры надпочечников, уменьшение вилочковой железы, селезенки и лимфатических узлов. Динамика адаптационного синдрома обычно включает три стадии. На первой („стадия тревоги“), которая продолжается от нескольких часов до двух суток, оказываются пройденными две фазы — шока и противошока, на последней из которых происходит мобилизация защитных реакций организма. На второй стадии („стадия сопротивляемости“) повышается устойчивость организма к вредоносным воздействиям. После этой стадии происходит либо выздоровление, либо она сменяется третьей стадией („стадия истощения“), которая может окончиться гибелью организма.

39. Самосвідомість як проблема психології. Самовизначення і самоствердження особистості.

Проблема вивчення самосвідомості в психології.

Розвиток самосвідомості, визначення власного «Я», своїх особистісних особливостей дуже важливий для поліпшення емоційного самопочуття в процесі життя, для правильної організації взаємин з оточуючими людьми.

Істотна відмінність людини як виду від тварин складається в його здатності міркувати і мислити абстрактно, міркувати про своє минуле, критично оцінювати його і думати про майбутнє, розробляючи і реалізуючи різні програми. Усе це разом зв'язано зі сферою людської свідомості.

Свідомість є вищим рівнем відображення дійсності, властивому тільки для людини, якщо розглядати його з матеріалістичної позиції. З погляду ідеалістичної позиції свідомість є власне людською формою психічного початку буття. В історії психологічної науки свідомість з'явилася най складнішою проблемою, що не удалося вирішити ні з матеріалістичної, ні з ідеалістичної позиції.

Однак, незалежно від філософських позицій дослідники свідомості зв'язували з ним так називані рефлексивні здібності, тобто готовність свідомості до пізнання інших психічних явищ і самого себе. Наявність у людини таких здібностей є підставою для існування і розвитку психологічної науки.

Психологічна характеристика свідомості людини містить у собі:

-відчуття себе суб'єктом, що пізнає;

-здатність думкою представляти існуючу й уявлювану дійсність;

-контроль власних психічних і поведінкових станів і керування ними;

-здатність бачити і сприймати у формі образів навколишню дійсність.

Отже, свідомість – це вища, властива тільки людині і зв'язана з мовою функція мозку, що укладається в узагальненому, оцінному і цілеспрямованому відображенні і конструктивно-творчому перетворенні дійсності, у попередній уявній побудові дій і передбаченні їхніх результатів, у розумному регулюванні і самоконтролюванні поводження людини.

Свідомість людини виникла і розвивалася в суспільний період його існування. Головною умовою його виникнення і розвитку є спільна продуктивна опосередкована мовою предметна діяльність. Така діяльність припускає створення продукту, що всіма учасниками спільної діяльності усвідомлюється як мета їхнього співробітництва. Індивідуальна свідомість (самосвідомість) виникла в процесі колективної діяльності як необхідна умова її організації – кожен індивід повинний представляти загальну кінцеву мету участі в спільній роботі.

Свідомість не є єдиним рівнем, на якому представлені психічні процеси, властивості і стан людини, і не усе, що сприймається людиною, актуально їм усвідомлюється. Крім свідомості в людини є несвідоме, тобто ті явища, процеси, властивості і стани, що по своїй дії на поводження схожі на усвідомлювані психічні, але актуально людиною не усвідомлюються, не рефлексуються.

Життєтворчість є одним із основних понять категорії життєвого шляху, однією з умов самоздійснення життєвого шляху особистості. Водночас вона сприяє реалізації програми індивідуального розвитку особистості. Тому подальше дослідження категорії життєвого шляху особистості вимагає теоретичного аналізу понять “життєтворчість”, “техніки життєтворчості”, “культура життя особистості”, “життєві стратегії” тощо.

Головним у цьому випадку слід визнати здатність правильно оцінити не тільки свої сили, а й ті можливості, які надає суспільство в даний момент, можливості вибору і можливості утворення власних внутрішніх умов життєдіяльності, які б не залежали прямо від зовнішніх умов, а навпаки, мали б здатність, врешті-решт, визначати і їх. А це передбачає здатність особистості до рефлексії власних здібностей, до рефлексії своєї самореалізації, свого самовизначення і самовиявлення.

Поняття активності суб’єкта, точніше суб’єкта як носія активності, стає необхідним у разі розгляду всіх понять, які стосуються самореалізації, тобто самовизначення, самовираження, самоствердження. Самовизначення є найважливішим аспектом самореалізації, адже особистість, роблячи вибір серед доступних варіантів, включається в ті чи інші структури суспільного життя, фактично самообмежуючись, тобто усвідомлюючи певні реальні межі, в яких доводиться існувати. Проблема самовизначення виникає в зв’язку із проблемами свободи, оскільки психологічні механізми самовизначення складають основу свободи людини.