28. Фізіологічна основа характеру.

Как известно, тип нервной системы зависит от врожденных особенностей высшей нервной деятельности. Но физиологическая природа человека не остается неизменной.

Говоря о соотношении типа нервной системы (темперамента) и характера, И. П. Павлов писал, что «тип есть прирожденный конституциональный вид нервной деятельности животного — генотип. Но так как животное со дня рождения подвергается разнообразнейшим влияниям окружающей обстановки, на которые оно неизбежно должно отвечать определенными деятельностями, часто закрепляющимися, наконец, на всю жизнь, то окончательная наличная нервная деятельность животного есть сплав из черт типа и изменений, обусловленных внешней средой,— фенотип, характер».

Хотя И. П. Павлов говорит о животном, но аналогичные воздействия среды испытывает и человек. Следует помнить, что у человека большое влияние на формирование нервной деятельности оказывает не только первая, но и вторая сигнальная система.

Таким образом, хотя прирожденный тип нервной системы — темперамент — является основой характера, однако определяют его те особенности временных нервных связей и их сложных систем, которые приобретены человеком в процессе жизни и деятельности.

В конечном счете не врождённые качества, а социальная обусловленность, т. е. влияние среды, воспитание, является главной причиной наличия у человека того или иного характера.

От темперамента же главным образом зависит проявление чувств и скорость протекания психических процессов и действий, что, конечно, отражается на характере человека.

29. Психологія і мова. Особливості мовної поведінки.

Про те, що мови - це глибоко відмінні системи прийомів мислення, писав відомий мовознавець Олександр Потебня.

Він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: "Знання двох мов у дуже ранньому віці, не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції"

У національній пам´яті криються глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки. В етнопсихології досліджується таке явище як вплив іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному середовищі сприяє білінґвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція.

Таке "розмивання" етнокультурних особливостей характерне здебільшого для жителів великих міст. Але в цій ситуації найстрашніше те, що ці люди живуть не в чужому етнічному середовищі, а в чужомовному колі свого ж етносу. Більшість людей або не усвідомлюють цього, або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що в свою чергу призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки (наприклад, роздвоєння особистості).

Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то і в таємниці національної душі ми можемо проникнути тільки через її мову.

Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки на змісті самої думки. Тобто "автоматичність" користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. Отже, мова і національність, які діють несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної енерґії нації.

Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання з допомогою словника і форм чужої мови.

Слід відзначити також і той відрадний факт, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли російськомовні українці віддавали життя в боях за свободу України. Отже, русифікація, спрямована на притлумлення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості. Це дає певність, що з приходом справді національної влади в українців оживає, відроджується цей феномен, навіть якщо вони живуть у чужих державах.

Висновки

1. Мова є однією із головних складових ознак етносу.

2. Рівень розвитку національної мови відображає рівень розвитку самої нації та її культури.

3. Мова етносу тісно пов´язана з його національним характером та менталітетом.

4. Володіння рідною мовою - це засіб проти стандартизації та уніфікації; перемога культури над технократизмом; боротьба національного "я" проти інтернаціонального знеособлення і бездуховності.

5. Кожен свідомий громадянин (особливо працівник культури) має рідномовні обов´язки: їх не можна іґнорувати; не можна поступатися своїми мовними правами, бо цим ми ослаблюємо свій народ, віддаємо його життєву силу на користь інших етносів.

6. Мова є одним з головних етнозберігаючих чинників.

Особливістю формування знакової системи мови є зріст різниці в узагальнюючому значенні “слова - знаку”. Швидкість такого процесу пов’язана з кількісним показником частоти застосування цього терміну та кроком ускладнення умов його використання. Сама швидкість засвоєння знакової системи мови при зміні рівнів її організації знижується за експоненціальною залежністю. Цей факт визначає рівень індивідуального навчання. Характеристики засвоєння інформації: крок ускладнення, кількість повторень, рівень навчання - складають основу оптимального алгоритму навчання й однаковою мірою виявляються у формуванні стереотипних знакових образів на всіх етапах вивчення мови.