Культурологічна доктрина

Їх націоналістична доктрина була ідейно близька до слов'янофільства. Велике значення в суспільному розвитку «євразійці» надавали релігії, підкреслювали примат духовного над матеріальним, виступали за існування в Росії «Рад без комуністів».

Культурологічним міркуванням багатьох євразійців була характерна думка, що західна європейська культура гине, а на її місце має прийти нова культура з Азії, що об'єднає східні елементи культури з західними. Вони ж поширили та популяризували назву ЄВРАЗІЯ — яку іноді вживано було в науковій термінології на означення Европи й Азії, як одного суходолу. Але Євразією вони почали розуміти третій суходіл, що ніби лежить між Европою й Азією та захоплює землі, починаючи від Сяну аж до Сибіру й Туркестану, тобто фактично покривається з теренами, які євразійці хотіли б бачити в складі Московської імперії.

Євразійство було засадниче недружнє українському нац рухові, бо намагалося створити з усіх народів московської імперії один «євразійський» народ, і український нац рух стояв тому на перешкоді.

В 60-х роках ХХ-століття ідеї «євразійства» розвивав російський етнолог Лев Гумільов, котрий робив наголос на не-слов'янских — тюркських коріннях генези великоросійського етносу.

Сучасне неоєвразійство в Росії

В наш час нова хвиля ідейного руху «євразійства» в Росії має назву «неоєвразійство». Найбільш його відомий представник — Олександр Дугін, один з засновників «Націонал-більшовицької партії», а потім так званої «Євразійської партії Росії» (2002). «Філософські» погляди О.Дугіна є сучасною еклектичною компіляцією старих російських «євразійців» та таких відомих європейських «неоконсерваторів» і «традиціоналістів» як Карл Шміт (Carl Schmitt), Рене Ґенон та Юліус Евола (Julius Evola). Від євразійства відмінне: ГП підходом у поясненні сучасних політичних процесів, заперечсує роль православ’я як духовного і релігійного фундаменту доктрини, конкуренція з атлантизмом та глобалізмом, посилення уваги до економічної складової суспільного життя.

40. Основні етапи розвитку геополітики.

1. Становление геополитической науки

Античности до сер 19 века. Впервые геополитические идеи появляются в трудах мыслителей эпохи Античности. Философы рассматривают географическую составляющую социальных процессов. Парменид (еще в VI в. до н.э.) говорил о пяти температурных зонах, или поясах, Земли, государственный и общественный строй обладают своими особенностями. Уточнил взгляды Парменида Аристотель, который обращал внимание на превосходство срединной зоны, заселенной греками.

В Средние века античные идеи были сохранены и развиты арабскими учеными, среди которых наибольшую известность получили труды Ибн Хальдуна (жившего в 1332—1406 гг.). Он предложил идею исторических циклов, суть которых сводилась к миграции кочевых народов и захвату ими стран с оседлым населением.

В эпоху Просвещения и Новое время географическая парадигма в сфере изучения социальных и политических процессов еще больше закрепилась в гуманитарной мысли, благодаря Ж.Ж. Руссо, Ж Ламетри, Ш. Монтескье, Д. Дидро и др. Своего апогея достигает географический детерминизм по отношению к социально-политической реальности в известном изречении Монтескье: «Власть климата есть первейшая власть на земле». На рубеже 18-19 вв. среди ГП идей появляются принципиально новые – основанные на критике географического детерминизма. Например, Г. Гегель. настаивал на важности не только геогр и климат факторов в соц ральности, но и призывал рассматривать социокультурные характеристики присущие разным народам, независимо от географического места их проживания.