Добавил:

Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.

Вуз:

Кременчугский национальный университет им. М. Остроградского

Предмет:

[НЕСОРТИРОВАННОЕ]

Файл:

327884_6F794_sisoeva_c_o_poyasok_t_b_psihologiy...doc

Скачиваний:

Добавлен:

25.08.2019

Размер:

6.15 Mб

Скачать

☆

<<< < Предыдущая 1 23 / 103 4 5 6 7 8 9 10 > Следующая >>>

1.1. Поняття особистості в психології

Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Немовляті притаманні анатомічні та фізіологічні властивості тіла й

мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечують у перспективі оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту, самосвідомості тощо.

Отже, поняття "людина" вміщує в себе сукупність усіх людських якостей.

"Людина" - продукт та суб'єкт суспільно-історичної діяльності, єдність фізичного

Людина,

ІНДИВІД

особистість, індивідуальність, суб'єкт

та психодуховного, генетично зумовленого та прижиттєво сформованого" [33, с. 27].

Коли ми говоримо про категорію людини, то використовуємо її здебільшого у широкому сенсі. Це сукупність усіх біологічних, притаманних лише людині, власне антропологічних ознак, тобто расових, конституціональних, вікових, статевих тощо. Зрозуміло, що одна конкретна людина не може втілити в собі усі суспільні та антропологічні відношення, притаманні усьому людству. Тому категорію людини, точніше загальної людини, доцільно вважати абстрактною, універсальною, соборною. Коли говорять, що хтось є людиною, то цим висловлюють факт її належності до людського роду homo sapience, до людства з його специфічними суспільними і антропологічними атрибутами, що набуваються та існують у тісному взаємозв'язку [42, с. 50-51].

Але система біологічних, генетичних, анатомічних, фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише в певних соціальних, культурно-історичних умовах цивілізації. Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття індивіда як протилежне поняттю особини тварини. У поняття індивід входять як загальні для людини і багатьох інших людей властивості, так і якості, які відрізняють дану людину від інших людей.

Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині задатки та анатомо-фізіологічні передумови закладають підвалини створення особистості.

"Індивід - це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах"[36, с. 100]. Це окремо взята людина в сукупності всіх притаманних їй якостей: біологічних, фізичних, соціальних, психологічних тощо.

У творенні особистості вирішальну роль відіграють соціальне оточення, культурно-історичне середовище та властиві людині засоби соціалізації індивіда.

У стосунках з батьками, іншими людьми психіка дитини розвивається саме як психіка людини. Особистість - це людина як носій свідомості, її психічне обличчя "як дієздатного члена суспільства, що усвідомлює свою роль і місце в цьому суспільстві"[19, с. 34]. Отже, на певному етапі розвитку постає особистість із притаманними їй соціально зумовленими ознаками: вищими психічними функціями, свідомістю і самосвідомістю, здатністю до активного пізнання та перетворення довкілля і себе.

" Особистість - це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначаються залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв'язків індивіда з суспільним та природним середовищем"[36, с. 101]. У цьому понятті мова йде про певну людську, здебільшого не тілесну, а ідеальну, психологічну якість, властивість особи, навіть систему психологічних якостей, котрі є відбитком в людині соціально та індивідуально визначених психологічних якостей.

Особистість - це людина, яка розглядається лише як суспільна, соціальна істота. У цьому випадку дослідники відволікаються від біологічної, природної її сторони і розглядають людину як продукт суспільних відносин, як активного діяча суспільного розвитку [37, с. 38].

Слід адекватно співвідносити поняття людини й особистості. Людина як соціальна та біологічна істота є носієм особистості. Поняття людини значно ширше за поняття особистості, бо включає у себе велике коло соціальних і біологічних ознак -антропологічних, етнографічних, культурних та ін.

Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних особливостей, які утворюють її індивідуальність.

Шлях кожної людини, умови її життя і діяльності неповторні і своєрідні, тому не може бути двох абсолютно однакових особистостей. Індивідуальність - це особистість в її конкретній своєрідності як неповторне поєднання психологічних особливостей [37, с. 39]. "Індивідуальність - це поєднання психологічних

особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей"[36, с. 102]. Вона виявляється у здібностях людини, в домінуючих потребах, інтересах, схильностях, у рисах характеру, в почутті власної гідності, у світобаченні, системі знань, умінь, навичок, у рівні розвитку інтелектуальних, творчих процесів, в індивідуальному стилі діяльності та поведінки, у типі темпераменту, в характеристиках емоційної та вольової сфер особистості тощо.

У ході свого становлення як особистості індивід поступово стає суб'єктом цілеспрямованого пізнання та перетворення об'єктивної дійсності й самого себе.

Суб'єкт - носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об'єкт.

У процесі розвитку особистості людина оволодіває засобами людської діяльності та спілкування, мовою, у неї формуються вищі психічні функції,, свідомість, воля, самосвідомість, вона стає суб'єктом активного цілеспрямованого пізнання й перетворення навколишнього соціального та природного середовища. У неї з'являється здатність до самовдосконалення, само-створення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання та самонавчання. Вона вступає у "суб'єкт - суб'єктні" стосунки з іншими людьми.

Категорія суб'єкта є фундаментальною категорією філософії і психології, в якій людина виступає як така, що цілеспрямовано, свідомо і несвідомо, довільно пізнає і перетворює об'єктивну діяльність. Суб'єкт - це носій, ініціатор, генератор активності [42, с. 57-58].

Проблема особистості є однією з найдискусійніших у психології.

Епоху активного наукового вивчення проблем особистості можна умовно розділити на 2 етапи. Перший охоплює період з кінця XIX до середини XX ст. і приблизно збігається з періодом становлення класичної психології. У цей час були сформовані фундаментальні положення про особистість, закладені головні напрями психологічних досліджень особистості. Другий етап досліджень проблем особистості розпочався у другій половині XX ст. До цього часу утворилось багато підходів і теорій особистості. Підґрунтям для класифікації обирався спосіб пояснення поведін-

Теоріїта

структура

особистості

ки людини, спосіб отримання даних про особистість; погляд на особистість; віковий діапазон; поняття, в яких описується особистість.

Теорії особистості поділяються на декілька типів. У залежності від способу пояснення поведінки вирізняються психоди-намічні, соціодинамічні та інтеракціоністські теорії особистості.

До типу психодинамічних належать теорії, які описують особистість і пояснюють її поведінку, виходячи з її психологічних чи внутрішніх, суб'єктивних характеристик.

Соціодинамічні теорії головну роль в детермінації поведінки відводять зовнішній соціальній ситуації і не надають суттєвого значення внутрішнім властивостям особистості.

Інтеракціоністські теорії ґрунтуються на принципі взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників в управлінні актуальними діями особистості.

Залежно від способу отримання даних про особистість, теорії особистості поділяють на експериментальні та неекспери-ментальні.

Експериментальні теорії побудовані на аналізі й узагальненні зібраних дослідним шляхом чинників.

Неекспериментальні теорії спираються на життєві враження, спостереження, досвід і роблять теоретичні узагальнення, не звертаючись до експерименту.

Залежно від того, під яким кутом зору розрізняють особистість, розділяють структурні і динамічні теорії.

Для структурних теорій головною проблемою є вияснення структури особистості і систем понять, за допомогою яких вона повинна описуватись.

Динамічні теорії основною темою мають перетворення, зміни в розвитку особистості, тобто її динаміку.

Відповідно до вікового діапазону розрізняють дошкільний і шкільний період життя та все життя від народження до останніх днів. Залежно від понять, в яких описується особистість, існують типи теорій особистості, які відображають її риси, якості та властивості або форми поведінки.

„ Як і всяка організація, психічне життя має певну структуру. Відмежовуючись від індивідуальних особливостей психічного складу, можна встановити типову структуру особистості. Розглянемо один з варіантів психологічної структури особистості, запропонований В.В. Рибалкою.

Соціально-психолого-індивідуальний, діяльнісний та генетичний вимір - це₍ базові параметри психологічної структури особистості. Розвиток особистості у горизонтальному та вертикальному вимірах - це єдиний процес. Будь-яка психічна функція горизонтального ряду залишає свої сліди у вертикальному ряді нашарувань, диспозицій і навпаки. За допомогою генетичного виміру характеризується розвиток властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості. Ці виміри становлять основу цілісної психологічної структури особистості. Вони пов'язані між собою за ортогональним принципом, за яким співвідносяться три виміри простору.

На наступному рівні конкретизації аналізу і синтезу психологічної структури особистості представлені психічні властивості, функції і процеси, систематизовані у вигляді матриці (За В.В. Рибалкою [36, с. 120]).

Таблиця 2.1.

Структура особистості

Н вимір		Потреби	Інформацій-	Прийняття	Виконання	Емоційно-по-
		та	ний пошук,	рішення	рішення	чуттєві ком-
		мотиви	прийом,	про мету,	результату	поненти
			первісна	задум, план	діяльності	діяльності
1 вимір			переробка	діяльності
			інформації'
А	Спілку-	Потреби	Комунікація	Розуміння	Міжосо-	Емоційно-
	вання	у спілку-	(усна, пись-	партнера	бистісна	почуттєві
		ванні	мова), мов-	зі спілку-	взаємодія	компоненти
			лення	вання		спілкування
Б	Спря-	Основні	Головні пізна-	Ідеали і	Прагнення	Емоційна
	мовані-	бажання	вальні інте-	переко-	і воля у	основа спря-
	сть	і мотиви	реси	нання	досягненні	мованості,
					цілей і	почуття-
					результатів	мотиви
В	Харак-	Мотивацій-	Інформаційно-	Риси ціле-	Риси про-	Емоційно-
	тер	ні риси	пізнавальні ри-	срямовано-	дуктивності	почуттєві
		характеру	си характеру	сті харак-	характеру	риси
				теру		характеру
Г	Само-	Потреба	Самопізнання	Саморегу-	Самореалі-	Емоційно-
	свідо-	в само-	та самооцін-	ляція і са-	зація осо-	почуттєві
	мість	усвідом -	ка особи-	моконтроль	бистості та	компоненти
		ленні	стості		самовдо-	самосвідо-
					сконалення	мості

Закінчення табл. 2.1.

д	Досвід,	Мотива-	Система	Система	Система	Емоційно-
	компе-	ційна	знань.	ВМІНЬ	навичок і	почуттєвий
	тентні-	готовність	Картина світу		звичок	ДОСВІД
	сть
є	Психіч-	Атенційні	Обсяг і пере-	Спрямова-	Розподіл	Атенційні
	ні (ін-	установки	ключення	ність і зо-	уваги	емоци
	телек-		уваги	середжені-
	туальні)			сть уваги
	проце-	Інтелек-	Сенсорно-	Мислен-	Сенсомо-	Інтелекту-
	си	туальні	перцептивні	нєві та	торні, пер-	альні емоції
		установ-	процеси	імажиніти-	цептивно-
		ки		вні проце-	рухові, ми-
				си	сленнєво-
					дійові про-
					цеси
		Мнемічні	Образна	Поняттєво-	Рухова	Емоційна
		установ-	пам'ять	логічна	пам'ять	пам'ять
		ки		пам'ять
є	Психо-	Психофі-	Сензитив-	Рухомість,	Працездат-	Емоційність
	фізіо-	зіологічні	ність нерво-	пластичні-	ність нер-
	логічні	установки	вої системи	сть нерво-	вової сис-
	якості			вої' системи	теми
		Центральна	нервова система	та цілісний організм індивіда

Розвиток особистості

Розвиток людської особистості вивчався багатьма відомими психологами. Г.С. Костюк розробив принцип розвитку у психології, який став центральним у розумінні природи психічного розвитку особистості. За цим принципом розвиток людської особистості - це безперервний процес, що виявляється у кількісних і якісних змінах людської істоти. Вони відбуваються протягом усіх етапів онтогенезу. Маючи зв'язок із фізіологічним розвитком, ці зміни визначаються наслідками взаємодії із зовнішнім світом, яка регулюється нервовою системою та її психічними функціями. У дитинстві психічний розвиток особистості здійснюється за допомогою дорослих у спільній діяльності з ними, регулюється словом. Це забезпечує якісні зміни як окремих психічних процесів, так і психіки в цілому.

Психіка дитини формується з віком та ускладнюється як структурно організована динамічна система.

Онтогенез психіки відбувається не по прямій, а по спіралі. Кожна нова психічна структура виникає на основі попередньої.

Створюється система психічних властивостей підростаючого людського індивіда - особистість. З розвитком особистості виявляються типологічні й індивідуальні відмінності. При цьому складається неповторна специфічність особистості - її індивідуальність.

З точки зору сучасної науки в онтогенезі психіки людини існує єдність біологічних і соціальних умов. Останнє слово у розвитку особистості належить соціальним умовам, але цей розвиток неможливий без біологічних передумов. Дія біологічних передумов полягає в тому, що з людського зародка виникає людський організм із притаманними йому можливостями подальшого розвитку. Становлення людського організму відбувається за певною програмою, заданою в його генотипі. Генотип визначає людський тип анатомо-фізіологічної структури організму, його морфологічних і фізіологічних ознак, будови нервової системи, статі, характеру дозрівання тощо.

Задатки реалізуються у психічних властивостях тільки в суспільних умовах життя. Надбання суспільства не фіксуються і не передаються в генах. Вони засвоюються через спілкування, виховання, навчання, трудову діяльність.

Тільки шляхом соціалізації індивіда здійснюється його розвиток як особистості.

Процес становлення людської особистості здійснюється як "саморух", якому, на думку Г.С. Костюка, властива єдність зовнішніх і внутрішніх умов.

Зовнішні умови визначаються природним і суспільним середовищем, необхідним для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання, праці, розвитку. Зовнішні умови впливають на процес розвитку особистості через внутрішні умови, що містяться в самому індивіді.

Зовнішні і внутрішні умови розвитку є протилежностями, пов'язаними між собою. Зовнішнє, об'єктивне, соціальне засвоюється індивідом і стає внутрішнім, суб'єктивним, психічним, яке визначає його нові відношення до зовнішнього світу. Цей процес називається інтеріоризацією. Зовнішнє стає внутрішнім, психічним, зазнаючи певних змін, перетворень. Відбувається і протилежний процес - екстеріоризація, за допомогою якого здійснюється об'єктивація внутрішнього, його перехід у зовнішній план діяльності.

Суперечність між зовнішнім і внутрішнім стає джерелом "саморуху", психічного розвитку індивіда, становлення особистості.

Внутрішні суперечності, що виникають у житті людини, спонукають до активності, спрямованої на їх подолання.

Психічний розвиток особистості проходить низку періодів. Кожний період являє собою певний ступінь розвитку особистості, етап її життєвого шляху. У межах кожного періоду виділяються стадії, а в межах кожної стадії - фази.

Визначення періодів, стадій і фаз психічного розвитку людини необхідне для раціональної побудови системи навчання і виховання, професійного самовизначення молодого покоління, більш повного використання трудового і творчого потенціалу дорослої людини на кожному віковому етапі.

У психології зроблено багато спроб періодизувати психічний розвиток індивіда, проте дотепер немає загальноприйнятої системи періодизації.

Узагальнені результати досліджень психологів можна подати у вигляді схеми періодизації розвитку особистості впродовж усього її життя (За В.Ф. Моргуном і Н.Ю. Ткачовою [27]).

Таблиця 2.2.

Періодизація розвитку особистості

№ п/п	Період	Вік	Характеристика
1.	Фаза новонаро-дженооті	1-2 місяці	Виникають умовні рефлекси на окремі подразники, слухова та зорова зосередженість. Формується диференційоване ставлення до фізичних предметів і до людини
2.	Стадія немовляти	До 1 року	Провідною є потреба у спілкуванні. Розвивається апарат тонкої' емоційної чутливості відносно дорослих
3.	Перехід до раннього дитинства	1-3 роки	Різке зростання незалежності дитини від дорослого (оволодіває ходінням та предметними діями). Зв'язок між дорослим і дитиною опосередковується предметами. Центральна лінія психічного розвитку - предметна маніпулятивна діяльність. Формується пізнання, спілкування, праця у вигляді самообслуговування. Усвідомлення себе окремою людиною, діячем, з'являється "Я"
4.	Дошкільне дитинство	4-6 років	Реалізується новий тип діяльності - гра. Суспільні мотиви вперше підпорядковують собі індивідуальні мотиви поведінки дитини. Починається процес утворення мотиваційної сфери, її опосередкування свідомістю

Продовження табл. 2.2.

5.	Молодше шкільне дитинство	7-Ю років	Головна потреба - набуття певного суспільного становища, реалізація суспільно значущої діяльності, якою є систематична навчальна діяльність у школі. Провідна діяльність -навчальна. Усвідомлення свого нового місця в системі суспільних відносин
6.	Підлітковий вік	11-14 років	Відбувається якісна перебудова особистості, змінюються стосунки з дорослими, підліток засвоює нові суспільні норми поведінки. Виникає криза, що виявляється в різкому проти -ставленні себе дорослим, внутрішній дисгармонії, потягу до самостійності. Провідна потреба -вибіркове спілкування з однолітками. Спілкування знову стає провідною діяльністю. Центральне психічне новоутворення - почуття дорослості. Інтенсивно формується власна особистість
7.	Старший підлітковий вік	15-17 років	Потреба зайняти своє місце в дорослому світі, обрати напрям професійного становлення, підготуватися до професійної діяльності. Провідна діяльність - навчання, але таке, що забезпечує підготовку до майбутнього дорослого життя, засвоєння основ наук, які є базовими для майбутньої професійної діяльності. Основні напрямки пошуків - професійне і моральне самовизначення
8.	Перехід до юності	17-18 років	Суттєва перебудова особистості, пов'язана зі змінами в житті молодої людини. Перехід від пізнання світу до його перетворення
9.	Юнацький вік	18-23 роки	Відбувається саморозвиток, свідоме самовдосконалення, особистісне самовизначення. У перший підперіод встановлюються дружні стосунки з оточенням; у другий півперіод провідною діяльністю стає конкретне професійне самовизначення
10.	Молодість	24-30 років	Перший стан - час пошуків себе, вироблення індивідуальності, усвідомлення себе як дорослої людини з відповідними правами й обов'язками, формування конкретнішого уявлення про майбутнє життя. Постає завдання спеціалізації в обраній професії або свідомої зміни професії
11.	Перехід до розквіту	Близько ЗО років	Відбувається велика криза в житті людини, коли її уявлення про життя розходяться з дійсністю, життя перестає здаватися легким і зрозумілим, іноді перебудовується вся особистість. Це наслідок окремих помилок у попередній період
12.	Розквіт	31-40 років	Період найвищої працездатності й віддачі. Виникає потреба передати людям те найкраще, що накопичено, напрацьовано
13.	Зрілість	40-55 років	Досягає вершини професійної майстерності, певного становища в суспільстві. Знову постає питання сенсу життя, але у специфічній формі, підбиття підсумків прожитого

Закінчення табл. 2.2.

14.	Старість	55 років	Провідна потреба - передання молодому
			поколінню набутого досвіду. Реалізується у
	а)похилий	55-75 років	спілкуванні з іншими людьми. Виявляється
	вік		потреба в колективі, у повазі до себе.
	б) старечий	75-90 років	Провідною є діяльність із самообслуговування.
	вік		Накопичений упродовж життя досвід,
	в) довголіття	понад	сформовані раніше особистісні якості, життєва
		90 років	мудрість - усе це має полегшувати адаптацію
			людей старечого віку до нової ситуації
			становлення особистості

Ендопсихіка

та екзопсихіка

Самі особистісні новоутворення виникають не на пустому місці - їх поява на певній стадії підготовлена усім процесом попереднього розвитку особистості. Новоутворення можуть виникнути і ствердитися, якщо в минулому уже були створені відповідні психологічні і поведінкові умови.

Проблема співвідношення біологічного (природного) і соціального у структурі особистості людини є однією з найбільш складних і дискусійних у сучасній психології.

Є думка, що вся особистість людини розпадається на ен-допсихічну і екзопсихічну організацію.

Ендопсихічиа відображає внутрішню взаємозалежність психічних елементів і функцій, внутрішній механізм людської особистості, ототожнюваний з нервово-психічною організацією людини.

Екзопсихічна визначається ставленням людини до зовнішнього середовища, тобто до всієї сфери того, що протистоїть особистості, до чого особистість може так чи інакше ставитися.

Природні й соціальні якості не можуть існувати окремо та бути протиставлені одна одній як самостійні підструктури особистості. Вони утворюють єдність.

Щоб зрозуміти розвиток особистості, необхідно проаналізувати історію процесу взаємодії особистості з обставинами життя, що склалися для неї, та, у першу чергу, із соціальним оточенням.

У взаємостосунках особистості необхідно враховувати два вирішальних та взаємоповуязаних моменти:

Взаємодія

особистості

з соціальним

оточенням

> характер впливів обставин життя;

> активність особистості, яка впливає на обставини життя.

Виховання має вирішальну роль у формуванні особистості. Виховання особливо ефективне, якщо воно збігається з впливом обставин. Проте вплив виховання і обставин можуть бути протилежними, а також суперечити природній організації людини.

Стати високорозвиненою особистістю - значить якісно розвинути у себе її невід'ємні якості, зайняти гідне місце у житті, у суспільстві, реалізувати особисті можливості. Суспільство завжди таке, який тип особистості переважає у його громадян. Суспільство і життя в ньому не можуть стати кращими, якщо люди не стануть кращими, і водночас, якщо саме суспільство не створить умови для цього.

Тому актуальною є така якість особистості, як підготовленість, тобто сукупність знань, дій, прийомів, ділових якостей, які особистість набула в процесі прижиттєвого розвитку і використовує для досягнення життєвих і професійних цілей. Без цієї якості особистість не може мати соціальної значущості, досягти самоствердження і бажаного у житті. В умовах сучасної України професіоналізм особистості - один з видів її підготовленості -набув актуального значення як для неї, так і для суспільства.

1.2. КАТЕГОРІЇ ТЕМПЕРАМЕНТУ, ХАРАКТЕРУ, ЗДІБНОСТЕЙ

Навіть побіжне спостереження за людьми показує, що всі вони відрізняються за своїми динамічними характеристиками, типовою поведінкою в усталених ситуаціях, за легкістю і швидкістю засвоєння знань, умінь і навичок.

Названі характеристики визначають індивідуально-типологічні особливості. У психології ці особливості розкриваються в поняттях темпераменту, характеру і здібностей особистості.

Одним з основних понять психофізіології вважається темперамент.

Темперамент - сукупність індивідуальних особливостей, які характеризують динамічну та емоційну сторони поведінки

Темперамент

та його типи

людини, її діяльності та спілкування [38, с. 84]. Психофізіологічний аналіз структури темпераменту дає змогу, за В.Д. Небиліциним, виділити три головні його компоненти, які виявляються в загальній активності індивіда, його моториці та емоційності. Загальна активність індивіда полягає в тенденції особистості до самовираження, оволодіння та перетворення зовнішньої дійсності. Ступінь активності індивіда може бути різним - від млявості, інертності та пасивного споглядання на одному полюсі до найвищих рівнів прояву енергії, стрімкості дій - на іншому.

Динаміка, тобто часові енергетичні прояви психічних станів актуалізується за допомогою моторики. Сукупність особливостей м'язової та мовленнєвої моторики легше піддається спостереженню і тому частіше, ніж інші показники, використовується для оцінки темпераменту.

Емоційність як компонент темпераменту являє собою комплекс властивостей, що характеризує особливості виникнення, перебігу і згасання різних почуттів, афектів та настроїв. Основними характеристиками емоційності є вразливість, імпульсивність та емоційна лабільність (нестабільність).

Уперше систематичні знання про динамічні характеристики людини і причини, які призводять до їх появи, можна знайти в працях античного лікаря Гіппократа (460 - 377 pp. до н.е.), які ввійшли до "Збірника Гіппократа".

Він вважав, що темперамент людини визначається тим, яка з чотирьох рідин переважає в організмі. Якщо переважає жовч ("холе"), то людина - холерик; при переважанні крові ("сангвіс") -сангвінік; якщо переважає чорна жовч ("мелайна холе"), то темперамент є меланхолійним; при домінуванні слизу ("флегма") людина є флегматиком.

Назви типів темпераменту, запропоновані Гіппократом, використовуються у психології й у наш час, але погляди на причини, які їх зумовлюють, змінились. Великий вплив справила теорія темпераменту Е. Кречмера (1888-1964), який спробував визначити темперамент через типи морфологічної конституції тіла людини. Він виділив два основних типи конституції - астенічний та пікнічний.

Астенічному типу конституції тіла властиві довга і вузька грудина, довгі кінцівки, видовжене обличчя, слабкі м'язи. Цьому типу конституції відповідає шизоїдний темперамент, якому притаманні індивідуальні особливості - від надмірної афектив-ності та подразливості до безпочуттєвої холодності й тупої байдужості, а також замкненість, зосередженість на внутрішньому світі, невідповідність реакцій зовнішнім стимулам.

Для пікнічного типу конституції тіла характерні широка грудина, кремезна фігура, кругла голова, випнутий живіт. Цьому типу відповідає циклоїдний темперамент з індивідуальними особливостями - від постійно підвищеного, веселого настрою до постійно зниженого, сумного, похмурого. Людям цього типу властива відповідність реакцій стимулам, відкритість, уміння поєднатися з навколишнім середовищем, природність, м'якість та плавність рухів.

Відомий американський психолог В. Шелдон також запропонував морфологічну теорію темпераменту, за якою виділяються три основних типи соматичної конституції: ендо-, мезо -і ектоморфний.

Для ендоморфного типу характерні м'якість та округлість зовнішнього вигляду, слабкий розвиток кісткової та м'язової систем. Люди цього типу схильні до комфорту, з чуттєвим потягом, розслабленістю та повільною реакцією.

Мезоморфному типу властиві жорстка і різка поведінка з переважанням кістково-м'язової системи, атлетичність і сила. Таким людям притаманні любов до пригод, схильність до ризику, жадання м'язових дій, активність, сміливість, агресивність.

Ектоморфний тип конституції характеризується витонченістю і тендітністю тіла, відсутністю виразної мускулатури. Людям цього типу властиві слабко виявлена товариськість, схильність до усамітнення, підвищена реактивність.

Найбільш плідно проблема темпераменту вирішується в ученні І.П. Павлова про типи вищої нервової діяльності.

І.П. Павлов (1849-1936) розробив наукову основу побудови теорії темпераменту.

За допомогою методу умовних рефлексів ним були виявлені основні властивості нервової системи:

1) сила процесів збудження та гальмування - здатність нервової системи тривалий час витримувати дію

інтенсивного подразника, не переходячи в стан охоронного гальмування;

2) їхня врівноваженість - певний баланс між процесами збудження та гальмування у нервовій системі;

3) їхня рухливість - швидкість переходу нервової системи від процесу збудження до процесу гальмування і навпаки.

Комбінація цих основних властивостей нервових процесів дає тип нервової діяльності:

1) "нестриманий" - сильний, рухливий, неврівноважений;

2) "рухливий" - сильний, рухливий, врівноважений;

3) "спокійний" - сильний, врівноважений, інертний;

4) "слабкий" - слабкий, неврівноважений, малорухливий. Ці загальні типи нервової діяльності, які є природженими та

спільними і для тварин, і для людей, відповідають чотирьом темпераментам. У працях психологів Б.М. Теплова (1896-1965), В.Д. Не-биліцина (1930-1972) та інших було показано, що структура властивостей нервової системи є складнішою, а число основних комбінацій цих властивостей значно більше, ніж це вважалося раніше [46]. Але для практичного психологічного вивчення особистості достатньо розподілу на чотири основних типи темпераменту. Типи темпераменту поділяються на такі: 1). Холерик - сильний тип темпераменту, що виявляється в загальній рухливості і здатності віддаватися справі з виключною пристрастю, в бурхливих емоціях, різких змінах настрою, неврівноваженості. Людина мало розмірковує та швидко діє, у стосунках з людьми різка та прямолінійна;

2). Сангвінік - сильний тип темпераменту, що характеризується рухливістю, високою психічною активністю, різноманітністю міміки, чуйністю і товариськістю, врівноваженістю. Людина жвава, діяльна, легко пристосовується до зміни умов життя, комунікабельна. Почуття легко виникають і швидко змінюються; 3). Меланхолік - слабкий тип темпераменту, якому властиві уповільненість рухів, стриманість моторики і мови, низький рівень психічної активності, легка вразливість, схильність глибоко переживати навіть незначні події,

переважання негативних емоцій. Людина здебільшого губиться у нових умовах, із труднощами встановлює контакти з оточуючими, вона дещо замкнута; 4). Флегматик - сильний тип темпераменту, пов'язаний з повільністю, інертністю, стійкістю в прагненнях і настроях, слабким зовнішнім виразом емоцій, низьким рівнем психічної активності. Людина стійка у своїх намірах та настроях, їй потрібен час для зосередження уваги та її переключення на інший об'єкт. Український психолог Б.Й. Цуканов розглядає ще один тип темпераменту, який знаходиться на середній позиції між вказаними типами темпераменту, у них середній рівень збудження і гальмування та інших показників, які врівноважують один одного. Відмінною особливістю їх поведінки є обережність без боязливості. Цей тип дослідником названий "рівноважним". Б.Й. Цуканов, використовуючи метод відтворення часових сигналів малої тривалості (кілька секунд) у слуховому, моторному та зоровому аналізаторах, встановив, що представникам "чистих" типів темпераменту властиві "психологічні" помилки у відтворенні часових сигналів. При цьому холерик "поспішає" і відтворює часовий сигнал швидше, а флегматик "запізнюється" і тому відтворює сигнал пізніше (Б.Й. Цуканов).

Він довів, що кожному індивідові властивий свій тау-тип (т), який вираховується експериментально як зворотне відношення суми ряду (приміром, 10 пред'явлень) експонованих часових інтервалів (від 1 до 6 секунд) до суми відповідних відтворених часових інтервалів. За типами темпераменту індивіди розшта-шовуються в межах континууму від = = 0,7 до = = 1,1.

Рис. 2.1. "Чисті" і перехідні типи темпераментів людей (за Б.Й. Цукановим [51])

Як показують дослідження, найбільш чисельна сангвіноїд-на група (44% індивідів). Другою за чисельністю є меланхолоїд-на група (29% індивідів). Кількість представників холероїдної групи складає 14%, а представників флегматоїдної групи - 9%. Найбільш малочисельною в людській популяції є група "рівноважного" типу (4%).

Вище зазначені психологічні характеристики діяльності й поведінки властиві людям з так званим "чистим" типом темпераменту. Вони можуть бути замасковані pnqaMH характеру, які відповідають вимогам соціального оточення та діяльності. З іншого боку, притаманні людям якості можуть не збігатися з "чистими" типами, а розподілятись у певному континуумі проміжних типологічних позицій.

Дослідник також визначив належність індивідів до груп, які "віддають перевагу" певним хворобам в залежності від їх типу темпераменту. Однак, це зовсім не означає приреченості людини захворіти саме цією хворобою. Ця належність показує, що в організмі даного індивіда є система, в якій в певний період життя може розпочатись розвиток хвороби.

В.М. Русалов у структурі темпераменту виділяє два плани -соціальний і предметний, які стосуються соціальної поведінки та предметної діяльності людини.

. Рис. 2.2 Типологічні групи і "надання переваги" хворобам ,, в суцільному спектрі т - типів (за Б.Й. Цукановим [51])

Немає кращих чи гірших темпераментів, оскільки кожен з них має свої позитивні риси і недоліки. Тому головні зусилля повинні спрямовуватися не на зміну темпераменту (що неможливо через його вррдженість), а на розумне використання його переваг і нівелювання його негативних рис.

Властивості темпераменту

Дослідники темпераменту виділяють його властивості, що тісно пов'язані між собою і якостями характеру.

Сензитивігість — виявляється у виникненні психічної реакції (чутливості) на зовнішній подразник найменшої сили. Це підвищена чи знижена чутливість людини до всіх чи деяких дій на органи відчуття. На-

приклад, невеликий шум у читальному залі може дратувати одного студента, а інший може не помічати його.

Реактивність - сила емоційної реакції на зовнішній і внутрішній подразник.

Активність - здатність долати зовнішні і внутрішні обмеження у виробництві, у суспільно значимих перетвореннях, у

привласненні багатств, засвоєнні духовної культури. Це тенденція особистості до самовираження, оволодіння та перетворення зовнішньої дійсності. Ступінь активності індивіда може бути різний - від млявості, інтертності та пасивного споглядання на одному полюсі -до найвищих рівнів прояву енергії, стрімкості дій - на іншому.

Темп реакцій- швидкість перебігу психічних процесів, а в певній мірі і психічних станів. Сукупність особливостей м'язової та мовленнєвої моторики легше піддається спостереженню і тому частіше, ніж інші показники, використовується для оцінки темпераменту.

Ригідність-пластичпість - здатність гнучко й легко пристосовуватись до нових умов або інертно, нечутливо поводитися в умовах, що змінилися.

Екстраверсія-інтраверсія - виявляються в переважній спрямованості активності особистості або зовні (на світ зовнішніх об'єктів: оточуючих людей, подій, предметів), або у внутрішній план (на явища власного суб'єктивного світу, на свої переживання й думки).

Кожен тип темпераменту визначається певним і стійким набором названих якостей. Оскільки темперамент є вродженим, він виступає підґрунтям для більшості властивостей особистості, визначаючи динаміку їх прояву.

Вразливість - це ступінь впливу різних подразників, час збереження їх у пам'яті і сила відповідної реакції на цей вплив.

Емоційність - це швидкість, зміст, якість, глибина, динаміка емоційних процесів і станів.

Імпульсивність - це схильність людини діяти за першим спонуканням, спонтанно під впливом зовнішніх впливів чи емоцій, які прийшли несподівано.

Збептезісливість - це підвищена схильність людини відчувати стурбованість у будь-яких ситуаціях життя.'

Спілкуючись з людьми, необхідно враховувати властивості їх темпераменту.

Переваги холерика полягають у вмінні зосереджувати значні зусилля протягом короткого проміжку часу, а недолік у тому, що при тривалій роботі йому не завжди вистачає витримки. Сангвінік володіє швидкою реакцією і підвищеною працездатністю у початковий період роботи, але до її закінчення знижує працездатність не тільки через швидку втомлюваність, але

і через падіння інтересу. Переваги флегматика - у здатності довго і наполегливо працювати, але він не в змозі швидко зібратися, сконцентрувати свої зусилля. Меланхолік відрізняється великою витримкою, але повільним входженням у роботу, його працездатність вища в середині чи в кінці роботи, а не на її початку. Тип темпераменту необхідно враховувати у професіях, де праця встановлює особливі вимоги до динамічних і емоційних якостей людини.

У спілкуванні дуже важливо передбачати особливості реакцій людей з різним типом темпераменту й адекватно на них реагувати. У більшості професій властивості темпераменту не впливають на їх кінцеву продуктивність, а мають вплив лише на своєрідність процесу діяльності.

Недоліки темпераменту можуть компенсуватися за рахунок захопленості, спеціальної підготовки, вольових зусиль. Помічено, що в умовах спільної діяльності людей риси їх темпераменту впливають більш суттєво на кінцевий результат, ніж у тих випадках, коли кожен працює індивідуально. При цьому виявляються більш сприятливими об'єднання різних типів темпераменту.

Темперамент виступає основою формування характеру людини, проте безпосередньо не визначає спрямованості, інтересів та ідеалів особистості.

Характер - це система стійких набутих властивостей особистості, які виявляються у ставленні людини до інших людей, до роботи, яка виконується, до предметів, навколишнього середовища, до себе і т. д.[38].

Пізнання характеру індивіда дозволяє із значною долею вірогідності передбачити його поведінку, а отже, дає можливість коригувати очікувані дії.

Характер не є вродженим, він формується у процесі соціалізації індивіда. Характер виявляється в декількох аспектах: ставлення до інших людей; ставлення до себе; ставлення до справи, ставлення до природи; ставлення до речей.

Характер людини складається з багатьох рис, одні з яких є основними, провідними, інші - другорядними. Причому ці риси

Характер

та його

акцентуації

можуть як гармоніювати, так і суперечити одна одній. Тому існують цілісні та суперечливі характери.

Деякі риси характеру можуть бути надмірно розвинені, вони яскраво виділяються на фоні інших рис. Таке явище називається в психології акцентуацією характеру. Воно є крайнім варіантом психічної норми.

Акцентуації характеру - перебільшений розвиток окремих властивостей характеру на шкоду іншим, внаслідок чого погіршуються взаємовідносини з довколишніми. Вираженість акцентуації може бути від ледве помітної до психопатії.

Психопатія - хвороблива потворність характеру (при збереженні інтелекту), внаслідок чого різко порушуються взаємовідносини з оточуючими людьми. Іноді ці люди стають соціально небезпечними.

Детальна характеристика типів акцентуацій дається у працях К. Леонгарда, А. Лічко, С. Подмазіна.

К.М. Леонгардом було виділено 12 типів акцентуацій характеру.

> Гіпертимиість, що виявляється в активності, діяльності, інертності, надзвичайній контактності, говірливості, вираженості жестів, міміки. Разом з тим, гіпер-тимні люди легковажні, дратівливі, важко пристосовуються до умов суворої дисципліни, самотності.

>• Застрягання полягає в тому, що людина "зациклюється" на своїх думках, почуттях, не може забути образ, "зводить рахунки", незговірлива, схильна до сварок, часто є ініціатором конфлікту, виявляє властолюбство. Водночас така людина прагне досягти високих показників у будь-якій справі, вимоглива до себе, тягнеться до справедливості, принципова.

> Педантичність, коли людині властиві надмірна сумлінність і охайність, надійність у справах і почуттях. Але вона може дратувати довколишніх надмірним формалізмом і занудством.

> Стурбованість - коли у людини знижений фон настрою, домінує страх за себе і близьких. Вона вразлива і постійно відчуває власну неповноцінність. Але, як правило, доброзичлива, самокритична, ретельна.

> Циклотимність характеризує різку зміну настрою у людини в залежності від зовнішніх обставин чи внутрішніх причин. У період підйому настрою вона виявляє себе як людина з гіпертимною акцентуацією, у період спаду - з дистимною.

У Демонстративність - виражене прагнення бути в центрі уваги і досягати своїх цілей будь-якою ціною: сльозами, втратою свідомості, скандалами, хворобами, хвастощами, одягом, незвичними захопленнями, брехнею. Така людина прагне до лідерства, легко пристосовується до людей. Разом з тим вона здебільшого егоїстична, лицемірна, несумлінна в роботі.

> Збудливість - імпульсивність, послаблення контролю над прагненнями, спонуканнями, схильність до конфліктів, що призводить до непорозумінь у колективі та в сім'ї, деспотичності і жорстокості. Але поза приступами гніву - сумлінність, охайність, любов до дітей.

> Дистимпість ~ постійно знижений настрій і активність, сум, загальмованість, небагатослівність, песимістичність. Такі люди вважають обтяжливими для себе гамірні товариства, з товаришами по службі близько не сходяться. Вони неконфліктні і разом з тим серйозні, високоморальні, сумлінні, справедливі.

> Екзальтованість - характеризується бурхливою реакцією людини на життєві явища. Емоції яскраво виражені, висока чутливість до зовнішніх явищ, говірливість, закоханість. Разом з тим такі люди альтруїсти, жалісливі, мають художній смак, артистичні, прив'язані до друзів.

> Емотивність - підвищена чутливість, глибокі реакції в галузі тонких емоцій, гуманність, чуйність. Такі люди глибоко переживають найменші неприємності, занадто чутливі до зауважень, невдач, неконфліктні. Образи не виносять з себе назовні. Альтруїсти, радіють чужим успіхам. Ретельні, з високим почуттям обов'язку. Добрі сім'янини.

> Інтровертовапий тип - мала дружелюбність, замк-. неність. Властива підвищена чутливість. Стримано

Формування

характеру та особистості

холодні у взаємовідносинах з іншими. Люблять самотність. Слабка прив'язаність до близьких. Стримані, солідні, мають тверді переконання, принципові. ^ Екстравертований тип - велика дружелюбність, говірливість до надмірності. Як правило, не мають своєї думки, дуже несамостійні, неорганізовані. Вважають за краще підкорятися. Накази начальства сприймають без роздумів. І серед друзів, і в сім'ї поступаються лідерством іншому. Готові вислухати "сповідь" іншого, старанні.

Знайомство з типологією характерів дозволяє повніше використовувати свої власні сильні сторони, компенсувати (по можливості) слабкі, а також допомагає "підібрати ключ" до інших людей, оскільки розкриває приховані механізми людських дій і вчинків.

Вік від 2-3 до 9-10 років є сензитивним періодом для становлення характеру. Під впливом дорослих формуються такі риси, як доброта, чуйність, товариськість або егоїстичність, байдужість до людей, бездушність. Початок їх формування багато в чому пов'язаний з першими місяцями життя і стилем спілкування матері з дитиною.

Працелюбство, охайність, відповідальність, сумлінність, наполегливість та інші ділові якості, як і'їх антиподи, формуються пізніше в дитячих іграх, у посильних видах домашньої праці. При цьому необхідна стимуляція з боку дорослих. Риси характеру, які проявляються у відносинах з людьми, у спілкуванні, формуються в початкових класах школи, коли у дитини різко розширюється коло контактів (з новими друзями, вчителями).

Вольові риси характеру розвиваються і закріплюються в підлітковому віці, а базові (моральні і світоглядні) риси - у ранній юності. До закінчення школи характер фактично вже сформований. Виховання і самовиховання - дві сторони єдиного процесу формування особистості.

Виховання - це процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів [11, с. 53].

Самовиховання - свідома, цілеспрямована і самостійна діяльність особистості, яка спрямована на самовдосконалення власної особистості і здійснюється в умовах активної взаємодії людини з іншими людьми, із середовищем, що забезпечує розвиток і удосконалення особистості в певному напрямку. Самовиховання є вищою формою розвитку особистості. Цілеспрямованість, усві-домленість і стійкість самовиховання залежить насамперед від ідеалів, суспільної спрямованості діяльності людини, від її вольових властивостей, від тієї значимості, яку вона надає довкіллю.

Розвиток і формування особистості можна успішно здійснювати лише в колективі і через колектив.

Колектив має багате духовне й емоційне життя, характеризується багатогранною діяльністю своїх членів. Усе це створює великі'можливості для всебічного розвитку кожної особистості. Колектив є важливою формою організації виховання, виступає як могутній педагогічний інструмент розвитку особистості.

Виховний колектив - це таке об'єднання людей, життя і діяльність якого мотивуються здоровими соціальними прагненнями, в якому добре функціонують органи самоуправління, а міжособистісні відносини характеризуються високою організо-раністю, відповідальною залежністю, прагненням до спільного успіху, багатством духовних відносин і інтересів, що забезпечує свободу і захищеність кожної особистості.

Процеси виховання і перевиховання взаємопов'язані. Перевиховання націлене на перебудову поглядів, суджень, оцінок учнів, які неправильно склалися, на перетворення негативних способів поведінки, які ускладнюють процес формування особистості. Складовими процесу перевиховання є такі:

> встановлення суб'єктних причин відхилень у моральному розвитку особистості;

> визначення шляхів і засобів, які впливають на перебудову стереотипу поведінки, що склався;

> активізація позиції особистості в суспільно цінній колективній діяльності, у навчанні, у сфері дозвілля;

> розробка системи контролю, засобів заохочень і стимулювань.

Генетичний аспект психологічної характеристики особистості визначає рівень її розвитку як цілісної системи якостей, здібностей.

Здібності

та їх розвиток

Здібності - це індивідуально-психологічні особливості особистості, які забезпечують успіх у діяльності та спілкуванні, легкість в оволодінні знаннями, вміннями, навичками. Здібності не можуть бути зведені до знань, умінь і навичок, які має людина, але здібності забезпечують їх швидке набуття, фіксацію й ефективне практичне застосування. Успішність у діяльності забезпечується не однією, а системою різних здібностей, при цьому вони можуть взаємокомпенсуватися. Здібності завжди є результатом розвитку. Вони не з'являються на порожньому місці. В основі розвитку здібностей лежать певні природжені особливості людини, її задатки. Тому з психологічного погляду правильно буде говорити не про природженість здібностей, а про природженість задатків. Людина народжується з певними генетичними, анатомо-фізіологічними задатками, на ґрунті яких за певних соціальних умов у процесі діяльності та спілкування формуються здібності особистості. При цьому анатомофізіологічні передумови, як і здібності, з віком змінюються, проходячи певний віковий розвиток.

"Здібності людини - це внутрішні умови її розвитку, які формуються в сукупності з задатками під впливом зовнішніх умов у процесі взаємодії людини з навколишнім середовищем" [42, с. 115].

Умовами розвитку здібностей є насамперед обставини життя людини: життя в суспільстві, наявність соціально-культурного середовища; навчання в дитинстві користуватися відповідними предметами; участь у діяльності і спілкуванні; наявність кола людей, які здатні передати необхідні знання, уміння і навички за допомогою ефективних засобів і методів навчання і виховання; відсутність у людини з народження суворої запрограмованості поведінки, наявність незрілості мозкових структур з їх здатністю до наступного формування шляхом навчання і виховання.

Психофізіологічною основою розвитку здібностей є функціональні органи, а нервово-м'язові системи, що складаються за життя, забезпечують реалізацію відповідних здібностей у діяльності.

Розвиток здібностей відбувається в процесі певним чином організованої діяльності і спілкування. Він проходить у кілька етапів. л.

Важливим моментом розвитку здібностей у дітей є комплексність - одночасне удосконалення декількох взаємодоповнюючих одна одну здібностей.

Б.М. Теплов писав, що однією з найважливіших особливостей психіки людини є можливість надзвичайно широкої компенсації одних властивостей іншими, завдяки чому відносна слабкість якоїсь однієї здібності зовсім не виключає можливості успішного виконання навіть такої діяльності, яка найбільш тісно пов'язана з цією здібністю. Відсутня здібність може бути в дуже широких межах компенсована іншими, високорозвиненими у даної людини [47, с. 33]. Практично немає такої діяльності, успіх в якій визначався б лише однією здібністю. З іншого боку, відносна слабкість якоїсь однієї здібності не виключає можливості успішного виникнення тієї діяльності, з якою вона пов'язана, тому що відсутня здібність може бути компенсована іншими, які входять у комплекс, що забезпечує дану діяльність. Наприклад, слабкий зір частково компенсується особливим розвитком слуху і чутливістю шкіри.

Здібності не лише спільно визначають успішність діяльності, але й взаємодіють одна з одною, впливають одна на одну. Залежно від наявності і міри розвитку інших здібностей, які входять у комплекс, кожна з них набуває іншого характеру. Такий взаємний вплив виявляється особливо сильним, коли мова йде про взаємозалежні здібності, які спільно визначають успішність діяльності. Поєднання різноманітних високорозвинених здібностей називають обдарованістю, і ця характеристика стосується людини, здатної до багатьох різноманітних видів діяльності.

За рівнем і мірою розвитку здібностей виділяють талант, тобто поєднання таких здібностей, які дають людині можливість успішно, самостійно й оригінально здійснювати якусь складну трудову діяльність. Передумовою розвитку таланту є задатки лю-дини, які можуть перетворюватися на реальність при наявності сприятливих соціальних чинників. Талант - це поєднання генетично зумовленої обдарованості з працею. Він є обов'язковою підструктурою геніальності. Геніальність - це вищий рівень здібностей, який забезпечує досягнення особистістю таких ре-

Обдарованість,

талант, геніальність

зультатів творчої діяльності, які складають епоху в житті суспільства, в розвитку культури [9, с. 38]. Відмінність геніальності від таланту - в ступені обдарованості і, головне, в суспільній значущості творчості: геній створює нову епоху у своїй галузі.

1.3. "Я - КОНЦЕПЦІЯ": її СУТНІСТЬ ТА ВПЛИВ НА ЖИТТЄДІЯЛЬНІСТЬ

"Я - концепція"

та установка

"Я-концепція" - "відносно стійка, більшою чи меншою мірою усвідомлена система уявлень індивіда про самого себе, що переживається ним як неповторна особистість, на основі чого він будує свою взаємодію з іншими людьми і ставиться до себе" [11, с. 373].

"Я - концепція" - цілісний, хоча й не позбавлений внутрішніх протиріч, образ власного Я, що виступає як установка по відношенню до самого себе і який включає ряд компонентів: когнітивний, емоційний, оцінково-вольовий.

Наші тлумачення і оцінки зовнішнього світу ґрунтуються на установках, які склалися у нас протягом усього життя. Установки - це ті орієнтири, які дозволяють нам у будь-який момент постати перед тією чи іншою людиною, подією чи повідомленням у "повній готовності".

Установка - зумовлений минулим досвідом стан готовності, схильність індивіда до певної активності або дії в певній ситуації [11, с. 340-341).

Загальнопсихологічну теорію установки створив грузинський психолог Д.М. Узнадзе. Установка виступає опосередкованою ланкою у взаємозв'язках потреб індивіда й середовища. Установки бувають когнітивні, афективні та поведінкові.

Усі свої погляди, оцінки і переконання ми набуваємо через контакти в сім'ї, соціальній групі, школі, зі знайомими подружніми парами і т.д. Отже, установки - це в основному продукт впливів, під які ми підпадаємо з самого раннього дитинства, нашого власного досвіду і взаємодії з іншими людьми.

Розрізняють центральні установки, які утворюють ядро системи переконань, що використовується нами при "розшиф-

ровці" суспільства, і установки периферичні, засновані на думках і переконаннях, які відіграють меншу роль у нашій соціальній адаптації. Оскільки периферичні установки значать для нас менше, вони змінюються легше, ніж центральні.

Із появою свідомості у людини виникає можливість самозвіту, самоконтролю, самооцінки.

Самосвідомість - усвідомлення людиною самої себе, своїх власних якостей [29, с. 676] (Модуль І, розділ 1.3.).

Самооцінка - оцінка людиною власних якостей, її гідності і недоліків [29, с. 676] (Модуль І, розділ 1.3.). Вона є результатом передусім розумових операцій - аналізу, порівняння, синтезу. Формування самооцінки може відбуватися і шляхом інтеріоризації соціальних реакцій на даного індивіда, тобто людина схильна оцінювати себе так, як, на її думку, її оцінюють інші. Самооцінка може бути позитивною і негативною.

Отже, психіка людини формується всім її життям, досвідом, внаслідок чого утворюється особливий суб'єктивний світ. Модель світу складається з двох підструктур: "Я-образ" і "Я-концепція". Картина світу - це система орієнтацій, яка дозволяє скласти уявлення про своє місце в навколишньому світі і на цій підставі прогнозувати наслідки своїх дій, вчинків, поведінки в цілому. "Я-образ" значною мірою формується підсвідомо і відображає емоційно забарвлені уявлення про себе. "Я-концепція" включає в себе вже усвідомлені оцінки, результати аналізу і прогнози, тобто те, як людина дивиться на свої дії, можливості та їх розвиток у майбутньому [19, с. 163].

"Я - концепція" суттєво впливає на функціонування особистості в соціумі, її самопочуття, рівень домагань, а отже, і на її реальні досягнення. Виділяють такі функції "Я - концепції":

У вона сприяє досягненню внутрішньої узгодженості особистості;

> вона визначає інтеріоризацію досвіду;

> вона є джерелом очікувань.

Існує глибинна залежність між позитивною "Я-концепцією" і успішністю самореалізації та між негативною "Я-концепцією" і недостатньою реалізацією своїх концепційних можливостей.

При значних відхиленнях самооцінки від адекватної у людини порушується душевна рівновага та змінюється весь стиль поведінки. Занижена самооцінка виявляється у підвищеній тривожності,

постійній боязні негативної думки про себе, підвищеній вразливості, яка спонукає людину скорочувати спілкування з іншими людьми.

У траисактному аналізі виділяють чотири можчиві види установок людини щодо себе та оточуючих.

Рідко хто дотримується виключно однієї з цих чотирьох установок, але одна з них, як правило, домінує. Дуже важливо постійно працювати над собою, свідомо і цілеспрямовано прагнути до закріплення почуття "усе гаразд", долати негативне ставлення до оточуючих та до самого себе. Кожна особистість характеризується комбінацією прийомів, які дозволяють їй долати труднощі. Ці прийоми можуть бути розглянуті як форми адаптації, до яких належать добре організовані способи усвідомлення того, що відбувається, та прийоми, що досягаються шляхом послідовного ряду пристосувань.

Рис. 2.3. Види установок (за К. Меллером і П. Хегедалем)

Підхід людини до визначення ситуації залежить від бачення нею картини світу. На думку Т. Шибутані, картина світу - це

Психологічний

захист та його

механізми

впорядкований погляд на навколишній світ, на те, що сприймається як саме собою зрозуміле у фізичних об'єктах, подіях та людській природі. Картина світу людини - це контурна схема, яка випереджає досвід, визначає його і керує ним [53, с. 104].

Оскільки кожен опановує єдиний у своєму роді досвід, він напрацьовує особливі засоби дії з багатьма конфіденційно визначеними об'єктами і таким чином формує свої власні значення. Такі значення є особистими не тому, що недоступні іншим, а тому, що організація тенденцій поведінки є ідіосинкретичною [53, с. 102].

Критичні ситуації вимагають від людини конкретної внутрішньої праці. Різного роду стресові реакції часто виявляються у вигляді граничної активації внутрішніх ресурсів особистості, яка відстоює свої колишні можливості реалізації життєвих задумів.

Більш складні ситуації можуть вимагати від людини перегляду рівня своїх життєвих домагань та одночасної реконструкції свого "Я".

Якщо людина не здатна ефективно контролювати деякі життєві ситуації, на допомогу їй приходять механізми психологічного захисту, які забезпечують їй підсвідому компенсацію цієї нездатності і послаблюють пов'язані з нею стрес і тривогу.

Психологічний захист - це нормальний механізм, спрямований на попередження розладів поведінки не тільки в межах конфліктів між свідомістю та несвідомим, але й між різними емоційно забарвленими установками.

За визначенням Р.С. Немова, захисні механізми - це психоаналітичне поняття, яке позначає сукупність несвідомих прийомів, за допомогою яких людина як особистість оберігає себе від психологічних травм.

Механізми психологічного захисту, досліджені 3. Фрейдом та його дочкою Анною, дуже різноманітні.

Основними механізмами психологічного захисту є: > заперечення (інформація, що тривожить та може призвести до конфлікту, не сприймається людиною);

> витіснення (активне вилучення зі свідомості неприємного мотиву або неприємної інформації);

> проекція (неусвідомлене приписування іншій особі власних почуттів, бажань та потягів, які людина не хоче визнавати своїми, розуміючи їх соціальну неприпустимість);

> ідентифікація (несвідоме перенесення на себе почуттів та якостей, притаманних іншій людині - недоступних, але бажаних для себе);

> раціоналізація (псевдорозумне пояснення людиною своїх бажань, вчинків, насправді викликаних причинами, визнання яких загрожувало б втратою самоповаги);

> заміщення (перенесення дії, спрямованої на недоступний об'єкт, на дію з доступним об'єктом. Зменшує напруження, створене недоступним об'єктом потреби, але не призводить до бажаної мети).

Психологічний захист виявляється у тенденції людини зберігати звичну думку про себе та світ, зменшувати дисонанс, відки-даючи або викривлюючи інформацію, що розцінюється як несприятлива, або те, що руйнує попереднє уявлення про себе та інших.

Досвід, несумісний з уявленнями людини про себе, має тенденцію не допускатися до усвідомлення. Це досягається або викривленням сприйняття, або запереченням сприйнятого, або його забуванням.

Механізми психологічного захисту служать засобом боротьби з тривогою, доки людина не знайде більш раціонального способу вирішення проблем і конфлікту.

Тільки в тих випадках, коли до психологічного захисту людина звертається систематично, в усіх ситуаціях, що породжують тривогу, чи коли вона занадто сильно спотворює дійсність, що призводить до розвитку неадекватної поведінки (миття рук десятки разів на день і т.п.), можна вважати, що у неї розвивається стан, який 3. Фрейд назвав неврозом.

2. ОПОРНІ СХЕМИ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

Співвідношення понять "людина", "особистість", "індивід" та індивідуальність" (за Р.С. Немовим)