Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

46-56ИУК

.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
16.02.2016
Размер:
30.75 Кб
Скачать

46(розвиток української національної Думки 19 ст)

Основні етапи та особливості розвитку української культури XX ст.

Україна має своєрідну територію; вона розміщується між двома великими суперетносами - східним і західним, а отже, поєднує особливості як одного, так і іншого. Нині на емпіричному рівні робляться спроби вивести походження України.

Після розпаду Київської Русі у XIII ст. почалось утворення на нашій території самосвідомої української нації, відмінної від Білої Русі та Московії; вона мала свої, притаманні лише їй особливості. Було кілька етапів національного самовизначення України. Перший - з XIV по XVII ст.; у цей час відбувався процес консолідації українського народу навколо національної ідеї утворення державності, найвищий її пік - гетьманування Богдана Хмельницького. Тоді була визнана багатьма державами як самодостатній суб’єкт європейського політичного співжиття. Але з політичних та економічних причин повного утвердження України як держави не відбулось. Другий пік підйому національної свідомості відбувся у другій половині XIX - на початку XX ст.; він визначався високим інтелектуальним рівнем, коли провідні інтелектуали України утверджували народ як самодостатню націю. Двадцяте сторіччя двічі надавало можливість Україні визначитися як державі. Перша спроба 1917-1918 рр. була невдалою. Наприкінці XX ст. Україна дістала нову можливість стати державою. У 1991 р. відбулася класична революція, змінились влада, лад.

Сьогодні критично розглядається минуле, вчені працюють над моделями реального національного “Я", щоб народ України, відчувши свою єдність, внутрішній зв’язок, вагомість історичного характеру, традиції, увів їх у свою свідомість, загартував волю і завдяки цьому утвердився серед інших народів.

Розвиток української культури ХХ ст. можна позначити як період національного відродження, що має 4 етапи:

Національне відродження (1917-1933).

Тоталітарне панування соцреалізму (1933-1956).

Стихійне піднесення духу національного опору (1956-1987).

Національно-духовне оновлення (з 1987).

Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої “українізації". Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як “розстріляне відродження".

Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби - фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934-1938).

В III період відродження - політичної “відлиги” (1956-1961) - відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий “Словник української мови” Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.

Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих “шестидесятників", які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. “Відлига” закінчилася трагічно: більшість з “шестидесятників” були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув’язненні.

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.

Існує також періодизація української культури XX ст. по десятиліттях.

20-30-ті рр. Для культурного будівництва в Україні цього періоду було характерне певне українське відродження (20-ті) і крайня ідеологізація культурного життя (30-ті рр.).

Держава турбувалася про розвиток освіти. Був прийнятий декрет, за яким усе письменне населення від 8 до 50 років повинно було навчатися грамоти. Швидкими темпами неграмотність ліквідувалась. З 1923 р. проводилася політика коренізації з метою забезпечення підтримки з боку населення. На 1927 р. майже всі школи, половина технікумів і чверть інститутів використовували українську мову навчання. Проте справжнє вирішення національного питання не відповідало інтересам Сталіна: на початку 30-х політику коренізації було припинено.

20-ті рр. - це процес творчого злету української науки. Розгорнули свою діяльність математики Д. Граве, фізики М. Крилов та М. Боголюбов. Л. Ландау став ініціатором досліджень з термоядерного синтезу. Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив Ю. Кондратюк (О. Шаргей). Видатним конструктором став І. Сікорський, який емігрував до США.

Значні досягнення відбулися в медицині (епідеміологи М. Гамалея та Д. Заболотний, медики та біологи О. Богомолець, О. Палладін) та генетиці (М. Холодний, А. Сапєгін, В. Юр’єв). На терені суспільних наук активно працювали історики Д. Яворницький, М. Грушевський.

У 1928 р. в Україні працювало 37 тис. науковців. Проте зразу ж почалося і переслідування вчених. У 1930 р. з 45 засуджених науковців були 2 академіки, 11 професорів, 2 письменники. Був заарештований Л. Ландау, якого згодом врятував Петро Капиця.

Вывод!: Український народ має багату й самобутню культуру. Однак протягом століть її відтісняли на периферію суспільного буття та людської свідомості. Нині ж відбувається складний і суперечливий процес повернення українського суспільства до свого культурного "Я". У час переходу суспільства від тоталітарного до демократичного ладу держава покликана забезпечити реальну свободу творчості, матеріально-фінансову підтримку справжнім талантам, творцям національно-культурної духовності, одночасно сприяти формуванню нової культурної інфраструктури, що відповідала б умовам ринкової економіки, принципам демократії та громадянського суспільства. Відроджена, демаргіналізована українська культура в усій повноті й різнорідності її компонентів, збагачена здобутками світової культури і світового життя, має стати основою дальшого державницького й економічного прогресу України.

(47Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну)

Українська революція 1917–1921 років — низка подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917–1921 роках.

Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. У період 1917–1921 років Україна пережила різні форми

національної державності (УНР, Українська держава, ЗУНР), але державну незалежність втримати не змогла. Отже, Українська національно-демократична революція

зазнала поразки. Ця поразка була наслідком незгуртованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, відмінностей між національними та

соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами.[1] Однак, не досягши своєї мети,

Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності. Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і фактично в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.

Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з’явилися нові проблеми. Першочерговим було створення нової стабільної держави, визначеність у питанні про участь у війні, подолання негативних тенденцій в економіці, вирішення аграрного та національного питань.

Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд — Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту революційної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас; активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи розв?язання суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі ці тенденції та процеси позначилися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади

(48Культурна політика Украінськоі держави гетьмана Скоропадського)

Національно-культурна політика П. Скоропадського. Консервативна соціальна політика, що настроїла проти Скоропадського основну частину суспільства, диктувалася як його класовим походженням та оточенням, так і цілковитою залежністю від кайзерівської військової адміністрації, котра дивилася на Україну тільки як на джерело продовольчого постачання. Однак у сфері національно-культурної політики гетьман мав свободу дій.

Скоропадський робив спроби, й далеко не завжди безуспішні, українізувати державний апарат, який майже повністю складався з колишніх царських чиновників — «українофобів». У всіх установах і військових частинах було створено курси українознавства.

При всілякому сприянні гетьмана міністр народної освіти та мистецтва М. Василенко розпочав українізацію загальноосвітньої школи. Зустрічаючи опір у педагогів і батьківських комітетів, він пішов обхідним шляхом: замість того щоб українізувати російські гімназії, засновував поряд з ними українські. Восени 1918 р. існувало вже близько 150 українських гімназій, у тому числі сільських. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах.

Поряд з існуючими університетами засновувалися нові — українські (перші —у Києві та Кам'янці-Подільському). У Київському, Харківському й Одеському російськомовних університетах почали працювати кафедри української мови, літератури, історії і права.

У листопаді 1918 р. відкрилася Українська Академія наук. Наказом Скоропадського були призначені перші 12 академіків: по історико-філологічному відділу — Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький; по фізико-математичному — В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко, П. Тутківський; по відділу соціальних наук — М. Туган-Барановський, О. Левицький, В. Косинський, Ф. Тарановський.

Гетьман не шкодував коштів на культурні заклади. У серпні 1918 р. було організовано Національну бібліотеку, в котрій збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані. Засновувались Національний архів України, Національна галерея мистецтв, Історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Сакса-ганського, «Молодий театр» Л. Курбаса тощо.

(49перші заходи радянської влади в царині культури в Україні коротко)

Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 20-і роки - один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників.Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В.Винниченка, С.Черкасенка, Т.Шаповала, Д.Донцова, М.Садовського, О.Олеся). Твори письменників-емігрантів донедавна замовчувалися або спотворювалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних.Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. ерйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство "Геть неписьменність!”, до початку 1930 р. в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А.Макаренка.Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Вона сколихнула українське суспільство, дала свіжі сили культурним явищам, пробудила до життя нові реалії. Найпозитивнішою рисою радянського періоду є досягнення загальної грамотності, значний ріст освіченості народу.Отже, 20-ті роки були роками зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження. Але це якраз серйозно турбувало Сталіна і його оточення, тоталітарний режим в цілому.

Під виглядом інтернаціоналізації почався процес денаціоналізації культури, її деструкція. В 30-і роки почався процес згортання українізації. Він супроводжувався посиленням боротьби проти так званих націоналістичних ухилів в Компартії України, пошуками «українських буржуазно-націоналістичних елементів», що виливалося у фабрикацію політичних справ.

Однією з перших великомасштабних акцій влади, спрямованих на тоталітарне винищення української науки, культури, інтелігенції, був судовий процес, що відбувся з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у Харкові. На лаві підсудних знаходилось 45 чоловік — цвіт української інтелігенції, інтелектуальна еліта народу. Всі вони звинувачуватись у приналежності до так званої антирадянської організації «Спілка визволення України» («СВУ»).

Це було судилище не тільки над конкретними особами, а й над цілим періодом національно-визвольної боротьби українського народу, його потягом до свободи, до можливості самому влаштовувати свою долю.

Наступала чорна ніч терору, почала працювати кровожерлива машина сталінських репресій.

Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Всеукраїнська Академія наук.

В січні 1933 р. на вимогу Сталіна другим секретарем ЦК ВКП(б)У було призначено Павла Постишева, який почав наступ на українізаторів.

Почалися систематичні утиски української культури.Висновок

Відмітною ознакою 20-х років ХХ ст. стало відкриття українських шкіл. Вивчення української мови, літератури та історії було обов'язковим у всіх середніх школах і гімназіях. Йшов процес українізації народної освіти, створення української національної школи, який започаткувала Центральна Рада. В період національно-визвольних змагань виникали музичні, хорові колективи. Перепоною на шляху українізації була нерозробленість українського загального правопису.

20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду був новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність великої кількості різноманітних течій, організацій та груп. 20-ті роки були роками зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження.

В 30-і роки почався процес згортання українізації. Наступала чорна ніч терору, почала працювати кровожерлива машина сталінських репресій. Почалися систематичні утиски української культури. Гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи. Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Із бібліотек було вилучено видатні твори української науки і літератури.

В повоєнні роки українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозварювання. Зусиллями талановитих митців України розвиваються театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно.

(50українське мистецтво в роки громадянської війни)

Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 1920-і роки один з разючих феноменів української історії. Більшовики належним чином врахували величезний потяг народних мас до культури і постаралися вигідно для себе використати його. Вони розуміли, що культура може стати важливим чинником у політичній боротьбі. Щоб керувати діями сотень тисяч озброєних людей, треба було передусім впливати на їхню свідомість. Тому у поширенні здобутків загальнолюдської культури більшовики робили наголос на ідеологічних аспектах. Пов'язуючи ідеологію і культуру, вони обирали найкоротший шлях для зміцнення своєї влади. В.Ленін зауважував, що з усіх мистецтв для радянської влади найважливішим є кіно. Справді, роль кінематографа в агітації і пропаганді важко було переоцінити. Ще у січні 1919 р. при наркоматі освіти УСРР було утворено Всеукраїнський кінокомітет. Він узяв під суворий контроль виготовлення та прокат фільмів, кіноапаратуру, запаси плівки. У кіновиробництві перевага надавалася хронікальним журналам і агітаційним фільмам.

-Ліквідація неписьменності

-Запровадження єдиної трудової загальноосвітньої школи

-Розвиток науки

Розвиток науки був «знижений» до мінімуму . Більшовики не хотіли щоб народ був «розумній» та перетворив повстання в ревулюцію. ВИСНОВКИ

Роки революції і визвольної війни призвели до багатьох втрат у нагромаджуваній віками українській культурній спадщині. Разом з тим культурний процес уперше глибоко увійшов в народну товщу. Нестримний потяг мільйонів людей до найкращих зразків загальнолюдської культури був однією з відмітних рис тогочасного життя.

Комуністична партія прагнула використати народжене революцією культурне піднесення в інтересах зміцнення своєї диктатури. Матеріальна підтримка митців, вчених, працівників народної освіти чергувалася з політичними репресіями. Ця політика батога і пряника давала можливість обплутувати культурний процес ідеологічними стереотипами і впливати на мільйони людей, які тягнулися до культури. Завдяки тому, що ці стереотипи паразитували на національних почуттях і традиціях, вони непомітно, але ефективно впливали на свідомість та підсвідомість народних мас.

Разом з тим державна підтримка митців та вчених і безпосереднє управління держави грандіозними кампаніями (на кшталт кампанії по ліквідації неписьменності) зумовили швидкий розвиток культури навіть у несприятливих умовах воєнного часу.

(51Соціально-єкономічні та політичні передумови розвитку української культури)

Деякі основні риси економічного розвитку України були такими ж, як і в цілому в Росії. Так, в Україну, як і в інші регіони імперії, широко проникав іноземний капітал. Після реформи 1861 р. економіка України розвивалася стрімкими темпами, особливо значні успіхи були досягнуті в промисловості. Особливістю важкої індустрії Донбасу було комбінування металургійних підприємств із вугільними, коксовими, залізорудними, хімічними. Такі комбінати виявилися набагато вигіднішими в господарському відношенні. Активізація суспільно-політичних рухів сприяла утворенню перших політичних партій в Україні. У 1891 р. було засновано таємне товариство «Братство тарасівців», куди входили представники молодої інтелігенції з Києва, Харкова, Одеси, Полтави. Ідеологами й лідерами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко й Михайло Коцюбинський. У їхній програмі містили ся вимоги широкої політичної автономії України, захист прав українського народу.Культура тих часів відрізнялися незвичайним позиціями : по перше зявилася література в якій письменник закликав народ боротись: Вільна Україна!

Агітували боротись за вильну . Підніматись проти влади. Крім цього, в Україні в 1904 р. були створені ліберально-буржуазні партії: Українська радикальна партія (УРП), лідери — С. Єфремов, Б. Грінченко; Українська демократична партія (УДП), лідер — Є. Чикаленко. У 1905 р. ці партії об'єдналися і створили Українську радикально-демократичну партію (УРДП), що виступала за конституційну монархію, автономію України, земельну реформу.

(52 Українське національне відродження 20х років)

Українське відродження 20-х років XX ст. — яскравий феномен історії українського народу. Його коріння — у нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 pp. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогла зупинити ні братовбивча громадянська війна, ні масова еміграція української інтелігенції, ні тиск тоталітарної держави. Українське Відродження охопило різні сфери життя, у тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва були ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. була прийнята постанова Раднаркому УСРР, в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». У 1925 р. діяло 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів. При вступі до вузів ураховувалося соціальне походження — для робітників не вимагалося атестата про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Для них у 1921 р. були відкриті робітничі факультети (робітфаки). Протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилася з 70 % до 43% дорослого населення. Багато зробили для розвитку освіти наркоми О. Шумський, М. Скрипник. Центром української науки стала Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН), в якій було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працювала перша секція, куди входили М. Грушевський (у 1924 р. повернувся із-за кордо ну), М. Слабченко, Д. Яворницький, С. Єфремов, А. Кримський. Бурхливо розвивалась українська література, для якої характерне розмаїття літературних напрямків. У спілку селянських письменників «Плуг» входили П. Панч, А. Головко, в спілку пролетарських «Гарт» — В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра. До неокласиків належали М. Зеров, М. Рильський, до символістів П. Тичина. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня. Серед драматургів провідне місце посідав М. Куліш, Лесь Курбас і його театр «Березіль» стали ренесансом українського театру. О. Довженко здобув світове визнання своїми фільмами «Арсенал», «Земля». З середини 20-х років істотну роль у політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. Інтенсивно радіофікувалися села. У 1928 р. в них налічувалося вже 40,5 тис. радіотрансляційних точок.

(53Українська художня культура 20х років)

У 20-х р. в Україні радянською владою проводиться політика українізації, що відіграла певну позитивну роль у розвитку культури. З цього приводу було ухвалено ряд партійних та урядових постанов: "Про обов'язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії України" від 09.03.1919 р., ухвалено Тимчасовим робітничо-селянським урядом України; "Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоруською" (21.02.1920, ВУЦВК); "Про запровадження української мови у школах та радянських установах

Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р. українською революцією. Дійсно, повалення царизму, боротьба за незалежну українську державу, соціально-економічні зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення духовного життя суспільства, його інтенсифікації, відкритості, дали могутній поштовх національно-культурному відродженню України. Цьому сприяла ліквідація численних заборон, що тяжіли над Україною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом.

Попри всі негаразди, зв'язані із зміною політичних режимів, які встановлювалися в Україні, культурне життя продовжувало розвиватись. Широкого розмаху набуло створення нових громадських культурно-творчих організацій та об'єднань, що згуртували навколо себе значні кадри української інтелігенції. В період Української Народної Республіки були спроби створити власну систему освіти, яка базувалася на принципі націоналізації, відповідно до якого кожна нація, яка жила в Україні, мала право навчати своїх дітей рідною мовою.

(54особливості розвиток музичного мистецтва в 20 ст на україні)

Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р. українською революцією. Дійсно, повалення царизму, боротьба за незалежну українську державу, соціально-економічні зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення духовного життя суспільства, його інтенсифікації, відкритості, дали могутній поштовх національно-культурному відродженню України. Цьому сприяла ліквідація численних заборон, що тяжіли над Україною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом.

Попри всі негаразди, зв'язані із зміною політичних режимів, які встановлювалися в Україні, культурне життя продовжувало розвиватись. Широкого розмаху набуло створення нових громадських культурно-творчих організацій та об'єднань, що згуртували навколо себе значні кадри української інтелігенції. В період Української Народної Республіки були спроби створити власну систему освіти, яка базувалася на принципі націоналізації, відповідно до якого кожна нація, яка жила в Україні, мала право навчати своїх дітей рідною мовою. Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська капела під керівництвом О. Кошиця, капела «Думка», які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві і Харкові. Із трагічною загибеллю М.Леонтовича у Києві було створено Музичне товариство імені Миколи Леонтовича, у якому згуртувалися такі відомі музиканти, як Борис Лятошинський, Гнат Хоткевич і Григорій Верьовка, а також і митці з інших видів мистецтв — літератор Павло Тичина, театральний режисер Лесь Курбас, художник Юхим Михайлів та багато інших.

У цей період проходив процес жанрового збагачення української музики. Це значною мірою пов'язане з творчими пошуками Л. Ревуцького, В. Косенка,Б. Лятошинського, О. Чишка. Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців широко відомими були співаки М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко, З. Гайдай, Б. Гмиря.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]