3. Юридичне закріплення радянської влади в Україні
Поширення радянської влади на Україні закріплювалося прийняттям Основних законів. Всього було прийнято чотири Конституції Української РСР. Перша Конституція Радянської України була прийнята у березні 1919 р. відповідно до Основного Закону РСФРР. У травні 1929 р. була прийнята наступна Конституція УСРР. Зміна орієнтирів у СРСР обумовило необхідність прийняття нової Конституції СРСР 1936 р. та її двійника - Конституції УРСР 1937 р. Через 40 років було прийнято останню радянську конституцію (1977 р. СРСР та 1978 р. УРСР.).
Конституція УСРР 1919 р. Формальним підґрунтям системи влади рад в Україні стала прийнята 1919 р. перша українська радянська Конституція. Вона остаточно оформила радянську форму державності - УСРР, спрямовану виключно на досягнення політико-ідеологічних цілей. Конституція УСРР за характером була не юридичним, а політичним актом; дублювання свого прототипу - Конституції РРФСР (липень 1918 р.), як і опублікування тексту Основного закону російською мовою, засвідчувало факт ігнорування більшовиками усього українського.
Структурно Конституція УСРР 1919 р. охоплювала 35 статей, що розподілялися між 4-ма розділами. У першому (Основні положення) - подавалися програмні засади радянського державотворення. Другий (Конструкція радянської влади) - визначав основи організації центральної і місцевої влади. Третім розділом до Конституції увійшов пристосований до умов УСРР текст російської Декларації прав і обов'язків трудящого і експлуатованого народу (1918 р.) під назвою: «Декларація прав і обов'язків трудового і експлуатованого народу України». Четвертий розділ - Про Герб і Прапор УСРР - був присвячений символіці радянської держави в Україні.
Одна з найбільш характерних рис названої Конституції УСРР полягає у перевазі політичних декларацій перед правовими нормами, тобто її положення спрямовувалися на досягнення виключно політико-ідеологічних цілей. Наприклад, у Конституції УСРР було визначено, організацію диктатури трудящих та експлуатованих мас пролетаріату і найбіднішого селянства над їхніми споконвічними експлуататорами - капіталістами і поміщиками. Диктатура мала забезпечити перехід від буржуазного ладу до соціалізму. Проголошувалися: скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів лише для трудового народу.
Конституція УСРР визначала Україну як Республіку Рад. Органами державної влади в Україні вона проголошувала Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Верховним органом законодавчої влади в Україні був Всеукраїнський з'їзд рад, а між з'їздами - Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет (ВУЦВК). Урядові функції виконувала обрана Рада Народних Комісарів. На місцях (губернії, повіти, волості) органами управління були відповідні виконавчі комітети, обрані на з'їздах відповідних Рад.
Де-юре Конституція не встановлювала однопартійної системи, але вже до 1924 р. всі політичні партії, окрім комуністичної, були ліквідовані. В основі державного устрою лежав принцип «демократичного централізму», який означав повну підпорядкованість нижчих ланок вищим.
Конституцією УСРР від 15 травня 1929 р. були закладені тенденції централізації та уніфікації влади України як союзної республіки. Викладені в ній права УСРР мали переважно декларативний характер і свідчили про те, що Україна фактично втратила свій суверенітет. Право України на власне законодавство і управління обумовлювалося визначенням верховенства загальносоюзних законодавчих актів.
Конституція складалася з 5 розділів, які включали 82 статті. У першому розділі «Загальні пололсення» - подавалася «Декларація прав і обов'язків трудящих УСРР», яка в дещо іншому виді входила і до першої Конституції. У другому розділі йшлося про «радянське будівництво». Тут цілковито виявив себе принцип централізації, тобто безумовного підпорядкування нижчих владних органів - вищим. Зокрема, декларувалося, що організація радянської влади засновувалася на принципі «вся влада Радам». Відповідно, верховним органом влади називався Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а на місцях влада належала радам робітничо-селянських і червоноармійських депутатів, районним і окружнім з'їздам рад та обранім ними виконкомам.
ВУЦВК вважався верховним законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом влади УСРР у періоди між Всеукраїнськими з'їздами рад. РИК залишався виконавчим та розпорядчим органом ВУЦВК, що здійснював загальне державне управління.
Конституція вперше конституювала Президію ВУЦВК як вищий законодавчий, виконавчий і розпорядчий орган влади УСРР між сесіями ВУЦВК. Президії надавалися повноваження припиняти та скасовувати постанови РНК УСРР й окремих народних комісаріатів, Всемолдавського ЦВК і окружних виконкомів, видавати декрети, постанови та розпорядження, розглядати и затверджувати проекти декретів і постанов, що вносилися РНК УСРР, надавалося право законодавчої ініціативи у вищих органах СРСР.
Основні засади виборчої системи, що їх визначила Конституція УСРР (1929 р.), як і раніше, базувалися на класовому принципі - переваги представництва робітників («диктатура пролетаріату»).
Так звані «трудящі класи» мали переваги у сфері виборчого права. Обирати й бути обраними до рад могли громадяни віком від 18-ти років; особи, які добували засоби до життя виробничою і
суспільно корисною працею або вели хатнє господарство, що забезпечувало іншим можливість продуктивно працювати; червоноармійці та червонофлотці. А так звані «експлуататорські класи» позбавлялися таких прав повністю.
Конституція декларувала політичні права для трудящих (свободи слова, друку, зібрань, мітингів та демонстрацій, спілок, віросповідання тощо), для націй - право на самовизначення, на створення національних адміністративно-територіальних одиниць. Мови всіх національностей оголошувалися рівноправними, кожному громадянинові гарантувалася можливість вживання рідної мови. Праця визнавалась обов'язком усіх громадян, встановлювався також конституційний обов'язок оборони соціалістичної батьківщини і загальна військова повинність. Про права на відпочинок, охорону здоров'я, матеріальне забезпечення старих і непрацездатних та інші соціально-економічні права, як і про особисті права (недоторканність особи, житла, листування тощо). Конституція 1929 р. не згадувала.
Конституція 1937 р. на конституційному рівні задекларувала, а в політичній практиці закріпила створення адміністративно-командної системи та тоталітарного режиму. Третя Конституція радянської України за своєю структурою і змістом майже повністю копіювала союзну Конституцію, відтворювала її принципи та основні положення. Викладені конституційні права УРСР, як і у попередніх радянських основних законах, мали переважно декларативний характер і свідчили про те, що Україна остаточно втратила свій суверенітет.
Міф про побудований соціалізм вимагав конституційного оформлення, а тому Надзвичайний VIII Всесоюзний з'їзд Рад (5 грудня 1936 р.) затвердив нову Конституцію СРСР. Через два місяці на Надзвичайному XIV Всеукраїнському з'їзді рад (ЗО січня 1937 р.) було прийнято її прототип - нову Конституцію Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).
З'їзди рад усіх рівнів замінювалися інститутом сесійних засідань місцевих і Верховних (республіки, Союзу) рад. Встановлювався принцип подвійного громадянства. УРСР проголошувалась соціалістичною державою робітників і селян, де політичною владою є ради депутатів трудящих. Вищим органом влади в УРСР проголошувалась Верховна Рада. Вона обиралася на 4 роки за нормою: один депутат від 100 тис. населення. Верховна рада утворювала Уряд - Радиарком.
Місцевими органами державної влади були ради депутатів трудящих, які «обиралися» населенням відповідних адміністративних одиниць строком на 2 роки. Однак Ради не були самостійною владою в традиційній формі і не мали змоги нею стати, оскільки реальну владу зосередив партійний апарат, що перетворювався на єдину керівну силу тоталітарної держави.
Право України на власне законодавство і управління обумовлювалося визначенням верховенства загальносоюзних законодавчих актів. Більш того, Конституція УРСР проголошувала, що закони СРСР обов'язкові на території республіки. Це свідчило про жорстку централізацію державного управління і втрату Україною своїх суверенних прав. Відповідно, декларативними залишалися положення про республіканський суверенітет УРСР, недоторканність її кордонів і право виходу з СРСР. Механізм такого виходу не передбачався. А в реальному житті навіть розмови про можливість виходу України зі складу СРСР кваліфікувалися як дії «ворогів народу», «контрреволюціонерів» і жорстоко каралися.
Економічною основою визнавалась соціалістична система господарювання і соціалістична власність на засоби виробництва у двох формах - державної і кооперативно-колгоспної. Така система господарювання спрямовувалась на втілення принципів «хто не працює, той не їсть» та «від кожного - по здібностях, кожному - за його працею».
Стрижнем Конституції УРСР 1937 р., як і попередніх, був принцип диктатури пролетаріату.
Після нетривалої непівської відлиги на кілька десятиліть знову домінуючою стала сталінська трактовка диктатури пролетаріату, його теза про посилення класової боротьби із просуванням до соціалізму, стала кривавим мечем у руках правлячої еліти, засобом варварського терору проти власного народу, перетворило таку диктатуру у безмежне панування партійної верхівки, годівницю для партдержноменклатури.
Запроваджувалася практика формування системи рад депутатів трудящих усіх рівнів на основі загальних, рівних і прямих виборів при таємному голосуванні. Однак право виставляти кандидатів належало тільки центральним, обласним і районним органам компартії та іншим громадським організаціям (профспілки, комсомол та ін.), а також загальними зборами робітників і службовців на підприємствах і селян у колгоспах, що проводилися під керівництвом відповідальних парторганізацій.
Конституція УРСР (1937 р.) мала спеціальний розділ, присвячений суду і прокуратурі. У попередніх конституційних актах ці питання не розглядалися. Визначався порядок утворення судово-прокурорських органів, проголошувалися принципи незалежності суддів, підлеглість їх виключно законові, право обвинуваченого на захист, на використання рідної мови тощо. Проте, задекларовані принципи були несумісними з реальністю «великого терору».
Конституція надавала трудящим певні громадсько-політичні права, такі, як свобода слова, зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій тощо. Проте вони мали формальний характер і не мали жодного застосування у громадсько-політичному житті радянської держави. Уже протягом перших років існування радянської держави були ліквідовані усі політичні організації, окрім комуністичних.
Громадяни Радянського Союзу мали право на працю, відпочинок, матеріальне забезпечення в старості, а також у разі хвороби чи втрати працездатності, право на освіту тощо. Водночас широко провадилися незаконні обшуки й арешти, здійснювалися масові репресії, хоча в Конституції урочисто проголошувалася недоторканність особи, житла тощо. В умовах тоталітарної системи вона не забезпечувала і не могла забезпечити реальне втілення в життя основних своїх положень.