1.2. Встановлення диктатури Реза-шаха Пехлеві

Паралельно із повстанським рухом та безпосередньо під його впливом в Ірані активно проходив процес переорієнтації владної верхівки, зміни еліти і керівництва країни. Правляча династія Каджарів остаточно погрузла у внутрішні суперечки і, ослаблена дезоорієнтуючими британськими вказівками, відраховувала останні дні власного правління.

Чи не найголовнішу роль у зміні влади в Ірані відіграли англійські дипломати. До початку 1920-х років англійські влада відчувала себе в Ірані дуже незатишно. Прагнення встановити свій контроль над іранською економікою і політикою, розширення військової присутності та інші заходи Великобританії зустріли зростаюче невдоволення широкої громадськості (про що детально йшлося у минулому підрозділі) [16].

Британці, однак, не збиралися залишати іранську сцену. В змінених умовах вони відпрацьовували різні варіанти плану, спрямованого на збереження і зміцнення своїх позицій в Ірані. У телеграмах і листах, якими обмінювалися протягом 1920 р. англійські дипломати і воєнні, обговорювали основні елементи англійської політики в Ірані у випадку денонсації угоди 1919 р. Згідно цих документів випливає, що підйом повстанського руху в Ірані, перемога Радянської влади на Кавказі та Туркестані, зростання антивоєнних виступів в самій Англії, а також економічні труднощі змушували уряд консерваторів не наполягати на затвердженні угоди 1919 р. Однак англійські політики не бажали повністю відмовлятися від ідеї поширення власного панування. Вони вирішили видозмінити політику, зробивши свій вплив на Тегеран менш відвертим, але зберегти при цьому міцні економічні позиції та політичні зв'язки в Ірані [9].

Пропозиції про контури нової англійської політики та її ймовірні варіанти, в залежності від ходу подій, були викладені в посланнях, направлених в Лондон Верховним комісаром Великобританії в Месопотамії сером Персі Коксом та англійським посланником в Тегерані Германом Норманом. Їх ідеї, що містилися в зазначених посланнях, насамперед у телеграмі Кокса від 29 січня 1920 р., лягли в основу нового політичного курсу Великобританії в Ірані. Основний зміст цих послань наступний: через великі громадські акції, в разі необхідності, Англія може відмовитися від угоди з Іраном 1919 р. і змушена буде вивести війська з країни; однак, на заміну цього потрібний інший договір, який би задовольняв уряд Британської імперії; заради недоторканності економічних позицій в Ірані, Англія готова піти і на зміну правлячої династії, і на розчленування країни [23].

Задля виконання цих намірів, англійська влада прагнула встановити свій контроль над збройними силами Ірану, які перетворилися на єдиний міцний державоформуючий осередок. Ще восени 1919 р. у Тегеран прибула британська військова місія, яка була покликана спільно з іранською владою розробити проект реорганізації збройних сил Ірану. Глава місії генерал У. Діксон домагався усунення з іранської козацької дивізії російських офіцерів, які негативно ставилися до англо-іранської угоди 1919 р. Восени 1920 р., коли генерал Е. Айронсайд був направлений до Ірану як командувач північно-іранською групою британських окупаційних військ, англійська влада помітно активізувала свою діяльність проти російських офіцерів [32, 144]. В кінці жовтня 1920 р. командир іранської козацької дивізії Старосольський та інші російські офіцери були арештовані. Їм було пред’явлено звинувачення в зраді на період військових дій проти дженгелійців. Ця подія остаточно зумовила падіння кабінету Мошира од-Доула, який був активним прихильником використання російських офіцерів для зміцнення збройних сил Ірану.

Після усунення російських офіцерів британська влада почала наполягати на тому, щоб ще до обговорення угоди 1919 р. у меджлісі приступити до створення в Ірані єдиних збройних сил під командуванням англійських офіцерів. Прем’єр-міністр Ірану Сепахдар Азам деякий час вагався, але прийняв англійський план уніфікації збройних сил. Правляча династія Каджарів на чолі із Ахмед-шахом фактично повністю перейшла у фарватер англійської політики.

У Тегерані політична обстановка була напружена до межі. Політичні діячі отримували анонімні листи, в яких їм погрожували фізичною розправою, якщо вони виступлять за погодження англо-іранської угоди. У цих умовах навіть деякі відомі своїми проанглійськими настроями діячі відмовлялися підтримати Сепахдара. 20 листопада 1920 р. англійська місія передала Сепахдару ноту свого уряду, що містила вимогу негайно скликати меджліс і ратифікувати англо-іранську угоду 1919 р [18]. Англійський демарш викликав кризу кабінету Сепахдара. 19 січня 1921 р., після виходу з уряду деяких міністрів, подав у відставку весь кабінет. На початку лютого Сепахдар погодився сформувати новий уряд. 16 лютого 1921 р. він представив шахові членів кабінету. Однак йому судилося пропрацювати лише 5 днів, оскільки 21 лютого 1921 р. в Тегерані стався державний переворот [28, 164].

Основну роль у його здійсненні було відведено перським козакам, діяльність яких скеровувала англійська військова влада і дипломати. Після усунення полковника Старосольського та інших російських офіцерів від командування козачої дивізією на їхні місця були призначені іранці. Командиром дивізії став представник царюючого Каджарського роду Сардар Хомаюн Валі, а командиром одного з семи загонів – Хамаданского – Реза-хан. Однак до початку лютого 1921 р., фактично, дивізія перебувала під командуванням англійських офіцерів.

У зв’язку з майбутнім початком евакуації англійських військових частин з Ірану до 1 квітня 1921 р., що було визначено міжнародними договорами, генерал Е. Айронсайд поспішав підшукати серед іранців військового діяча, якому можна було б довірити керівництво перською козацькою дивізією, зрозуміло маючи на увазі передусім інтереси британської політики в Ірані. На нього, як він написав, як раз в цей період сильне враження справили бойові успіхи Тебрізького загону перських козаків та їх командир Реза. Було прийнято рішення зробити Резу керівником козацької дивізії. Е. Айронсайд надавав цьому факту велике значення. У своїх щоденниках з цього приводу він писав: “Ірану був потрібний лідер. Я зустрів у цій країні одну людину, яка була здатна вести націю. Це був Реза хан ... Чи знайдеться у шаха здоровий глузд надавати довіру цій людині?” [6].

12 лютого 1921 р. відбулася остання зустріч Реза-хана з Айронсайдом і полковником Есмейсом. Після цієї зустрічі генерал у своїх щоденниках записав: “... Сьогодні під час бесіди з Резою я повністю поклав на нього командування перськими козаками. Він насправді є справжнім чоловіком. Я до сих пір подібного офіцера серед іранців не зустрічав. Він відвертий і позбавлений лицемірства. Пояснив йому, що маю намір поступово звільнити його від контролю з мого боку і що йому слід разом з полковником Есмейсом негайно приступити до підготовки для відбиття наступу гілянських повстанців на Казвін або на Тегеран, якщо вони почнуть його слідом за нашим відходом з Менджіля” [7].

Під час аудієнції у шаха 15 лютого 1921 р. в Тегерані генерал Е. Айронсайд намагався переконати шаха в необхідності надання Реза-хану високої посади в державній структурі. Однак шах це прохання відхилив [43, 134]. Відповідь була миттєвою та стрімкою. У ніч на 21 лютого 1921 р. 2500 перських козаків під командуванням Реза-хана, якому допомагали англійські офіцери, почали похід на Тегеран. Фактично, учасникам перевороту не було завдано ніякого опору. Була при зупинена діяльність уряду Сепахдара. Вступивши до столиці, іранські козаки захопили урядові установи і заарештували майже всіх великих сановників. Організатори змови поділили між собою міністерські портфелі, а Реза-хана вирішили тримати на віддалі, не давши йому портфеля військового міністра. Однак він призначається командиром козацької бригади, єдиної боєздатної на той час частини. Це стане передумовою для владного зростання. Відчувши смак влади, Реза-хан вирішив із нею не розлучатися [53, 146].

Зазначимо, що і зараз в історіографії точаться численні дискусії і щодо постаті Реза-хана, і щодо суті державного перевороту 1921 р. в Ірані. Не відкидаючи твердження про значний англійський вплив на Реза-хана та його швидкий зліт по ієрархічних сходах, зазначимо, що він був самодостатнім правителем вже із перших днів власного владарювання, тримавши англійців на тій відстані, яка була потрібна для ефективного управління у певний період часу. Налагодивши ж вертикаль влади, Реза-хан повністю відмовився від порад своїх формальних правителів, взявшись за розбудову власної держави [45, 178].

Щодо загальної оцінки лютневих подій 1921 р., слід сказати наступне. Державний переворот в Ірані зіграв неоднозначну роль в історії іранського суспільства. Саме його негативний наслідок з точки зору суспільно-політичної еволюції Ірану полягав в тому, що в результаті приходу до влади правонаціоналістичного угруповання іранське суспільство не змогло вийти на шлях демократичного розвитку. Для зміцнення своїх позицій керівники регулярної армії і сам Реза-хан часом апелювали до мас, до демократично налаштованого угруповання суспільства. У той же час вони проявляли явну схильність до тісної співпраці з феодальною аристократією, що зберегла свою економічну силу. Очоливши збройну боротьбу проти демократичного руху і сепаратистських виступів на околицях, праве офіцерство, фактично, сприяло зміцненню положення старої аристократії, що саме по собі зумовило також збереження в Ірані англійських позицій. Позитивним політичним результатом перевороту стало те, що після нього процес розпаду іранської державності зупинився.

Разом з тим наслідки перевороту виявилися не зовсім такими, як того бажали британські політики. На той час антианглійські настрої досягли такого розмаху, що не дозволили проведення іранською верхівкою політики, яка б повністю відповідала букві і духу англійських планів. Змушена в нових умовах відмовитися від ідеї встановлення прямого контролю над Іраном, Великобританія залишалася, однак, панівною економічною та зовнішньополітичної силою в країні. АПНК продовжувало нарощувати виробничу потужність. Англійський Шахіншахський банк зберігав свій статус як найважливішої фінансової установи Ірану. У той же час в новій геополітичній обстановці, яка склалася в регіоні в результаті радянізації Кавказу і Середньої Азії, перемоги національно-визвольної війни турків і т.д., правлячі кола Британської імперії вирішили не перешкоджати політичним устремлінням тієї частини панівних верств Ірану, яка активно стала на шлях відродження влади центрального уряду під прапором ідеї іранського націоналізму.

Після перевороту 1921 р. на політичну арену Ірану вийшла нова сила, представлена ​​Реза-ханом та іншими офіцерами, які наполегливо домагалися зміцнення своїх позицій. Оскільки шахський двір і вся правляча верхівка гостро потребувала діячів, здатних вести ефективну боротьбу проти загрозливого самому існуванню їх влади національно-демократичного руху, перед енергійним і сміливим Реза-ханом відкрилися широкі можливості для подальшого просування на політичному поприщі. Цьому сприяло й доброзичливе ставлення до нього англійців. Продовжуючи лінію, розпочату в період підготовки перевороту, командування англійських військ, залишило Ірану більшу частину озброєння, боєприпасів і військового спорядження. Крім того, Великобританія надала іранському уряду через Шахіншахський банк фінансові кошти на військові цілі. В цілому англійська влада чимало сприяла становленню збройних сил Ірану [32, 147].

Важливим кроком нової влади стало укладання угоди з більшовицькою Росією. В іранському суспільстві існували досить впливові сили, за­цікавлені в нормалізації відносин з великим північним сусідом. Радянсько-іранські дипломатичні відносини були встановлені в 1920 р. У Москві почались переговори, які завершились підписанням договору від 26 лютого 1921 р. Радянська сторона відмовилась від угод царсь­кого уряду, які порушували суверенітет Ірану, від режиму капітуляцій і права екстериторіальності. Було визначено лінію дер­жавного кордону. Сторони заявили про невтручання у внутрішні справи одна одної. Ірану безвідплатно передавалась на його те­риторії власність царського уряду на суму близько 70 млн. руб. золотом, а також власність Російського кредитного банку на суму 64 млн. руб. золотом. Спеціальна стаття передбачала умови введення радянських військ в Іран, при необхідності. Договір був вигідним для Ірану в будь-якому відношенні. Він також вирішував питання про радянські кордони в Закавказзі [21].

Радянсько-іранський договір 1921 р. був першим рівноправним договором, укладеним Іраном після панування капітуляційного режиму, і створював сприятливі умови для незалежного економічного і політичного розвитку країни. Підписання цього договору віталося широкими колами іранського народу. І хоча основні умови договору були складені ще за часів старої влади, його вигідність була очевидною, що посприяло ратифікації угоди[29, 53].

Разом з тим діяльність Реза-хана, який у новому уряді, через два місяці після перевороту, таки отримав портфель військового міністра, по суті була спрямована на стабілізацію політичного становища в країні, тому що проголошені ним і його соратниками гасла про необхідність зміцнення центральної влади, створення єдиної армії та відновлення державного суверенітету імпонували багатьом, включаючи і деяких революційних демократів. Певний час навіть здавалося, що Реза-хан в боротьбі за владу піде на зближення з демократичними силами. Зростанню популярності Реза-хана чимало сприяв відхід з іранської козацької дивізії англійських військових інструкторів і ліквідація корпусу південно-перських стрільців. Прихильники Реза-хана пов'язували ці зміни з його діяльністю[48, 345].

Вихід Реза-хана на політичну сцену був забезпечений очолюваною ним збройною боротьбою проти сепаратистського руху. Його зусилля, спрямовані на реорганізацію і зміцнення армії, користувалися повною підтримкою правлячих кіл іранської столиці. Вже до кінця 1921 р. чисельність збройних сил Ірану вже становила близько 40 000 чоловік. Зміцнивши своє становище, військовий міністр і його найближчі помічники звернули увагу на окраїнні провінції, де влада фактично перебувала в руках місцевих феодалів. Багато хто з них відмовилась беззастережно визнавати центральний уряд.

Вже 5 жовтня 1921 р. козаки під командуванням Реза-хана увійшли в Решт і незабаром у всій гілянській провінції була відновлена влада центрального уряду. Протягом 1922 р. армії без особливих труднощів вдалося підкорити центральному уряду Шахсеванських, Талишських, Халхалських і Макінських ханів Азербайджану. На початку 1923 р. Реза-хан розгромив курдські війська Ісмаїла ага Симка, що мало особливо велике значення для зміцнення його політичних позицій. Невдовзі після цього він був призначений прем’єр-міністром Ірану [27, 82].

Навесні 1923 р. Реза-хан приступив до підготовки військової кампанії в Бахтіарії і Лурестані. Але на цей раз його дії, спрямовані на відновлення влади іранського уряду в зоні племен на південному заході країни, викликали невдоволення Великобританії. Англійці мали намір зберегти напівавтономію Бахтіарії і всього південного заходу Ірану, де все більше зростала активність АПНК. Однак це не зупинило Реза-хана зробити у квітні 1923 р. запланований похід, в результаті якого заколот бахтіарів і лурів був придушений. Проте добитися повного підпорядкування та роззброєння бахтіарських і лурських племен Реза-хану відразу не вдалося. Це завдання було виконано в основному після придушення виступу шейха Хазаля, напівзалежного правителя Хузестану.

Військові успіхи Реза-хана в боротьбі з непокірними ханами в 1923 – 1924 рр. підштовхнули англійців посилити підтримку шейха Хазаля. Великобританія домагалася від тегеранського уряду збереження за Хазалем статусу напівавтономного правителя. Англійці наполегливо закликали іранський уряд не приймати крайніх заходів проти Хазаля і пропонувала своє посередництво для досягнення компромісної угоди [54, 93].

Політичні амбіції шейха Хазаля, який розраховував на підтримку Англії, надзвичайно стурбували центральний уряд. Відносини шейха з Тегераном набули конфліктного характеру, коли він відмовився внести до державної скарбниці невиплачену частину податків.

Восени 1924 р. Реза-хан став готуватися до походу проти Хазаля. Численні залякування англійської влади не зупинило правителя і у листопаді 1924 р. він вступив до Хузестану. Незважаючи на погрози, Великобританія не пішла на військове втручання. Тому шейх Хазаль не зважився на виступ проти урядових військ. Реза-хан тимчасово зберіг за шейхом пост правителя Хузестана. У провінції були розміщені урядові війська [27, 106].

В цілому, до кінця 1924 р., за винятком Хузестану і деяких сусідніх з цією провінцією областей, Реза-хану вдалось відновити владу центрального уряду по всьому Ірану. Домігшись взаєморозуміння у питанні статусу АПНК в Ірані з Реза-ханом, уряд Великобританії не побажав остаточно погіршувати свої відносини з іранським прем’єром заради Хазаля. Так чи інакше, обидва уряди в 1924 – 1925 рр., прагнучи уникнути загострення хузестанського конфлікту, вважали за краще компроміс. Але цей крок, що дуже скоро стало ясно, урядом Великобританії розглядався як тимчасовий маневр.

У самому початку 1925 р. Реза-хан і супроводжуючі його в хузестанському поході офіційні особи повернулися до столиці. У всіх значних населених пунктах, через які проїжджав кортеж Реза-хана, його зустрічали і проводжали з великими почестями. Особливо постаралися його прихильники в Тегерані. Молодий військовий губернатор столиці та деякі інші офіційні особи, мали намір тут же після його повернення в столицю організувати церемонію проголошення його шахом Ірану і, відповідно, офіційно детронізувати останнього представника династії Каджарів – Ахмед-шаха. Але Реза-хан застеріг їх від цього [32, 150].

Після повернення в Тегеран Реза-хан домагався офіційного затвердження його на посаді головнокомандуючого усіма збройними силами країни, що за конституцією було прерогативою шаха. Права опозиція в меджлісі, очолювана відомим релігійно-політичним діячем Сеїдом Хасаном Модарресом, намагалася відстрочити обговорення цього питання до повернення Ахмед шаха Каджара з Європи. Однак Реза-хан, посилаючись на те, що своїми діями шах і спадкоємець престолу перешкоджають нормальній діяльності урядового кабінету, в ультимативній формі зажадав, щоб меджліс не відкладаючи, дав свою відповідь на його запит щодо його затвердження на посаді головнокомандувача. Після довгих дебатів меджліс 14 лютого 1925 р. прийняв необхідне Реза-хану рішення. У ньому було також підкреслено, що без затвердження меджлісу Реза- хан з посади верховного головнокомандуючого відсторонений не буде [5].

Новий військовий керівник пішов назустріч правій опозиції і скасував повсюдно військовий стан, включивши до складу кабінету деяких представників правлячого роду, зокрема Каджарського принца Фіруз Мірзу і Кавама од-Доула. Реза-хан і його прихильники, однак, від своєї антикаджарської політичної кампанії не відмовилися. Більше того, виниклі через нестачу хліба в столиці труднощі були використані прихильниками і представниками уряду для організації виступів проти номінально царської династії Каджарів. Невдовзі, у зв’язку з хлібними бунтами уряд відновив військовий стан у столиці та низці великих міст країни. Одночасно прихильниками Реза хана були спровоковані в різних провінціях, зокрема, в Азербайджані і Гіляні, масові виступи, учасники яких вимагали від меджлісу скинення Каджарів [35, 112].

29 жовтня 1925 р. на засіданні меджлісу почалося обговорення надісланих із Азербайджану телеграм, у яких вимагалося усунення від влади Каджарів. Тут же на обговорення депутатів надійшов заздалегідь підготовлений законопроект щодо позбавлення влади царської династії Каджарів й передачі тимчасово верховної влади в рамках основного закону Реза-хану Пехлеві. Остаточне вирішення питання про верховну владу покладалося на Установчі збори. 31 жовтня меджліс затвердив законопроект про усунунення Каджарів від влади. З 85 депутатів тільки п'ятеро людей голосували проти проекту. Повалення Каджарів було відзначено збройними залпами. Мохаммед Хасан Мірза – спадкоємець престолу – був арештований і незабаром висланий з країни.

6 грудня 1925 р. Установчі збори приступили до роботи. Вона завершилася 12 грудня. З трьохсот членів 257 голосували за обрання Реза-хана наслідним шахом Ірану, а проти – 3. Така одностайність членів Установчих зборів була зумовлена тим, що, по-перше, військово-поліцейська влада не допустила обрання в Установчі збори лідерів ліво-демократичних угруповань, з якими часом ще недавно Реза-хан співпрацював. По-друге, такий результат став можливим завдячуючи зміні позиції Сеїда Модарреса і його соратників, які відмовилися підтримувати правлячу династію Каджарів. Так в Ірані з’явилася нова правляча династія – Пехлеві, якій судилося відіграти ключову роль в оновленні країни [27, 122].

Як бачимо, Реза-хан сміливими, послідовними, цілеспрямованими діями проклав собі шлях до владного помосту. Будучи ставлеником британського військового керівництва, він, поступово, унезалежнював власні позиції, ставши самодостатнім правителем і лідером Ірану. Масова підтримка населення нового керівника, зовнішні загрози перед країною, поміркована позиція Британського уряду – все це зумовило зміну владної династії, першим представником якої і став Реза-хан.

Підбиваючи підсумки до всього розділу, зазначимо, що семирічний період після закінчення Першої світової війни в Ірані був насичений різноманітними політичними, соціальними і військовими подіями. В країні, у цей час, відбувся національно-визвольний рух, стався державний переворот, змінилася владна династія. Новий очільник держави – Реза-шах Пехлеві – стрімко увірвавшись на найвищу вертикаль влади, став активно здійснювати централізовану загальноіранську економічну і суспільну політику. Однак все це стало лише початком масштабних перетворень у країні, які відбулися невдовзі.