ВСТУП
Актуальність теми. Однією з найпомітніших подій в історії України ХХ ст. стало здобуття статусу суверенної держави. Глобальні суспільні зміни спричинили еволюцію поглядів та моральних орієнтирів, стрімке зростання національної самосвідомості українського народу. За таких кардинальних змін набуває актуальності питання українського культурно-національного відродження, духовного розвитку нації, досвід та практика формування громадського суспільства. Українське культурно-національне відродження пройшло декілька етапів розвитку, досягаючи свого піку на різних теренах України, впродовж яких український народ здобув можливість усвідомити себе консолідованою національною спільністю, здатною відстоювати свої культурні, економічні, мовні та політичні права.
Саме таких світлих орієнтирів вимагають сучасні державотворчі процеси в Україні, які на жаль є далекими від ідеальних. Тому спиратися на позитивний досвід минулого постає сьогодні як стратегічна духовно-світоглядна ціль.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період кінця ХVIII ст. – поч. ХХ ст., яким дослідники обмежують українське національне Відродження.
Територіальні рамки роботи включають етнічні українські землі Наддніпрянщини (сюди віднесені українські “під російські землі” – Слобожанщина, Степ, Полісся, Волинь).
Історіографія теми. Здобуття Україною Незалежності сприяла появі нових, прогресивних методологічних підходів при дослідженні історії і, водночас, ставила перед молодою українською історичною наукою нові цілі і завдання – всебічне, загальне, об’єктивне, вивчення історії українського народу з найдавніших часів до наших днів; закриття “білих” плям в історії України; проведення науково-дослідних робіт з вітчизняної історії та ін.
Дослідження специфіки українського національного Відродження – одна з “найулюблінішех” тем українських вчених-істориків як в 90-х рр. ХХ ст., так і в першого десятиліття теперішнього століття. Зважаючи на це, літератури з теми дослідження вистачає. Охарактеризуємо деякі з цих праць.
Аналіз перепитій українського національного Відродження на всій території України міститься у дев’ятому томі фундаментальної праці з історії України – “Україна крізь віки” [8]. Автор проводить детальну характеристику передумов, причин, ходу, особливостей українського національного Відродження на різних теренах України, активно залучаючи при цьому джерельні матеріали, свідчення очевидців тієї епохи, інші матеріали. Він приходить до висновку, що культурно-національна специфіка українського Відродження зумовлена ментально-духовними рисами українського народу-нації, яка ввібравши культурні цінності попередніх епох “виштовхнула” їх на поверхню в ХІХ ст. Названа праця та подана в ній інформація стала вагомим підґрунтям при написанні дослідження.
Інші автори показують регіональні особливості українського національного Відродження. Так, О.П. Реєнт аналізує умови і перспективи Відродження в Наддніпрянській Україні [6], а С. Баран – в західноукраїнських землях [2], зокрема в 1848-1849 рр. і його наслідки.
В цілому, можна вважати, що літератури з цієї тематики достатньо для висвітлення завдань дослідження.
Мета роботи – з’ясувати регіональні особливості українського національного Відродження.
В роботі поставлено такі дослідницькі завдання:
охарактеризувати особливості українського національного Відродження на Наддніпрянській Україні;
з’ясувати специфічні риси українського національного руху в західноукраїнських землях.
Структура роботи визначена метою та дослідницькими завданнями та складається зі вступу, двох розділів висновків та списку використаних джерел та літератури.
Розділ 1 національне відродження на наддніпрянській україні
Колоніальний гніт, який панував на українських землях поряд з міцніючим у масах почуттям громадської свободи, спричинив активізацію національного руху в усіх його формах, як у культурних, так і в політичних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження XIX – початку XX ст. Його традиційно умовно пов’язують з виходом у світ першої частини “Енеїди” Івана Котляревського (1798 р.) – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Персонажі твору, переодягнені автором в український одяг козацької доби, – свідчення тісного зв'язку “Енеїди” з народною пам’яттю про козацтво. Ця пам’ять про славне минуле України ще довго зберігалася серед населення Лівобережної України і Слобожанщини. Саме козацька еліта цього регіону і стала головним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Важливе значення для його розвитку мало поширення нових політичних й інтелектуальних ідей, які йшли в Україну із Заходу. Велика французька революція 1789 – 1794 pp., ліквідувавши владу монарха і старої аристократії, ознаменувала народження нової політичної та соціально-економічної системи, що спиралася на маси. Дедалі більше європейців приймали ідею про права особи і про те, що носієм суверенітету є народ, а не його правителі [11].
Виникнення та поширення в Європі, у тому числі і в Україні, нових ідей пов'язано з появою нової категорії людей, які ці ідеї народжували. У Східній Європі їх називали інтелектуалами, або інтелігенцією. Вони походили здебільшого з міщан, а також з дрібної шляхти, козаків і селян. В одну цільність об'єднувала інтелігенцію вища освіта. Тому цілком зрозуміло, що вона виникла в містах – насамперед у тих, де були вищі навчальні заклади. Зважаючи на це, невипадково колискою українського національного Відродження дослідники вважають Слобожанщину, де з ініціативи української інтелігенції, підтриманої громадською думкою і коштами людей усіх станів, 1805 р. в Харкові було відкрито університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад на українських землях, що перебували в складі Російської імперії. Харківський університет став не лише науково-освітнім центром, а й охоронцем та провідником української культури. За перші півсотні літ існування вищу освіту в ньому здобули до 2800 осіб.
Починаючи з 30-их рр. ХІХ ст., дедалі більшу роль в українському національно-культурному відродженні відіграє Київ з його університетом (відкритий у 1834 р.), в якому концентрувались представники української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Києвом пов’язані перші кроки суспільно-політичної діяльності Тараса Шевченка. Тут у 30 – 40-х роках активну громадську і культурну роботу здійснювали перший ректор Київського університету, історик, філолог, етнограф і природознавець М. Максимович, історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, діяч культури В. Білозерський та інші [8, 34; 36].
Завдяки діяльності університету і незважаючи на намагання царату перетворити Київ на бастіон самодержавства і русифікації, місто на початку 40-х років XIX ст. стає центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки національно-визвольні ідеї поширювалися на всі українські землі.
Університети стали не просто науково-освітніми центрами регіонів, а й провідниками української історії та культури. Не пов'язана вже з дворянством, нова інтелігенція щораз більше переконувалася, що влада має належати не панству-старшині, а черні. Саме в народі інтелігенція шукала джерела свідомості та національної сили [7, 8].
Однією з найбільш захоплюючих концепцій, які висували інтелектуали XIX ст., була концепція нації (національної свідомості). Адже в цей час починає формуватися нове поняття спільності людей, яке спирається на територіальну цілісність більшості земель, на економічні зрушення II пол. XIX ст., на зміни в регіонально-кількісному й соціальному складі населення, на спільність мови та культури. У цих умовах важливого значення набуває славнозвісний принцип: кожній нації – (своя) держава, а боротьба за національні права водночас стає боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість [8, 38].
Сильним збудником українського національного відродження стало поширення ідей німецького філософа і письменника – просвітителя Йоганна Гердера (1744 – 1803), які поступово доходили і в Україну. Центральним пунктом його вчення була роль мови у розвитку національної свідомості. Гердер стверджував, що для націй, ще не повністю сформованих, мова, як засіб відтворення і свідчення минулого, є єдиним джерелом для встановлення їхнього національного обличчя. Окрім Гердерських ідей, великого значення набувало поширення романтизму, представники якого прославляли народ, його культуру, традиції, як вияв своєрідного духу, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості.
Ці ідеї втілювали у своїй творчості харківські письменники-романтики П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та інші. Вони виробили концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках – достовірних документах славного минулого народу. Тому цілком зрозуміло, що етнографічні дослідження незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перлини народної мудрості. У цей час виходять збірки народних пісень, пам'яток фольклору, ведуться перші етнографічно-фольклорні (М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський) і мовознавчі (О. Павловський, І. Войцехович, Й. Левицький), дослідження [13].
Важливим чинником в процесі українського культурного відродження було поширення і історичних знань про минуле України. Інтерес української шляхти до історії був викликаний досить прозаїчними причинами. Претендуючи на затвердження у стані російського дворянства, колишня козацька старшина збирала різноманітні історичні документи, грамоти, літописи тощо, які мали підтвердити її шляхетське походження. На цьому ґрунті надзвичайно пожвавився інтерес до історичного минулого України, відродження традицій, пробуджувався патріотизм і національна свідомість.
Десятки і сотні родин українських освічених людей мали списки славнозвісних козацьких літописів XVII – XVIII ст. – Самовидця, Величка, Граб'янки, поширювали їх серед громадськості. Найбільшої популярності набув історично-публіцистичний твір “Історія Русів”, авторство якого не встановлено. У 1822 р. у світ вийшла перша узагальнююча, документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-Каменського – “История Малой России”. І хоча автор не заперечував зверхності Російської імперії над Україною, проте обстоював право на автономне козацьке самоврядування.
У 1843 – 1844 pp. була видана п'ятитомна “История Малороссии” Миколи Марковича, в якій автор використав фактичний матеріал козацьких літописів XVII – XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського, Маркович належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця рішучіше обстоювала правомірність державної незалежності України [6, 11].
У складному процесі національного відродження початку XIX ст. велику роль відігравало видання таких перших альманахів, як “Украинский вестник”, “Украинский альманах”, “Украинский сборник”, “Харьковский еженедельник”, “Харьковские известія”, “Запорожская старина” тощо. Хоча й виходили вони російською мовою, за своїм спрямуванням були українськими. Навколо цих видань гуртувалася тогочасна передова інтелігенція, діяльність якої спрямовувалася на формування національної ідентичності на етнічній основі. Це був перший академічний етап національного відродження Наддніпрянської України.
Другий етап національного відродження Наддніпрянщини – культурно-освітній, або організаційний, характеризується створенням перших громадських та наукових товариств, культурно-освітніх та наукових інституцій, громадсько-політичних організацій, заснуванням чисельних видань [7, 9].
Необхідно зауважити, що весь цей громадсько-політичний масив спрямовувався на поширення ідеї національної ідентичності на значно ширші верстви населення, на створення наукового і культурно-освітнього фундаменту українського національного відродження, на перетворення його в масовий демократичний, національно-визвольний рух, на утворення інституційних підвалин української нації. При цьому слід зазначити, що після поразки Наполеона в Росії 1812 р. в Європі відновилися жорстка реакція абсолютизму, а в Росії – гноблення царизму. Унаслідок цього в Україні виникають таємні товариства і формуються на західноєвропейський взірець масонські ложі (нелегальні угруповання, які ставили перед собою передовсім гуманістичні й соціальні завдання, а пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї). Найбільшу масонську ложу було засновано під назвою "Любов до істини" в Полтаві. Членами її були відомий український письменник І. Котляревський та історик В. Лукашевич. Другий намагався утворити Малоросійське товариство з метою боротьби за політичну незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа "Об'єднаних слов'ян", членами якої були здебільше польські поміщики та російські інтелігенти. Менші ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині [10].
Багато членів масонських лож в Україні ввійшли до складу декабристських товариств. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне товариство декабристів, керівництво яким здійснював полковник П. Пестель. Воно мало свої філії у Кам'янці й Василькові на Київщині. У 1823 р. в Новгороді-Волинському виникло Товариство об'єднаних слов'ян, засновниками якого були брати Борисови та І. Горбачовський, українці за походженням. Названі організації вимагали повалення самодержавства, створення республіканського ладу, скасування кріпосного права, запровадження освіти для всіх станів, надання політичних свобод і соціальної рівності всім громадянам. Однак П. Пестель, як й інші російські революціонери, відкидав ідею створення самостійної і незалежної української держави. Не підтримало навіть ідеї автономії України в складі майбутнього державного об’єднання і Товариство об'єднаних слов’ян. Хоча висунута ним ідея федеративної слов'янської держави знайшла відображення і розвиток у політичній програмі українського визвольного Руху [8, 65].
Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. Але їхня діяльність, їхні волелюбні ідеї, відкритий виступ проти самодержавства й кріпацтва, мужність і героїзм стали взірцем для майбутніх поколінь борців за соціальне й національне відродження.
Під впливом повстання декабристів на початку 1826 р. у Харківському університеті виник таємний політичний гурток, членами якого було 20 студентів, службовців, офіцерів. Вони читали і поширювали революційні твори, що закликали до повалення самодержавства. Таємний гурток протягом 1827 –1830 pp. діяв також у Ніжинській гімназії вищих наук, членами якого були викладачі та гімназисти, зокрема майбутні письменники М. Гоголь, Є. Гребінка. Але врешті й ці осередки вільнодумства було розгромлено, а їхні учасники потрапили під суворий нагляд поліції і втратили можливість працювати та навчатися [5, 9].
На боротьбу проти самодержавства в 40-х роках XIX ст. стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції. Незадоволені тільки культурно-просвітницькими заходами, вони на передній край боротьби проти національного гноблення висували загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлення демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України.
Першою такою організацією, члени якої прагнули не лише звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи, стало Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке заснували в січні 1846 р. в Києві М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозерський. Невдовзі до них приєднався П. Куліш. У квітні 1846 р. членом товариства став Т. Шевченко. З товариством підтримували зв'язки близько 100 осіб. Програму товариства викладено в “Книзі буття українського народу”, або “Законі Божому”, головним автором якої був М. Костомаров. Основними положеннями цього документу були: перебудова суспільства на засадах християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності, поєднаних з почуттям українського патріотизму; утвердження федерації слов'янських народів, у якій кожен народ творив би свою державу. Велике значення приділялося також скасуванню кріпацтва та поширенню освіти серед народу. Як відомо, Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри. Навесні 1847 р. царські власті заарештували в Києві всіх 12 постійних учасників товариства і без всякого суду заслали до різних місцевостей Російської імперії [4, 131 – 133].
Характеризуючи значення Кирило-Мефодіївського товариства, слід наголосити, що його діяльність посідає чільне місце в історії українського національного руху. Це перша, хоча і невдала, спроба інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного відродження. Це був "перший крик збудженої до життя української нації", яка вустами кириломефодіївців проголосила своє прагнення до здійснення політичних ідеалів державності, народоправства, федералізму [1, 139 – 140].
Наприкінці 50-х років український національний рух Наддніпрянщини, що зазнав жорсткого удару від розгрому в 1847 р. Кирило-Мефодіївського братства, виявив нові ознаки життя. І центром його став Петербург. Сюди, де режим був дещо м’якший, ніж у провінції, з’їхалися звільнені із заслання кирило-мефодіївці: Микола Костомаров, Василь Білозерський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш. З метою поширення своїх поглядів петербурзька група з великими труднощами у січні 1861 р. отримала дозвіл на публікацію першого в Російській імперії українського часопису, який дістав назву “Основа”. Кошти на його видання дали поміщики-патріоти Василь Тарнавський і Григорій Галаган. Упродовж свого 22-місячного існування “Основа” виступила засобом спілкування, розвитку української культури, піднесення на вищий рівень освіти, пробудження національної свідомості народу.
Відсутність демократичних свобод у Росії змушувала молоду патріотично настроєну інтелігенцію об'єднуватися в напівлегальні суспільно-політичні організації – громади. Такі організації виникли на початку 60-х років XIX ст. у Києві, Харкові, Чернігові, Одесі та в інших містах України. Займалися вони в основному культурно-просвітницькою діяльністю: несли в народ знання, пропагували українську національну ідею, ставили перед владою різні культурницькі вимоги. Одна з перших громад під назвою гуртка “хлопоманів” сформувалася із студентів Київського університету. Через деякий час цей гурток перетворився на таємне товариство "Українська громада". Його керівником був випускник історико-філологічного факультету Київського університету 1860 р. Володимир Антонович (1830 – 1908 pp.), згодом професор, видатний український історик. Свої основні зусилля громада зосередила на розвитку мережі недільних шкіл для неписьменного селянства. Учителями були переважно студенти та гімназисти старших класів. Тоді ж було надруковано ряд підручників для початкового навчання, серед них “Буквар южноруський” Т. Шевченка і “Граматика” П. Куліша [12].
Серед учасників громади були знамениті спеціалісти, котрі почали досліджувати різні ділянки українського життя. Історичні дослідження зосереджувалися у виданнях Археологічної комісії, багато своїх праць у яких друкував В. Антонович. Та головним центром української науки став Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, відкритий у Києві в 1873 р. завдяки Київській громаді. У цьому товаристві, яке стало серйозною науковою організацією в справах українознавства, працювали видатні представники української науки – історики В. Антонович, М. Драгоманов, етнографи П. Чубинський, М. Лисенко, І. Руденко, мовознавці К. Михальчук, П. Житецький, статистик і соціолог О. Русинов, економіст М. Зібер та ін.
Характеризуючи громадівців загалом, слід підкреслити, що вони, захищаючи українську національну культуру, виступали проти шовіністичної політики царизму, проводячи значну культурно-освітню та наукову роботу. їхня діяльність відіграла значну роль у піднесенні національної самосвідомості. У кінці XIX – на початку XX ст. чимала частина громадівців взяла участь в утворенні та діяльності різноманітних українських партій і груп. Але царський уряд лякала навіть культурницька діяльність громад і їх було заборонено. Більшість з них змушені були самоліквідуватися. Закривалися й недільні школи, припинилося видання в Петербурзі журналу “Основа” [3, 95; 97].
Нищівного удару українському освітньо-культурному рухові завдав циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуева від 18 липня 1863 р. Заборонялося видання книг українською мовою “як духовного змісту, так і навчальних посібників, і взагалі призначених для початкового читання народу”. Слова валуєвського циркуляра про те, що й самої української мови як такої “не було, немає і бути не може”, свідчили про відверто антиукраїнське спрямування всієї внутрішньої політики царського уряду. А він не обмежився лише цим циркуляром. 1886 р. в спеціальній інструкції (як додатку до цього указу) заборонялося друкувати українською мовою і популярну літературу. Так на українську літературу, науку, культуру було, за висловом І. Огієнка, накладено важкі пута, а українську інтелігенцію одірвано від народу, заборонено їй промовляти до нього рідною мовою.
Та царату і цього було мало. 18 травня 1876 р. російський імператор Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, підписав ганебний так званий Емський указ, за яким суворо заборонялося ввозити в межі імперії будь-які книги і брошури, видані за кордоном українською мовою. Не дозволялися також театральні вистави українською мовою, друкування текстів до музичних творів. Міністерство освіти одержало розпорядження заборонити викладання в початкових класах будь-яких предметів українською мовою, замінити вчителів-українофілів на росіян, що вело до суцільної неписьменності. І тільки демократична революція 1905 – 1907 pp. поклала край офіційному знущанню над мовою і культурою українського народу [6, 14].
Таким чином, характерними рисами українського Національного Відродження Наддніпрянщини були: 1) зміна центрів українського національно руху (Харків – Київ – Петербург), що пов’язано як і з суспільно-політичною ситуацією в Російській імперії, так і станом освітньої підготовки і потенціалу місцевих еліт в різні періоди; 2) велика роль університетів в організації національно-державницької діяльності; 3) еволюція “змісту” українського національного Відродження в ході його розгортання (підготовчий, організаційний, державницький). Все це в сукупності і склало унікальність українського національного Відродження в Наддніпрянській Україні.