Розділ 2 специфіка національного руху в західноукраїнських землях в роки “довгого” XIX ст.

Під впливом ідей романтизму й слов’янського відродження, які поширювалися через чехів і поляків, та ознайомлення з творами нової української літератури в Росії національне відродження набирало сили і на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австрійської монархії. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль. Тут у 1816 р. єпископ греко-католицької церкви Йосип Левицький та його помічник у справах школи Іван Могильницький організували товариство з метою поширення освіти й культури. Учасники гуртка виявили великий інтерес до вітчизняної історії, до життя народу, до його мови й усної творчості, організували початкові школи для місцевого населення. І. Могильницький став автором першої в Галичині “Граматики української мови” (1822 р.) і наукового трактату “Відомість о руськім язиці”, у якому аргументовано довів, що українська мова є окремою реальною східнослов'янською мовою [9, 163].

Визначну роль у національному відродженні в цей час відігравав гурток прогресивної молоді “Руська праця” (1833 – 1837 pp.), який заснували вихованці Львівської греко-католицької духовної семінарії і водночас студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали за гірку долю народу. Своє основне завдання вбачали в тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою “підняти дух народний, просвітити народ”, допомогти йому усвідомити “гідність свою і свою силу”. Члени гуртка збирали історичні, обрядові, весільні й колискові народні пісні та думи, а також рукописи. їхній перший рукописний фольклорно-літературний збірник “Зоря” (1834 р.) проголошував ідею єдності всіх українських земель і національно-культурного відродження. Однак через цензурну заборону цей рукопис не побачив світ. Увінчалася успіхом друга спроба видати збірник. У 1837 р. в Будапешті було видано альманах “Русалка Дністрова”, який закликав до єднання всіх слов'ян, оспівував боротьбу українського народу, його героїв, козацтво, гайдамаччину. Увівши мову галицьких русинів у літературу, знаменита трійця цією збіркою довела, що їхня мова і мова наддніпрянців не мають суттєвих відмінностей, а отже, вони один і той самий народ. Схвально зустрінутий передовою інтелігенцією Східної Галичини, цей альманах викликав ненависть і лють консервативно-реакційних кіл урядового табору. Віденська цензура конфіскувала і знищила збірник, а його автори зазнали переслідувань. Незважаючи на це, “Русалка Дністрова”, поряд із “Кобзарем” Т. Шевченка, стада духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу.

Необхідно також зауважити, що революція 1848 р. дала невеликому прошаркові західноукраїнського суспільства, який переважно становили представники духовенства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних установ. 19 квітня 1848 р. група представників греко-католицького духовенства від імені всіх українців Галичини звернулася до імператора з петицією з низкою демократичних вимог. У ній, зокрема, зазначалося, що українці-автохтони в Галичині мали колись державну самостійність, що вони цінують свою націю і хочуть її зберегти. У петиції було висловлено прохання ввести у школу українську мову, зробити доступними для українців урядові посади й зрівняти в правах греко- та римо-католицьке духовенство [11].

Через два тижні, 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду – першу українську політичну організацію, котра взяла на себе роль представника інтересів українців Галичини перед центральним урядом. Основною вимогою Головної Руської Ради був поділ Галичини на Українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. По всій східній Галичині організатори Ради утворили 50 місцевих руських рад, до складу яких обиралися представники демократичних верств населення. Почалося формування загонів національної самооборони. Було відновлено герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийнято синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. Друкованим органом Головної Руської Ради стала “Зоря Галицька” – перший український тижневик, який почав виходити з 15 травня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Головна Руська Рада заявила: “Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (українського) народу, котрий одним говорить язиком”. То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські й галицькі українці – одна нація. У жовтні 1848 р. Головна Руська Рада скликала з'їзд українських учених – перший з'їзд діячів української науки і культури, в якому взяли участь 118 осіб. З'їзд одностайно рекомендував користуватися кирилицею, а не латинською абеткою. Було також вирішено, що основою для літературної норми має служити розмовна українська мова. Влітку 1848 р. Головна Руська Рада заснувала просвітницько-видавниче товариство "Галицько-руська матиця", яке мало видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком письменництва й просвіти рідною мовою.

Ігноруючи більшість вимог українських народних мас, правлячі кола Австрії все ж погодилися на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. Наприкінці 1848 р. було відкрито кафедру української мови і літератури у Львівському університеті. її професором призначили Я. Головацького, котрий незабаром видав граматику української мови.

Отже, діяльність Головної руської ради відіграла неперехідну роль у формуванні ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимоги поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії 1918 р [2, 175 – 182].

Однак цього не сталося, бо не дрімали сили контрреволюції. Після того, як австрійський уряд з допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині, остаточно запанувала реакція. Було відмінено австрійську конституцію, а влітку 1851 р. розпущено Головну Руську Раду. Вводилися деякі обмеження щодо української мови. Проте зазначимо, що, незважаючи на поразку, революція 1848 – 1849 pp. мала важливі позитивні наслідки для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала значні перешкоди на шляху їхнього розвитку, сприйняла активізації національно-визвольної боротьби народних мас, піднесенню рівня їхньої національної свідомості.

У II пол. XIX ст. український національний рух переходить від "дворянського" до " народницького" стану, що характеризується діяльністю народників і представників різночинної інтелігенції, в поглядах яких поєднувалися радикально-демократичні ідеї з ідеями соціалізму. Народництво, як рух революційно настроєної різночинної інтелігенції, набрало широкого розмаху і дієвості в Україні. Народники виражали інтереси дрібних виробників, демократичні прагнення селян, визначали перехід до соціалізму через сільську громаду, вели пропаганду серед селянства, робітників та інтелігенції, "ходили в народ". їхня діяльність посилювала невдоволення мас своїм соціальним становищем і сприяла революціонізації селянства, робітників та передової молоді. На початку 80-х pp. більшість народницьких гуртків було розгромлено. Узагалі, народники своєю діяльністю сприяли поширенню революційних настроїв серед народних мас та розгортанню боротьби проти самодержавства. Заклики до знищення існуючого ладу знаходили підтримку и серед членів молодіжних гуртків-громад. Деякі з них переходили до їхніх лав. Зв'язки з народниками підтримував і М. Драгоманов, який з 1876 р. перебував в еміграції в Женеві. Разом із С. Подолинським та М. Павликом він видавав журнал "Громада" (1878 – 1882 pp.), який нелегально доставляли в Україну, брав участь у випуску "Русской социально-революционной библиотеки", популяризував деякі видання народницької літератури. Проте Драгоманов відкидав ідеалізацію російської громади і терористичну тактику народників. Він був переконаний у тому, що соціалістична суспільно-політична думка лише тоді може принести практичну користь своєму народові, коли зважатиме на його національні особливості [8, 178].

Під впливом революційних подій у Європі другої половини XIX ст., а також у зв'язку з конституційними реформами початку 60-х років загострилося політичне становище на українських землях Австрійської імперії. Виступи робітників поступово набували форм політичної боротьби. У січні 1870 р. львівські друкарі провели семиденний страйк, який закінчився їхньою перемогою. Робітники проводили не лише страйки, а й демонстрації, збори, мітинги. На них, крім економічних, висувалися політичні вимоги запровадження загального виборчого права, свободи слова й друку тощо. Такі форми боротьби, як страйки, збори, захоплення поміщицьких земель, підпали широко використовували селяни. Виразниками боротьби за політичні та національні права українців Галичини, Буковини і Закарпаття стали русофіли (москвофіли) і народовці (українофіли). Політична течія русофілів об'єднувала частину греко-католицького духовенства й консервативної інтелігенції, зневірених наслідками реформ та наляканих польськими впливами. У своїй діяльності вони орієнтувалися на реакційні кола царської Росії. У газеті “Слово”, яка таємно фінансувалася російським урядом, представники русофілів 1866 р. заявили: “Ми більше не є русини 1848 року, ми справжні росіяни”. Вище галицьке духовенство почало очищати греко-католицьку обрядовість від римського впливу, взявши за взірець православ’я [2, 185].

Проти цієї консервативної течії старої інтелігенції виступила молода інтелігенція – письменники, вчителі, студенти, котрі належали до політичної течії народовців. Серед їхніх лідерів були В. Шашкевич (син М. Шашкевича), В. Барвінський, Ю. Романчик, К. Климкович та інші. Успадкувавши національно-визвольні ідеї "Руської трійці" й великого Кобзаря, вони проводили культурницьку роботу, пропагували рідну мову, літературу, відстоювали самобутність українського народу. Засновані ними гуртки-громади, ставши важливими осередками національного руху в Галичині, сприяли пробудженню свідомості широких мас. За підтримки наддніпрянських громадівців народовці видали україномовні журнали “Вечорниці”, “Мета”, “Нива”, “Русалка”. Друкованим органом галицьких народовців була газета “Діло” (1880 – 1939 pp.), а буковинських – газета “Буковина” (1885 – 1910 рр.). На сторінках цих видань друкувалися найкращі твори наддніпрянських, галицьких та буковинських письменників [10].

У 1868 р. у Львові з ініціативи народовців було утворено культурно-освітнє товариство “Просвіта”, яке підтримувало тісні зв'язки з провідними діячами Київської громади. У містах і містечках краю діяли філії товариства, які ідейно та організаційно об'єднували чисельні місцеві осередки. Вони сприяли виданню україномовних книг і газет, засновували установи клубного типу з бібліотеками та читальнями, організовували лекції з українознавства, музичні вечори, благодійні концерти, що виступали важливими чинниками консолідації українських народних мас. За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили таке саме товариство під назвою “Руська бесіда” в Чернівцях. Активним членом його був відомий письменник і громадсько-політичний діяч Ю. Федькович, котрий писав свої твори для "Просвіти" та її театру.

У 70 – 90-х роках XIX ст. унаслідок переслідувань царизмом українофілів-громадівців у Наддніпрянській Україні центром національно-визвольного руху стають західноукраїнські землі. У 1873 р. з ініціативи наддніпрянців М. Драгоманова, О. Кониського, Д. Пальчикова та за активної участі галицьких народовців у Львові було утворено літературно-наукове товариство ім. Тараса Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) і стало фактично першою новітньою всеукраїнською академією наук. У ньому було три секції: історико-філософська, яку тривалий час очолював видатний український історик М. Грушевський, філологічна, якою керували І. Франко та В. Гнатюк, і математико-природничо-медична. До складу секції входило більш як 20 наукових комісій. НТШ мало бібліотеку, музей, друкарню, видавало “Записки Наукового товариства імені Шевченка”, а також перші україномовні журнали у галузі історії, філософії, права, демографії, математико-природничих наук. У них друкувалися серійні видання, а також твори Тараса Шевченка, Івана Франка та інших українських письменників, наукові праці й матеріали. За всіма ознаками народовський рух 60 – 80-х років відповідав організаційній (культурній) стадії національного відродження з історичною домішкою елементів стадії політичної [13].

Підсумовуючи діяльність народовців у Галичині, слід підкреслити, що репрезентований ними національний рух на західноукраїнських землях мав чимале значення для Наддніпрянської України і для всієї загальноукраїнської справи. В умовах жорстких репресій проти українства на Наддніпрянщині та Слобожанщині Галичина після революційних подій 1848 p., коли в Австрії посилилася тенденція перетворення в конституційну монархію, уже до кінця XIX ст. поступово перетворюється в український духовний “П’ємонт”, тобто всеукраїнський центр національно-визвольного руху.