Спільні риси

Вважаю, японців і українців єднають якісь невидимі струни, що тягнуться із дуже далеких часів, — із дохристиянських традицій. Наскільки я знаю із нашої літератури та історії, стосунки праукранців зі своїми богами дуже схожі чимось на те, в що вірили японці. Не випадково храми Японії мають такі назви, як «Сад каміння», «Чистої води»... Християнство прийшло в Країну Вранiшнього Сонця, за європейськими мірками, досить пізно, хоча там є і православні церкви, і католицькі костьоли. Зокрема, є католицький університет, в якому викладає професор Хакамада (про якого вже згадувала), до речі, старший брат Ірини Хакамади. Християнство позначене в тому багатоманітті культурно-релігійного життя, а в усьому іншому цей особливий внутрішній світ Японії зосереджено на те, що колись було у нас, — багатобожжя, культ природи.

Друга — та особлива, примітна риса — наше козацтво і японське самурайство. Мене дуже зацікавила історія останнього сьогуна Токугава Йосінобу. Колись я дивилася фільм «Останній самурай» з Томом Крузом у головній ролі. У мене було таке відчуття, що ця стрічка знята про нашого останнього кошового. До речі, одна із моїх гідів пані Кіоко Масаі була приємно здивована, коли дізналася, що свого часу в «Дні» (див. №89 за 22.05.2002) друкувалося інтерв’ю з паном Дайсаку Ікеда, лідером міжнародної релігійно-громадської асоціації «Сока Гаккай Інтернешнл», прихильником якої вона є. Так от, пан Ікеда зазначив, що для нього Україна була і залишається унікальною землею. «Так відчув я ще в молодості, познайомившись з вашими письменниками — Шевченком, Гоголем, — сказав він нашій газеті. — Я читав їхні книжки в період післявоєнної розрухи, буквально на попелищі згорілого Токіо. Ми голодували і фізично, і духовно. Мені було тоді під двадцять. Особливо сильне враження на мене справила повість Гоголя «Тарас Бульба». До речі, я ознайомився з цим твором на заняттях невеликого гуртка з вивчення світової літератури разом зі своїми друзями та вчителями життя — японським педагогом і просвітником Джосей Тода. Власне, це він рекомендував нам, юнакам, обов’язково прочитати цю історію, що описує волелюбність і честь. Так народилася моя любов до вашої країни» .

Під час цього візиту до Японії я переконалася, що ще справді дуже багато недосліджених рис нашої козацької військової демократії та їхнього військового центризму відобразилися на майбутньому житті. Щоправда, у нас потім це було трагічно обірвано подальшою колонізацією України. Японія ж на тому етапі його уникнула, і вже Друга світова війна, Хіросіма і Чорнобиль знову дали на новому витку спільні риси. Тому я й сказала, що багато японців дуже співчутливо ставляться до чорнобильської теми.

У місті Ісе біля неймовірно красивого острова Мікімото, названого на честь свого засновника і відомого способом вирощування перлів, живе дивовижна жінка, панi Момокi Чiеко, яка має невеличкий бізнес — виробництво солі. Вона дослідила, що солі цієї місцини важливі для виведення з організму радіонуклідів і шкідливих речовин. Отримавши підтвердження у науковців, жінка вже вкотре дає знаки Україні, що людям, які пережили Чорнобильську катастрофу, обов’язково треба вживати додаткові речовини. Коли ми зустрілися, вона запитала, яку сіль вживаю? Чи достатньо там мікроелементів, що можуть балансувати завдану шкоду? Як зробити, щоб про це знали якомога більше людей в Україні? Наостанок вона мені подарувала сіль, хоч я була готова її купити. Ця душевна щедрість замішана на тому, що японці розуміють, що таке страждання, і нам співчувають.

Мені було приємно дивитися на те, як вони зустрічають сувеніри. У Японію взяла, на мій погляд, чудові сувеніри Алли Донець — учениці великих петриківських майстрів. Треба сказати, що японці з величезним захопленням сприймали подарунки — вони розуміють ціну народної творчості. Мені було приємно, що мій гід Хіронобу Іваока не лише шанує бандуру — в нього в комп’ютері були записи Софії Ротару. А «Червону руту» він повністю вивчив напам’ять!

Тому, знайомлячись з Японією, я певним чином постійно зверталася до тієї України, якою вона могла б бути. Це була така проекція! З одного боку, звичайно, історія нас розвела дуже далеко. Я все думала про трагічне завершення епохи козаччини. В Японії російсько-японська війна й інші війни лягли, хоч i великим тягарем, але на мононаціональне суспільство — там дуже мало іноземців (до речі, й досі дуже складно отримати громадянство). Цікаво, що у японців немає діаспор — всі страждання вони переживали вдома. На понад сто мільйонів японців один мільйон працює або вчиться за кордоном.

Ми повинні враховувати досвід Японії ще й тому, що світові ресурси обмежені. У ХХI столітті на перший план виходить необхідність нового мислення. Цього року Нобелівська премія присуджена Альберту Гору за його світовий похід проти глобального потепління. У США, гадаю, змушені до цього зараз дуже уважно поставитися. І Японія — це приклад застосування нового мислення. Не випадково у Кіото підписувався однойменний протокол, саме тут виникла ідеологія обмеження викидів у атмосферу.

До феномена відродження після поразки у Другій світовій війні треба придивитися дуже пильно ще з тієї причини, що ми виразно бачимо, як у світі колишні переможені виходять на лідируючі позиції, а ті, котрі були переможцями, стають, на жаль, аутсайдерами. Проблема полягає в тому, що ніхто ще глибоко не дослідив цього питання для нас. Може, одна із відповідей у тому, що Німеччину і Японію примусили розірвати з минулим, покінчити з тією практикою мілітаризму, яка була властива для попередніх економік і яка погано впливала на суспільство. А переможці залишилися в ілюзії перемоги, але начинені, як банка з ботулізмом, своїми внутрішніми хворобами. Режим Радянського Союзу по суті своїй був не менш жахливим, ніж режими країн, які розпочали війну. Але тих покарали, а режим СРСР — ні. Споглядаючи за ставленням до людини і організацією життя в Японії й зіставляючи з життям України, я робила висновки, що нам багато в чому потрібно починати з нуля. Повинна бути санація історичної пам’яті, відмова від утопічних теоретичних курсів підготовки в школах, навчання дітей за принципом «як жити в сучасному світі» — й перехід на мобілізаційну систему, яка потрібна для того, щоб модернізувати і економіку, і всі сторони життя.

В останній день перебування в Японії всі запитували, що мені сподобалося найбільше. Я відповідала: найбільше сподобалися японки та японці, тому що всі чудеса цієї землі — не тільки справа їхнiх рук, а й похідні японського духу і характеру.

Лариса Івшина