Бабусі on-line

У зв’язку з цим не можу не згадати, що такі елементи з’являються не лише у школі, а й на ранньому етапі виховання. Коли спілкувалася з менеджерами відомої косметичної компанії «Shiseіdo», ми розмовляли не тільки про технології, що дозволяють виробляти косметичну продукцію дуже високої якості, і конкуренцію на ринках, але й про те, які соціальні програми веде компанія, як вона ставиться до жінок, зайнятих у себе на виробництві... Вони згадували, як свого часу чоловіки багато працювали і дітям приділяли мало уваги — десь хвилин 30 на день. Тому зараз, аби наступні покоління не працювали так важко, робиться все, щоби татусі також мали можливість іти у декретні відпустки... Один із тих менеджерів був і директором дитячого садка... за сумісництвом. До речі, далеко не всі приватні концерни їх мають. Дитячий садок «Shiseіdo», що існує на прибутки компанії, — фантастичне видовище. Дітей небагато — до тридцяти. Я прийшла туди, коли дворічні дітлахи саме повернулися з прогулянки. І от кожен з них без сторонньої допомоги знімав шкарпетки і ніс, спотикаючись, падаючи, у свою особисту кишеньку клясеру, щоб потім їх звідтіля могли взяти й випрати. У Японії прийнято виховувати самостійність із раннього дитинства. Інший штрих свідчить про те, як можна, скоротивши відстані, зберегти тепло, яке повинно бути в родинних стосунках. У садочку стоїть веб-камера. Дідусі та бабусі, які працюють, у будь-який момент можуть по iнтернету подивитися у комп’ютері, що робить чи як себе почуває їхній онучок чи онучка. І навіть написати електронного листа виховательці, мовляв, онучок вранці чхнув, чи він бува не застудився?

Японія та інший світ

Я приділяю цим сюжетам багато уваги, тому що вони торкаються життя дуже багатьох людей. Думаю, у Японії є речі, про які треба говорити на рівні цифр і лідерства в технологіях. На сьогодні країна — світовий гігант. Її політична доля склалася після Другої світової війни не так просто. Але з часом, я гадаю, вона буде постійним членом Ради Безпеки ООН, до чого прагне, і відіграватиме набагато сильнішу політичну роль у світі. Вірю, що це обов’язково відбудеться, оскільки бачу не тільки економічний, а й духовний і людський потенціал, тобто ставлення японців до того, якими будуть їхні наступні покоління. Якщо ми говоримо про ідентичність, то в них не виникає питання другої державної мови і не може виникнути в принципі, хоча вони оточені дуже важливими і впливовими країнами, з якими колись ворогували, а тепер співпрацюють. І тут напрошується приклад з українського життя. Моє повернення з Японії якраз співпало із Днем української писемності, 9 листопада. Ввімкнувши телевізор, на одному з українських каналів побачила, як кореспондентка брала інтерв’ю російською мовою у Надзвичайного і Повноважного Посла Японії в Україні пана Муцуо Мабучі. Чи треба казати, що він відповідав українською, зазначивши, що вивчає її, щоб морально українську мову підтримати...

До Росії у японців, звичайно, особливе ставлення. Те, що ми знали з радянської історії про російсько-японські стосунки, так би мовити, з японського берега виглядає дещо по-іншому. Як відомо, існує територіальна суперечка між державами. Переговори про повернення чотирьох островів Японії тривають вже дуже довго. До речі, я ніколи не чула від наших політиків виразної позиції щодо даного питання і навряд чи почую найближчим часом. У радянські часи нам розповідали, мовляв, Друга світова війна закінчилася тим, що японська армія здалася в полон, а острови завжди належали Росії. За словами японців, все не зовсім так. Між іншим, цей історичний період відображено у фільмі Олександра Сокурова «Сонце». Коли Японія вже програвала Другу світову війну, імператор Хірохіто пішов на надзвичайний крок, якого, мабуть, від нього не очікували. Він закликав співвітчизників, і перш за все військових, капітулювати і зберегти себе для майбутнього Японії. Деякі не змогли такий заклик прийняти і покінчили життя самогубством, а інші — скорилися наказу. Найбільше образило японців те (досі це пам’ятають), що вони капітулювали (це було їхнє рішення), а не їх завоювали, як говорилося в радянських повідомленнях. І острови забрали, незважаючи на добровільну капітуляцію. У наших підручниках такі тонкощі не особливо враховуються.

Це все саднить досі. А крім того, як говорили мені японці, уже після капітуляції Японії Сталін порушив її умови. Можна сказати, що тепер повертатися до цієї логіки доволі складно. Але Японія наполягає на поверненнi островів...

До речі, коли була в Токіо, якраз приїхала російська делегація на чолі із віце-прем’єром Наришкіним. І я бачила, яку гостру реакцію викликав цей приїзд у певних колах японського суспільства. Під готелем, де проживали члени делегації, ультраправі влаштували демонстрацію із радикальними вимогами негайно повернути острови.

Є смішна історія про особливу позицію японських комуністів, якщо порівнювати їх із нашими комуністами по відношенню до Росії. Вони вимагають повернути не тільки чотири острови, а й Сахалін...

Якщо говорити про Японію та інший світ, то, звичайно, є Японія із відносинами з Росією, а є Японія із особливим ставленням до Америки. Одна японка зізналася, що в школі все розмірковувала про те, чому їх закликають ставитися приязно до США, коли ця країна бомбила Хіросіму й Нагасакі, натомість Росія цього не робила, а водночас стосунки погані. Насправді це дуже складне плетиво багатьох подій.

Коли я відвідала Хіросіму, то звернула особливу увагу на цікавий фрагмент скульптурної композиції, де написано слова, адресовані жертвам того жахливого атомного бомбардування: «Спіть спокійно. Помилок ми не повторимо». Не пригадую, щоб нам говорили в школі, що японці теж відчувають свою провину за те, що брали участь у Другій світовій війні. Як я розумію, в Японії ця тема теж доволі болюча. Досі є люди, які вважають, що Японія не розкаялася так, як слід, і внутрішньої очисної роботи не проведено. Так розмірковують ліберальні кола, що бояться реваншизму. Як відомо, після Другої світової війни Японія формально не має права мати армію. Натомість існують сили самооборони. Як кажуть, це — армія висококласних офіцерів. Факт є фактом. Частина держави відчуває травматичність після тих подій. Але одночасно зовсім недавно була 40 тисячна маніфестація на острові Окінавa, де знаходиться відома американська база, проти того, що з підручників історії у даному регіоні викинули кілька речень про те, що свого часу японські військові під час Другої світової війни схиляли місцевих жителів до самогубства. Коли американці вже мали висадитися, частина японських військових вважала, що це неприпустимо і тому краще покінчити життя самогубством. І нібито такі випадки були доволі масовими. Цей фрагмент в історії був і він засуджувався. Аж раптом прийнято рішення його прибрати... І ті сорок тисяч людей вийшли на мітинг сказати, що історію не можна переписати. Це зовсім не видима для нас боротьба ідей, що точиться всередині японського суспільства.

Я, не заглиблюючись в тонкощі дипломатичних відносин, все- таки запитала в Хіросімі у представника адміністрації музею пана Нобуюкі Тесіма, чи не вважає він, що прийде такий час, коли американці змушені будуть сказати, що вони жалкують з приводу бомбардування? Він відповів, мовляв, вони напевне скажуть, що це була необхідна акція для припинення Другої світової війни. І додав: вони працюють не для того, щоб американці вибачилися, а для того, щоб це більше не повторилося. Відповідь дуже дипломатична. До речі, американський екс-президент Джиммі Картер був у Хіросімі. Як відомо, з діючих американських політиків там не було нікого.

В експозиції музею є такий фрагмент, де відображено період закінчення Другої світової війни, розповідається про те, що США вже давно вели роботу над атомною бомбою, яку потрібно було випробувати й заодно прозвітувати перед своїми платниками податків, як використовуються ці кошти... Адже атомна зброя — справа дорога. І можна сказати, що Хіросіма й Нагасакі стали «інформаційним приводом». Жахливим приводом. Після відвідин Меморіального музею миру в Хіросімі я увесь день була під цим враженням.

Я зустрілася з чоловіком, який пережив бомбардування у Хіросімі, — паном Кодзі Хосокава. Він — автор фотороботи, на якій відображено розвалений після бомбардування будинок у центрі міста (його зумисне залишили у такому вигляді). Будівля під таким кутом сонячного проміння, ніби вона розіп’ята на хресті. Під час спілкування він сказав, мовляв, купол будинку нагадує йому терновий вінок. А потім зазначив, що, на його думку, ці бомби були кинуті не на Хіросіму й Нагасакі, а проти людства. Я поцікавилася, чи не складно повертатися до цієї історії. «Звичайно, нелегко», — відповів. Тим більше, тоді загинула його улюблена сестра від опіків та уражень. Про ту трагедію багато можна прочитати, але найважливіші все-таки людські історії.

Треба віддати належне філософічності, з якою ставляться японці до всіх драматичних сторінок своєї історії. Після атомного бомбардування та приходу американських баз на їхню територію, думаю, у багатьох була серйозна боротьба мотивів. Я не знаю, з ким треба пов’язувати ту лінію, яка, зрештою, перемогла і яка визначила повоєнну політику Японії, але японці не спокусилися помстою. Це не означає, що вони забули. Просто вони вирішили, що будуть відбудовувати країну. В експозиції Меморіального музею миру в Хіросімі це дуже добре видно, коли під фотографією, яка завершує експозицію, написано, мовляв, можна було подумати, що тут, на цій випаленій землі, 75 років нічого не проросте. Але пройшов рік — і пробилася квітка. На фото видно — на тому згарищі жива рослина... Дуже сильний символ.

Очевидно, це треба врахувати українцям, бо в нас дуже виразний синдром жертви. І треба вміти навчитися жити з тим минулим, переживати його, переробляти його на світло, на енергію творення. Думаю, що японці кращим чином показали, як із катастроф можна виходити і як можна вражати світ своїми досягненнями. Важливо, що японці культивують повагу до Америки. Невипадково японців часом порівнюють з бамбуком, який гнеться, а не ламається.