Від чого псується «японський характер»

Подорожувати Японією дуже зручно. До Хіросіми я летіла літаком півтори години, а звідтіля поверталася суперекспресом, який iде зi швидкістю 250 кілометрів на годину. Найбільше мені сподобалося, що коли кондуктор заходить, то спочатку вклоняється, а потім вже приступає до виконання своїх обов’язків. А по завершенню, щоб, не доведи Боже, не стати до людей спиною, кондуктор повертається до всiх обличчям, вклоняється ще раз і вже тоді виходить із вагона. Очевидно, у такій атмосфері їхати приємно. З обох боків — видно містечка, села — невеличкі, але доглянуті, рисові поля... До речі, в імператорської родини є своє рисове поле, й імператор та імператриця так само доглядають за рисом — не тільки тому, що це для Японії культова рослина, а ще для того, щоб не віддалятися від народу.

У самому Токіо є поїзди без машиністів — ними керує комп’ютер. Таким поїздом я їхала в морський порт. Мушу сказати, це навіть для самих японців круто: я це побачила з тихої гордості мого висококласного гіда пана Хіронобу Іваока. Звичайно, подорожувати людині, яка не знає мови, в Японії доволі складно, бо кофіцієнт тих, хто знає англійську або якусь іншу іноземну мову, серед простих людей не дуже високий. Ще одне, доволі серйозне щеплення від глобалізації — більш, ніж океаном, японці захищені ієрогліфом.

І тут я хочу сердечно подякувати моїм перекладачам Юкі Такахасі, Кіоко Масаi й Хіронобу Іваока, які зробили моє перебування дуже комфортним. Особлива вдячнiсть МЗС Японії та Посольству Японії в Україні за запрошення і цікаву програму.

Звичайно, є проблеми. Незважаючи на дуже високі досягнення, багато хто каже, що рівень заробітних плат у держслужбовців не такий високий: або він дуже повільно зростає, або витрати на освіту стають дуже високими. Але головне не це. Як сказала одна моя знайома японка, найгірше те, що псується японський характер. Вона розповіла історію, яка дуже стурбувала японське суспільство. Недалеко від міста Ісе була фабрика, яка близько 300 років виробляла солодощі. Зовсім недавно навколо цього підприємства зчинився великий скандал: виявилося, що прострочену продукцію, яка не продалася, проштампували, мовляв, гідна до вживання і пустили знову в продаж. Це моментально виявилося, і фабрику одразу закрили. Але тема обговорювалася по всій країні, як таке стало можливе... Частина суспільства пов’язує цей прикрий випадок з вітрами глобалізації й екзальтовано вважає, що Японію треба закрити для іноземців, бо з ними проникають усі ці «віруси».

При всьому при тому Японія — країна фантастичних парадоксів. Японці зосереджені на собі без всякої пихатості. Крім всього, вони — європоцентричні. Це та азіатська країна, яка вимірює себе дуже часто європейським алгоритмом. Більше того, у чомусь Японія більш європейська, ніж Європа. Мої гіди, коли ми були в центрі Токіо, в Гінзі (квартал, де розташованi найвишуканіші галереї, офіси найвідоміших світових компаній, найдорожчі магазини. Там зареєстроване в Книзі Гіннесса місце, де продається найдорожча у світі реклама), мене запитували, чи правда, що їхній центр Токіо не гірший за Лондон, Париж чи Мілан?.. У цьому було не те щоб дитяче бажання себе порівняти, ідентифікувати... Я їм відповіла, що вони можуть абсолютно з цього приводу не переживати, бо у чомусь вони більш європейські, ніж сама Європа, принаймні з точки зору чистоти, ввічливості.

Минуло 150 років як Японія живе відкритим простором. Європа, як не дивно, за останні роки теж постраждала через свою супервідкритість. Я не кажу, що це погано. Навпаки, це — великий здобуток. Але є така певна втома Європи від цього життя. А Японія на своїх островах ще втримує той особливий «хатній дух».

Як мені здалося, японці — великі модники. Вони мають кілька ключових фраз. Основна фраза: красиво або некрасиво. Вона стосується майже всього. Це своєрідна палата мір. Я часто люблю повторювати, що міра — найскладніша філософська категорія. А от японці це практикують. Там не прийнято одягатися якось крикливо. Особливо це стосується людей, які мають не стільки можливості, як виховання і традицію. Звісно, молодь одягається так, як у всьому світі, інколи навіть більш епатажно.

У п’ятницю японці всім відділом чи навіть офісом традиційно збираються у ресторанчиках. Жартують, що коли шеф — чоловік, а решта працівників — жінки, вони розказують босу, як під його керівництвом їм чудово працюється. Це ніби жартома. Але, на мій погляд, це така добра соціальна терапія: люди працюють разом, мають прекрасні результи, певний корпоративний етичний кодекс, тому такі способи «розвантаження» цілком природні. Й інколи, як мені розповідали, у п’ятницю ввечері доводиться бачити, коли працівники фірми разом виходять з ресторанчиків і обов’язково секретарка за своїм босом несе портфель (у них так принято). Це один бiк. А є ще інший. Попри те, що японці звикли жити на невеликих територіях відкритими спільнотами, вони вміло захищають свій особистий простір. Мені довелося бути свідком такої міні-сценки. Ми стояли з гідом на пероні в місті Нагоя, а за нами стояла молода мама із дитиною у візочку. Я не знаю, хто як до цього поставиться, але, на мій погляд, всі японці народжуються дорослими. Японські діти мають осмислений вигляд. Так от, це десь річне маля мотиляло ніжкою і випадково зачепило мого гіда. Мама одразу вибачилася і накивала малечі пальцем, мовляв, ні в якому разі не можна доторкатися до іншої людини. Звичайно, буває, коли всі церемонії відпадають у час пік в токійському метро. Але все це виглядає теж дуже церемонно. Вагоноводій запихає у вагон людину з великою повагою, щоб вона все-таки туди влізла. Але як тільки з’являється хоч трошки простору для церемоніалу, він буде виконаний. І чим більше простору, тим більше церемоніалу, поваги до особистості, тієї дистанції, на яку кожна людина має право.