«Шоколад і жувальна гумка»

Мені пощастило побачити надзвичайно цікаву фотовиставку в муніципальній галереї в Токіо, про яку вже побіжно говорила. (Я вкотре тепло подумала про фотовиставки «Дня», які багатьом іноземцям відкривають очі на якісь сторони нашої душі, нашої історії, нашого ставлення до певних речей і, зрештою, зближують людей.) Після перегляду фото в муніципальній галереї я сказала гіду, що в мене було таке відчуття, ніби цей період прожила разом з ними. Наскільки талановито, з документальною точністю і водночас дуже образно передано стан японського суспільства після Другої світової війни. Були — ганьба, що війна програна (а вона була почата, зокрема, і Японією), жах Хіросіми й Нагасакі, бомбардування Токіо (про що я ніколи не чула), під час яких загинуло 200 тисяч людей. Варто додати, що тривалий час Японія була дуже закритим островом. Не було активних зовнішніх зносин. До речі, у мене є листiвка із музею Едо-Токіо із зображенням речей, про які японці не знали доти, доки не відкрилися світові. Наприклад, окуляри, циркуль, бінокль... І при всьому тому існувала велика культура. Дерев’яні храми, збудовані без єдиного цвяха кілька тисячоліть тому, вражають своєю силою досі. Треба сказати, що це було суспільство, яке майже не мало зовнішніх зносин, і раптом — чужинці. Я не можу собі навіть уявити, як цим всім спадкоємцям самураїв з їхнім кодексом Бусідо (він полягає в тому, щоб цілковито дотримуватися принципів обов’язку, ввічливості, доблесті й честі, людинолюбства, правди і вірності) довелося це все пережити. Фрагмент вже згаданої фотовиставки називався «Шоколад і жувальна гумка», в якому відображено період життя після Другої світової війни.

«Yomiuri» та «день»: обмін... Карикатурами

Я побувала в гостях у найбільшої газети не лише Японії, а й світу — «Yomiuri», якій 150 років. Видання має 10 мільйонів тиражу. Японці мають чудову постійну звичку — читати газети. Ми дуже добре поспілкувалися, бо в нашiй роботi, незважаючи на різницю у віці й у масштабі видань, виявилися спільні риси. «Yomiuri» теж видає книжки, підтримує філармонію, сприяє одній бейсбольній команді, має турбюро. Крім всього, як сказав заступник головного редактора пан Кіічіро Нарано, вони вбачають свою місію у розвитку японського суспільства. З цього приводу ми обмінялися думками, і я на завершення подарувала альбом нашого фантастичного карикатуриста Анатолія Казанського. Звичайно, альбом їм дуже сподобався, але вони не могли не зробити жест у відповідь і одразу принесли збірник карикатур — газета «Yomiuri» проводить конкурс і видає збірники карикатур, як «День» видає фотоальбоми. Але на цьому сюрпризи не закінчилися, тому що я в цьому збірнику побачила дуже відомі роботи українських карикатуристів, наприклад, Юрія Кособукіна, Миколи Капусти... А ще редактори показали недавню сторіночку «Yomiuri» з карикатурою у стилі Ігоря Лук’янченка на одного з японських політиків, який мав необережність пожартувати, що у нього серед друзів є хтось близький до... Бен Ладена... Щоправда, він потім виправдовувався, мовляв, його не так зрозуміли... На малюнку політик зображений в образі людини, яка що чує, те й говорить. Це може бути ілюстрацією спільності певних платформ, настроїв і того, що, незважаючи на відстань, інформаційний світ в якісному вимірі рухається по одних і тих самих орбітах.