Останній гетьман України к. Розумовський

У 1750 р. імператриця Єлизавета Петрівна своїм указом відно­вила гетьманство в Україні. Новим гетьманом був призначений молодший брат фаворита імператриці Кирило Розумовський. (1728-1803рр.). Із 1743 до 1745рр. учився за кордоном. У1743р. — камер-юнкер; 1744 р. — граф, камергер; 1745 р. — кавалер ордена Св. Анни; 1746-1765 рр. — президент Петер­бурзької Академії наук, кавалер ордена Св. князя Олександра Невського; 1748р. — підполковник лейб-гвардії Ізмайлівського полку і кавалер ордена Білого Орла. З 1750 до 1764 р. — гетьман України. У 1751 р. одержав орден Св. Апостола Андрія Первозванного. Активний учасник перевороту (1762 року ), завдяки якому до влади прийшла Катерина II. З 1762 р. — командир лейб-гвардії Ізмайлівського полку, сенатор, генерал-ад'ютант імператриці. В 1764 р., після ліквідації гетьманства, — генерал-фельдмаршал. У 1768-1771 рр. — член Державної Ради. 31794 р. постійно проживав у Батурині, де й був похований у храмі Воскресіння Христового у 1803 р.

У Глухові його обрали формально, в Україну він прибув лише в липні 1751р. Близькість К. Розумовського до царського престолу дозволила йому стати одним із найбагатших підданих імперії: він володів 45 тис. селян у Гетьманщині і більш ніж 74 тис. кріпаків на території Росії. До кінця 50-х років К. Ро­зумовський скоріше нагадував представника Гетьманату при царському дворі, а за його відсутності в Глухові керували рада старшин та секретар геть­мана Г. Теплов. Але останні кілька років ак­тивної діяльності К. Розумовсь­кого на посаді гетьмана свідчать про його неабиякий талант державного діяча. За гетьманування останнього гетьмана українські справи було передано до колегії закордонних справ із відання Сенату; він домігся схвалення рішення про заборону арештів жителів Геть­манщини без дозволу гетьмана (крім осіб, обвинувачених у кар­них злочинах), виношував плани відкриття в Батурині універси­тету, скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації мит­ного кордону між Україною та Росією, провів судову реформу, ряд заходів щодо обмеження прав переходу селянина від одного поміщика до іншого. Спробував реформувати українські військові частини, уніфікувавши зброю, обмундирування, а також створив­ши систему шкіл із військовою наукою для козацьких дітей. Однак, реформи гетьмана К. Розумовського можливі були ли­ше тільки за підтримки імператриці і великого впливу Олексія Розумовського, бо вони суперечили зміцненню політики самодер­жавства. Навіть у цих «тепличних» умовах гетьману не все дозво­лялося. У 1754 році була заблокована спроба К. Розумовського самому призначати полковників. Царський уряд контролював фінансову політику гетьмана, йому була заборонена зовнішньо­політична діяльність. У 1763 році українська старшина, скориставшись тим, що Ро­зумовський брав участь у палацевому перевороті 1762 р. і возведенні на престол Катерини II, подає імператриці чолобитну про встановлення спадкового гетьманства для роду Розумовських.

Становище Січі у кінці 18 ст.

Після втрати Туреччиною свого вілаєту на Південному березі Кри­му в липні 1774 р. землям України вже не загрожувала небезпека набігів степовиків. Отже Січ, як бастіон проти турецько-татарської експансії, ставала непотрібною, її ліквідація полегшувалась тим, що з 1766 року запорозьке суспільство переживало соціальну кризу, нарос­тала боротьба «сіроми (голоти)» проти «дуків (багатіїв)». Кошовий Січі П. Калнишевський (обирався кошовим 12 разів) двічі рятувався втечею від повстанської маси, при чому кожен раз бунт придушували російські війська. Щоб помститися за ганьбу поразки, кошовий ота­ман 1766р. засік керівників бунту до смерті, а інших заслав на катор­гу до Сибіру. Наприкінці травня 1775 р. генерал П. Текелі зайняв усі паланки і слободи Запоріжжя. Після цього 20-тис. корпус оточив Січ і 4 червня козакам пред'явили ультиматум. За настійною вимогою архімандри­та Володимира Сокольського 3 тис. січовиків здалися. Кошовий ота­ман П. Калнишевський був заарештований і ув'язнений до Соловецького монастиря, військовий писар І. Глоба і суддя П. Головатий вислані до Тобольська. Частина запорожців чисельністю до 10 тис. чоловік протягом кількох років перейшла в турецькі володіння: на острів Святого Юрія, Сумське і Георгіївське гирло Дунаю, у Вилкове й Кілію. У 1778 р. козаки Задунайської Січі прийняті в турецьке підданство, кошовим отама­ном став Г. Коваль, діставши звання бунчукового паші.