Перша політична еміграція. П. Орлик і його Конституція

Поразка шведської армії під Полтавою 27 червня 1709 р., пар­тизанська боротьба, яка палахкотіла на Лівобережжі проти військ Карла XII, зруйнували всі надії І. Мазепи. Українське на­селення опинилося між молотом та ковадлом: якщо люди вітали шведів,їх карали російські війська і навпаки. Відступивши з залишками армії Карла XII, кількома тисячами козаків на тери­торію Молдови (Туреччина), І. Мазепа та його прихильники опи­нилися в складних обставинах. Хоча султан Туреччини відмовив­ся видати гетьмана й старшин царю, ця загроза постійно висіла над ними. Спалахнули суперечки між гетьманом та полковника­ми, в середині липня 1709 р. підняли бунт запорожці, гнітили ма­теріальні нестатки. 22 серпня (за іншими даними 2 вересня) 1709 р. старий геть­ман помирає у м. Бендерах (за деякими даними отруївся чи був отруєний). 5 квітня 1710 р. на раді під Бендерами гетьманом був обраний генеральний писар Пилип Орлик. Він був нащадком чеського ба­ронського роду, частина представників якого жила в Польщі, інша — у Прусії. По материному родоводу він походив із сім'ї Ма- лаховоьких, яка проживала, у Вільно. Народився він 1672 р., по­мер у Яссах у 1742 р. Його син Григорій (1702-1759 рр.) був одру­жений на своячениці короля Франції, виявив себе талановитим воєначальником (дивізійний генерал Французької армії), був членом таємної королівської ради. Родовий замок Орликів — Орлі і сьогодні знаходиться під Парижем. Точна дати смерті Івана Мазепи досі невідома. Сповідник шведсь­кого короля Карла XII, який брав участь у всіх великих подіях під час походу на Україну, пастор Георг А. Нордберг, історики XIX століття: Дмитро Вантиш-Каменський і генерал Олександр Рігельман наполягають, що смерть гетьмана І. Мазепи сталася 22 вересня (за новим стилем З жовтня) 1709 року. (Різниця між старим і новим стилем, Юліанським і Григоріанським календарем у XVIII столітті складала 11 діб). Відомі історики України: Микола Костомаров, Ми­хайло Грушевський, Дмитро Яворницький та Дмитро Дорошенко стверджують, що подія відбулась 22 серпня (2 вересня) 1709 р. Дослідники XX століття: Борис Крупницький вважає, що гетьман помер у ніч із 21 на 22 серпня (зі на 2 вересня) 1709 року; Ілько Борщак, Теодор Мацьків, Василь Луців і Микола Андрусяк — 21 вересня (2 жовтня). Сучасник гетьмана, румунський літописець Ніколає Костін пише, що Мазепа помер 18 (29) березня 1710 року.

Більшість документів свідчать, що гетьман помер між 22 серпня і 30 вересня 1709 р. Крім того, в архіві Високої Порти (султанського уряду) в Туреччині зберігається документ, де згадується про те, що гетьман І. Мазепа оселився і якийсь час таємно жив у місті Галаці «при замку». Можливо він вдався до інсценізації своєї смерті та поховання в Бендерах і, перебравшись таємно в Галац, доживав тут віку. М. Костомаров у XIX ст. писав, що в Україні існує легенда: «нібито Мазепа не помер і не був похований у Молдавії, а організував там фіктивне поховання. Сам же гетьман таємно повернувся до Києва, прийняв чернецтво, а потім і схиму у Печерській Лаврі, де під іншим ім'ям і помер».

При обранні Пилипа Орлика ґетьманом, між ним, старшиною, запорожцями й шведським королем Карлом XII був укладений документ, відомий як «Конституція Орлика» або «Бендерська конституція» («Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького»), що регламентувала державне життя Гетьманщи­ни, протектором якої ставав король Швеції. 10 травня 1710 р. Карл XII затвердив Конституцію та підписав звернення до ук­раїнського народу, обіцяючи продовжувати війну проти Росії. Щоб спертися на власні військові сили (а ними могли тоді бу­ти лише запорожці), П. Орлик, старшина та кошовий отаман К. Гордієнко внесли в конституцію спеціальні статті, які регулюва­ли відносини між гетьманським урядом та Запорожжям. Вони проголошували незалежність Війська Запорозького і передбача­ли цілу низку реформ.

Бендерська конституція констатувала обмеження єдиновладдя гетьмана, оскільки саме завдяки єдиновладдю, не властивому геть­манському урядові, виникли численні чвари у Війську Запорозько­му, почастішали випадки скасування прав і вольностей, посполи­тий тиск. Обмеження гетьманських повноважень виявилося у поси­ленні впливу на внутрішню й зовнішню політику членів загальної ради (гетьману заборонялося підтримувати таємні контакти з іно­земними державами і вести таємну переписку); в посиленні ролі Ге­нерального суду, що позбавляв гетьмана права «карати своєю при­ватною помстою та владою»; у розмежуванні військової скарбниці й особистих фінансів гетьмана тощо. За оцінками професіоналів, гетьману відводилася роль, рівнозначна сучасній президентській. Конституція проголошувала Україну республікою і ратувала за розширення демократичних основ суспільства. Йшлося про створення своєрідного козацького парламенту — загальної Ради. До складу цього представницького політичного органу мала вхо­дити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), делегати За­порозької Січі й представники від полків. Характерно, що загаль­на рада планувалася не як формальний, а як робочий орган. Із цією метою її хотіли збирати тричі на рік — на Різдво, Великдень і свято Покрови Пресвятої Богородиці. Низка статей документа присвячувалася Війську Запорозько­му. Вони обумовлювали права і привілеї запорожців, а також визначали особливий статус Січі в українській державі. Надзви­чайно важливими були пункти, що стосувалися повернення За­порозькій Січі традиційних вольностей і прав, що гарантували запорожцям гетьманську підтримку. Планувалося очищення те­риторії Запорозького Низового війська від «містечок і фортець московських» і від «московської посесїї», повернення Січі міста Трахтемирова і збереження за запорожцями прав на «Дніпро увесь згори від Переволочної вниз». Усім цим діям гарантувала­ся підтримка гетьмана, що зобов'язувався «чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську».

Окремі пункти Конституції підтверджували права і привілеї, дані свого часу Києву та іншим українським містам (власне са­моврядування, що базується на Магдебурзькому праві). Одним із основних елементів Бендерської конституції було помітне обмеження соціальної експлуатації. Суть своєї соціальної політики гетьман висловив так: «Щоб людям військовим і поспо­литим зайві не чинилися утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, залишивши житла свої, звикли пріч іти й у закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й ко­риснішого собі мешкання». З цією метою П. Орлик планував ревізію захоплених старшиною земель, скасовував обтяжливі для народу оренди, викупи, ярмаркові мита, військові постої тощо. Згідно з Конституцією, територія України визначалася Зборів-ським договором. Протягом 1711-1742 рр. П. Орлик, перебуваючи у Швеції, Польщі, Франції, Туреччині, марно намагався створити анти-російську коаліцію країн Європи. Д. Дорошенко (1882-1951 рр.) з цього приводу писав: «Орлик старався використати кожну наго­ду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні».

Ліквідація автономного статусу Гетьманату

Дальший наступ царизму на автономію України

Північна війна не завершилася після битви під Полтавою і смерті І. Мазепи, але бойові дії в Україні проходили тільки на Пра­вобережжі. На лівому березі Дніпра Петро І зміцнював владу та свій вплив. 6 листопада 1708 р. у Глухові на старшинській раді гетьма­ном Лівобережної України за велінням царя «обрали» Стародубського полковника Івана Скоропадського (1646-1722 рр.). Новий гетьман був типовим представником консервативного напрямку ко­зацької старшини, який схилявся до збереження колишніх прав і вольностей, спирався на корпоративне старшинське землеволодіння. Радикальний напрямок репрезентував чернігівський полковник Павло Полуботок, кандидатуру якого на посаду геть­мана цар відхилив. Треба сказати, що з точки зору внутрішньої соціально-економічної політики, погляди П. Полуботка від планів І. Скоропадського не відрізнялися. 17 липня 1709 р. геть­ман подав царю 14 прохальних статей (відомих як Решетилівські), в котрих підтверджувався автономний статус Гетьма­нату, підпорядкованість козаків лише своїм старшинам; російсь­ким воєводам заборонялося втручатися у внутрішні справи Ук­раїни, в тому числі у судочинство. Петро І погодився їх затверди­ти, але ввів контроль за по­датками та витратами на ут­римання адміністрації та війська. При гетьманові мав постійно перебувати царський резидент. Ним став А. Ізмайлов. Він повинен був слідкувати за переміщенням запорожців, контролювати зовнішньополітичну діяль­ність гетьмана. У таємній інс­трукції від 27 липня 1709 р. визначалося, що резиденту необхідно вловлювати наст­рої народу, не допускати «хитання і зради». Новий резидент царя при гетьмані І. Протасьєв у 1720 р. писав у Петербург, що «... гетьман роздає описані маєтки зрадників і віднімає також землі в різних власників без Височайшого на те дозволу; не подає відомостей про військові доходи... у Малоросії найостанніші чиновники добувають собі багатство від податків, грабунків і продажу вина. Якщо кого визначив гетьман сотником, то через один чи два роки будуть у нього двір, шинки, землі, мли­ни і всякі стада і хатні пожитки». При І. Скоропадському почалося призначення російських офіцерів на посади полковників. Син фаворита Петра І Петро Толстой, ставши зятем гетьмана, одержав у 1719 р. Ніжинський полк. Правда, перед тим, як призначити П. Толстого полковни­ком, гетьману довелося його усиновити. Так була дотримана хоча б видимість, що полковник є представником українського роду. Пізніше це вже було не потрібно.

Скоропадський Іван Ілліч (1646 (1647) - 1722 рр.) — гетьман Лівобережної України (1708-1722рр.). Займав посади полкового писаря, генерального бунчужного, генерального осавула, стародубського полковника (1680-1708рр.). Учасник Чигиринських — (1676 і 1678рр.) і Кримських (1687 і 1689рр.) походів. На старшинській раді в Глухові у 1708 р. обраний гетьманом. У Полтавській битві (1709 р.) очолював лівобережне козацьке військо. Першим із гетьманів став призначати російських офіцерів на посади полковників. Великий землевласник, йому належало близько 20 тис. селянських дворів. Всіляко відстоював інтереси старшини. При ньому далі тривав процес поступового закріпачення селян, міщан і рядових козаків, обмеження їхніх станових прав. Видав універсали, за якими козаки офіційно зобов'язувалися виконувати повинності на користь «державців», а селянам заборонялось скаржитися на землевласників. Перший раз одружився у 1678 р. з дочкою чернігівського полкового обозного Никифора Калениченка Пелагеєю, а коли вона померла (близько 1699 р.), одружився вдруге у 1702 р. з вдовою колишнього генерального бунчужного К. Голуба Анастасією Маркевич. Ця неординарна жінка, більш як на двадцять років молодша за нового чоловіка, мала на нього неабиякий вплив. За характером гетьман був людиною м'якою і податливою, нездатною на рішучі дії. Тому державні справи поступово прибирали до рук його найближчі родичі і в першу чергу молода дружина Анастасія. Недаремно серед сучасників ходило прислів'я: «Настя носить булаву, а Іван — плахту». Скоропадський мав двох дочок: Ірину від Пелагеї та Уляну від Анастасії.

Указ Петра І від 16 травня 1722 року про створення першої Малоросійської колегії, яка істотно обмежувала владу гетьмана, призвів до погіршення здоров'я І. Скоропадського. З липня 1722 р. він помер. Похований у Гамаліївському монастирі біля Глухова.

Набирала силу роздача земель в Україні російським вельмо­жам. Маєтності отримали Меншиков, Головкін, Долгорукий, Шафіров, Шереметьєв. У 1722 р. був виданий указ про передачу 499 дворів колишніх мазепинців генералу Вейсбаху. Все частіше російський уряд використовував економічний і людський потенціал Гетьманщини. Справжнім лихом для ко­заків стало зобов'язання брати участь у важких роботах за межами України. В 1716 р. 10 тис. козаків копали канал між Доном і Волгою під Царициним, у наступному — кілька тисяч українців зводили укріплення вздовж Терека. 17 грудня 1720 р. Петро І наказав гетьману І. Скоропадському виділити 12 тис. козаків рити Ладозький канал. У лютому 1721 р. їх відправили під командування наказного гетьмана — чернігівсь­кого полковника Павла Полуботка, лубенського — Андрія Марке­вича, наказного ніжинського — Григорія Костенецького і гене­рального хорунжого Івана Сулими. Останній помер у дорозі. Суворі природні умови, каторжна праця, хвороби, важкі умо­ви далекого походу (козаки повинні були добиратися до місця призначення роботи за свої власні кошти, лише в другий похід їм надали невелику допомогу) забрали не одну тисячу життів. В архівах збереглися дані про те, що в Ладозькому по­ході в 1721 р. в Чернігівсь­кому, Ніжинському, Лу­бенському, Переяславсько­му, Київському і Прилуць­кому полках померло 2461 чоловік, хворих було 244. Наступного року на Ла­догу знову відправили таку ж кількість козаків і знову приблизно 30 відсотків по­мерло або захворіло.

У травні 1722 р. мало місце чергове обмеження автономії Геть­манату: була створена Малоросійська колегія, підпорядкована Сенату. Вона вважалася вищою касаційною і фінансовою устано­вою та мала право розглядати скарги на всі адміністративні та су­дові заклади України, контролювати фінанси та діловодство.

Після смерті І. Скоропадського 3 липня 1722 р. Петро І заборо­нив вибори нового гетьмана, але наказним гетьманом Сенат приз­начив чернігівського полковника Павла Полуботка. Доручаючи йому цю посаду, Сенат прямо заявив, що і він, і генеральна стар­шина «повинні в усіх справах, порадах і в розсилці універсалів мати стосунки з Малоросійською колегією»; особливо суворо за­боронялося самостійне розсилання універсалів. Усупереч цьому П. Полуботок почав реформувати судову сис­тему, вживав інших заходів, не оглядаючись на Малоросійську колегію. Вступивши з Петром І у конфлікт стосовно автономних прав Гетьманату, він після низки доносів був ув'язнений і помер у кінці 1724 р. в Петропавлівській фортеці Санкт-Петербурга.

У зв'язку з підготовкою до війни з Туреччиною Росії потрібні були українські козаки, насамперед у ролі розвідників, знавців театру військових дій. Тому в лютому 1726 р. Верховна таємна рада рекомендувала обрати вірну престолу особу на посаду геть­мана, ліквідувавши Малоросійську колегію.