2. Основні етапи історії фармакології

Лікознавство ще в глибоку давнину перебувало у тісному зв'язку з філософією, природознавством і загальною культурою людства. Первісни­ми причинами розвитку фармакології були інстинкти самозбереження лю­дини, які дозволили в тяжких муках емпіричної практики виробити вміння встановлювати зв'язок між випадково використаними речовинами і корис­тю від них. Згодом люди почали аналізувати дію ліків і, нарешті, в наш час стали керувати діяльністю організму за допомогою лікарських засобів.

Найдавнішим джерелом вивчення лікознавства є Аюрведа - священ­на книга індусів. В Аюрведі проаналізовано понад 1000 лікарських рослин та засобів тваринного походження.

Видатні лікарі минулого, філософи узагальнювали народний досвід і створювали науку про лікарські рослини, про їх застосування в медицині. Першим зробив спробу систематизувати розрізнені відомості про лікарські рослини видатний лікар і мислитель стародавньої Греції - Гіппократ (460-377 роки до н. е.). Гіппократ прагнув звільнити медицину від баласту по­вір'їв. Взявши за основу свій досвід і спостереження за станом хворого біля його ліжка, він написав книгу про хвороби і приготування ліків. Гіппократ одержав загальне визнання і був названий "батьком медицини". Послідов­ником Гіппократа став римський вчений Клавдій Гален. Його праці з фар­мації вважаються вершиною античної післягіппократової медицини. Гален удосконалив і розробив способи одержання лікарських препаратів з рослин, які дійшли до наших днів під назвою ' 'галенові засоби''.

У середні віки на розвиток лікознавства значно вплинула арабська куль­тура, яка була відображена у багатотомних працях Авіценни (Абу Алі Ібн-Сіна, 980-1037), таджика за національністю. Авіценна одержав всебічну природничу і філософську освіту. Джерелом знань Авіценна вважав дослід, спостереження, порівняння. Він безкоштовно лікував хворих і досліджував на людях дію засобів народної медицини, ліків китайського і індійського походження, а також препаратів, одержаних хімічним шляхом. Авіценна запозичив позитивне з вчення Гіппократа і його послідовника Галена. Його праці були джерелом знань у країнах Заходу, являли собою енциклопедію про здоров'я, ліки і хвороби, а за кількістю видань успішно конкурували з Біблією (видавалися більше 40 разів, навіть у XVI столітті більше 20 разів). Праці Авіценни в галузі фармакології, фармації є найбільш повним і осмис­леним переказом усього попереднього досвіду в медицині. Вчений запро­понував юіасифікацію лікарських засобів, яка в своїх загальних рисах схожа на сучасну. Спочатку він розподілив ліки за хворобами, потім за дією (по­слаблюючі, сечогінні та ін.). Складні ліки Авіценна включив у фармакопею, що стала попередником державних фармакопеи європейських країн, які

-8-

рочпочали складати в XVII-XVIH ст. У працях Авіценни описано 764 лікар­ські засоби.

У середні віка зусилля вчених були спрямовані на розширення асортиме­нту лікарської сировини, способів її обробки, на складання комбінованих ііїсобів. Із стародавніх і середніх віків у наукову медицину прийшли, голо­шиїм чином, лікарська сировина і рослини (опій, іпекакуана, хінна кора, ка­мфора, блекота, рицинова олія, смоли), окиси металів, солі і попіл рослин.

Реформи Петра І в усіх сферах життя вивели медицину Росії на одне з пе­рших місць у світі. Було заборонено торгівлю ліками на ринках.

У 1755 році був відкритий Московський університет і при ньому органі-•юнано медичний факультет, де розпочалося викладання "лекарственного неществославия" - комплексного предмета, що включав фармацію, рецеп­туру, фармакологію, токсикологію, фармакотерапію, вчення про мінеральні моди. Відкриття Петербурзької медико-хірургічної академії (1799), Віденсь­кого (1803), Казанського (1804) і Харківського (1805) університетів сприяло розвитку фармакології і фармації.

У першій чверті XIX століття розпочав наукову діяльність видатний вче­ний фармакології і фармації А М. Нелюбін (1785-1858). Будучи енцикло-і ісдично освіченим вченим, А. М. Нелюбін уявляв фармакологію як систе­му точних знань, що грунтується на вивченні хімічних і фізичних властиво­стей лікарських засобів, методів синтезу, приготування лікарських форм і дії ліків у залежності від стану організму. У 1827 р. він видав "Керівництво з фармакології", яке витримало п'ять видань. Вперше застосував змішану фа­рмакологічну класифікацію лікарських засобів, яка в основному використо-пусться і зараз в усьому світі. А. М. Нелюбін був основоположником хіміко-фармацевтичного напрямку у фармакології, суть якого полягає у вивченні фармакологічної дії різних засобів у залежності від їх хімічної будови, спо­собу приготування ліків. Праці А. М. Нелюбіна започаткували розвиток фа­рмакології як науки про фармакокінетику і фармакодинаміку (дію ліків).

Становленню експериментальної фармакології сприяли успіхи фар­мацевтичної хімії, представники якої на початку XIX ст. розробили методи ниділення індивідуальних речовин з лікарських рослин. У середині ХГХ ст. були виділені з рослин і увійшли в медицину відомі зі стародавнього пері­оду її розвитку алкалоїди: морфін (1806); аметин (1817); кофеїн (1819); хінін (1820); атропін (1833). Виділені алкалоїди мали таку ж лікувальну дію, як і нідповідні рослини. Тому в мисленні фармацевтів і лікарів сформувалися уявлення про діючі речовини, які знаходяться в сировині. Ці відкриття до­зволили фармакологам вивчати механізм дії чистих речовин.

Засновником гомеопатії (homois - подібний; pathos - хвороба) вважається німецький лікар Самуїл Ганеман (1755-1843). У 1810 р. він опублікував сноє вчення, назване ним гомеопатією. Гомеопатія базувалася на таких ос-і ювних положеннях:

1. Закон подібності - подібне слід лікувати подібним. Наприклад, голо­вний біль мав лікуватися ліками, які самі викликають головний біль.

2. Для встановлення дії ліків потрібно дослідити їх дію у великих дозах на здорових людях і враховувати при цьому тільки відчуття хворого.

3. Використовувати подібні ліки необхідно в надзвичайно малих дозах, оскільки при такому їх застосуванні у більшій мірі визволяється лікува­льна сила, що в них міститься.

Сучасні гомеопати використовують методи дослідження наукової меди­цини й приймають малі, але достатні дози ліків порядку 1:10"¹⁸ -1: 10"'°.

-9-

З 1890 до 1896 pp. кафедрою фармакології Військово-медичної академії керував великий російський вчений І. П. Павлов (1849-1936), який значно вплинув на розвиток фізіологічного мислення у фармакології нервової, сер­цево-судинної та системи травлення. Пізніше у фізіологічних лабораторіях академіка І. П. Павлова в 1910-1936 pp. методом умовних рефлексів уперше було дано експериментальне обгрунтування дії на кору мозку бромідів, ба­гатьох наркотичних і збуджуючих речовин, що поклало початок сучасній психофармакології.

Більше 100 років тому І. П. Павлов так писав про значення фармакоте­рапії: "... потрібно визнати, що перший за універсальністю прийом ліку­вання є введення лікарських речовин у людський організм. Адже який би випадок не був, навіть акушерський, хірургічний, майже ніколи не обхо­диться без того, щоб разом зі спеціальними прийомами не були введені в організм лікарські речовини".

До кінця XIX ст. фармакологія на основі хімічного вивчення лікарських засобів і встановлення їх дії на тваринах стала точною наукою і заклала на­уковий фундамент під фармакотерапію.

Основоположником патологічної фармакології є видатний вчений і пе­дагог М.П. Кравков, який завідував кафедрою фармакології Військово-медичної академії після І.П. Павлова. У 1905 р. був виданий ним підручник "Основи фармакології" у двох частинах, який перевидавався 11 разів за життя і три рази після його смерті.

Учнем і послідовником М.П. Кравкова був проф. М.П. Ніколаєв. Про­довжуючи розробку ідей свого вчителя, М.П. Ніколаєв теоретично об грунтував і експериментально розробив патологічну фармакологію, яка ре­комендувала проводити вивчення лікарських препаратів на тваринах з ви­кликаними у них патологічними станами, моделюючими хвороби у люди­ни.

До середини XX ст. закінчилося формування фармакології як точної на­уки. У цей період у фармакологію міцно увійшло синтетичне мислення, з науки, що пояснює явища, фармакологія перетворилася на науку про регу­ляцію діяльності організму за допомогою лікарських засобів. Велика роль у розвитку радянської фармакології належить професорам О.М. Кудріну, Г.П. Першину, М.Д. Машковському, О.І. Черкесу, Я.Б. Максимовичу, Г.О. Бат­раку та ін.

Зараз в усьому світі використовується близько 6000 оригінальних лікар­ських препаратів. Близько 80% цього числа становлять препарати, одержані за останні 30-35 років. Для порівняння: у ХП-XVIII ст. за 100 років було від­крито лише 5 лікарських засобів, у кінці XIX ст. людство одержало близько 2 препаратів на рік. Недарма період кількох останніх десятиліть XX ст. на­зивали "фармакологічним вибухом", "лікарською революцією".

В останні 10-20 років фармакологічні дослідження спрямовані, в основно­му, на розробку лікарських засобів для лікування вірусних хвороб, раку, се­рцево-судинних захворювань, атеросклерозу, інфекційних захворювань (включаючи лікарські засоби для їх профілактики), лікарські засоби проти старіння, для лікування аутоімунних захворювань, ревматизму, порушень обміну речовин, СНІДу.

Зараз практично немає такого розділу фармакології, якого б не торкну­лись досягнення прогресу, чи то у вигляді доповнення арсеналу більш силь­них засобів напівсинтетичного чи синтетичного походження, чи то ство­рення нових, раніше незнаних ефективних ліків.

- 10-