37Види соціологічного дослідження , їх призначення.

Залежно від складності й масштабності аналізу предмета виді­ляють три види соціологічного дослідження: розвідувальне (піло­тажне), описове, аналітичне.

Найбільш простим видом є розвідуваїьне (пілотажне) дослід­ження. Воно будується на спрощеній програмі й охоплює невеликі су­купності, має стислий за обсягом інструментарій. Інструментарій — це методичні документи, за допомогою яких здійснюється збір первинної соціологічної інформації (анкети, бланк-інтерв'ю, питальники, картки для фіксації результатів спостереження чи аналізу документів тощо).

Описове дослідження є більш складним видом соціологічного аналізу. Воно проводиться за розробленою програмою, на базі апро­бованого інструментарію і застосовується відносно великої спіль­ності людей (наприклад, колектив великого підприємства). Збір інформації тут може бути доповнений методами спостереження, аналізу документів.

Аполітичне дослідження — найбільш поглиблений вид соціоло­гічного аналізу. Воно не тільки описує структурні елементи явища, що вивчається, але й з'ясовує його причини. Підготовка аналітич­ного дослідження вимагає значного часу, ретельно розробленої про­грами, інструментарію, попередньої уяви про об'єкт, який вив­чається. За методами збору інформації даний вид соціологічного дослідження носить комплексний характер. З гносеологічної точки зору соціологічне дослідження за об'єктом та процедурою є емпі­ричним, а за рівнем узагальнення воно може бути й емпіричним, і теоретичним.

35 Причини конфлікту – це явища, події, факти, ситуації, які передують конфлікту і в певних умовах викликають конфлікт.

Станіслав Михайлович Ємельянов серед великої кількості причин конфлікту виділяє загальні та часткові причини. До загальних він відносить: соціально-політичні і економічні, що пов’язані із соціально-політичною та економічною обстановкою в країні; соціально-демографічні причини відображають різницю в установках і мотивах людей, які пов’язані із їхньою статтю, віком; соціально-психологічні причини відображають соціально-психологічні явища в соціальних групах – взаємовідносини, лідерство, колективні думки, настрій; індивідуально-психологічні причини відображають індивідуальні психологічні особливості особистості (здібності, темперамент, характер). До другої групи часткових причин належать: незадоволеність умовами діяльності; порушення службової етики; порушення трудового законодавства; обмеженість ресурсів; різниці в цілях, цінностях, засобах досягнення цілей.

Олександр Володимирович Морозов основні причини конфліктів умовно поділив на три групи: 1) ті, які обумовлені трудовим процесом; 2) викликані психологічними особливостями людських взаємовідносин; 3) ті, що полягають в особистісних рисах людей.

Досить повною є класифікація причин конфлікту, яку запропонував В.П. Ратніков. Всі причини конфліктів поділяє наступним чином: 1) протиріччя інтересів, як фундаментальна причина конфлікту; 2) об’єктивні фактори виникнення конфлікту; 3) особистісні фактори виникнення конфлікту.

Основні протиріччя відіграють вирішальну роль у виникненні і розвитку конфлікту, а неосновні протиріччя лише супроводжують конфлікт (конфлікт між владою Росії і чеченським формуваннями обумовлений основними антагоністичними протиріччями, але його розв’язанню заважають багато неосновних протиріч: всередині адміністрації Чечні, між Росією і деяким іншими країнами з приводу чеченського питання). Об’єктивні протиріччя обумовлені явищами і процесами, які не залежать від волі і свідомості людей, тому уникнути їх неможливо (між виробництвом і споживанням, між формальним характером права і необхідністю врахування особистості злочинця). Суб’єктивні протиріччя зумовлені такими факторами, які залежать від волі і свідомості людини (несумісність характерів, поглядах, ціннісних орієнтаціях).

Об’єктивні фактори виникнення конфлікту доцільно розглянути на конкретному прикладі, зокрема на виробництві. Отже об’єктивними факторами виникнення конфлікту в трудовій організації будуть: нечіткий розподіл прав і обов’язків; несприятливий стиль керівництва; погані умови праці; некомпетентність, і невідповідність тій посаді, яку займають певні працівники; не розробленість етичних норм і відсутність комісій по розгляду трудових спорів....

Об’єктивні фактори виникнення конфліктів пов’язані із присутністю в будь-якому конфлікті особистісних елементів. До них відносяться: основні психологічні домінанти поведінки особистості; риси характеру і типи

38. Соціальна сутність культури.У соціології проблеми культури суспільства, закономірності її існування та функціонування в соціумі вивчає галузева соціологічна теорія - соціологія культури.

Самостійною теоретичною системою знань соціологія культури стає у 60 - 70-і роки XX століття. Біля її витоків стояли П.Сорокін ("Соціальна та культурна динаміка"), А.Моль ("Соціодинаміка культури"). Значний внесок у розуміння проблем культури зробили П.Бурдьє, Н.Смелзер, Дж.Мердок, У.Г.Самнер. Серед сучасних українських вчених над цими проблемами плідно працюють С.Кримський, М.Попович, Л.Сохань, Є.Бистрицький, О.Донченко, В.Піча, В. Андрущенко та інші.Основні проблеми, які вивчає соціологія культури:визначення категоріального апарату даної галузевої соціології;виділення структурних елементів культури; функції культури;різновиди культури; культура і особистість; культурна взаємодія та взаємовплив культур;глобалізація та універсалізація культури в сучасних умовах; етноцентризм і культурний релятивізм.

Поняття "культура" було взято із землеробства і першопочатково означало "обробіток землі" з метою забезпечення її родючості. Марк Тулій Цицерон уперше вжив це слово для визначення філософії як культури розуму. Саме філософія, на його думку, вчить краще мислити, "обробляє" розум. Тому культура_-це, як і землеробство, діяльність людини по перетворенню природи на людське благо, її облагородження, а також, як і філософія, -засіб виховання, перетворення, удосконалення людського розуму.У сучасній соціології не існує єдиного визначення культури, наукові дискусії з цього приводу тривають дотепер. Нараховують від 250 до 500 визначень культури, які можуть бути класифіковані у три групи: описові, аксиологічні (ціннісні) та діяльнісні визначення.Перевага надається діяльнісним визначенням культури. У найзагальнішому вигляді культура - це специфічний, суто людський спосіб життєдіяльності, результатом якого є уречевлений, опредметнений світ, світ другої природи людини. Саме такий світ і є світом культури, що включає в себе знання, традиції, вірування, цінності, а також витворені людиною матеріальні речі.

39Функції і види культури. Найбільш дослідженими у соціології є такі функції культури:

– пізнавальна – завдяки дослідженню культури ми можемо адекватно судити як про суспільства у цілому, так і про його складові;

– освітньо-виховна – завдяки пізнанню культури суспільства кожен індивід отримує ту чи іншу освіту, таке або інше виховання, від цього багато в чому залежить життєдіяльність суспільства;

– комунікативна – завдяки якій забезпечується злагоджене спілкування, а отже і взаємодія членів суспільства;

– регулятивна – завдяки якій регулюються взаємовідносини між членами суспільства та їх групами. Ці відносини регулюються за допомогою таких категорій суспільного життя, як мораль, право, громадська думка, норми поведінки тощо;

– інтегративна і дезінтегративна (або диференцююча) – з одного боку, культура поєднує людей у певні спільності, забезпечуючи їх цілісність (так, національна культура сприяє єдності конкретної нації), а з другого, завдяки їй же певна спільнота виокремлює себе з ряду інших подібних спільнот (та ж національна культура порівняно з іншими національними культурами);

- функція соціальної пам’яті або передання соціальної спадщини – саме культура зберігає майбутнім поколінням життєвий досвід, набу­тий їх попередниками;

- інноваційна – будучи засобом соціального впливу, культура забезпечує опанування і перетворення світу, з’явлення нового у суспільстві й отже його певний прог­ресивний розвиток.

Виділяють загальнолюдську та локальні культури. Причому до локальних відносяться як націо­нальні або етнічні культури, так і культури певних етнічних спільностей або регіонів. Інші дослідники виділяють так звані суперкультури, які ство­рюються представниками окремих суспільств, субкультури, створені представниками однієї спільноти, одного етносу чи іншої частини суспільства (культура молоді, представників однієї професії тощо). Дехто терміну «субкультура» надає змісту неповністю сформованої культури, тобто «недокультури». Виділяють також контркультуру – культуру певної групи, яка протистоїть чи то суперкультурі, чи субкультурі. Тобто це культура певної групи людей, які навмисно намагаються виділити себе із загальної маси (як, наприклад, рух «хіппі» або «стиляги» в нашій країні 50-х рр.).

Крім того, виділяють ще дві форми культури: високу (елітну) та народну (фольклорну). Цей поділ не означає, що мається на увазі культура вищого та нижчого сорту. Між цими двома формами майже не можна провести лінію поділу, бо вони тісно пов’язані одна з одною: народна культура знаходить своє продовження в елітній, а елітна тією чи іншою мірою відображається в народній. Та й, взагалі, елітну культуру можна уявити вищим виразом народної культури, бо вона саме з неї виростає.

Останнім часом багато говорять про так звану масову культуру, за якою закріпилась негативна оцінка. Але так вважати не зовсім правильно. Масова культура – це форма культури, твори якої стандартизуються і поширюються серед широкої публіки, вона розрахована на масове споживання. Але це не означає, що вся вона є негативним явищем, масовими можуть бути і твори високого рівня. Оцінка масової культури залежить від того, що саме уніфікується, стандартизується і поши­рюється. Якщо це твори низького рівня, то вона має негативний характер, а якщо високого, то навпаки.

. 40 Норми та цінності як структурні елементи культури.

У культурі кожної соціальної спільноти існують власні цінності; поряд із ними — також загальнолюдські, які забезпечують цілісність суспільства, регулюють спроможність його виживання на різних етапах розвитку суспільства. Цінності — це пере­конання щодо цілей, до яких індивід прагне, та основні засоби їх досяг­нення. Основна вимога до цих переконань — їх повинно розділяти все суспільство. У різних культурах під цінностями виступають різні пере­конання, але кожний соціальний устрій сам визначає свої цінності. Ця обставина зумовлює визначення цінностей як суспільних відносин.

Існують цінності — носії первинного смислу буття (свобода, віра, надія та ін.), які є загальнолюдськими (абсолютними). Інші цінності, такі як демократія, соціальна справедливість і т. ін., спе­цифічно проявляються в тому або іншому суспільстві. Будь-які цінності завжди структуровані (хоча й неоднаково) в кожному суспільстві та являють собою певну ієрархію. Поряд із такими ієрархіями суспільних діють загальнолюдські цінності. Структуро­вані цінності зумовлюються існуючою ідеологією держави, політичних партій, різноманітних організацій тощо. Можна також виділити групові цінності, які є каналами комунікації та взаємодії.

Нормами називаються засоби, які регулюють поведінку інди­відів і груп. Норми, які присутні в культурі суспільства, виробля­ються залежно від його соціальної структури, інтересів соціальних груп, систем суспільних відносин та уявлень членів суспільства про первинне, допустиме, можливе, бажане або навпаки. Можна сказати, що цінності обґрунтовують норми, завдяки чому вони разом створю­ють єдину ціннісно-нормативну структуру культури.

1Поняття «соціологія» походить від лат. societas (суспільство) і грецького logos (слово, вчення) й означає вчення про суспільство. Уперше понятгя «соціологія» було введене в обіг фр філ О Контом (1798-1867), який вже в 30-х роках ХІХ ст. визначав соціологію як загальну науку про структуру суспільства, його розвиток, ототожнював соціологію з суспільствознавством, вважав, що соціологія має rрунтуватися на позитивних фактах, а не на пустих міркуваннях, та будуватися за прикладом природничих наук. Саме тому соціологія О. Конта отримала назву «позитивізм», тобто «точна наука», що діє за зраз- ком природничих, «позитивних» наук. Інші соціологічні теорії та "" концепції, які виходили з того, що науки про

природу - це одне, а науки про суспільство - зовсім інше, були названі «антипозитивізмом», або «розуміючою соціологією», засновником якої був, М. Вебер (1864-1920).

Аналіз показує, що соціологія, будучи наукою про реальні, конкретні соціальні явища й процеси, не обмежується цим, а розкриває соціальну взаємодію - процес взаємного впливу спільної діяльності, оскільки суспільство - це і є соціальна взаємодія, а складні взаємодїї соціального, особливого й одиничного є, по суті, соціальними механізмами.

2 Об’єкт та предмет соціології, як і будь-якої науки не тотожний. Об’єктом науки є все, на що орієнтоване дослідження. Предмет науки – це окремі аспекти, властивості та відносини, які становлять об’єкт конкретного дослідження. соціологія – це наука про становлення, розвиток і функціонування суспільства, соціальних спільнот, відносин про механізми і принципи їх взаємодії. Об 'єктом соціології як науки є соціальна реальність, тобто реальне суспільне житгя, суспільство як цілісний організм, що його вивчають і інші науки - філософія, історія, політологія, економічна теорія, етнографія, право тощо. Предмет – відносини, що складаються між людьми, що вх у всілякі об’єднання або між групами людей. (соц відносини)

Сучасна соціологія - це багатоманітність течій та наукових шкіл, які по-різному пояснюють її об`єкт і предмет. Однак більшість учених погоджуються з тим, що об`єктом соціологічного пізнання виступає вся сукупність властивостей, зв`язків і відносин, котрі носять назву соціальних. Соціальні зв`язки, соц. взаємодія, соц. відносини і спосіб їх організації є об`єктами соц. дослідження. Предметом соціології є істотні властивості, зв`язки й відношення об`єкта дослідження як цілісного соціального організму, пізнання яких необхідне для вирішення теоретичних і практичних проблем функціонування і розвитку соціальної сфери суспільства. Конт вважав, що соц. - це позитивні знання про сусп. Дюркгейм називав предметом соц. соціальні факти як форми колек-тивної дії і колективного буття, тому предмет соц. - колективне в усіх його проявах. Ковалевський розгляд. соц. як науку про рорядок і прогрес людських суспільств. Смелзер трактує соц. як наукове вчення сусп. та сусп. відносин.

3.Функції соц. - це виконання притаманних їй завдань для створення соц. теорій і концепцій, а також забезпечення соц. розвитку й удосконалення соц. відносин суспільства. Соціологія виконує 2 групи ф-цій:

Гол ф – теор-пізнавальна, яка полягає в тім, що соц разом з ін науками бере активну участь у пізнанняі об’єкт реальності, допом з’ясовувати та формувати нові теор і практ уявлення про світ, в якому живе людина, про закономір розвитку соц відносин у ньому. Гол завданням соціології, повяз з цією ф є дослідження соц явищ і процесів у комплексі, взаємозв з ін яв і процесами. Результати досліджень публік, соц матеріали систематизуються – описово-інформ ф. Соц надає конструктивну допомогу у розв’язанні або прогн розвитку практ проблем, які виник у різних царинах сусп життя – прикладна аобо прогност-перетв ф. За доп соц досл виявл відхил у розв соц відносин, прогноз негат явища, розробл соц технології, сист управл соц проц. Світогл-освітня ф – популяризація і пошир сучасних наук уявлень та знань про механізми соц процесів (упрвілінські рішення пов прийматись з урахуван ставлення людей, управлінці оволодіти знаннями, методами соц, навичками їх застосув.) Ідеологічна – соц знання форм соц стиль мислення, що дає можливість зрозуміти зв соц явищ і процесів, зрозуміти, як поєдн Інд і суспільне. Виховна – формув діалект співвідношення загальнолюдських, колект та індив соц інтер і стосунків, які спияють взаємо роз, збереж і розв індив уподобань, полегшенню взаємодії соц груп і проф.

Головне завд ф – дати об’єкт знання соц реальності, виявити негат тенденції, передб їх наслідки, оптимізувати упрвл рішення. Соц має визначити реал умови для орг ефект діял людей.

4Методи в соціології - це спосіб здобуття, побудови та обгрунтування соц. знань, сукупність прийомів, процедур, операцій емпіричного, досвідного та теор пізнання соц. реальності. Соціологія використовує дві основні групи методів: перша група - загальнонаукові методи, до яких належать діалектика, синергетика (вплив випадк факторів), історизм, і друга група - специфічні методи соціології, до яких належать спостереження, опитування (усне, анкетне, інтерв'ю), експеримент, моделювання, соціометрія, аналіз документів та інші.

Під час вивчення та аналізу соціальних відносин, явищ і процесів, закономірностей та випадковостей соціального життя суспільства використовуються зазвичай усі загальнонаукові й специфічні методи соціології. Однак кожне конкретне соціальне явище або процес для свого вивчення та аналізу вимагають використання nepeважно тих методів, які забезпечують найбільш глибоке та повне наукове їх обгрунтування й пояснення.

5Соціальний закон – це вираз суттєвих, загальних, необхідних і повторюваних зв’язків соціальних явищ і процесів, а передовсім зв’язків між соціальною дійсністю людей як спільноти та соціальними діями окремих індивідів. соціальний закон як відносно стійкі і систематично відтворювані відносини між народами, націями, класами, соціально-демографічними і професійними групами, а також між суспільством і соціальною організацією, суспільством і трудовим колективом, суспільством і сім’єю, суспільством і особистістю, соціальною організацією і особистістю, містом і селом тощо. Вирізняють соціальні закони загальні і специфічні. Загальні вивчає філософія, а специфічні – соц. Будь-який із соц законів виражає відносини між різними індивідами, соц спільнотами людей і проявляється не взагалі, а в конкретній формі – в їхній соц діяльності.

В.Андрущенко та В.Волович вирізняють соц. закони, які: - констатують співіснування соц. явищ, - виявляють характер тенденцій розвитку, - виявляють зв’язок між соц. явищами, - фіксують причинний зв(язок між соц. явищами, - визначають можливість чи ймовірність зв(язків між соц. явищами.

Залежно від рівня дії соц закони можна класифікувати як: 1закони, котрі діють на рівні соц інститутів (діалектична єдність людини й соц середовища; визначальна роль колективу в розвитку особистості; постійне вдосконалення колективу; провідна роль виробничого колективу в системі колективів); 2з, що визначають розвиток складових соц структури суспільства: постійне зб самостійного населення, прискорене зб кількості міського населення; прискорене зростання частки населення, зайнятого у сфері обслуговування;збільшення темпів зростання кількості інтелігенції, 3закони, що діють на рівні конкретних соціальних систем:самовдосконалення систем; пропорційний їх розвиток, діалектична єдність об(єктивних і суб(єктивних факторів у процесах керування соц. системами.

Особливість соц законів в тім, що в них чітко простежується об’єктивність. Водночас, хоча дія соц законів є об’єктивною, вона зв’язана із суб’єктивним фактором і реалізується (на відміну від закону природи) лише через діяльність людей.

6За характером методологічних підходів до вивчення суспільства розрізняють структурні (макросоціологічні) парадигми й інтерпретивні (мікросоціологічні). У свою чергу, структурні парадигми поділяють на функціоналістські та конфліктні.

Визначними класиками функціоналістських парадигм є Г. Спенсер та Е. Дюркгейм. Засновником сучасного структур­ного функціоналізму вважають американського соціолога Т. Парсонса, декана факультету соціології Гарвардського університету, котрий очолив його після П. Сорокіна. Значний внесок у розвиток структурного функціоналізму зробив американський соціолог Р. Мертон.

Функціоналістські парадигми націлюють дослідника на розгляд суспільства з позицій системноорганізованого явища, що складається з частин, які взаємодіють і становлять єдине ціле. При цьому певні частини суспільства є також складноструктурованими.

Функціоналісти наголошують на стабільності, сталості, гармонії, порядку, солідарності, співробітництві в суспільстві. Суспільство ж розуміють як таке, що тяжіє до рівноваги, самозбереження, а розвиток у ньому тлумачать як повільні, поступові еволюційні зміни.

Конфліктні парадигми розглядають суспільство як суперечливе єдине ціле внаслідок існування конфліктів у ньому з різною природою, розв'язання яких і поява нових зумовлюють постійний розвиток соціуму та зміни в ньому. Прибіч­ники конфліктних парадигм акцентують увагу на існуванні розбіжностей, протилежностей, суперечностей між різними соціальними суб'єктами, розв'язання яких є джерелом постійного оновлення суспільства, отже, його генези.

Класики конфліктного підходу - К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Гумплович. Сучасні теоретики конфліктного підходу в соціології - Р. Міллс, Р. Дарендорф, Л. Козер.

Наприкінці XX ст. провідною стає думка сучасних учених про доцільність поєднання функціоналістського та конфлікт­ного підходів для пояснення суспільних процесів.

Інтерпретивні парадигми пояснюють суспільство з погляду буденного життя людини в її найближчому оточенні, а тому предметом їхнього розгляду є переживання, думки, прагнення, мотивації, суб'єктивні відчуття людей, суб'єктивні смисли, що їх вкладає людина в різні судження, дії..

Найбільш відомі серед цих парадигм: теорія соціальної дії (М. Вебер), теорія символічного інтеракціонізму (Цж. Мід), феноменологія (А. Щюц, Т. Лукман), етнометодологія (Г. Гар-фінкель, Е. Гоффман), теорія соціального обміну (Д. Хоманс, П. Блау).

За змістом і методами дослідження структурні парадигми тяжіють до політології, права, економіки, а інтерпретивні тісно пов'язані з психологією, педагогікою, етнографією та іншими "поведінковими" дисциплінами, котрі ще називають біхевіо-ристичними.

Кожному типові парадигм відповідають певні методи дослідження. Так, структурним парадигмам відповідають "жорсткі" (кількісні, статистичні) методи збору інформації. Приміром, при вивченні суспільства загалом, його соціаль­них інститутів, взаємозв'язку між ними виникає потреба у знанні, заснованому на описові, на поясненні узагаль-нювальних даних.