5.5. Індустріальна неокультурна книжність.

XIX століття - час торжества капіталізму в Західній Європі, яке супроводжувалося трьома важливими для соціальної комунікації явищами:

• завдяки індустріалізації матеріального виробництва, різко збільшуються виробничі потужності і продуктивність праці;

• відбувається становлення націй - багатомільйонних поліетнічних спільнот, які потребують засобів консолідації;

• зростає освіченість міського населення, пред'являє зростаючий попит на культурні розваги, знання, інформацію. Війни і революції XX століття перетворили кошти масової комунікації на засіб управління народними масами. На цьому економічному, соціально-культурному, політичному тлі в Західній Європі і в Росії відбувалося формування індустріальної громадської комунікаційних системи, які відповідають третьому поколінню книжності й створють передумови для становлення майбутньої мультимедійної ОКС інформаційного суспільства.

Характерні особливості індустріальної книжкової культури, що панувала в XIX - I половині XX століття, бачаться в наступному:

1. У першій половині XIX століття відбулася, можна сказати, промислова революція в поліграфії. Книгодрукування включає три поліграфічні процеси: виготовлення друкованої форми, друкування тиражу, виконання брошурно-палітурних робіт. Мануфактурна друкарня базується на ручній праці друкаря, який використовує друкарський верстат, установку для відливання літер, власну вправність та майстерність. Індустріальне виробництво засноване на механізації всіх поліграфічних процесів, зводячи до мінімуму участь в них типографскіх працівників. У цьому полягає принципова відмінність індустріального друкарства від мануфактурного.

На початку XIX століття (1803 р.) першу друковану машину (не верстат, а саме машину!) Сконструював Фрідріх Кеніг (1774-1833). У 1814 р. її використовували в Англії, де він тоді жив, для друкування газети «Таймі». У 1817 р. Кеніг повернувся на батьківщину до Німеччини, де заснував фабрику друкованих машин. Перша російська друкована машина, побудована в 1829 р., була встановлена ​​в редакції газети «Північна бджола». У 1830-х рр.. в Америці з'явилися тигельні машини, спеціально пристосовані для друку бланків, обкладинок, ілюстрацій. У I860 р. Вільям Буллок побудував ротаційну машину, друкувальну на обох сторонах паперового полотна і особливо зручну для випуску газет. У 1866 р. цю машину забезпечив і різальними і фальцювальними апаратами. У 1884 р. в США була винайдена строковідливна набірна машина, названа лінотип, а в 1897 р. з'явилася буквовідливна набірна машина - монотипія, полегшила коректуру і верстку. Коротше кажучи, в XIX столітті бурхливими темпами розвивалося поліграфічне машинобудування - основа індустріального друкарства.

Паралельно йшло технічне переозброєння папероробного виробництва. У 1799 р. француз Луї Робер побудував першу папероробну машину; в 60-і рр.. навчилися робити якісний папір з деревини, що значно здешевило виробництво і розширило його масштаби. З'явилася ще одна галузь промисловості - целюлозно-паперова.

Таким чином в першій половині XIX століття склалися матеріально-технічні можливості для інтенсифікації книжкового виробництва. Стрімко зростає й випуск книг. Наприклад, в Англії на початку століття випуску ¬ лось близько 300 назв книг на рік; 1828 р. - 1242 книги; 1857 р. - 5218 книг; 1897 р. - 7516 книг; 1914 р. - 1537 книг (зростання за століття в 35 раз!). У США темпи ще вище: там випуск книг зріс з 120 назв в 1823 р. до 13470 назв в 1910 р., тобто більш ніж в 100 разів!

Що стосується Росії, то тут динаміка друкарства мала такий вигляд. Початок друкарства - 1550-і рр.., Коли було надруковано кілька книг в так званій «анонімної московської друкарні»; в 1564 р. - вихід у світ першої датованої книги - «Апостол» Івана Федорова (бл. 1510-1583) - російського і українського першодрукаря. У XVI столітті в Москві було віддруковано близько 15 книг.

У XVII столітті було випущено більше 500 книг, в тому числі світські твори С. Полоцького, «Соборне уложення» (1649), «Вчення і хитрість ратного будівництва», «Три чини присяг» та ін Причому тривало інтенсивне рукописання книг, особливо книг з барвистими ілюстраціями: старообрядці взагалі не визнавали типографські видання священними. По суті справи до 1708 р., коли був введений цивільний шрифт, російська комунікаційна культура перебувала в стані палеокультурної книжності.

Мануфактурна неокультурна книжність почалася в Росії з Петра I і характеризувалася наступними статистичними даними:

1698 - 1725 рр.. - Близько 600 видань;

1726 - 1740 рр.. - 175 видань;

1741 - 1760 рр.. - 620 видань;

1760 - 1800 рр.. - 7860 видань;

1801 -1855 рр.. - 35000 видань.

Всього в XVIII столітті було опубліковано близько 10 тис. творів громадянської друку, з яких більше третини становили твори красного письменства і ще третина - наукова світська література. У першій половині XIX століття видавалося: близько 250 назв щорічно в 1801-815 рр.. і більше 1000 в 1836-1855 рр.. Причому відставання від «майстерні світу», бурхливо капіталізуючій Великобританії, становила 5 разів, зате Північноамериканські Сполучені штати Росія випереджала в 2 рази. Індустріальна неокультурна книжність прийшла в Росію з Александрійськими реформами. Завдяки використанню поліграфічної техніки, щорічний ви ¬ пуск книжкової продукції в Росії став швидко зростати: з 1500 назв в 1856-1860 рр.. до 12 тис. назв в 1896-1900 рр.. В цілому в II половині XIX століття було опубліковано 250 тис. книг. В 1906-1915 рр.. після пом'якшення цензурни обмежень щорічний випуск книг збільшився з 24 тис. до 34 тис. на рік. Відомі близько 20 приватних видавництв, які випускали близько 100 назв щорічно, в їх числі - видавництво І. Д. Ситіна - понад 800 книг та видавництво «Посередник» - 270 книг. За числами назв і тиражів Росія зайняла перше місце в світі. До 1905 р. тираж 20-30 тис. примірників був рідкістю, тепер звичайними стали тиражі 50-100 тис. З 1814 р. по 1913 р. випуск книг в Росії збільшився з 234 до 34 тис. назв, тобто в 140 разів! Всього в 1901-1916 рр.. вийшло у світ 383 тис. видань.

Треба нагадати, що Радянський Союз зберігав статус світового лідера книжкового виробництва. В 1918-1930 рр.. було видано близько 200 тис. книг; 1931-1940 рр.. - 760 тис.; 1941-1953 рр.. - 350 тис. книг. З 1960 р. в СРСР щорічно стабільно видавалося близько 80 тис. книг і брошур; максимальне значення - 84 тис. в 1985 р. Всього за 1918-1988 рр.. радянські видавництва випустили в світ 3,9 млн. друкованих одиниць загальним тиражем 70,6 млрд. прим. Цікава деталь: в 1988 р. в фондах державних бібліотек налічувалося близько 6 млрд. одиниць зберігання. Це означає, що приблизно 60 млрд. книг пройшли через руки радянських людей, не рахуючи дореволюційних видань. Звичайно, багато книг втрачено під час війн, революцій, стихійних лих, цензурного бібліоциду, але все-таки сукупний фонд особистих бібліотек радянських людей справді колосальний!

2. Потужності машинного поліграфічного та паперового виробництва дозволяють, поряд з розширенням книговидання, забезпечити небачене зростання журнально-газетної продукції. Завдяки цим потужностям сталася біфуркація III: виділення з книжкового комунікаційного каналу преси - нового, нетрадиційного комунікаційного каналу. Преса - перший з каналів масової комунікації, до якого в XX столітті приєднаються кіно, радіо, телебачення. На базі знову відкритого каналу швидко формується новий соціально-комунікаційний інститут - інститут журналістики, який з'являється в третьому поколінні книжності, будучи похідним від традиційного для книжкової культури соціального інституту «література». Правда, періодичні видання з'явилися аж ніяк не в XIX столітті, а набагато раніше.

Юлій Цезар ввів практику оповіщення населення про військові події, державних призначень, пожежах, розвагах тощо за допомогою записів, які робили на воскових дошках і переписувалися зацікавленими особами. Газета як вид документа з'явилася в XVI столітті у Венеції, Римі, Відні, де спритні «письменники новин» складали рукописні зведення повідомлень про придворного життя, торгівлі, події в містах, чудесних і цікавих явищах. Коли в 1493 р. в Римі було опубліковано лист Колумба про відкриття західного шляху в Індію, воно відразу ж було поширене по інших містах Європи. Такі рукописні «новини» купувалися за дрібну монету «Газетт», тому за ними закріпилося ім'я «газета».

Друковані газети з'явилися на початку XVII століття спочатку в Німеччині (Zeitung - 1609 р.), потім в Англії (Weekly News - 1622 р.), у Франції (La Gasette - 1631 р.). Газети були розраховані на купців і багатих городян, вони містили відомості про торгові шляхи, ціни, час торгівлі, внутрішнього життя країн, міждержавних відносин. Французька «La Gasette», створена при участі Рішельє, публікувала політичні новини.

З початку XVIII століття в Німеччині, Англії, Франції стали виходити щоденні газети, які готувалися професіоналами-газетярами. Їх вплив особливо зріс під час Великої французької революції (згадаймо газету Робесп'єра «Захисник Конституції» або газету Марата «Друг народу»). Але їх кількість, тиражі і громадське визнання не йдуть ні в яке порівняння з відповідними параметрами газетної індустрії середини і кінця XIX століття.

Стрімке зростання газетного бізнесу характерне для США. Починаючи з 1850 р. тут діяв своєрідний «закон подвоєння», при якому за кожне десятиліття кількість газет,які виходять в країні подвоювалося: якщо в 1850 р. їх виходило 2521, то в 1860 р. - 4051, в 1870 р. - 5871, в 1880 р. - 10132, в 1890 р. - 18536. Аналогічно росли тиражі: в 1850р. разовий тираж усіх газет був 5,1 млн., в 1860 р. - 13,7 млн., в 1870 р. - 20,8 млн., в 1880 р. - 31,8 млн., і 1890 р. - 69 , 1 млн., в 1900 р. - 113,3 млн.

В журналістиці США ще в першій половині XIX століття позначилися два напрямки:

• оповідна журналістика, переслідувала пізнавальні, естетичні, виховні цілі, пропонуючи своїм читачам не тільки факти, а й їх осмислення і оцінку;

• інформаційна журналістика, яка бачила призначення газети в тому, щоб надати оперативне, повне і об'єктивне повідомлення про реальні факти, надаючи їх осмислення читачам.

Протягом XIX століття оповідальний напрям перетворився в «жовту» пресу, орієнтовану на невибагливі смаки малоосвіченої маси; тут був попит на сенсації, рекламу, фото та карикатури, розважальні публікації аж до пліток. Інформаційна журналістика зверталася до солідної й освіченої публіки, пропонуючи їй правдиву і етично витриману картину реального життя (наприклад, газета «Нью-Йорк таймс»).

Якщо в середні віки місцем обміну інформацією між жителями приходу була церква, то з XIX століття джерелом новин зробилася газета. Комунікантами, формуючими громадську думку, стали не проповідники і оратори, а редакції газет і журналів. Читаюча публіка більш атомізована та індивідуалізована, ніж слухаюча аудиторія, звідси - ослаблення мікрокоммунікаціі і посилення масової мідікоммунікаціі (ГУМ).

Журнал - більш пізній вид періодичного видання, ніж газета. Першим журналом вважається французький «Журнал вчених» (1665 р.), представляв собою збірник рефератів книг і далекий від сучасних уявлень про журнал як вигляд видання. До кінця XIX століття на Заході набули найбільшого поширення ілюстровані журнали, розраховані на масову аудиторію. У 60-і рр.. XX століття тиражі такого роду видань становили близько 8 млн. прим. в США і близько 1 млн. у Франції та Великобританії. Лише трохи відставали від них журнали для жінок. На третьому місці були впливові політичні журнали, що виходили тиражами від 3 млн. до 100 тис. Крім того, на журнальному ринку користувалися попитом науково-популярні, літературні, спортивні, сатирико-гумористичні журнали. Чисельність журналів в США в цей час наближався до 10 тис. назв, в західно-європейських країнах і Японії - близько 5 тис.

У самодержавній Росії початок періодики пов'язано не з ініціативою приватних осіб, а з велінням влади. Як відомо, Петро I наказав почати випуск газет у вигляді так званих «петровських відомостях» (січень 1703 р.); з 1728 р. перша російська газета стала виходити в світ регулярно під назвою «Санкт-Петербургские ведомости». Забезпечувала її випуск Академія наук. Під егідою Академії з 1728 по 1742 рр.. публікували перший російський журнал «Історичні, генеалогічні та географічні примітки» до «Санкт-Петербурзьким відомостями», де друкувалися статті пізнавального та наукового характеру, а також поетичні твори. У 1755 -1765 рр.. та ж Академія наук взяла на себе видання другого російського журналу «Ежемесячные сочинения, к пользе и увеселению служащие», адресовані «всякому, якого б хто звання або поняття не був». У 1756 р. стала виходити друга російська газета - «Московские ведомости», яку видава Московський університет.

Таким чином в XVIII столітті в Росії було всього дві газети. Що стосується журналів, то тут, знову ж таки завдяки особистій участі освіченої Катерини II, починаючи з 1769 р., помічається пожвавлення. В цьому році в числі нових 8 журналів з'явився перший товстий літературно-сатиричний журнал «Трутень», що видається II. І. Новіковим (1744 - 1818). Зауважимо, що товсті журнали - специфічне явище російської літератури, яке стало в XIX столітті громадською трибуною вітчизняного «літературоцентризму» (див. пункт 2.3.2). В нашу задачу не входить огляд історії російської журналістики, ми обмежимося загальною періодизацією цієї історії.

Ембріональний період: верховна влада безпосередньо або через державні установи здійснювала видавничу діяльність:

• петровський період (1703-1725 рр..);

• академічний період (1728-1765 рр..).

Становлення журналістики як соціального інституту: від дворянської до різночинної журналістиці:

• Єкатерининське просвітництво (1769-1796 рр..);

• дворянська любительська журналістика (1797-1825гг.);

• перехід ініціативи до різночинців, комерціалізація журнального справи (1826-1839 рр..).

Капіталізація журналістики:

• наступ демократів-різночинців (1840-1866 рр..);

• реформаторська еволюція (1867-1880 рр..);

• капіталізація під егідою православної монархії (1881-1905 рр..);

• визнання преси соціальною силою (1906-1917 рр..).

Радянська журналістика (1921-1990 рр..) - Преса на службі тоталітаризму.

Пострадянський період - з 1990 р., коли був прийнятий закон «Про засоби масової інформації».

Неважко бачити, що перші два періоди відносяться до мануфактурної книжності, а наступні - до індустріальної книжності. Про це свідчать і кількісні показники періодичних видань:

1703 - 1800 рр.. - 15 видань;

1801 - 1850 рр.. - 32 видання;

1851 - 1900 рр.. - 356 видань.

У 1913 р. в Росії видавалося 2915 журналів і газет (1757 журналів і 1158 газет). У Радянському Союзі в 1988 р. виходило в світ 5413 журналів (включаючи збірники та бюлетені) і 4430 газет (без низових і колгоспних). Причому сумарний тираж журналів приблизно вдвічі перевищував суму тиражів разових видань, а сукупний річний тираж газет був в 12 разів більше, ніж тираж журнальної періодики. Грубо кажучи, на кожного грамотного жителя СРСР в 1988 р. припадало щорічно 10 книг, 20 номерів журналів та 240 примірників газет.

Наведені факти показують, що як в нашій країні, так і в Західній Європі досягнення рівня індустріальної книжності означає, що книжкова культура перестає бути суто «книжкової», а перетворюється на книжково-газетно-журнальну культуру, де газети і журнали служать для масового поширення найбільш важливих і актуальних культурних смислів.

3. У другій половині XIX століття різко прискорилося зростання урбанізації. Париж, у середні століття найбільш багатолюдне місто в Західній Європі, налічував в XIV-XV століттях сто тисяч жителів; в 1801 р. - п'ятсот тисяч, до 1850 р. - один мільйон. Нью-Йорк в 1790 р. мав 33 тис. жителів, в 1850 р. - 515 тис., в 1890 р. - 1 млн. 440 тис., в 1900 р. - 3 млн. 473 тис. У 1900 р. в Санкт-Петербурзі проживало 1 505200 осіб, у Москві - 1360 тис. За останні 40 років XIX століття міське населення в Росії подвоїлася. Доречно зауважити, що після «Мідного вершника» А. С. Пушкіна російські поети і письменники утримувалися від апофеозу «творіння Петра». Навпаки, Петербург постає в російській літературі уособленням безликого зла, казенного бездушності, самотності і відчуженості простого людини. Починаючи з «Білих ночей» Ф. М. Достоєвського аж до «Петербурга» А. Бєлого, ця тема звучить постійно «в міру того, як місто перенаселяти, тисне жителів багатоповерховими будинками, покривається мережею електричних проводів, наповнюється брязкотом трамваїв, миготінням реклам і вуличних вогнів ».

Міський спосіб життя, звичайно, істотно відрізняється від сільського життєвого укладу. Розпалися традиціційні норми регуляції поведінки, пов'язані з патріархальними звичаями, ошатними гуляннями, релігійними святами. Виявляється гостра суспільна потреба в нових засобах консолідації суспільства та соціальної комунікації. В якості таких засобів виступили преса, ілюстровані газети і журнали, а і на початку XX століття - кінематограф. Ці кошти сприяли зростанню освіченості населення, але разом з тим приводили до спрощення, масовості і стандартизації духовних потреб. Так виникли масові аудиторії - прямий наслідок урбанізації.

4. Друга половина XIX століття - час першої технічної революції в соціальних комунікаціях. Ми вже відзначили появи преси як наслідку технічної революції в поліграфії, тепер зупинимося на інших первинних технічних комунікаційних каналах, викликаних до життя першої технічною революцією (див. рис. 4.1).

• Телеграф. У революційній Франції був винйдений Клодом Шаппа оптичний телеграф, який застосовувався для оперативної передачі депеш з Парижа на периферію. На початку XIX століття оптичний телеграф застосовувався в США для повідомлення про прибуття кораблів у Бостон. У 1820-х-1830-х рр.. вчені в усьому світі працювали над створенням електромагнітного телеграфу. Пріоритет належить російському вченому П. Л. Шиллінгу (1796-1837), який в жовтні 1832 р. продемонстрував перший телеграфну передачу. Правда, телеграф П. Л. Шиллінга не забезпечував запис прийнятих повідомлень і мав діапазон дії, обмежений кількома кілометрами через загасання сигналів внаслідок опору в з'єднувальних проводах.

Практично придатну схему електромагнітнго зв’язку розробив в 1837-1838 рр.. американський винахідник Самуел Морзе (1791-1872). У цій схемі для підсилення сигналів застосовувалися реле, завдяки яким забезпечувалася дистанційна передача і прийом повідомлень, закодованих «кодом Морзе». Швидкість передачі на ручному телеграфному ключі становила до 100 кодів на хвилину. Завдяки телеграфу смислова комунікація відокремилася від транспортної (пошта) і утворила власний технічний канал, де повідомлення рухалися набагато швидше наземного транспорту. Апофеозом телеграфного зв'язку, яку сучасники називали «найбільш чудовим винаходом нашого чудового століття», стало відкриття в 1858 р. трансатлантичного кабелю, який забезпечив миттєву передачу повідомлень через океан.

Кодування телеграм у вигляді послідовності точок і тире ускладнювало їх сприйняття людиною, був потрібен букводрукуючий телеграфний апарат. Завдяки зусиллям російського електротехніка Б. С. Якобі (1801-1874) і французького винахідника Жана Бодо (1845-1903) ця задача була вирішена. У 1877 р. Бодо ввів в експлуатацію букводрукуючий телеграфний апарат з клавіатурою друкарської машинки, який використовувався у всьому світі до середини XX століття.

• Фотографія це не тільки технічний, але і художній канал, недарма, одним з «батьків» фотографії був французький художник Луї Жак Дагер (1787-1851). У 1839 р. Дагер спільно з хіміком Жозефом Ньепсом продемонстрував перший практично придатний спосіб фотографії - дагеротипії, де світлочутливою речовиною служило сполуки срібла і йоду. Передумовою появи і швидкого розповсюдження фотографії була суспільна потреба в простому і дешевому отриманні зображення. Не випадково фотографію поблажливо називали «Живописом для бідних».

Спочатку дагеротипія розвивалася у традиційних живописних жанрах: першим дагеротипом був натюрморт, потім знайшов популярність краєвид, нарешті, - портрет. Кольорові фотозображення були отримані в кінці 60-х років. Виникла конкуренція між «рукотворної живописом» і «машинними зображеннями». Переваги фотографії проявилися в документному фоторепортажі, який до кінця XIX століття почав широко використовуватися ілюстрованими газетами і журналами. Розвиток фотодокументалістики відкрив перед фотографією величезне розмаїття тем, сюжетів, ракурсів, можливість незвичайного погляду на живу дійсність, нерідко погляду, має естетичний характер. Фотографія, - визнають мистецтвознавці, - надає протягом останніх 150 років істотний вплив на всі пластичні мистецтва: іноді у формі запозичення, іноді у формі протиставлення і відштовхування.

• Телефон дозволив проблему дистанційного обміну мовними повідомленнями. У 1876 р. патент на винахід телефону отримав американець Олександр Белл (1847-1922). В1877 р. була утворена «Белл Телефон Компані» і почалася комерційна експлуатація винаходу. Компанія була монополістом, здавала в оренду телефонні апарати і оподатковувала абонентів досить значною платою (4-6 доларів в місяць). В кінці XIX століття в США припадав один телефон на 250 чоловік населення.

Досить швидко з'явилися телефонні компанії в інших країнах світу. У Росії перші міські телефонні станції почали діяти в 1882 р. в Петербурзі, Москві, Одесі і Ризі. У 1892 р. була побудована перша автоматична телефонна станція (АТС), яка була вдосконалена в 1900 р. на основі принципу координатного пошуку номерів абонентів. Координатні АТС широко використовуються досі.

До кінця XIX століття планета була буквально обплутана телеграфними кабелями і телефонними дротами, які в 1880-і роки об'єдналися в єдину мережу. В наш час ця мережа використовується не тільки для мікрокоммунікаціі між людьми, але і для комп'ютерного зв'язку. Завдяки підключенню радіоканалів, утворюються системи радіотелеграфного і радіотелефонного зв'язку, що підвищують дальність, надійність і комфортність спілкування.

• Звукозапис вперше був здійснений Т. Едісоном (1847-1931), який в 1877 р. запатентував пристрій фонограф. Носій запису в фонографі - циліндр, обгорнутий олов'яної фольгою або паперовою стрічкою, покритою шаром воску; записуючий і відтворюючий елемент - голка (різець), пов'язана з мембраною. Значно покращений варіант фонографа - грамофон (від грец. «Грама» - запис + «фон» - звук) із записом звуку на грамофонну платівку створив в 1888 р. німець Ганс Берлінер. Портативний варіант грамофона - патефон (від назви французької фірми-виробника Пате) в 50-х роках XX століття був витіснений електрофонів. У XX столітті набув поширення магнітний спосіб звукозапису, який реалізований в професійних і побутових магнітофонах.

• Радіо. Історія радіо почалася зі статті великого англійського фізика, засновника електродинаміки Джей ¬ МСА Максвелла (1831-1879), де передбачалося існування електромагнітних хвиль, що поширюються в просторі (1864 р.). В 1886-1889 рр.. інший основоположник електродинаміки, німецький фізик Генріх Герц (1857 -1894) експериментально довів існування електромагнітних хвиль і встановив тотожність їх природи зі світловими хвилями. Російський фізик А. С. Попов (1859-1906) побудував приймач електромагнітних хвиль і продемонстрував його 7 травня 1895 р., використовуючи в якості джерела випромінювання вібратор Герца. У 1897 р. він почав роботи по бездротовому телеграфу, в тому ж році передав на відстань близько 200 м свою першу радіограму, що складається з одного слова «Герц». У 1901 р. Попов досяг дальності радіозв'язку близько 150 км.

Незалежно від А. С. Попова з електромагнітними хвилями ескперементував італієць Гульєльмо Марконі (1874-1937). Він почав роботу в 1894 р. в Італії, а з 1896 р. - працював у Великобританії, де в 1897 р. подав заявку на винахід бездротового телеграфування. У тому ж році організував акціонерне товариство по використанню бездротового телеграфу. У 1909 р. йому була присуджена Нобелівська премія. Однак бездротівний телеграф - це не засіб масової комунікації; таким засобом є радіомовлення.

Після першої світової війни масові масштаби придбало радіоаматорство. Детекторні приймачі користувалися стрімко зростаючим попитом. Обсяг продажів радіотоварів склав в США в 1922 р. - 69 млн. доларів; в 1923 р. - 136 млн., в 1924 р. - 358 млн. доларів. В кінці 20-х років з'явилися приватні та державні радіостанції, що використовують мікрофони, лампові приймачі витіснили примітивні детектори, більшість громадян перетворилася на радіослухачів. Радіомовлення вступило у свої права як засіб масової комунікації. Воно користувалося громадським довірою. З радіомовленням пов'язувалися надії на демократизацію суспільства, завдяки відкритості політичного життя; на інтелектуалізацію суспільства внаслідок поширення розуму, а не емоцій; на естетичне виховання молоді шляхом знайомства з шедеврами літератури і музичного мистецтва.

Радіо довіряли більше, ніж пресі, бо воно працювало в прямому ефірі, передавало живі голоси політичних лідерів і свідків поточних подій. Пресу ж вважали продажною і брехливою. У 1934 р. Франклін Рузвельт, вміло використав можливості радіомовлення, виграв президентську гонку, хоча 80% газет було проти нього. У пропагандистській машині Гітлера радіо завжди відводилося одне з центральних місць, поряд з кіно. Радіозвертання фюрера гіпнотизували німецьких обивателів. У Радянському Союзі радіомовлення, знаходилося під егідою держави, було важливим ідейно-виховним інструментом.

• Кінематограф як вид мистецтва і засіб масовою комунікації веде свою історію з 28 грудня 1895 р., коли перед відвідувачами паризького «Гран-кафе» на бульварі Капуцинів відбулася демонстрація «рухається фотографії» на полотні екрану. Авторами винаходу вважаються Луї Жан Люм'єр (1864-1948) і його брат і помічник Огюст Люм'єр (1862-1954).

Німе кіно - прийняте позначення кінематографа в перше десятиліття його розвитку, коли зображення було позбавлено синхронно записаного звуку. Але буквально з перших сеансів в кінці XIX століття кінопоказ супроводжувався імпровізованим музичним аккомпоніментом, а пізніше - декламацією або грамзаписом. Незважаючи на убогість образотворчих можливостей, німе кіно і в Росії, і за кордоном швидко стало улюбленим видовищем народних мас. Виділилося художнє кіно (мелодія-рама, пригодницький фільм, комедія, бойовик), знає видатних режисерів і акторів, і документальне кіно.

Звукове кіно в середині 30-х років витіснило свого німого попередника. Вперше було досягнуто синтез візуального та аудіального комунікаційних каналів, з'явилося аудіовізуальний повідомлення.

Чорно-біле зображення сприймалося глядачами як більш достовірне і безумовне, але кінематографісти з 30-х років наполегливо експериментували з різними колірними включеннями (наприклад, С. Ейзенштейн в другій серії фільму «Іван Грозний» в 1945 р. ввів колірної епізод «Бенкет опричників» ). З другої половини 60-х рр.. кольорове кіно стало панівним у світовому кінематографі; синтез звуку і зображення збагатився кольором.

Кінематограф як засіб масової комунікації має не тільки художнюї правдивість і документальну достовірність, фільми ще, подібно творам друку, можна тиражувати, поширювати в просторі і зберігати в часі. Фільми, як і книги, стали фрагментом культурної спадщини суспільства. В цьому полягає величезне культурно-історичне значення кінематографа.

У 50-і роки почалася друга технічна революція у сфері соціальних комунікацій, головним досягненням якої була поява двох найважливіших для сучасного людства комунікаційних каналів: телевізійного мовлення та комп'ютерної телекомунікації. Почалася підготовка до біфуркації IV, тобто переходу до мультимедійної комунікаційної культури на основі електронної комунікації. У розділі 5.6 ми розглянемо це питання.

5. Становлення індустріальної цивілізації в етнічному відношенні супроводжується утворенням націй. Формування нації в історії літературних мов служить вододілом, що розділяє «донаціональний» і національний періоди їх розвитку. Для останнього характерна демократизація літературної мови, зближення його з народним розмовною мовою і формування на цій основі національної мови, стає нормою мовного обігу.

Періодична преса стала спочатку ареною боротьби між різними літературно-лінгвістичними школами. Наприклад, на початку XIX століття в Росії велася дуже гостра і безкомпромісна полеміка між прихильниками витонченої словесності Н. М. Карамзіна і прихильниками «споконвічно російського стилю», яких очолив А. С. Шишков. Потім періодика стала засобом нормалізації розмовної мови, носієм і розповсюджувачем зразків сучасної літературної словесності. Витоки російської національної мови, як відомо, пов'язані з творчістю А. С. Пушкіна. Твори Пушкіна доходили до читачів публіки спочатку у вигляді журнальних публікацій, а вже потім - у вигляді книг. Власне кажучи, практично вся класична російська література XIX століття пройшла апробацію в «товстих» журналах того часу.

Можна зробити висновок, що становлення газетно-журнального комунікаційного каналу було необхідною передумовою для формування національних мов поліетнічних індустріальних суспільств. У XX столітті, завдяки поширенню радіомовлення і телебачення, саме ці засоби масової комунікації стали виконувати основну культурно-нормативну функцію в сучасній мові.

6. Індустріальна книжність - період завершення комерціалізації та професіоналізації соціально-комунікаційних інститутів. Заняття літературою та журналістикою в мануфактурної ОКС аж до 30-х років XX століття вважалися аматорським «служінням музам». А. С. Пушкін писав в одному зі своїх листів: «Література стала у нас всього близько 20 років значною галуззю промисловості. До сих пір вона розглядалася лише як заняття витончене і аристократичне ... Ніхто не думав витягати інших плодів зі своїх творів, крім успіху в суспільстві, автори самі заохочували передрук і шукали в ньому задоволення марнославства ». Великий російський поет став першим в Росії професійним літератором. Свої сумніви і аргументи за і проти він ще в вересня 1824 р. виклав у знаменитій «Розмові книгопродавцем з поетом», який з'явився у пресі в якості передмови до першої частини «Євгенія Онєгіна». У ролі книгопродавця тут виступає відомий книговидавець і книгопродавець А. Ф. Смирдин (1795-1857), який вперше в російській літературі став платити авторський гонорар. Так, Пушкіну він платив по 10 рублів за кожний віршований рядок, за «Бориса Годунова» заплатив 10 тис. рублів, за «Євгенія Онєгіна» - 12 тис. рублів.

У другій половині XIX століття літератори і художники все більше перетворюються на службовців за наймом, подібно іншим фахівцям. В умовах масової комунікації залежність «вільних художників» від грошового мішка виявилася повною мірою. Звідси - трагічна тема проданого за гроші таланту, яка була пророчо передбачена Н. В. Гоголем у його «Порт ¬ Рете» і часто звучала у творах зарубіжних і оте ¬ кількісний авторів.

7. Символами становлення нації є не тільки національні мови (див. вище), але і такі прояви зрілості книжкової культури, як формування національних бібліотек і національної бібліографії. Національні бібліотеки - найбільші книгосховища країни, які здійснюють вичерпний збір і вічне зберігання вітчизняних творів писемності і друку; таким чином вони символізують досягнення національної культури.

Хронологічно першою бібліотекою національної гідності вважається Національна бібліотека Франції, заснована під час Великої французької революції (1789 р.) на базі націоналізованої королівської бібліотеки. Найбільшими національними бібліотеками вважаються: утворена в 1972 р. Британська бібліотека (раніше - Бібліотека Британського музею, ос ¬ заснованого в 1753 р.); Німецька державна бібліотека, ведуча свою історію з 1661 р. і Німецька бібліотека (Дойтче Бюхерай) , створена в 1912 р. в Лейпцігу; Національна бібліотека Італії, заснована в 1747 р. у Флоренції; Національна іспанська бібліотека (1712г.); в якості національної бібліотеки США виступає Бібліотека Конгресу, заснована в 1800 р. у вигляді урядової бібліотеки.

У Росії в XVIII столітті функції національного книгосховище виконувала Бібліотека Академії наук (в 1714 р.), яка з 1783 р. отримує обов'язковий примірник всіх вітчизняних видань. З 1814 р. Російської національної бібліотекою стала Імператорська Публічна бібліотека в Санкт-Петербурзі, що має найбільш повне зібрання літератури про Росію (фонд «россіка»). У Радянському Союзі з 1925 р. національної бібліотека була Державна бібліотека СРСР імені В. І. Леніна, заснована на базі бібліотеки Румянцевського музею (заснований в 1861 г). В даний час в Росії є дві бібліотеки національного значення: Російська національна бібліотека (колишня Державнапублічна бібліотека імені М. Є. Салтикова-Щедріна) в Петербурзі і Російська державна бібліотека (колишня Бібліотека імені В. І. Леніна) в Москві .

Національні бібліотеки очолюють бібліотечні мережі своїх країн. Вони мають у своєму розпорядженні багатомільйонні фонди вітчизняної та іноземної літератури, є центрами книгообміну, каталогізації, міжнародного абонемента, здійснюють міжнародне співробітництво.

Національна бібліографія також служить національним символом. В наполеонівської Франції, в кайзеровскій Німеччині і в царській Росії XIX століття бібліографічний облік вітчизняної книжкової продукції здійснюється державними відомствами з метою цензурного контролю. Іншою стороною, зацікавленої, оперативної і повної бібліографічної інформації виходять у світ видання, які організовували свої бібліографічні видання. При цьому символьна і культурно-історична функції національної бібліографії, природно, випадали з очей. Засновані національні бібліотеки часто брали на себе обов'язки бібліографічного центрального національного значення, але ця турбота не була для них головною і визначальною.

Успішне вирішення національно-бібліографічної проблеми було знайдено в Росії, де з 1907 р. почався випуск «Книжкового літопису», що враховує на основі зобов'язаного примірника всю книговидавничу продукцію Російської імперії. За радянських часів була організована державна бібліографічна система на чолі з Всесоюзною книжковою палатою. Крім «Книжкового літопису», що видається у вигляді щотижневих бюлетенів (52 номери на рік), з 1926 р. видається «Літопис журнальний статей», з 1931 р. - «Картографічна літопис» і «Нотна літопис», з 1934 р. - «Літопис ізовидань», з 1935 р. - «Літопис рецензій», з 1936 р. - «Літопис газетних статей». Один раз в декілька років публікується «Літопис періодичних і триваючих видань», яка повідомляє про нові журналах, збірниках, газетах, бюлетенях, працях і т. п. Крім того, Книжкова палата була відповідальна за підготування і випуску кумулятивних покажчиків « Щорічник книги в СРСР », видавала друковані каталожні картки для бібліотек, вела державну статистику друку, зберігало Архів друку СРСР. В систему державної бібліографії входили республіканські книжкові палати. Настільки розгалуженою, потужною, добре продуманої і чітко організованої системи національної бібліографії немає в жодній країні. Можна сказати, що завдання загальнодержавного поточного бібліографічного обліку не тільки книг, а й журнально-газетних публікацій була успішно вирішена на заздрість бібліографам інших країн.

Незважаючи на зусилля Книжкової палати і найбільших бібліотек країни, не вдалося створити національний репертуар книжкової продукції, тобто ретроспективний бібліографічний покажчик продукції російського друкарства. Точніше, є лише його фрагменти, наприклад, «Зведений каталог російської книги цивільної печатки XVIII століття, 1725 -1800 рр..» Та ін Це дуже трудомістка і архіскладне завдання залишається не вирішеною і в інших країнах.

8. Гасло Всесвітньої паризької виставки 1900 р. звучалл так: «Від суспільства виробництва - до суспільства споживання». Економіка індустріальних країн на початку XX століття була стурбована не «хлібом насущним», а представленням товарів і послуг, що роблять життя людей комфортабельніше, різноманітніше, цікавіше. Основними споживачами цих товарів і послуг стали міська буржуазія і робітники, які мали у своєму розпорядженні визначені грошовими коштами та дозвільним часом. Культурні вимоги споживачів цього роду були не високі, бо не високий був рівень їх освіченості, інтелектуального та естетичного розвитку. Їх приваблювали нехитрі розваги та ігри, що компенсують монотонність праці та повсякденного життя за рахунок красивих ілюзій і міфів. Але зате це був масовий попит, на який стало орієнтуватися масове виробництво, це була масова аудиторія, що представляє собою масового реципієнта для засобів масової комунікації.

Засоби масової комунікації, прагнучи задовольнити платоспроможний попит масових аудиторій, пішли не по дорозі освіти, одухотворення, облагородження цих аудиторій, а по шляху надання їм вульгарних і примітивних культурних смислів, які отримали назву масової культури. Підкреслимо, що засоби масової комунікації - преса, кіно, радіомовлення, телебачення, - це не засоби масової культури, це кошти справжньої культури, але вони можуть бути вульгарними і примітивними корисливими комунікантами.

Першим «посланником» масової культури стала газета. Не випадково на рубежі століть разові тиражі окремих газет досягали 60-100 тис. примірників. Цей комерційний успіх викликав неоднозначну реакцію у європейських інтелектуалів. Н. С. Гумільов ділив людей на «читачів книг» і «читачів газет», віддаючи безумовно перевагу першим. М. І. Цвєтаєва називала читачів газет «жувачами мастик» і «глотателямиі пустот», а газету - «екземою»; Герман Гессе охрестив цю епоху «фейлетону» («Гра в бісер»).

Кіно швидко завоювало популярність у масовій аудиторії. У 1917 р. половина населення Англії щотижня відвідувала кінотеатри. Кінематограф з його общед-злочинності і дешевизною квитків став еталоном «демократичного, народного» театру, де зникли перегородки між ложами, партером і галеркою. Кіно урівнювало всіх, тому воно орієнтувалося не на нечисленну еліту, а на масового глядача, чужого «високого мистецтва».

Радіомовлення і телебачення прийшли в будинок кожної людини XX століття, заповнили своїми програмами його вільний час. В будинках заможних буржуа сталася перепланування житлового простору: якщо до середини 50-х років центром цього простору був камін, і інтер'єр кімнати організовувався відповідним чином, то тепер центром став телеприймач, другий варіант - телевізор замість піаніно. Телебачення посилило атомізацію індустріального суспільства, підмінило живу культурну мікрокоммунікацію комунікацією віртуальною. Раніше люди подорожували, розмовляли, думали, щоб пізнати світ і долучитися до цієї Культурі, а тепер телеглядач задовольняється культурними сурогатами, пропонованими йому з телеекрану в готовому і добре упакованому вигляді. Соціологічні дослідження показали, що телеперегляд замінює багатьом відвідування кіно і театру і витісняє читання художньої літератури.

9. Засоби масової комунікації проявили себе як потужне знаряддя управління людьми: реклама, пропаганда, паблік рилейшнз, інформаційні технології стали предметом професійних занять. Більш того, ці кошти стали зброєю інформаційних воєн.

Інформаційна війна - використання тенденційно підібраних повідомлень для впливу на масову аудиторію в своїй країні або в інших країнах. Якщо інформаційна війна ведеться в соціальному просторі в своєї країни, вона являє собою комунікаційне управління у формі ГУМ; якщо вона перенесена на територію іншої країни, її можна кваліфікувати як МУМ. Тенденційність полягає не тільки в спотворенні (напівправді) або явною хибністю поширюваних засобами масової інформації смислів, а й в розважливому виборі послідовності повідомлень, їх ув'язці з іншими подіями. «Війна смислів» - це один, так би мовити, «гуманітарний» плацдарм інформаційних війн, спочатку їм властивий. З появою електронної комунікації з'явився інший - «технічний» плацдарм: можливість вносити перешкоди в радіозв'язок, виводити з ладу комп'ютерні мережі, паралізувати системи управління; тут головними «воюючими сторонами» стають логіко-математичні та програмні засоби.

10. XIX і XX століття - час появи соціальних прикладних дисциплін, предметом яких стали різні комунікаційні явища. У їх числі: палеографія, інкунабул зведення, книгознавство, бібліографознавство, бібліотекознавство, кінознавство, теорія масової комунікації, теорія журналістики.