2. Правовий статус децентралізованих установ

Правове положення децентралізованих органів специфічно в кожній країні й, крім того, кожна держава створює безліч різноманітних варіантів їхнього статусу. Правовий режим кожної конкретної автономної установи фіксується звичайно в спеціальному акті про створення нової децентралізованої установи.

Разом з тим можна помітити загальні риси, що характерні для всіх незалежних відомств.

По-перше, децентралізовані установи є автономними структурами публічної адміністрації. Вони не підкоряються ні уряду, ні міністерствам, а лише контролюються ними по стратегічних питаннях управління. В оперативну, поточну діяльність цих установ міністри втручатися не вправі.

В основу їхньої роботи покладені принципи децентралізації, адміністративної й фінансової автономії.

Незалежні відомства мають адміністративну автономію, що означає їхню самостійність у вирішенні питань власної компетенції (визначають внутрішню організацію й приймають регламент своєї діяльності, створюють свої служби й інші підвідомчі структури, керівники децентралізованих органів мають право самостійно підбирати кадри). Законодавство визначає методи й форми комплектування служб, але сам набір здійснюється керівниками децентралізованих установ на основі дискреційних повноважень (на власний розсуд).

Незалежні відомства наділяються також і фінансовою автономією (мають власне майно й свій бюджет, що відділені від майна й бюджетів центральної й місцевої адміністрації). При цьому ступінь фінансової самостійності децентралізованих установ може бути різною. Органи управління націоналізованою промисловістю звичайно перебувають на самофінансуванні, у той час як інші автономні структури хоча б частково дістають кошти від центральної влади й більш жорстко контролюються фінансовими органами.

По-друге, децентралізовані установи є органами управління спеціальної компетенції - вони вправі виконувати лише ті функції, набувати права й мати обов'язки, які прямо зазначені в акті про їхнє створення. Отже, на них поширюється принцип «дозволено лише те, що прямо закріплено».

По-третє, децентралізовані установи є суб'єктами публічного права - органами управління, які зобов'язані виражати не приватні, а суспільні інтереси. Вони мають розпорядницькі повноваження стосовно приватних осіб, підприємствам і організаціям державного й приватного секторів. Ці органи вправі не тільки давати рекомендації іншим суб'єктам публічного права, але й приймати акти управління. З іншого боку, більшість децентралізованих установ, подібно приватним корпораціям, у питаннях внутрішнього управління й у взаєминах із третіми особами виступають від свого імені й можуть бути суб'єктами приватного права.

Отже, децентралізовані структури мають специфічний правовий статус. Чи правомірно в такому випадку вважати їх частиною державного апарата? Зрозуміло, адже всі свої повноваження вони одержують від держави, вона ж визначає як методи, так і межі їхньої діяльності. Децентралізовані органи не включаються в ієрархічну адміністративну структуру, але вони перебувають у віданні центральної або місцевої публічної адміністрації. Наприклад, або у веденні глави уряду (наприклад, прем'єр-міністра, як французькі Комісія з допуску до адміністративних документів або Вища рада по аудіовізуальним засобам), або суперміністра або галузевого міністра (так, міністр економіки, фінансів і промисловості Франції контролює діяльність Ради по конкуренції), або у веденні місцевих органів самоврядування. Адміністративні установи несуть відповідальність перед контролюючими органами за законність своїх дій.