Передумови для здійснення підприємництва

З моменту державної реєстрації юридична чи фізична особа набувають статусу суб'єкта підприємництва. Разом із тим, з цього моменту вони реально ще не можуть розпочати безпосереднє здійснення підприємницької діяльності. Для того, щоб розпочати її здійснення, повинні скластися певні передумови. Таких передумов, які вимагаються для більшості суб'єктів підприємництва, є три:

1) взяття суб'єкта підприємництва на облік у відповідних державних органах;

2) отримання дозволу на оформлення замовлення виготовлення печаток і штампів;

3) відкриття рахунку у банківській установі.

Відповідно до ст. 26 та 43 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців", державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної чи фізичної особи зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації юридичної чи фізичної особи із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної чи фізичної особи.

Підставою для взяття юридичної чи фізичної особи на облік в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування є надходження до цих органів:

1) повідомлення державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної чи фізичної особи;

2) відомостей з відповідної реєстраційної картки.

Наведеними законодавчими положеннями з суб'єктів підприємництва знято обов'язок особисто подавати документи для взяття їх на облік у відповідних державних органах. Цей обов'язок покладається виключно на державного реєстратора.

Порядок видачі дозволу на оформлення замовлення на виготовлення печаток і штампів регулюється Інструкцією "Про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об'єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів", затвердженою наказом Міністерства внутрішніх оправ України № 17 від 11.01.1999 р. та зареєстрованою у Міністерстві юстиції України 28.04.1999 р. Відповідно до цієї Інструкції, видачу дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів суб'єктів підприємництва здійснюють міські або районні органи внутрішніх справ за територіально-адміністративною підпорядкованістю.

Для отримання дозволу на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів керівники суб'єктів підприємництва — юридичних осіб або підприємці-громадяни подають до органів внутрішніх справ такі документи:

1) заяву на оформлення дозволу на виготовлення печаток і штампів;

2) копію свідоцтва про державну реєстрацію, нотаріально посвідчену, якщо інше не передбачено законом;

3) зразки (ескізи) печаток, штампів — у двох примірниках, затверджені керівником (власником);

4) громадяни-підприємці — копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи — платника податків.

Протягом трьох робочих днів із дня отримання документів орган внутрішніх справ зобов'язаний видати дозвіл на виготовлення печаток і штампів суб'єкту підприємницької діяльності або надати письмову відмову із зазначенням причин, які обумовлюються законодавством України.

Порядок відкриття рахунку в банківській установі регулюється Інструкцією "Про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах", затвердженою постановою Правління Національного банку України №492 від 12.11.2003 р. та зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 17.12.2003 р. Відповідно до цієї Інструкції, суб'єкти підприємництва мають право відкривати рахунки у будь-яких банках України відповідно до власного вибору, окрім випадків, якщо банк не має можливості прийняти на банківське обслуговування або якщо така відмова допускається законом чи банківськими правилами.

Суб'єктам підприємництва можуть відкриватися два види банківських рахунків:

1) поточні рахунки;

2) вкладні (депозитні) рахунки.

Поточний рахунок — це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів. Вкладний (депозитний) рахунок — рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом в управління на встановлений термін або без зазначення такого терміну під визначений відсоток і підлягають поверненню клієнту. Проведення розрахункових операцій і видача коштів готівкою з вкладного (депозитного) рахунку суб'єкта підприємництва забороняється.

Для відкриття поточного рахунку юридичній особі — суб'єкту підприємництва уповноваженою нею особою до банківської установи подаються такі документи:

1) заява про відкриття поточного рахунку, яку підписує керівник юридичної особи або інша уповноважена на це особа;

2) копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, засвідчена нотаріально або органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;

3) копія належним чином зареєстрованого установчого документа;

4) копія довідки про внесення юридичної особи до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена органом, що видав довідку, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;

5) копія документа, що підтверджує взяття юридичної особи на облік в органі державної податкової служби, засвідчена органом, що видав документ, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;

6) копія документа, що підтверджує реєстрацію юридичної особи у відповідному органі Пенсійного фонду України, засвідчена органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку (подається у разі використання юридичною особою — підприємцем найманої праці);

7) копія страхового свідоцтва, що підтверджує реєстрацію юридичної особи у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України як платника страхових внесків, засвідчена органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку (подається у разі використання юридичною особою — підприємцем найманої праці);

8) картка із зразками підписів і відбитка печатки, засвідчена нотаріально (до картки вносять зразки підписів осіб, яким надано право розпорядження рахунком та підписання розрахункових документів).

Фізична особа — підприємець для відкриття поточного рахунку подає до установи банку такі документи:

1) заяву про відкриття поточного рахунку, що підписана фізичною особою — підприємцем;

2) копію свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи — підприємця, засвідчену нотаріально або органом, що його видав;

3) копію документа, що підтверджує взяття фізичної особи — підприємця на облік в органі державної податкової служби, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;

4) копію документа, що підтверджує реєстрацію фізичної особи — підприємця у відповідному органі Пенсійного фонду України, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;

5) копію документа, що підтверджує реєстрацію фізичної особи — підприємця у відповідному органі Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку (подається у разі використання фізичною особою — підприємцем найманої праці);

6) картку із зразками підписів (зразки підписів засвідчуються підписом уповноваженого працівника банку або нотаріально).

Днем відкриття поточного рахунку клієнта вважається дата, що зазначена на заяві про відкриття цього рахунку в розділі "Відмітки банку".

Стаття 14. Ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності 1. Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів. 2. Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльно­сті та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснен­ня підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарю­вання, встановлених у статті 6 цього Кодексу. 3. Ліцензія — документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарю­вання — ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльно­сті протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, по­в'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом. 4. У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з вико­ристанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засоба­ми, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізне­су та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися па­тентування підприємницької діяльності суб'єктів господарювання. Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарю­вання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановлено­го строку. Спеціальний торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється за­коном. 5. У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування вироб­ництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встанов­люється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону. 1. У ч. 1 коментованої статті перелічуються основні засоби регулюючого впливу держави на діяльність господарюючих суб'єктів. Однак цей перелік не є вичерпним. Держава може застосовувати різноманітні засоби регулювання господарських відносин, не обмежуючись засобами, зазначеними у ч. 1. 2. Частина 2 визначає правові засади ліцензування, патентування та квотування певних видів господарської діяльності виходячи з визначеного Конституцією України (ст. 42) права кожного громадянина на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, та принципів господарювання, визначених у ст. 6 ГК (див. коментар до цієї статті). 3. Визначення поняття ліцензії міститься у ч. 3. Вона передусім характеризується як доку­мент державного зразка, який дає право на здійснення певного виду господарської діяльно­сті, що відповідно до чинного законодавства підлягає обмеженню. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Зазначене регулювання здійснюється відповідно до затвердженої законодавцем системи ліцензування, яку складають: процедура ліцензування; ліцензійні умови; перелік певних ви­дів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, органи, на які покладено обо­в'язки реалізації основних напрямків державної політики у сфері ліцензування, — КМУ, спеціально уповноважений орган ліцензування —Державний комітет України з питань регу­ляторної політики та підприємництва, який для виконання своїх повноважень створює свої територіальні органи; органи виконавчої влади за визначенням КМУ; інші органи, уповно­важені проводити ліцензування певних видів господарської діяльності. Перелік органів ліцензування затверджений постановою КМУ «Про затвердження переліку органів ліцензу­вання» від 14 листопада 2000 р. Держава в особі цих органів гарантує забезпечення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання у цій сфері за умови дотримання ліцензіатами вимог чинного законодавства. 4. У ч. 4 даної статті міститься правило, згідно з яким певні види підприємницької діяль­ності потребують отримання торгового патенту, котрий являє собою документ, що надає право суб'єкту господарювання здійснювати діяльність, яка підлягає патентуванню. На від­міну від ліцензії, яка є дозволом на здійснення певного виду господарської діяльності, торго­вий патент є державним свідоцтвом, що засвідчує право суб'єкта підприємництва на особли­вий порядок оподаткування і видається податковим органом за місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності. Патентування в Україні відбувається відповідно до положень Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», який визначає зміст діяльності, що підлягає патентуванню, та порядок патентування певних видів підприємницької діяльності. Перелік видів діяльності, що підлягають патентуванню, є вичерпним, тому не допускається визначення видів підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню, а також порядку та кола суб'єктів патентування в інших нормативно-правових актах і в рішеннях органів державної влади та місцевого самоврядування. 5. Частина 5 передбачає такий засіб впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання, як квотування або встановлення граничного обсягу (квоти) виробництва чи обігу (включаючи експорт та імпорт) певних товарів і послуг. Експортні та імпортні квоти, тобто граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати чи імпортувати про­тягом встановленого строку, передбачені Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Це — глобальні квоти, що встановлюються по товарах без зазначення конкрет­но, країн (груп країн), куди товари експортуються або з яких вони імпортуються; групові квоти, що встановлюються по товарах з визначенням груп країн, куди товари експортуються або з яких імпортуються; індивідуальні квоти, що встановлюються по товарах із зазначенням конкретної країни, куди товари можуть експортуватися або з яких вони можуть імпортуватися.По кожному виду товарів може встановлюватися лише один вид квоти. Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти. Рішення про запровадження режиму ліцензування та квотування експорту (імпорту) приймається КМУ за поданням Міністерства економіки з визначенням списку конкретних товарів (робіт, послуг), що підпадають під цей режим, і строків його дії.

Припинення суб'єкта підприємницької діяльності є таким же закономірним та органічним процесом, як і створення. Припинення суб'єктів господарювання регулюється значною кількістю нормативних актів, до яких, насамперед, належать ЦК України, ГК України, закони України

Поняття припинення діяльності суб'єкта господарювання відсутнє в законодавстві України. Проте в доктринальному розумінні припиненням вважаються юридичні умови, за яких суб'єкти господарювання втрачають право провадити господарську діяльність та, відповідно, втрачають підприємницьку правосуб'єктність з моменту внесення відповідного запису до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності. Суттєва різниця між ліквідацією та реорганізацією полягає у тому, що в першому випадку має місце остаточне припинення будь-якої діяльності якогось суб'єкта господарювання, у другому - припинення його функціонування в конкретній організаційно-правовій формі із заміною на нову. В обох випадках "припинення суб'єкта господарювання" суб'єкт, що припиняється, більше не існуватиме. У зв'язку з ліквідацією суб'єкта припиниться і його діяльність, у зв'язку ж із реорганізацією вона триватиме, але вже не в колишній (яка існувала до реорганізації), а в новій організаційно-правовій формі суб'єкта господарювання. Тобто можна сказати, що головна відмінність двох способів припинення суб'єктів господарювання (ліквідації та реорганізації) полягає в юридичних наслідках факту припинення їх існування, у наявності або відсутності правонаступництва. Таким чином, під реорганізацією розуміють припинення юридичної особи з переходом всіх прав та обов'язків до правонаступника в порядку загального правонаступництва. Під правонаступником розуміють юридичну особу (юридичних осіб), до якої (яких) переходять усі права та обов'язки реорганізованої юридичної особи. Стаття 59 ГК України та ст. 104 ЦК України визначають чотири шляхи припинення суб'єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ та перетворення. Під ліквідацією розуміють такий спосіб припинення суб'єкта господарювання, при якому на майбутнє неможлива будь-яка діяльність та його існування і який пов'язаний з ліквідацією його справ і майна, відсутністю правонаступника. ГК України (ст. 59) визначає, що скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання є підставою для вилучення його з державного реєстру шляхом внесення до державного реєстру запису про припинення діяльності суб'єкта господарювання. Саме після внесення зазначеного запису суб'єкт господарювання вважається ліквідованим та таким, що припинив свою господарську діяльність. Зазначений запис вноситься лише після затвердження ліквідаційного балансу власником суб'єкта господарювання або ж органом, який призначив ліквідаційну комісію. Реєстр суб'єктів підприємницької діяльності визначається як автоматизована система збирання, накопичення та обробки даних про юридичних та фізичних осіб, зареєстрованих у встановленому законодавством України порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, який ведеться відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Насамперед слід зауважити, що у нормах нових ЦК та ГК України вживається термін "скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання", хоча Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", яким встановлено порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання та відповідно її скасування, містить таке поняття, як "державна реєстрація припинення юридичної особи" та "державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи". Державна реєстрація припинення юридичної особи позбавляє останнього статусу юридичної особи та є підставою для виключення з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України. Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України ведеться на основі нормативних, установчих (для включення до Державного реєстру) та ліквідаційних (для виключення з Державного реєстру) документів, а щодо суб'єктів підприємницької діяльності - на основі копії реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію в органах державної реєстрації за місцезнаходженням суб'єкта відповідно до Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 118. Підстави, за яких відбувається припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця визначені в ч. 15 ст. 58 та ч. 1 ст. 59 ГК України. В названих статтях законодавець виділяє дві підстави: перша - припинення у добровільному порядку та друга - припинення у примусовому порядку. Припинення юридичної особи в добровільному порядку здійснюється за: - рішенням власника або уповноваженого ним органу, рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників без наведення мотивів прийняття відповідного рішення за власною заявою; - досягнення юридичною особою цілей та мети, закріплених в установчих документах та заради якої її було створено; - закінчення певного строку, на який була розрахована діяльність юридичної особи (ч. 15 ст. 58, ч. 1 ст. 59 ГК України, ст. 33 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців"). В примусовому порядку припинення юридичних осіб здійснюється за рішенням суду (господарського суду) у разі: - визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути; - провадження діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом; - невідповідності мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону - наявності в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням; - визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів; - визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених чинним законодавством); - неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону (ст. 58 ГК України, ст. 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців"). Щодо фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності припинення підприємницької діяльності здійснюється у випадку: - прийняття фізичною особою-підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності; - смерті фізичної особи, яка була зареєстрована як підприємець; - постановлення судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою; - постановлення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності; - постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця з наступних підстав: 1) визнання фізичної особи-підприємця банкрутом; 2) провадження фізичною особою підприємницької діяльності, що заборонена законом; 3) неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону (ст. 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців"). Таким чином, можна зробити висновок, що припинення суб'єкта господарювання може здійснюватися в добровільному і примусовому порядку відповідно до рішення власника або уповноважених ним осіб, засновників суб'єкта господарювання або їхніх правонаступників, а у випадках, передбачених законодавством, - за рішенням суду. Стосовно суб'єктів господарювання різних організаційно-правових форм "уповноваженими особами" на прийняття рішень про їх припинення будуть, наприклад, для державних підприємств - міністерства, відомства; для казенних підприємств - Кабінет Міністрів України.

Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації підприємств регулюється Законом “Про підприємства в Україні” (ст.ст.24,34). Порядок і умови визнання будь-яких юридичних осіб — (суб’єктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів регулює спеціальний Закон України від 14 травня 1992 р. "Про банкрутство” (Відомості Верховної Ради України. — 1992 — №31. — Ст. 440).

Провадження у справах про банкрутство та ліквідаційний процес регулюється також і законодавством України про орга­ні­зацію та діяльність Арбітражного суду, а провадження у справах про банкрутство банків регулюється, крім того, з урахуванням вимог Закону “Про банки і банківську діяльність”.

Такі основні законодавчі акти про банкрутство, поняття якого містить стаття 1 Закону “Про банкрутство”. Це пов'язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити в установлений для нього строк пред'явлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом. З наведеного визначення випливає, що банкрутство має економічний і правовий характер. Суб’єктами банкрутства закон визнає лише юридичних осіб, причому осіб однієї категорії — суб’єктів підприємництва, неспроможних своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Таким чином, мова йде насамперед про підприємства всіх форм власності і видів, визначених статтею 2 Закону "Про підприємства в Україні", а також про господарські об'єднання згідно з статтею 3 цього Закону, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність. Зазначені суб'єкти пойменовані Законом "Про банкрутство” боржниками або банкрутами. Закон “Про банкрутство” не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю.

З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори. Це можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, що мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника. До кола кредиторів не входять ті суб'єкти, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою.

Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше кредиторів, останні повинні діяти у справах про банкрутство як збори кредиторів. Збори можуть створювати комітет кредиторів. Коли кредиторів більше десяти, створення такого комітету є обов'язковим. Повноваження цього органу визначають збори. Ці органи — збори, комітет — необхідні для участі у провадженні у справах про банкрутство з боку кредиторів з тим, щоб діяли не окремі численні кредитори, а один спільний, об'єднаний кредитор.