5. Держава і Церква: основні моделі взаємодії

Центральним, базовим елементом політичної системи суспільства, що формується і вдосконалюється разом з розвитком людської цивілізації, є держава. Тому закономірним є розгляд державно-церковних відносин саме в політології релігії. Проте ми повинні врахувати той факт, що поняття "державно-церковні відносини" є частиною більш широкого поняття "державно-релігійні відносини", оскільки Церква (інституалізована релігійність) є складовою релігійного комплексу. Під державно-релігійними відносинами ми розуміємо сформовану на основі певних, загальноприйнятих норм, звичаїв та законів взаємодію державних чинників (особливо законодавчої та виконавчої влад) та складових релігійного комплексу. Інтенсивність цієї взаємодії різна і залежить від багатьох факторів. Так, у давніх суспільствах найважливішу роль у формуванні й розумінні людиною концепції права, що знаходила своє вираження у законах, відігравала релігійна свідомість. Нероздільність (монізм) політичної і релігійної влади дозволяла включати у сферу державно-релігійної взаємодії також і релігійні відносини та релігійну діяльність. З іншого боку, держава, прийнявши на себе обов'язок захисника певної релігії, починає втручатися у справи, що стосуються виключно Церкви (цезаропапизм). Проте на нинішньому етапі розвитку людства найтісніше взаємодіють із державою елементи інституалізованої релігійності (релігійні організації). Від цієї взаємодії залежить правовий статус релігійних організацій та їх членів, вирішення майнових проблем тощо.

Спільність (часова, просторова) розвитку державних та релігійних інституцій часто зумовлювала спільність їх політичних чи економічних зацікавлень, що ставало додатковим спонукальним фактором їхнього взаємовпливу. Тому характер державно-церковних відносин детермінується політично (залежить від політичною устрою держави, впливу внутрішньо- та зовнішньополітичних чинників), соціально (на нього впливає характер конкретних суспільних відносин - реального становища суб'єктів відносин) та історично (залежить від історичних традицій, а тому різний в різні часові періоди). Відтак своєрідність розвитку кожного народу чи держави з одного боку, і певної релігії чи релігійного напряму, з іншого, передбачає специфічні особливості їх взаємовідносин. Ці особливості можуть змінюватися в межах від прямого визначаючого впливу релігійного чинника на формування і

Тема 21. Політологія релігії 599

функціонування державної влади або, навпаки, тотального державного контролю за розвитком релігійної течії аж до повного відокремлення Церкви і держави.

Характер державно-церковних відносин на початку третього тисячоліття залишається одним з головних показників рівня розвитку і держави, і певної релігійної течії. Ці відносини напряму пов'язані із здійсненням (чи не здійсненням) принципу свободи совісті як одного з головних складових фундаментальних прав і свобод людини. З іншого боку, оскільки релігія пов'язана із найглибшими інстинктами суспільного будівництва людства і має ґрунтовний вплив на соціальні структури і цінності, то свободу совісті слід розуміти в більш глибокому контексті структуруючих зв'язків між частинами суспільства та всім суспільством.

Основні типи відносин між Церквою і державою почали складатися в епоху Відродження, коли розпочалися активні процеси секуляризації всіх сторін життя суспільства (політика, наука, культура та ін.), які, до речі, тривають й нині. Цьому перш за все сприяв розвиток наукових знань, особливо вчення про природне право, згідно якого держава та її інституції мають земне, а не божественне походження. Релігія поступово стає приватною справою. Ці типи відносин існують ще й в наш час:

-Віротерпимість (нетерпимість), при якій одна чи кілька релігій мають привілейований стан, а всі інші оголошуються терпимими (чи нетерпимими).

- Свобода віросповідань, при якій всі релігії рівні між собою, а людина вільна у своєму виборі конфесії і відправленні релігійного культу.

-Свобода совісті, яка, окрім проголошення рівності всіх релігій між собою, дозволяє особі не лише вільно обирати будь-яку релігію, але й бути невіруючим. Нині приблизно третина держав проголосили в своїх основних законах принцип свободи совісті.

Означені головні типи відносин між церквою і державою вбирають в себе кілька моделей державно-церковних відносин:

1. Теократія (від грецьких слів theos - Бог і kratos - влада) - ототожнення державної (світської) і духовної влад; форма правління, при якій функціонування держави та її інституцій, регламентація суспільного життя визначається панівною Церквою та її органами. Як синоніми до теократії, іноді вживаються поняття "папоцезаризм" чи "ієрократія". Вони позначають боротьбу церковної влади за домінування над світською. У християнстві теократія почала розвиватися на основі доктрини Августина Гіппонського "una fides, unum regnum" (одна віра, одне царство).

Класичне теократичне правління існувало у V-I століттях до н.е. в Іудеї, де вся влада зосереджувалася в руках жреців начолі з іудейським першоієрархом (до речі, поняття "теократія" було запроваджене Исифом Флавієм саме для характеристики державного устрою Іудеї зазначеного періоду), а в 756-1870-х

600

Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

роках - в Папській області, а з 1929 р. - у державі-місті Ватикан. Там папа римський є абсолютним монархом. Традиція теократії особливо розвинута в ісламських країнах, де теократичні традиції Дамаського халіфату за династії Омеядів (661-750 pp.), Абасидів (750-1258 pp.) у дещо видозміненому вигляді й донині продовжують жити в Ірані, Саудівській Аравії та ін. країнах. Теократичні періоди пережили багато держав світу - Китай, Японія, Індія, деякі країни Африки, Європи.

2. Цезаропапизм, який передбачає повну залежність Церкви від держави, одержавлення й підпорядкування світській владі церковних структур. Цезаропапизм розуміє державу як теократію, але з верховенством не первосвященика, а світського правителя, який може виконувати функції вищої церковної особи.

Тісне зрощення влади і релігії створює взаємну залежність. Проте, незважаючи на пронизаність політичного життя релігійними ритуалами, коли нічого політично значимого не відбувається без участі релігії, домінування релігії над політикою у цезарепапиських суспільствах практично ніколи не було. Високий соціальний престиж кліриків, активне використання їх на державній службі були пов'язані з політичним безвладдям кліриків, відсутністю помітного політичного впливу. І причина тут була не у відсутності політичних амбіцій у духовенства (цього у них завжди було більш, ніж досить), а у неможливості для релігійного чинника за умов повного одержавлення досягти достатньо високого ступеню організованості й самостійності.¹

Класичним прикладом цезаропаписького правління була Візантія, де імператори брали на себе вирішення багатьох важливих питань організаційного, канонічного і навіть догматичного розвитку Церкви. Вони збирали Вселенські і регіональні церковні собори, приймали ту чи іншу сторону в догматичних суперечках (наприклад, щодо іконовшанування), призначали чи знімали патріархів, митрополитів та інших церковних достойників. Модель візантійського цезарепапизму майже повністю перейняла Московія, де з XVIII і до початку XX століть главою православної церкви був імператор (чи імператриця), а Церква під керівництвом Святійшого Синоду поставала одним з інститутів державної бюрократичної системи. Причому духовенство перетворилося тут в особливий прошарок суспільства і з своїми правами та пільгами (непідпорядкованість світському суду, звільнення від багатьох податків, військової повинності тощо).

3. Державна Церква. Законодавча підтримка, що забезпечує привілейований стан певної Церкви в державі. Статус державної Церкви передбачає державне фінансування діяльності церковних інституцій, покладає на останні ряд державницьких функцій (реєстрація новонароджених, смерті,

Гараджа В.И. Социология религии.- М, 1996. - С. 152.