Тема 15. Конфесійна філософська теологія

427

християнського субраціонального розуміння світу. Католицька церква змушена була реагувати на зростаючий авторитет творів Арістотеля.¹ Поступове сприйняття Арістотеля і пристосування його до християнського розуміння світу пильно контролювалось Церквою, хоча не обійшлося при цьому без криз і потрясінь. В результаті тільки в середині XIII ст. перемогла думка про оздоровлення католицької теології філософією Арістотеля. Але йшла дискусія, яким чином її використати, щоб не завадити християнській теології. Католицькі філософи розділились на два основні табори. Консервативна течія наполягала на збереженні основних положень Августина з теологічних питань, але з одночасним використанням філософських елементів арістотелізму. Прогресивна ж основний наголос робила на Арістотелі, але й тут не було повного відмежування від традицій августеніанського мислення. Зростаючий вплив Арістотеля вилився зрештою через схоластику Альберта Великого в нову теолого-філософську систему, яка була створена Фомою Аквінським. Суть цієї системи викладена Аквінатом в його основних працях "Сума теології^-" і "Сума проти язичників". "Сума теології"", яку він так і не закінчив, стала основною працею всієї схоластичної теології.²

У своїй теолого-філософській системі Аквінат виходить із чіткого розмежування науки і віри. Завдання науки зводяться до пояснень закономірностей світу. Він визнає можливість досягнення об'єктивного, вірного знання і заперечує уявлення, згідно з яким дійсним вважається лише діяльність людського розуму. Пізнання повинне бути спрямованим перш за все на об'єкт, і ні в якому разі - всередину, на суб'єктивні форми мислення. Але, не зважаючи на те що воно об'єктивне та істинне, пізнання не може охопити все. Над царством філософського пізнання знаходиться інше царство, яким займається богослов'я. Це - сфера найістотніших таїнств християнської віри (триєдність, воскресіння тощо), надприродних істин божественного одкровення, блага вістка, які пов'язані лише з вірою.

Але між наукою і вірою, на думку Аквіната, немає протиріч. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути лише одна, бо її джерелом і критерієм є Бог. Тому філософія повинна служити вірі й теології тим, що релігійні істини представляє та інтерпретує в категоріях розуму і тим самим заперечує, як помилкові, аргументи віри. Цією роллю вона й обмежується. Філософія сама не може довести надприродну істину, але може послабити проти неї виставлені аргументи.

Своє вчення про буття Аквінат будує на філософії Арістотеля. Але від його природничо-наукових поглядів Аквінський абстрагується і реалізовує лише те, що служить вимогам християнської теології. Світ він уявляє як систему, яка

¹ Аристотель// Антология мировой философии. - Т. 1. - Ч.2.- М., 1969.

² Фома Аквинский // Антология мировой философии. - Т.1.- Ч.2.- М., 1969.

428 Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

включає декілька ієрархічно обумовлених площин. Перша, найширша - нежива природа, над нею стоїть світ рослин і тварин, із якого виростає світ людей, який є переходом до надприродної і духовної сфери. Найдосконалішою реальністю, вершиною і першою абсолютною причиною, сенсом і основою всього сущого є Бог.¹

З'єднавши метафізику Арістотеля з платонівським уявленням, Аквінський приходить до висновку, що будь-яке суще - як одиничне, так і божественний абсолют - складається із сутності (essentia) та існування (assentia). Сутність будь-якої речі полягає у визначенні, яке фіксує родове, а не індивідуальне. У Бога сутність тотожна існуванню. Навпаки, сутність всіх створених речей не співпадає з існуванням, оскільки воно не випливає з їх одиничної сутності. Все одиничне є творінням, існує завдяки іншим факторам, має характер обумовлений і випадковий. Лише Бог абсолютний. Він є простим буттям, сущим. Створена річ, істота є буттям складним. Всі матеріальні речі являють собою синтез невизначеної, пасивної матерії і активної форми. Сущим, реальністю речі стають тому, що форми, які мають властивість відокремлюватися від матерії (або виступають в чисто ідеальному вигляді як ангели, душі або ж - є антилехією тіла), входять в пасивну матерію.

Буття Бога може бути доведене розумом. В "Сумі теології^-" Аквінат дає п'ять доказів Бога. Перший грунтується на тому, що все, що рухається, має першопричину. Цим визначається необхідність існування першого двигуна, який є Богом. Другий доказ випливає із сутності діючої причини. У світі все причинно обумовлене. Первинною діючою причиною є Бог. Третій доказ побудований на взаємовідношенні випадкового і необхідного. Випадкове залежить від необхідного, яке має свою необхідність, або від іншого необхідного, котре є в ньому самому. Звідси виявляється, що існує перша необхідність - Бог. Четвертим доказом слугують ступені якостей, які рухаються одна за одною, які є скрізь, у вищому сущому. Тому повинна існувати найвища ступінь досконалості, і нею знову ж таким є Бог. П'ятий доказ є теологічний. В його основі лежить доцільність, яка проявляється в усій природі. Все, навіть те, що здається випадковим і недоцільним, спрямовується до якоїсь мети, має сенс, корисність. Таким чином, існує розумова істота, яка зумовлює рух всього до певної цілі. Нею є Бог.

Спираючись на арістотелівське розуміння пасивної матерії й активної форми, Аквінат створює своє вчення про душу. Людська душа безтілесна, незалежна від матерії субстанція. Цим зумовлена її вічність і безсмертя. Будучи субстанцією, незалежною від тіла, вона незалежна від нього і, як чиста форма, не може бути зруйнована. Аквінський розрізняє вегетативну душу, яка властива

¹ Див.: Ляхович Діонісій. Лекції з метафізики.- Львів, 1995; Олексюк В. Християнські основи української філософії.- К., 1996.