Розділ III усрр у роки нової економічної політики (1921—1928 pp.) § 20. Перехід до мирного будівництва

Міжнародне становище України. На території колишньої царської імперії виникло 13 держав. П'ять з них (країни Балтії, Польща і Фінляндія) були дійсно самостійними. В усіх інших, зокрема в Україні, утвердилася радянська форма державності.

За Конституцією, УСРР мала всі ознаки незалежної держави. Фактично, однак, вона залишалася частиною колишньої імперії, відродженої більшовиками у дивній формі конгломерату самостійних держав. Не згадувана в радянських конституціях компартійна диктатура перетворювала цей конгломерат в єдину країну з суворо централізованим управлінням.

Проблемою першорядної ваги стало дипломатичне визнання радянських республік великими державами. Разом з тим слід було врегулювати відносини з прикордонними державами.

X. Раковський розгорнув активну діяльність на міжнародній арені. 14 лютого 1921 р. було підписано перший мирний договір радянської України — з Литвою. 18 березня 1921 р. було укладено Ризький мирний договір з Польщею. Державним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни.

У березні 1921 р. радянська Росія і Туреччина підписали договір про дружбу і братерство. Було домовлено, що такий договір Туреччина укладе і з Україною. 2 січня 1922 р. делегація УСРР на чолі з заступником голови Раднаркому, командуючим збройними силами України і Криму М. Фрунзе уклала в Анкарі відповідний договір.

Незважаючи на Ризький договір, відносини з Польщею залишалися напруженими. Біля Кракова перебував у вигнанні уряд УНР. С. Петлюра мав намір продовжувати в Україні безнадійну за існуючої розстановки сил боротьбу з більшовиками. З території Польщі здійснювалися партизанські рейди на Правобережжя. Після неодноразових протестів Раковського польський уряд наприкінці 1921 р. припинив їх.

Навесні 1923 р. радянсько-польські відносини знову ускладнилися. Це було спричинено рішенням Ради послів Антанти віддати Польщі окуповану нею Східну Галичину. Уряди Росії й України звернулися до Франції, Англії та Італії з нотами протесту. 17 березня Раковський у промові в Харкові підкреслив, що Україна підносить свій голос проти насильства над населенням Східної Галичини, яке більш ніж на три чверті складається з українців.

Відносини з великими державами також залишалися напруженими. Виняток становили взаємини з переможеною Німеччиною, яка прагнула вийти з міжнародної ізоляції. У квітні 1921 р. у Берліні було укладено угоду між Україною та Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. У грудні цього року у Відні було підписано тимчасову угоду між урядами Росії та України, з одного боку, і Австрії — з другого.

У квітні — травні 1922 р. в Генуї (Італія) відбулася конференція глав урядів європейських держав, які зібралися для того, щоб урегулювати економічні та фінансові проблеми, а також розглянути «російське питання». Радянська делегація під час роботи конференції (квітень 1922 р.) у містечку Рапалло, біля Генуї, уклала рівноправний договір між РСФРР та Німеччиною. Між обома країнами відновлювалися дипломатичні відносини. У листопаді того самого року в Берліні було підписано угоду про поширення дії російсько-німецького договору на Україну.

Наприкінці 1922 — на початку 1923 pp. Україна, Росія і Грузія у складі єдиної делегації взяли участь у роботі Лозаннської конференції, на якій обговорювалось питання про чорноморські протоки. Здійснюючи тиск на Туреччину, Великобританія домоглася прийняття несприятливого для радянських республік рішення про відкриття проток для військових кораблів нечор-номорських держав.

План ГОЕЛРО. Більшовики були переконані, що громадянська війна закінчиться після поразки денікінських армій. Партія визначила курс на мирне будівництво. У лютому 1920 р. було утворено Державну комісію з електрифікації Росії (російською мовою — ГОЕЛРО). Під електрифікацією розумілась технічна реконструкція народного господарства, тобто індустріалізація, здійснювана на технічно наипрогресивнішіи енергетичній основі — за допомогою електрики.

До розробки плану електрифікації залучалися десятки най-кваліфікованіших спеціалістів під керівництвом Г. Кржижа-новського. У грудні 1920 р. VIII Всеросійський з'їзд рад розглянув і затвердив план ГОЕЛРО. Передбачалося спорудити 30 електростанцій. Масштаби будівництва в районі, який включав Донбас, були найбільшими. Тут мали об'єднатися в єдину мережу 24 електростанції. Планувалося розгорнути будівництво нових державних районних електростанцій (ДРЕС), а також Дніпровської ГЕС в районі Олександрівська, на базі електроенергії якої мали постати потужний завод якісних сталей, а також декілька алюмінієвих заводів. У металургійній промисловості намічалося відбудувати й розширити великі заводи в Україні. У кам'яновугільній промисловості Донбасу передбачалося десятикратне (порівняно з 1920 р.) зростання видобутку вугілля.

Розглянувши план електрифікації, V Всеукраїнський з'їзд рад (лютий — березень 1921 р.) схвалив його і доручив урядові республіки узгодити роботи з електрифікації республіки із загальногосподарським планом. Було створено Комісію з електрифікації України (КЕУ).

Вважалося, що виконання плану електрифікації означатиме створення матеріально-технічної бази соціалізму. Здійснити всю програму будівельних робіт намічалося за одне чи два десятиліття.

До революції індустріалізація фінансувалася за рахунок трьох основних джерел: податків, сплачуваних переважно селянством, іноземного капіталу у формі державних позик або приватних інвестицій (вкладів) і, нарешті, капіталонагромад-жень у самій промисловості. У нових умовах розраховувати на капіталонагромадження не доводилося: націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва. Не було надії і на іноземний капітал. Промисловості не міг допомогти й бюджет, тому що величезна інфляція перетворила податки на абстрактну величину.

Отже, залишався тільки один канал фінансування індустріалізації, вперше випробуваний для інших цілей під час громадянської війни: продрозкладка, тобто примусове вилучення сільськогосподарської продукції в її натуральній формі.

Продрозкладка справляла руйнівний вплив на виробництво. Вона спонукала селян сіяти тільки для власних потреб, і жителі міст опинялися під загрозою голоду. Однак надання селянам можливості розпоряджатися частиною виробленої продукції означало відродження купівлі-продажу, тобто товарно-грошових відносин, а це суперечило комуністичній доктрині. Щоб поставити під державний контроль сільськогосподарське виробництво, було прийнято закон про запровадження державних завдань на посів для кожного селянського господарства, затверджений VIII Всеросійським з'їздом рад. Законодавці навіть не замислилися, що повертають селянина до становища, яке існувало напередодні реформи 1861 р.

Внутрішнє становище республіки. Воєнні дії, які точилися майже безперервно протягом семи років, і політика запровадження комунізму завдали величезної шкоди народному господарству України. Найбільше постраждала велика машинна індустрія. У Донбасі працювали переважно дрібні шахти з примітивною технікою. Залізорудна промисловість не діяла взагалі. У металургії працювала лише одна невелика доменна піч на Петровському заводі в Єнакієвому. Чисельність промислових робітників скоротилася наполовину.

Тяжке становище склалося у пролетарських центрах. Продовольчі труднощі (пайок було скорочено до чверті фунта хліба, тобто до 100 г, та й то видачі були не кожного дня) призводили до страйків, найчастіше у формі «італійських», коли працівники були присутні на робочих місцях, але різко уповільнювали темп праці. Ці виступи нещадно придушувалися.

Ще ніколи робітничий клас не зазнавав голоду в таких масштабах. До того ж епідемії висипного тифу та інших хвороб губили людей десятками тисяч. Рятуючись від голоду, робітники тікали в села.

Як тільки припинилися воєнні дії, поширилися протести селян проти вилучення продовольства і заборони торгівлі. Прод-розкладка виконувалася з величезними труднощами. На весну 1921 р. продрозкладку було виконано менш як на 40 %. Державний хлібний фонд у запланованих розмірах утворити не вдалося.

На початку травня 1921 р. ЦК РКП(б) прийняв рішення, яким ЦК КП(б)У та наркомпрод УСРР зобов'язувалися під персональну відповідальність X. Раковського і наркома продовольства М. Владимирова відправити в розпорядження наркомпроду Росії протягом місяця не менше 40 залізничних ешелонів з хлібом. Вимоги центру ще більше загострили ситуацію. ЦК КП(б)У запропонував військовому командуванню сприяти здійсненню продрозкладки. Залучення армії до стягнення селянського хліба свідчило про крайній ступінь загострення політичної ситуації.

Стягнення продрозкладки з допомогою робітничих і черво-ноармійських загонів наштовхувалося на збройний опір селянства. Повстанський рух поширився майже по всій території України. Усі верстви села, за винятком наймитсько-бідняцьких, об'єдналися в протесті проти продрозкладки. Та в офіційній пропаганді причиною труднощів називали куркульський саботаж продовольчої політики радянської влади. Селянський повстанський рух розглядався як політичний бандитизм.

Боротьба з так званим «політичним бандитизмом» відбувалася під безпосереднім керівництвом голови Раднаркому X. Раковського. Червоноармійські частини, які брали в ній участь, очолювали воєначальники періоду громадянської війни В. Блю-хер, П. Дибенко, І. Дубовий, Г. Котовський, О. Пархоменко.

Використання регулярної армії у боротьбі з селянськими масами становило смертельну небезпеку для партії більшовиків і ставило під загрозу усі її попередні досягнення.

Голод 1921 — 1923 pp. Господарське становище ще більше погіршилося у зв'язку з катастрофічною посухою 1921 р. Де-градоване продрозкладкою сільське господарство не змогло протистояти стихійному лихові. У Поволжі, на Північному Кавказі і на Півдні України, тобто в основних хліборобних зонах, почався голод. Сотні тисяч селян вмирали від голоду й епідемій.

Якщо в південних губерніях селяни після жнив не могли повернути навіть посіяного, то в більшості місцевостей Лівобережжя і Правобережжя урожай видався непоганим (інша річ, що посіяно було менше, ніж звичайно).

Перерозподіл лишків на користь південних губерній міг запобігти голоду в Україні. Однак керівництво РКП(б) вимагало від українських комуністів безупинно постачати промислові центри Росії. У травні 1921 р. Раковський дістав догану по партійній лінії «за недостатньо енергійну продроботу». Мірилом енергійності була добова кількість залізничних вагонів з хлібом, що переправлялися на Північ. КП(б)У слухняно виконувала інструкції партійного центру.

«Братерська допомога» хлібом формально незалежної України сусідній державі виглядала б дивно, якби стало відомо про голод в українських губерніях. Тому ЦК КП(б)У огортав завісою мовчання страждання власного голодуючого населення. Ставлення до цього голоду було вичерпно окреслено резолюцією політбюро ЦК КП(б)У з доповіді наркома продовольства М. Владимирова «Про кампанію по боротьбі з голодом» від 4 серпня 1921 p.: «Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, може бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами».

На VI конференції КП(б)У, що відбулася на початку грудня 1921 p., М. Скрипник порушив цю болючу тему в таких висловах: «Хіба це не було очевидно, що ми йдемо до голоду? ЦК затримував це питання. Йшов тиждень за тижнем, місяць за місяцем, і тільки тепер ми бачимо вочевидь помилку, виявлену тут. Ми тоді не насмілювалися казати, що у нас, у нашій благодатній Україні — голод».

Скрипник обурювався керівництвом КП(б)У, до якого сам входив. До того ж його критика була гранично дозованою: йшлося про «помилку», тоді як треба було говорити про тяжкий злочин. Він не наважився піддати критиці справжнього винуватця інформаційної блокади — керівництво РКП(б).

І все-таки дозволу зняти інформаційну блокаду з українського голоду ЦК КП(б)У від більшовицького центру у 1921 р. не одержав. Лише 16 січня 1922 р. він дістав певну свободу дій і негайно вжив заходів, щоб у пресі, як було сказано у постанові харківського політбюро, «з'явилося побільше відомостей про голод на півдні України».

X. Раковський негайно, уже в січні 1922 p., уклав угоду з Американською адміністрацією допомоги (АРА) — неурядовою організацією, утвореною в СІЛА для подання допомоги потерпілим від світової війни європейським країнам. Відповідна угода з радянською Росією була укладена ще в серпні 1921 р. АРА мала можливість використовувати величезні матеріальні ресурси, нагромаджені для американської армії в Європі з часу припинення світової війни.

Лише врожай 1922 р. і розгортання харчувальних пунктів АРА та інших організацій допомоги припинили масову смертність населення. Однак у спустошених голодом південних губерніях України зібрали невеликий урожай. Як і раніше, вони потребували допомоги. Та, за вимогою центру, 13,5 млн. пудів українського зерна нового врожаю було продано за рубежем.

Одночасно з серпня 1922 р. до січня 1923 р. у сусідні республіки з України вивезли 9 млн. пудів зерна. Тому голод на Півдні України тривав і в першій половині 1923 р.

ВИСНОВКИ

Після загибелі обох українських демократичних держав їх землі опинилися в межах чотирьох різних країн.

Переважна частина територм України залишилася під контролем Росії. Радянська Україна дістала статус незалежної республіки, але була цілком підпорядкована директивам, що приймалися в Росії. Голод 1921 — 1923 pp. наочно показав, що ці директиви глибоко суперечили національним інтересам України. Замість того, щоб спрямовувати надлишки хліба у спустошені посухою південні губернії, українські радянські власті відправляли їх за межі республіки.

Антирадянський рух селянства загрожував переростанням у пов-номасштабну громадянську війну.

Запитання і завдання. 1. З якими державами Україна уклала до говори в 1921 —1922 pp.? 2. Заповніть пропуски: Генуезька конференція відбулася в ; Лозаннська конференція відбулася в

. 3. Поясніть російську абревіатуру ГОЕЛРО. 4. Коли було запроваджено план ГОЕЛРО? 5. Що передбачалося зробити в Україні за планом ГОЕЛРО? 6. На які матеріальні засоби розраховувало компартійно-радянське керівництво для реалізації плану електрифікації? 7. Як ви розумієте вираз «політичний бандитизм»? 8. Назвіть причини голоду в Україні. Чи можна було йому запобігти? 9. Проаналізуйте резолюцію політбюро ЦК КП(б)У з доповіді наркома продовольства М. Владимирова «Про кампанію по боротьбі з голодом» від 4 серпня 1921 р. Поясніть, чому наказувалося розрізняти «голод в Росії» від «боротьби з неврожаєм в Україні». 10. До яких наслідків призвело замовчування голоду на півдні України? 11. Яке значення мала продовольча допомога АРА для врятування голодуючих? 12. Чому в південних губерніях України населення голодувало навіть у першій половині 1923 p.?