§ 2. Проголошення автономії України

Розгортання національно-визвольного руху. Українська революція зустрічала на своєму шляху перепони не лише з боку консервативних, контрреволюційних сил, а й навіть з боку за-гальноросійського демократичного табору. Російські демократи не зважали на прагнення пригноблених за царизму народів здобути державні права.

Найвпливовішим центром демократичних сил Росії була Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів. Цей орган фактично перебрав на себе функції всеросійського координаційного центру. Вона бажала мати справу не з незліченною кількістю місцевих рад, а з великими обласними утвореннями. Даючи директиви на місця про скликання обласних з'їздів, виконком Петроради окреслив конфігурацію областей, що не збігалася з етнографічними кордонами. Територія України поділялася на не зв'язані між собою частини, до яких долучалися неукраїнські землі.

Бажаючи зберегти контроль над обласним з'їздом рад, київські ради робітничих і солдатських депутатів готували його таємно від українських організацій. Дізнавшись про з'їзд із газет, Українська селянська спілка дала телеграфну директиву у відповідні губернії й повіти негайно надіслати делегатів. Встигли приїхати в основному делегати від Звенигородського повіту, але в кількості, яка перевищила кількість усіх делегатів від робітників і солдатів. Організатори з'їзду змушені були допустити їх до роботи у селянській секції, хоч і не визнали мандатів.

Секція представила з'їздові резолюції про автономію України у федеративній Росії, про формування українських військових частин та про розв'язання земельної проблеми тільки українським народним парламентом. Керівництво з'їзду на чолі з П. Незлобіним відкинуло ці резолюції. Розгнівані делегати від селян покинули з'їзд.

Більш серйозний конфлікт спалахнув у зв'язку зі спробами формування українських військових частин. Початок їм поклала вимога солдатів, які перебували на збірних пунктах Києва, відправити їх на фронт як українську військову частину. Київські ради робітничих і солдатських депутатів та комітет об'єднаних громадських організацій засудили цю вимогу й виявили готовність силою зброї розігнати «бунтівників і дезертирів». Центральна Рада заступилася за них і висловилася за доцільність організації окремого українського полку. Разом з тим вона заявила, що має намір формувати українські частини тільки в тилу. Ця заява була відповіддю на численні застереження про те, що переформування військових частин за національною ознакою призведе до зниження боєздатності фронту.

Тим часом ініціатори руху за створення національних частин самочинно сформували 1-й український полк імені гетьмана Б. Хмельницького. Фронтове командування не наважилося його розформувати.

У травні у Києві зібрався І Український військовий з'їзд. З'їхалося близько 700 делегатів від усіх армій, флотів і гарнізонів. Роботою керували М. Грушевський, В. Винниченко, С Петлюра, М. Міхновський. Головним було питання про ставлення до війни. З'їзд вирішив домагатися миру без анексій і контрибуцій, але до настання такого миру пропонувалося обороняти здобутки революції від противника. Від імені сотень тисяч озброєних солдатів з'їзд заявив, що «вважає Центральну Раду єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати всі справи, що стосуються цілої України та її відносин з Тимчасовим правительством». Було визнано за необхідне вимагати, щоб Тимчасовий уряд та Петроградська рада проголосили принцип національно-територіальної автономії України.

На з'їзді відбулися вибори генерального військового комітету. Він у погодженні з російським генеральним штабом мав проводити українізацію армії. До комітету було обрано В. Вин-ниченка, М. Міхновського, С. Петлюру та ін. Комітет мав надати організованості стихійному процесу формування українських частин. На Балтиці комітет повинен був укомплектувати українськими командами окремі кораблі, а на Чорному 'морі — українізувати весь військовий флот. Але комітет не спромігся довго працювати як цілісний орган. Деякі його члени вибули з різних причин, і вся робота щодо українізації армії поступово зосередилася в руках С. Петлюри.

Переговори у Петрограді. Виконуючи настанови військового з'їзду, Центральна Рада у кінці травня 1917 р. надіслала для переговорів з Тимчасовим урядом і Петроградською радою повноважну делегацію на чолі з В. Винниченком. Суть вимог зводилася до того, щоб державна влада офіційно заявила про своє прихильне ставлення до автономії України. Делегація озброїлася великою кількістю документів, у тому числі з Академії наук, що характеризували так довго заперечувану пануючими колами українську націю. Особливу увагу було приділено най-гострішому питанню — визначенню кордонів майбутньої автономії відповідно до етнографічного принципу. Уряд передав справу на розгляд комісії експертів.

Позицію, яку зайняли експерти, Винниченко пізніше схарактеризував з властивим йому гумором: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та й хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль?»

Центральна Рада визначила дату скликання першого селянського і другого військового з'їздів з таким розрахунком, щоб мати до їх відкриття відповідь Тимчасового уряду. Однак тиждень за тижнем Винниченко даремно чекав відповіді. Становище української делегації стало просто принизливим.

Українська делегація поспішила додому, щоб взяти участь у роботі селянського з'їзду. Відповідь наздогнала її в Києві. Тимчасовий уряд повідомляв, що не може визнати Центральну Раду виразницею волі українського народу і не має повноважень розв'язувати питання про автономію України.

І селянський і II військовий з'їзди. Всеукраїнський селянський з'їзд розпочався у Києві 10 червня 1917 р. Найбільше уваги він приділив доповіді української делегації про переговори з Тимчасовим урядом. Делегації дорікали, що вона обрала роль покірливого прохача. У деяких виступах пролунали заклики оголосити самостійність України. Коли ж з Петрограда одержали звістку про те, що Керенський, який у новому складі став військовим міністром, наважився заборонити з'їзд делегатів від українізованих військових частин, гніву селян не було меж.

З'їзд обрав Раду селянських депутатів. Було ухвалено, щоб вона увійшла до Центральної Ради. Це рішення мало принциповий характер, бо поклало початок перетворенню Центральної Ради у справді представницький орган.

Після з'їзду Центральна Рада зібралася у поповненому складі й розглянула політичну ситуацію, що склалася. Було визнано, що Тимчасовий уряд іде проти інтересів українських трудящих і проголошеного ним самим права націй на самовизначення. Рада вирішила звернутися безпосередньо до українського народу з універсалом, в якому визначалися б засади автономного устрою. Поки йшла робота над текстом цього законодавчого акта, настав час скликати новий військовий з'їзд.

Військовий з'їзд відкрився у Києві 18 червня 1917 р. У його роботі взяли участь делегати, які мали мандат від 1732 тис. солдатів і офіцерів фронту й тилових гарнізонів. Перед початком з'їзду делегати зібралися на Софійській площі. У присутності десятків тисяч киян після молебня і урочистого виконання українського гімну вони заприсяглися не повертатися до своїх частин, поки не здобудуть автономію України.

З'їзд запропонував Центральній Раді негайно приступити у згоді з національними меншинами до створення основ автономного устрою. Він зобов'язався забезпечити Раді найактивнішу підтримку. Було підтверджено постанову першого з'їзду про українізацію армії і затверджено статут найвищої української військової установи — Генерального комітету на чолі з С Петлюрою. З'їзд обрав Раду військових депутатів і ухвалив, щоб вона увійшла складовою частиною до Центральної Ради.

Після з'їзду українізація армії посилилася. На всіх фронтах, не виключаючи Кавказького, були утворені українські військові комітети. Вони керували роботою з'їздів солдатів-українців, випускали газети й листівки, створювали національні земляцтва. Вищі військові власті і ради солдатських депутатів, які перебували під контролем загальноросійських соціалістичних партій, неприхильно ставилися до «українізації багнета». Але спинити цей процес було вже неможливо.

І Універсал Центральної Ради. 23 червня 1917 р. виконавчий комітет Центральної Ради схвалив текст І Універсалу і доручив Винниченкові оголосити його на військовому з'їзді, який у цей день завершувався. Делегати стоячи вислухали документ з урочистою назвою — «Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й поза Україною сущого». Спираючись на волю свого народу, який скинув імперське ярмо, Центральна Рада цим документом оголошувала себе органом, правомочним приймати акти конституційного значення — універсали. В Універсалі проголошувалося: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські'Збори».

В Універсалі висловлювалася надія на те, що представники інших народів, які живуть в Україні, разом з українцями будуватимуть автономний устрій, здатний покінчити з безладдям у краї. Українським організаціям доручалося прийти до згоди з демократичними організаціями, що виражають інтереси інших національностей.

Універсал справив величезне враження на суспільство. Так, на заклик до українського громадянства сплачувати добровільний податок для потреб Центральної Ради біля її скарбниці вишиковувались черги людей, які бажали внести гроші. З місць сотнями надходили телеграми, в яких висловлювалася солідарність з Радою.

Іншою була реакція на Універсал Тимчасового уряду. Через голову Центральної Ради князь Львов звернувся з відозвою до «братів-українців», в якій закликав: «Не йдіть необачним шляхом роздроблення сил визволеної Росії, не відривайтеся від загальної Батьківщини, не розколюйте війська, не завдавайте нетерплячим бажанням зараз же зміцнити форми державного устрою України смертельного удару всій державі і самим собі!»

І Всеросійський з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів, який працював у Петрограді, став усе-таки на примиренську позицію. Есеро-меншовицька більшість з'їзду, як і уряд, заявила, що тільки Всеросійські Установчі збори компетентні розв'язувати проблему автономії України. Та разом з тим ці партії цінували свій демократизм. Тому у резолюції з українського питання з'їзд запропонував урядові порозумітися з органами української революційної демократії, щоб організувати тимчасовий крайовий орган для задоволення національних потреб населення.

Утворення Генерального секретаріату. Оголошенням Універсалу Центральна Рада перебрала на себе державні функції. Українська громадськість визнала це і почала звертатися до «незаконного», на думку Тимчасового уряду, органу з різноманітними справами. Щоб вирішувати їх, Рада повинна була утворити виконавчий орган ще не визнаної влади.

Після завершення Українського національного конгресу для розв'язання поточних питань було утворено спеціальний Комітет.

У міру того як у руках Центральної Ради зосереджувалася реальна влада, значення Комітету зростало. Його стали називати Малою Радою. Мала Рада була законопідготовчим і навіть певною мірою законодавчим органом.

Покладати ще й виконавчі функції на Комітет було недоцільно. І тому, не афішуючи свого кроку, щоб зайвий раз не наразитися на конфлікт з Тимчасовим урядом, Комітет на закритому засіданні 28 червня прийняв рішення про утворення Генерального секретаріату в складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Секретарства були прообразом майбутніх міністерств.

Перший у XX ст. український уряд очолив В. Винниченко. Він же взяв на себе обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем став П. Христюк, генеральним секретарем фінансів — X. Барановський, секретарем міжнаціональних справ — С. Єфремов, секретарем військових справ — С Петлюра, секретарем земельних справ — Б. Мартос, секретарем судових справ — В. Садовський, секретарем продовольчих справ — М. Стасюк, секретарем народної освіти — І. Стешенко.

Український есер Павло Анікійович Христюк народився у 1880 р. на Кубані в родині заможного козака, навчався у Київському політехнічному інституті. Брав активну участь у кооперативному русі.

Христофор Антонович Барановський, 1874 р. народження, походив із селян Київської губернії. Він не мав спеціальної освіти, але показав себе талановитим фінансистом на посаді директора Київського кооперативного банку.

Сергій Олексійович Єфремов народився у 1876 р. у сім'ї священика на Київщині. Закінчив юридичний факультет Київського університету, співробітничав в українських виданнях, займався науковою роботою в галузі історії української літератури. Був одним із засновників УРДП та ТУПу.

Симон Васильович Петлюра народився у 1879 р. у Полтаві у сім'ї візника, колишнього селянина. Мав намір здобути духовну освіту. Був виключений з семінарії, деякий час навчався у Львівському університеті, працював секретарем у газеті «Рада». У 1905 р. став одним з лідерів УСДРП, редагував партійний орган — газету «Слово». У 1916 р. вступив до Земельного союзу1 і працював як помічник уповноваженого на Західному фронті. З початком українізації армії був обраний головою Української ради Західного фронту.

Борис Михайлович Мартос народився у 1881 р. Походив із старовинного козацько-дворянського роду на Лубенщині. Після закінчення історико-філологічного факультету Харківського університету вчителював, брав участь у кооперативному русі. Належав до РУП, потім став членом УСДРП.

Валентин Васильович Садовський, 1884 р. народження, був сином священика на Волині. Закінчив юридичний факультет Київського університету і політехнікум у Санкт-Петербурзі. Працював адвокатом у Києві, брав участь у політичному житті як член УСДРП.

Микола Матвійович Стасюк був сином чиновника з Катеринославської губернії. Вчився у Санкт-Петербурзькому гірничому

1 Громадська організація, що відала побутовими потребами армії.

інституті. На Катеринославщині організовував селянські спілки, за що відсидів рік у тюрмі. Потім працював у кооперативних установах Катеринослава і Києва.

Іван Матвійович Стешенко народився у 1873 р. у козацькій сім'ї на Полтавщині. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Вчителював, за участь у нелегальних українських гуртках був позбавлений права викладати. Активної участі у політичному житті не брав, хоча був членом УСДРП.

Незважаючи на те, що в українському політичному житті на передній план відразу висунулася есерівська партія, у першому складі уряду Центральної Ради переважали соціал-демократи. На відміну від есерів, партія Винниченка і Петлюри мала в своєму складі великі інтелігентські сили. Формування уряду за професійною ознакою, тобто включення до нього найбільш кваліфікованих і досвідчених спеціалістів, у такій ситуації привело до посилення політичних позицій соціал-демократів в українському визвольному русі. Однак значення цього фактора послаблювалося суперництвом усередині УСДРП, яке найбільш проявлялося в тертях між Винниченком і Петлюрою.

ВИСНОВКИ

Національне питання було наріжним каменем розбіжностей між російськими та українськими демократами. Тому в Україні за наявності численних осередків всеросійських партій почали виникати українські партії з такою самою платформою з усіх питань, за винятком національного: партія есефів — за наявності кадетів, партія українських есерів — за наявності есерів, українських соціал-демократів — за наявності меншовиків.

Негативне ставлення загальноросійських демократичних партій до державних прав українського народу було причиною конфліктів між радами, які перебували під контролем меншовиків і есерів, та українськими організаціями. Тимчасовий уряд і Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів робили все можливе, щоб не дати здійснитися українському «сепаратизму». Тільки загроза розвалу фронту українізованими військовими частинами спонукала петроградських політиків йти на поступки національно-визвольному руху. Та за лершої-ліпшої нагоди вони відмовлялися від них.

Підтримувана делегатами військового з'їзду Центральна Рада проголосила акт конституційного значення — І Універсал. Ним утверджувалося право українського народу на створення власної державності. Першим наслідком запровадження цього акта на практиці стало утворення українського уряду — Генерального секретаріату. Петроградський центр було поставлено перед доконаним фактом, на який він мусив реагувати.

Запитання і завдання. 1. Проаналізуйте хід національно-визвольного руху в березні — червні 1917 р. Дайте оцінку подіям. 2. Поясніть,чому Тимчасовий уряд не визнавав Центральну Раду виразницею

волі українського народу і не розв'язав питання про автономію України? 3. Як ви розумієте вислів «українізація багнета»? 4. Чому, на вашу думку, І Універсал було оприлюднено на Всеукраїнському військовому з'їзді? 5. Схарактеризуйте функції Малої Ради. 6. Назвіть основні положення І Універсалу. У чому полягає його історичне значення? 7. Хто очолив перший у XX ст. український уряд? 8. Змалюйте історичний портрет В. Винниченка. 9. Визначте, хто з названих державних діячів входив до першого складу Генерального секретаріату в червні 1917 р.: П. Христюк; X. Барановський; П. Незлобін; С. Єф-ремов; С. Петлюра; М. Міхновський; В. Винниченко; М. Грушевський; Б. Мартос; М. Стасюк; В. Садовський; І. Стешенко? 10. Чому у складі Генерального секретаріату переважали соціал-демократи?