§ 17. Радянсько-польська війна

Радянсько-польські відносини. Польська держава виникла восени 1918 р. Диктаторську владу «начальника держави» здобув Ю. Пілсудський.

У 1919 р. Пілсудський зайняв основну частину Білорусії і українські землі до річок Збруч і Горинь. Уряд радянської Росії неодноразово звертався до польського уряду з пропозиціями мирного врегулювання питання про кордон. Перешкодити просуванню польських військ він не міг, бо всі сили віддавалися боротьбі з арміями Колчака і Денікіна.

28 січня 1920 р. Раднарком Росії передав по радіо заяву про основи політики щодо Польщі, у якій запевнялося, що червоні війська не переступлять існуючої лінії Західного фронту. Це можна було зрозуміти так, що лінія фактичного розмежування сил могла б стати основою при визначенні державного кордону в ході мирних переговорів.

Адресовані Пілсудському мирні пропозиції не перешкодили здійснювати інтенсивну підготовку до війни. 27 лютого 1920 р. Ленін запропонував спрямувати всю увагу на Західний фронт і перевести туди все, що можна, з Сибіру та Уралу. У березні він поставив завдання перед Кавказьким фронтом щодо «якнайшвидшого перекинення максимуму військ на Захфронт».

Коли окреслилася поразка денікінських військ, правлячі кола Польщі вдарили на сполох: збройний конфлікт з радянською Росією здався їм неминучим. США і Антанта дали згоду на термінову воєнну допомогу. Навесні 1920 р. збройні сили Польщі налічували 738 тис. чоловік. її армія стала однією з найбільших у Європі.

Варшавська угода. За дорученням С. Петлюри дипломатична місія УНР у Варшаві тривалий час вела переговори з польським урядом про сформування спільного антибільшовицького фронту в Україні. Укладення союзу Пілсудський поставив у залежність від істотних поступок з боку Петлюри. Бажаючи далі боротися за Україну, останній прийняв продиктовані умови.

21 квітня 1920 р. голова дипломатичної місії УНР А. Ле-вицький і міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський підписали загальну і торговельно-економічну конвенції (угоди).

Польський уряд визнавав існування УНР в межах, які мали бути означені договорами з суміжними країнами. Кордон між Польщею та УНР встановлювався по лінії, яку війська Пілсуд-ського вже зайняли. Таким чином, у межах Польщі залишалися Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина (з 1918 p.), Західна Волинь і частина Полісся до Збруча і Горині (з травня 1919 р.) і вся Галичина (з липня 1919 p.). Разом з тим Польща відмовлялася від претензій щодо розширення своєї території до кордонів Речі Посполитої 1772 p., тобто до початку її поділів сусідніми країнами, і визнавала ці землі за УНР.

Відмова уряду Пілсудського від історичних прав на частину українських земель мала символічне значення. Навпаки, відмова Петлюри від урочисто проголошеної за його ж участю злуки УНР і ЗУНР була політичним актом. Держави-перемо-жниці у світовій війні взяли до відома факт ліквідації ЗУНР і захоплення Галичини Польщею, але не погодилися з цією анексією. Галичина дістала статус «міжнародної території». Для Пілсудського було важливим те, що УНР заявила про відсутність у неї претензій на західноукраїнські землі.

24 квітня було укладено військову конвенцію. Збройні сили С. Петлюри підпорядковувалися польському командуванню. УНР давала згоду на підпорядкування залізниць польському управлінню і на спільну валюту. Утримання польських військ на території України покладалося на український уряд, а озброєння петлюрівських дивізій — на польський.

Три конвенції пізніше назвали Варшавською угодою. Як таємна, вона не підлягала ратифікації.

Безкомпромісна позиція С.Петлюри, який погодився на залежність від Варшави, щоб відстояти створену в 1917 р. УНР, осуджувалася багатьма українськими політичними діячами. Зокрема, М. Грушевський, О.Жуковський, М. Шаповал та інші лідери українського національного руху визнали Варшавську угоду юридично неправомочним актом.

Інтервенція польських військ. Ю.Пілсудський не став чекати, доки радянське командування закінчить передислокацію військ, і 25 квітня 1920 р. розпочав інтервенцію. Маючи потрійну перевагу в силах, польське командування розраховувало оточити і знищити обидві армії Південно-Західного фронту, а потім захопити Київ і Правобережну Україну.

Разом з польськими військами наступала армія С.Петлюри. За два дні до вторгнення розташовані в районі Вінниці дві бригади УГА перейшли на бік поляків. Однак польське командування не довіряло галичанам і не погодилося використати їх у боях: галицькі війська були роззброєні і розформовані. Не довіряло воно повністю і петлюрівцям. Згідно з військовою конвенцією Петлюра мав сформувати чотири дивізії, але не дістав на це дозволу.

Ефект раптовості і перевага в живій силі та озброєнні дали змогу військам Пілсудського за перший тиждень боїв захопити Житомир, Бердичів і Козятин. 6 травня було здобуто Київ. Однак 12-та армія, яка діяла на київському напрямку, зберегла боєздатність і відступила організовано.

Грабежі, репресії, єврейські погроми, що їх чинили польські інтервенти, зумовили опір населення.

Перші успіхи Пілсудського Москва зустріла холоднокровно. Вразливе у воєнному відношенні становище Києва було враховане завчасно: після вигнання денікінців з України резиденцією центральних органів влади і управління став Харків (аж до 1934 p.).

Радянське партійно-державне керівництво було переконане в тому, що об'єктивне співвідношення сил на користь Росії рано чи пізно приведе до поразки збройних сил Пілсуд-ського.

Справді, воєнний успіх кампанії виявився для армії Пілсуд-ського короткочасним. До того ж не відбулося антибільшовицьке повстання, на яке розраховував Петлюра. На цей час в Україні почалася мобілізація в Червону армію, яку здійснювали не тільки органи влади — військові комісаріати, а й профспілки. Створювалися частини особливого призначення (ЧОП), які паралізували виступи незадоволених радянською владою. Нарешті, організований чекістами під керівництвом «залізного Фелікса» (Ф.Дзержинського) кривавий терор проти боротьбистів та інших «контрреволюційних елементів» також зіграв свою роль у тому, що антибільшовицьке повстання не сталося.

Л. Троцький методично нарощував кількісну перевагу, звідусіль перекидаючи на польський фронт найбільш боєздатні з'єднання: з Кавказького фронту — 1-шу Кінну армію, з Туркестанського — 25-ту Чапаєвську дивізію, з-під Перекопу — 8-му Червонокозачу дивізію. На Південно-Західний фронт було направлено близько 40 тис. бійців. Командуючим фронтом став О.Єгоров. Командування Західним фронтом у Білорусії, де зосереджувалися найбільші резерви для наступу на Варшаву, було доручено М.Тухачевському.

Наступ на Варшаву. На світанку 5 червня 1920 р. три дивізії 1-ї Кінної армії прорвали фронт противника і вийшли в тили польської армії. Через два дні вони оволоділи Житомиром і Бердичевом. Одночасно 12-та армія форсувала Дніпро на північ від Києва і почала пробиватися до нього.

1-ша Кінна армія, просуваючись назустріч 12-й, створила загрозу цілковитого оточення польської армії. Остання почала в паніці відкочуватися на захід. 12 червня Київ було звільнено.

Нищівна поразка під Києвом створила умови для переходу в контрнаступ з'єднань Західного фронту. На повну силу контрнаступ у Білорусії розгорнувся наприкінці червня. Армії Піл-судського залишили Мінськ. Спроба закріпитися на Німані не вдалася. Війська Західного фронту під командуванням Туха-чевського увійшли в Польщу і почали розвивати наступ на Варшаву. Очолювані Єгоровим війська Південно-Західного фронту повели наступ на Львів.

Польща звернулася до держав Антанти. Англія і Франція пообіцяли допомогу, але Польща повинна була обмежитися на сході лінією кордону, накресленою в декларації Антанти від 8 грудня 1919 p., і прийняти будь-яке її рішення щодо майбутнього статусу Східної Галичини. Польща погодилася на ці умови. Тоді британський міністр закордонних справ лорд Дж.Керзон звернувся з нотою до Росії. Він вимагав, щоб радянські війська зупинилися на відстані 50 км на схід від лінії, визначеної як східний кордон Польщі в декларації. Таким чином, ця лінія (відтепер вона дістала назву лінії Керзона) вперше ставала політичною реальністю.

Встановлення радянсько-польського кордону обмежувало Польщу в її етнографічних межах, однак Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина залишалися під її контролем. У Східній Галичині воюючі сторони мали зупинитися на лінії фактичного перебування на день перемир'я.

РСФРР відмовлялася від посередництва Англії і була готова визнати більш вигідний для Польщі територіальний кордон, ніж той, який Антанта запропонувала в грудні 1919 р. Зрозуміло, що «більш вигідний» для Польщі українсько-польський кордон був невигідним для України.

23 липня Троцький дав директиву Західному фронту розвивати наступ на Варшаву, а Південно-Західному — на Львів. 1-ша Кінна армія, посилена трьома стрілецькими дивізіями, мала оволодіти Львовом і захопити переправи через річку Сан. Долаючи опір противника, вона зайняла Броди, а потім Буськ. Але польські війська мали тут чисельну перевагу і завдали контрудару в районі Бродів. С.Будьонний змушений був залишити Броди й перейти до оборони. Поразка 1-ї Кінної армії здавалася неминучою, але через несприятливу обстановку під Варшавою польське командування припинило наступ. Знесилена тривалими боями і ослаблена втратами, 1-ша Кінна армія знову перейшла у наступ, зайняла Броди і підступила до Львова.

Після вступу Червоної армії на польські землі в Білостоці утворився Польський ревком на чолі з Ф.Дзержинським, якому було надано всю повноту влади на окупованій території. Ревком видав маніфест, де проголошувалася необхідність створення рад, націоналізації фабрик, заводів і шахт, експропріації поміщицьких маєтків і запровадження наймитських комітетів для управління ними. Про передачу землі селянам мови не було.

На території Східної Галичини, у Тернополі, 8 липня 1920 р. було утворено Галицький ревком як тимчасовий уряд терміново проголошеної Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (ГСРР). На чолі Галревкому став В.Затон-ський. Ревком видав декрети про конфіскацію поміщицької та церковної земель, націоналізацію промисловості й банків, відокремлення школи від церкви і церкви від держави.

Тим часом у радянського командування виникла потреба підсилити армії, що наступали на Варшаву. Керівництво Пів-денно-Західного фронту самочинно затримало виконання наказу главкома про перебазування 12-ї армії та 1-ї Кінної армії у розпорядження Західного фронту. Воно розраховувало спочатку зайняти Львів. Спроба прорватися до міста знову виявилася невдалою.

Наступ на Варшаву поступово згасав. Радянські війська відірвалися від баз постачання і були знесилені втратами. Польські армії за цей час поповнилися частинами, перебазованими з-під Львова, а також за рахунок резервів і нових формувань. Загроза втрати державності згуртувала навколо уряду Польщі найширші верстви суспільства, зокрема і селянство. Уряд терміново видав закон, який обмежував на користь селян поміщицьке землеволодіння. Негайну допомогу Польщі зброєю та боєприпасами надала Франція.

13 серпня радянські війська підійшли до варшавської фортеці Модлін. Це був їх останній успіх. Польське командування створило шестикратну перевагу сил на напрямку головного удару і перейшло у контрнаступ. Через десять днів основна частина радянських військ була відкинута за Буг. В останній декаді вересня фронт перемістився в район Житомира і Бердичева.

Мирні переговори почалися в середині серпня у Мінську, а потім були перенесені в Ригу. Польський уряд затягував їх, прагнучи дістати якнайбільші вигоди з контрнаступу. Виявилося, однак, що польські війська чим далі, тим більше втрачають боєздатність. Червона армія також не могла більше воювати. Делегації радянської Росії та України змушені були дати згоду на встановлення такого кордону, за яким Західна Україна і Західна Білорусія залишалися у межах Польщі. На цих умовах у жовтні було підписано перемир'я, а пізніше, у березні 1921 p.,— мирний договір.

ВИСНОВКИ

Радянсько-польська війна була одним із завершальних епізодів у становленні європейського устрою після Першої світової війни. Польща відстоювала в ній своє право на незалежність, а комуністична Росія продовжувала «збирати» імперію, що розпалась.

Участь військ УНР на стороні Польщі проти РСФРР та УСРР була актом відчаю. Діючи від імені УНР, С.Петлюра відмовлявся від ідеї соборності українських земель і визнав цілковиту залежність від Польщі. У нього була лише одна мета — зробити чергову спробу відродження УНР.

Катастрофа під Варшавою поклала край усім планам радянських керівників. Мир було укладено без перегляду лінії розмежування сил, що фактично склалася перед цією війною. Лінія розмежування стала державним кордоном. Радянська Росія і УСРР (як перед війною — й УНР) відмовилися від претензій на Західну Україну, що залишилася у межах Польщі.

Запитання і завдання. 1. Схарактеризуйте радянсько-польські відносини в 1919 р. 2. Що змусило С.Петлюру укласти Варшавську угоду? 3. Назвіть основні умови Варшавської угоди. 4. Доведіть, що за Варшавською угодою С.Петлюра пішов на істотні поступки Ю. Пілсуд-ському. 5. Коли почалася інтервенція польських військ в Україну? 6. Коли поляки вступили в Київ? 7. Чому антибільшовицьке повстання, якого очікував С. Петлюра, не відбулося? 8. Складіть план теми «Наступ радянських військ на Варшаву». 9. Назвіть фактори, які зумовили невдачу радянських військ під Варшавою. 10. На яких умовах і коли було підписано перемир'я, що поклало край радянсько-польській війні?