2.4 Правові наслідки правочину який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною

Однією з підстав для визнання договору недійсним є укладення договору внаслідок змови представника сторони з іншою стороною. Так ст. 232 Цивільного кодексу визначено, що правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Умови недійсності правочину

Даний вид недійсності правочину є таким, що є пороком волі, оскільки укладений в супереч волі сторони договору. Норма ст. 232 ЦК має застосовуватися до випадків, коли особа, яка укладає договір від імені іншої сторони в силу відносин представництва, робить це на шкоду інтересам довірителя.

Відносини представництва характеризуються тим, що представник в силу та в межах наданих йому повноважень своїми діями створює, змінює чи припиняє права та обов’язки свого довірителя. При укладенні правочину представник повинен керуватися інтересами свого довірителя, і створювати для нього ті права і обов’язки яких він бажав.

У таких довірчих відносинах представник має виявляти не свою волю, а волю довірителя, але в наслідок самостійної зміни порядку виконання доручення, відбувається створення волі довірителя, правочин відображає волю повіреного, що є відмінною від волі довірителя.

Необхідними атрибутами для визнання такої угоди недійсною є: наявність у представниках повноважень на укладення правочину, наявність протиправного умислу у представниках однієї стоони та у іншої сторони, наявність змови цього представника з іншою стороною на те, що умови такого правочину не відповідають волевиявленню довірителя.

Не обов’язково, щоб такий правочин задавав прямі збитки довірителю, хоча уявити собі такий договір без збитків дуже важко. Умова збитковості для визнання правочину не дійсним законодавством не встановлена, що в принципі є позитивним моментом, оскільки не обмеження в можливості визнання договору недійсним. Для довірителя такий договір може бути і просто невигідним чи непотрібним. Найбільш поширеним випадком є випадок, коли певна річ продається чи купується за вкрай не вигідною ціною, що прямо збитковим для довірителя. Цілком можливі випадки, коли укладання договору може тягти за собою приховану загрозу, наприклад, коли з її укладенням порушується антимонопольне законодавство.

Для визнання договору недійсним на підставі ст. 232 ЦК необхідною мовою є доведеність наявності зловмисної домовленості між представником та іншою стороною. Це, звичайно, не легке завдання, про те кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається на підставу своїх вимог чи заперечень. Стосовно можливості доведення наявності зговору між представником та іншою стороною, законодавець щодо деяких випадків робить виключення задля можливості доведення наявності зговору між повіреним та іншою стороною. Так, згідно зі ст. 1051 ЦК позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Проте, це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Важливим є момент, чи повинен бути умисел іншої сторони договору на укладення договору, що протирічить волі довірителя. Зважаючи на формування ч. 1 ст. 232 ЦК «внаслідок зловмисної домовленості » є всі підстави вважати, що умисел при здійсненні таких дій повинен бути, оскільки дія сторони і представника повинна тягти за собою наслідки – невідповідність волі, виявленої представником при підписанні договору, волі довірителя, і внаслідок цього – невигідність договору для довірителя.

У разі відсутності повіреним від волі довірителя і змови з іншою особою, довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв’язку із вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

У розв’язанні Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням договорів недійсними » 12 березня 1999 р. № 025/111 (п. 9.1) зазначається, що угода, укладена представником юридичної особи або керівником її відокремленого підрозділу без належних повноважень або з перевищенням цих повноважень, повинна бути визнання недійсною як така, що не відповідає вимогам закону. Оскільки сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника другої сторони відповідних повноважень, то її вимога до другої сторони (від імені якої укладено угоду), оскільки на цій угоді, задоволенню не підлягають. При цьому припущенню про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відокремленого підрозділу повноважень на укладення угоди, грунтується на її обов’язку перевіряти такі повноваження.

Договір як дво- чи багатостороння угода (правочин) є виявом волі двох чи кількох сторін (осіб). У ньому, по-перше, кожен з учасників виражає зовні свою внутрішню волю, намір досягти певного правового результату. Однією з умов дійсності правочину є відповідність зовнішнього вияву волі учасника (волевиявлення) його справжній внутрішній волі або твердому намірові досягти певних юридичних наслідків.

у договорі виявляється воля не лише однієї особи (сторони), а двох чи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом має збігатися і відповідати одне одному. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма критеріями.

Підстави для відмови від договору

Відмова від договору і примусове виконання обов’язку в натурі

Відповідно до правової суті відмови від договору як санкції цей захід цивільно – правового захисту, звичайно, не може сполучатися з майновою санкцією у вигляді примусового виконання обов’язку в натурі: взагалі – у разі повної відмови від договору, частково (пропорційно зміненим обов’язком боржника) – у разі часткової відмови від договору. Зазначене твердження узгоджується з положеннями ч. 2 і 3 ст. 622 ЦК, згідно з якими у разі відмови кредитора від прийняття виконання, яке в наслідок прострочення втратило для нього інтерес (ст. 612 ЦК), а також у випадку відмови кредитора від договору (ст. 615 ЦК)боржник звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі.

Якщо ст. 49 ЦК 1963 р. передбачала стягнення отриманого за «антисоціальним» правочином у дохід держави або односторонню реституцію для невинної сторони , то тепер наслідки правочину, визнаного недійсним унаслідок порушення публічного порядку, визначаються загальними (ст.. 216 ЦК ).

Ознаками фіктивного правочину (ч.1 ст. 234 ЦК ) є: 1) наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; 2) відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які обумовлювалися у цьому правочині. Тобто має місце лише імітація правочину. У діях сторін, що імітують правочин, відсутня головна ознака правочину – спрямованість на встановлення, припинення або іншу видозмінну цивільних правовідносин. Фіктивний правочин може бути укладений у протизаконних цілях (наприклад, фальшиве дарування майна – без наміру передати право власності іншій особі, але з метою приховати його від кредиторів ) або без таких цілей. При цьому намір сторін на перший погляд завжди виглядає пристойно, оскільки вони у будь-якому разі декларують бажання правомірних наслідків.

Фіктивний правочин визначається судом недійсним. Оскільки сторони ніяких дій щодо здійснення фіктивного правочину не вчиняли, суд, як правило, у таких випадках лише виносить рішення про визнання такого правочину недійсним, без застосування інших наслідків. Проте якщо діями сторін правочину завдано матеріальної або моральної шкоди, то вона підлягає відшкодуванню за правилами ст.ст.22, 216 ЦК.

Удавані правочини вчиняються з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді мали на увазі (ч.І ст.235 ЦК). Тут завжди має місце укладення двох правочинів:

1. Реального правочину, вчиненого з метою створити певні юридичні наслідки;

2. Правочину, вчиненого для приховання реального правочину.

Сторони,вчиняючи удаваний правочин, маскують іншу мету, яку вони насправді мали на увазі (наприклад, правочин видачі генеральної довіреності на автомобіль з правом його продажу може приховувати правочин купівлі-продажу цього автомобіля).

Удаваний правочин завжди нікчемний і сам по собі жодних юридичних наслідків не створює.

Реальний (прихований) правочин може бути дійсним або недійсним.