МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
МІНІСТЕРСТВО З ПИТАНЬ ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНА академія ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО
ГОСПОДАРСТВА
Кафедра суспільних і політичних дисциплін
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
щодо самостійного вивчення теми “Становлення і розвиток українського етносу” з дисципліни
“УКРАЇНОЗНАВСТВО”
для студентів усіх спеціальностей
денної і заочної форми навчання
Київ - 2008
УДК
ББК
Українознавство. Методичні рекомендації щодо самостійного вивчення теми “Cтановлення і розвиток українського етносу” з дисципліни “Українознавство”. – К.: ДАЖКГ, 2008. – 36 с.
Укладач Т.Д.Антонюк, кандидат історичних наук, доцент
Методичні рекомендації вміщують необхідні матеріали щодо самостійного вивчення студентами теми “Становлення та розвиток українського етносу” з дисципліни “Українознавство”. Методичні рекомендації допоможуть студентам глибше познайомитися з проблемами українського етногенезу, з’ясувати одну з центральних проблем походження народу.
Рецензенти: І.Б.Василик, кандидат історичних наук
В.А.Чумак, кандидат історичних наук, доцент
Розглянуто і схвалено на засіданні кафедри суспільних дисциплін 16 вересня 2008 р., протокол № 1
Рекомендовано до друку навчально-методичною радою факультетів Державної академії житлово-комунального господарства вересня 2008 р.,
протокол № 1.
Відповідальна за випуск в.о. зав.кафедри суспільних і політичних дисциплін доцент Антонюк Т.Д.
© Антонюк Т.Д., 2008
© ДАЖКГ, 2008-09-05
ЗМІСТ
Вступ……………...................................................................................................4
Навчальні установки для студентів......................................................................7
Основний матеріал для самостійного опрацювання...........................................8
Питання для самоконтролю знань......................................................................34
Література.............................................................................................................35
ВСТУП
Методичні рекомендації мають допомогти студентам засвоїти надзвичайно складну проблему походження окремих народів або етносів (етногенез). Складність цієї проблеми зумовлена двома чинниками: по-перше, вона потребує комплексного підходу: необхідність залучення різних наук. По-друге, її потрібно розглядати в межах тривалого проміжку часу, в історичному русі, коли змінюється структура суспільства, наприклад, від родоплемінного ладу до державного устрою. При цьому необхідно мати на увазі процеси переселення та взаємного впливу народів, враховувати можливість поглинання одного народу іншим (асиміляція) або можливість розпаду одного народу на частини з наступними контактами цих частин із різними народами і т. ін.
Отже, розглядаючи цю проблему, студентам треба мати на увазі такі основні вихідні положення:
1. Історичні типи етносів: для первісного суспільства – плем’я, для феодального – народ, для індустріального – нація.
Ці об’єднання різні за структурою управління та за розмірами. Наприклад, за етнографічними джерелами плем’я сенека у північноамериканських ірокезів налічувало близько 3000 осіб, союз племен (ліга ірокезів) – близько 20 000 осіб. Сучасні народи та нації формуються, як правило, на підгрунті кількох народів, значно більших за чисельністю та територією (держава), яку вони займають. Отже, слід пам’ятати, що не можна прямолінійно шукати історичне коріння сучасних народів у конкретних племенах первісного суспільства, відомостей про які дуже мало.
2. Спільні риси культури різних соціальних об’єднань формуються під впливом різних чинників. З одного боку, це вплив навколишнього середовища, яке зумовлює спосіб господарювання. Так виникають господарсько-культурні типи. Розглянемо для прикладу тип підсічно-вогневого землеробства і скотарства лісової зони. До нього належали різні етноси, серед яких і слов’яни, і балти, і германці. Отже, спільність господарства не визначає спільності етносу.
З іншого боку, на формування спільних рис історичних об’єднань впливають історико-етнографічні спільноти, скажімо, східні слов’яни, до яких належать різні народи, зокрема українці.
Отже, слід задуматись, чи правомірно виводити безпосередньо український етнос, скажімо, від носіїв трипільської культури доби міді на підставі тільки того, що і ті й інші були землеробами-скотарями? Очевидно, що ні, оскільки тоді треба враховувати ще і місце формування трипільської культури, і процес розселення її носіїв, і контакти з іншими культурами, і тривалий час (дві тисячі років), який розділяє зникнення трипільської культури і появу давніх слов’ян, у середовищі яких згодом сформувалися українці.
3. Етнічні корені сучасних народів треба шукати у протилежному напрямі: від відомого (сучасного стану) до невідомого (колишнього стану), до тієї пори, коли ці корені вже неможливо простежити. Наприклад, є очевидним, що сучасні українці сформувались на певній території ранньофеодальної держави Київська Русь. Остання виникла в масиві східнослов’янських племен. Слов’яни раннього залізного віку успадкували культури населення доби бронзи лісової і лісостепової зони Східної і Центральної Європи, які належали спільним предкам слов’ян, балтів і германців. Таким чином усвідомлюємо, що чим більше заглиблюємося в історію, тим ширшими стають територія пошуків історичних коренів українців і коло давніх народів, які причетні до українського етногенезу.
Для більш якісного і глибокого засвоєння проблеми становлення і розвитку українського етносу студентам доцільно виконати такі завдання:
Дослідити джерела вивчення давніх слов’ян.
Проаналізувати, яке місце займали слов’яти в історичному контексті.
Вивчити концепції щодо території формування слов’ян.
З’ясувати, які підстави дають ученим твердити, що склавини та анти - предки українського народу.
Дослідити соціально-економічний розвиток, суспільний устрій та культуру східних слов’ян напередодні об’єднання їх у феодальну державу.
При підготовці методичної розробки використано: праці
Бойко О.Д. Історія України: Навч. Посіб. 3-тє видання, виправлене і доповнене. – К.: Академвидав, 2006; Малий етнополітологічний словник / О.В.Антонюк, В.І.Волобуєв, М.Ф.Головатий та ін. – К.: МАУП, 2005; Етнонаціональна структура українського суспільства. Довідник. – Київ, “Наукова думка”, 2004.
Навчальні установки для студентів
Після вивчення цієї теми ви повинні знати:
археологічні, лінгвістичні, антропологічні, писемні та інші джерела вивчення давніх слов’ян;
зарубіжних і вітчизняних авторів, у працях яких описується життя слов’ян;
археологічні культури, створені слов’янами та їх сусідами;
концепції щодо території формування слов’ян;
етапи формування слов’янських народів;
безпосередніх предків українського народу;
підходи до розв’язання проблеми усіх східнослов’янських народів: українців, білорусів, росіян;
соціально-економічний розвиток, суспільний устрій та культуру східних слов’ян напередодні об’єднання їх у феодальну державу;
основні хронологічні дати, терміни, поняття, історичних діячів.
Після вивчення цієї теми ви повинні вміти:
аналізувати джерела вивчення етногенезу українців;
аналізувати праці зарубіжних і вітчизняних дослідників проблеми україногенезу;
порівнювати і розрізняти археологічні культури, створені слов’янами та їх сусідами;
розкрити зміст основних теорій щодо території походження слов’ян;
характеризувати предків українського народу;
пояснювати підходи до розв’язання проблеми походження усіх східнослов’янських народів;
аналізувати соціально-економічний розвиток, суспільний устрій та культуру східних слов’ян;
узагальнювати знання про етногенез українського народу;
робити власні висновки з даної теми.
1. Виконання першого завдання вимагає від студентів грунтовного ознайомлення з джерелами вивчення давніх слов’ян. Перш за все, слід вивчити археологічні джерела, що допоможе вирішити знайомство з соціально-економічним і культурним життям давнього населення, а саме: залишків поселень, могильників, культових місць, предметів побуту та праці, одягу, прикрас. Можливість просторового і хронологічного вивчення особливостей матеріальної культури давніх людей дозволяє зіставляти різні археологічні культури між собою, визначати міру близькості між носіями цих культур та разом з іншими науками простежувати генетичні ланцюги розвитку і зміни окремих культур, історичний процес у цілому. Але археологічні джерела німі в тому розумінні, що не містять конкретних назв народів – носіїв археологічних культур, імен похованих людей, точних дат історичних подій.
Не менш важливими є лінгвістичні джерела. Мовознавцям належить важливе місце в дослідженні етногенезу слов’ян. Вони багато зробили для реконструкції загальнослов’янської мови як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть у системі мов індоєвропейських народів і визначала окрему етнічну спільність слов’ян. Дуже цінним для визначення стародавньої території слов’ян та шляхів їх розселення є картографування архаїчних слов’янських гідронімів (назв річок) і топонімів (назв місцевостей). Було з’ясовано, що слов’янські назви концентруються в регіоні на південь від Прип’яті та Десни. По течії Дніпра на південь у лівобережній частині вони сягають межиріччя Псла та Орелі. На Правобережжі з півдня обмежені верхів’ями Південного Бугу та Середнім Дністром, із заходу – верхів’ями Дністра та Прип’яті.
На північ від Прип’яті й Десни домінують балтські назви. З півдня у лісостепову смугу території України по Дністру заходять гідроніми ілірійського та фракійського походження, а по Лівобережжю – іранського. На захід від Вісли переважають германські назви.
Найдавніші слов’янські гідроніми компактно зосереджені у верхів’ях Пруту та cередньому і Верхньому Подністров’ю до верхів’їв Вісли.
Слід пам’ятати, що лінгвістичні джерела узгоджуються з археологічними. Їхнім недоліком є те, що їх важко датувати.
Антропологічні джерела дозволяють з’ясувати фізичну будову населення. Треба зазначити, що давнім слов’янам, до прийняття християнства, було властиве тілоспалення небіжчиків, отже антропологічних решток мало і їх використання обмежене.
Для того періоду, коли антропологічних джерел стало більше, вони свідчать, з одного боку, про єдність процесу слов’янського етногенезу, а з іншого – показують вплив на фізичну будову слов’ян сусідніх антропологічних типів – балтських, германських, фіно-угорських, фракійських, іранських.
Писемні джерела обмежені часом та вибіркові за територією. Найбільш давні згадки про слов’ян належать до І ст. н.е. Вони містяться у працях римських авторів Плінія Старшого, Тацита і александрійського історика Птолемея. У цих джерелах слов’яни мають назву венетів, або венедів. Слов’яни тоді були відокремлені від Римської імперії фракійськими та германськими племенами, а отже, мало знайомі римлянам, тому відомості про них мають загальний характер.
Пліній Старший – автор І ст.н.е. згадує венедів поруч з сарматами та германцями.
Тацит у праці “Германія”, яку він завершив у 98 р.н.е., також називає венедів поміж певкінів (бастарнів), фінів та сарматів.
У Певтінгерових таблицях – подорожній карті, що датується приблизно ІУ ст.н.е., венеди позначені на північ від Карпат та між Нижнім Дністром і Дунаєм.
Готський історик Йордан у праці “Гетика”, створеній у середині VІ ст.н.е., описує слов’ян, з якими зіткнулися готи у ІІІ – ІV ст. під час пересування з Нижнього Повіслення до Північного Причорномор’я: “Починаючи від місця походження Вістули (Вісли), на безмежних просторах розташовувалося багатолюдне плем’я венетів (венедів). Хоча їх найменування тепер (у VІ ст.) змінюється відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами і антами. Ці венети... походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавинів. Хоча зараз через гріхи наші вони бешкетують повсюдно, але тоді всі вони підкорялись владі Германаріха”.
Більш повні відомості про слов’ян залишили візантійські джерела VІ і наступних століть, що зумовлено активізацією слов’ян на кордонах із Візантійською імперією. Про них згадують Прокопій Кесарійський у праці “Війна з готами”, написаній у 50-х рр. VІ ст., та Феофілакт Симокатта, який жив у першій половині VІІ ст. Останній описував аваро-антські війни. За відомостями цих авторів, склавини займали західну частину розселення слов’ян на північ від Карпат, а анти – східну, між Дністром і Дніпром. Після початку VІІ ст. анти не згадуються. Найімовірніше, анти у процесі розселення на Балканах, після сутичок з аварами, змішалися зі склавинами і прийняли загальну назву слов’ян.
2. Аналізуючи місце слов’ян в історичному контексті, студентам необхідно звернути увагу на той факт, що з праць Плінія Старшого та Тацита випливає: венеди на межі нової ери були досить великою самостійною етнічною групою, яка займала територію між германцями з північного заходу і заходу, балтами на півночі, фінами на північному сході, сарматами на південному сході та фракійцями на півдні та південному заході. Але ще раніше предки слов’ян контактували з давнім європейським населенням – кельтами.
Слід пам’ятати, що племена кельтів значною мірою впливали на культуру європейських народів. Вони залишили дві послідовні європейські археологічні культури: гальштатську (ХІІ – V ст. до н.е.) та латенську (з V ст. до н.е. до римських зайоювань у Західній Європі, які поклали край культурі кельтів). Саме носії латенської культури – кельти контактували з предками слов’ян на межі нашої ери. Шляхом воєнної експансії кельти займали територію від Британії до Карпат. Але культурний вплив кельтів був ширшим. Це виявилося в технологічному і художньому стилі багатьох виробів, зокрема так званих латенських фібул (фібула – застібка для одягу). Такі знахідки досить часто трапляються у Правобережній Україні. Про безпосереднє вторгнення кельтів на територію Східної Європи свідчить декрет на честь Протогена в Ольвії. У процесі переселення до Малої Азії кельти-галати у 3 ст. до н. е. здійснили похід у Північне Причорномор’я і погрожували поселенням місцевим грекам.
Студенти мають знати, що більш тісні контакти населення України в І тис. до н.е. були з фракійськими народами, які заселяли значні території на Балканах та лівобережжі Дунаю і Дністра. Їхня культура зазнала великого впливу з боку грецької цивілізації, скіфів та кельтів. У І ст. до н.е. фракійські племена гетів, об’єднані під владою царя Буребісти, здійснили похід у Північне Причорномор’я, під час якого зруйнували Тіру, Ольвію та велику кількість сільських поселень. Частина завойовників змішалася зі скіфським населенням Нижнього Подніпров’я.
Також необхіно враховувати при вивченні історичного тла, на якому зароджувався український етнос, що у Верхньому Подністров’ї на початку нашої ери існувала яскрава липецька культура, залишена частково гето-дакійськими племенами, які принесли на цю територію гончарне коло. Пізніше липецьке населення вливається в черняхівську культуру, яка безпосередньо стосується слов’янського етногенезу. У ранньому середньовіччі, в VІ – VІІ ст. н.е., коли племена склавинів, що були творцями празької археологічної культури, просувалися на Балкани, вони утворили змішану культуру з місцевим фракійським населенням. Аналогічні процеси відбувалися під час переселення на Балкани східних слов’ян (лука-райковецька культура) у VІІІ – ІХ ст. н.е.
Етногенез українців започатковувався також у тісних зв’язках з германськими племенами. Найдавніші германо-слов’янські зв’язки фіксуються у ІІІ – ІІ ст. до н.е. на території Лівобережного Полісся (Чернігівська обл., зокрема, Менський р-н), де знайдено своєрідну кераміку та короноподібні бронзові шийні гривни, що мають аналоги в Південній Прибалтиці, заселеній германцями. Крім того, відомі зв’язки зарубинецької культури з багатоетнічною пшеворською культурою Польщі, до складу населення якої також входили германці.
У першій половині І тис. н. е. на території формування слов’ян активізувався етнокультурний розвиток. Майже всі культури цього регіону, особливо черняхівська, включали неслов’янські елементи, що свідчить про присутність тут германського, балтського, іраномовного, фракійського населення.
Активну роль у цьому процесі відігравали германські племена готів – носіїв вельбарської культури. Наприкінці ІІ на початку ІІІ ст. н.е. вони почали рухатись із Пониззя Вісли на південний схід у напрямку Криму. У ІІІ – ІV ст. готи стали провідною військово-політичною силою. У межах черняхівської культури вони очолювали племінні об’єднання, які складалися з пізніх скіфів, сарматів, дако-гетів та слов’ян, вели війни з прикордонними гарнізонами Римської імперії. Осередком слов’янства у цей бурхливий період (в ІІ – V cт. н.е. ) залишається лісостепова зона від верхів’я Дністра та Пруту до Середньої Десни та Псла.
У степовій зоні Північного Причорномор’я готи вступили в тісні контакти з аланами, нащадками сарматів, які просувалися з Приазов’я. Історики фіксують непоодинокі міжетнічні шлюби між аланами та готами.
Наприкінці ІV ст. н.е. під тиском гунів та слов’ян готи залишили землі лісостепової України і Північного Причорномор’я і відійшли на Балкани та в Західну Європу. Під час війни зі слов’янами готи захопили і стратили через розп’яття короля антів Божа із синами та 70 старійшинами, що, однак, не забезпечило їхньої перемоги.
Тісні контакти давні слов’яни підтримували з балтами на півночі та угро-фінами на північному сході, що знайшло відображення в історії розвитку зарубинецької, київської та колочинської культур.
Студенти мають знати, що південний напрямок контактів східних слов’ян пов’язаний зі скіфами, сарматами та греками Північного Причорномор’я. Магістральним шляхом зв’язків слугував Дніпро. На зарубинецьких городищах Середнього Подніпров’я часто трапляються уламки грецьких амфор та столового античного посуду, скляні намиста та інші іноземні речі. На могильнику Дідів Шпиль під Каневом, крім зарубинецьких поховань із кремацією, знайдено 19 тілопокладень зі скіфськими речами, в тому числі й керамікою, що свідчить про тривале перебування тут якоїсь групи людей із Нижнього Подніпров’я.
Свідченням нападів сарматів на дерев’яно-земляні зарубинецькі укріплення є знахідки сарматських залізних трилопасних черешкових наконечників стріл на валах та ровах городищ Середнього Подніпров’я (Бабина Гора, Пилипенкова Гора, Монастирьок, Ходосівка), де збереглися сліди пожеж та перебудов близько початку нашої ери.
Пізні скіфо-сарматські елементи є в складі черняхівської культури степової та лісостепової зон.
У середині І тис. н.е. в степовій зоні Євразії одним із наймогутніших був гунський союз кочових племен. У степах Північного Причорномор’я панівне становище зайняло тюркомовне населення, яке змінило іраномовні племена.
Історичні джерела визначають час появи гунів у Європі 375 р. н.е., коли вони зустрілися в Північному Причорномор’ї з остготами, яких підкорили. Остготи, очолювані сином Германаріха Гунімудом, увійшли до гунського союзу разом з аланами. Гунське об’єднання набуло розквіту за Атили, який правив з 434 по 454 р. До складу гунського союзу, крім остготів та аланів, входило багато інших народів, у тому числі частина антів.
Після поразки у 451 р. на Каталунських полях від об’єднаних військ Західної Римської імперії, вестготів, бургундів та інших гунський союз занепав.
Наступною потужною військовою силою на півдні від слов’янського лісостепу стали авари, котрі, як і гуни, об’єднали велику кількість різноетнічного населення. Відомий історичний факт, що серед бранців, захоплених візантійською армією під час походу проти аварів у 601 р., лише п’яту частину становили авари, половину – слов’яни, а решта були представлені “різними іншими варварами”. У руських літописах залишилися відомості про жорстоке гноблення аварами (обрами) дулібів. У 626 р. авари зазнали поразки від Візантії під Константинополем. Внутрішні усобиці, повстання слов’ян на чолі з Само, опір інших народів призвели до розпаду аварського каганату. А після розгрому 791 р. Карлом Великим авари сходять з історичної арени.
Досліджуючи історичний контекст, у якому здійснювався етногенез українців, студентам необхідно знати, що у Південно-Східній Європі, у Прикаспії та на Північному Кавказі в цей час визрівало болгаро-хозарське об’єднання західнотюркської мовної групи. Хозарський каганат залишив відому салтівську культуру VІІІ – Х ст. Складні відносини з Хозарським каганатом значною мірою впливали на життя придніпровських слов’ян періоду формування та ранніх етапів розвитку Київської Русі.
Внутрішні хозарсько-болгарські конфлікти примусили значну частину болгар на чолі з ханом Аспарухом у 70-ті рр. VІІ ст. відкочувати в Добруджу на правому березі Дунаю. Там болгари зустріли слов’янські племена, що були під протекторатом Візантії.
Ще у VІ ст. анти в процесі Великого переселення народів просунулись до берегів Дунаю, що відокремлював слов’янські землі від Візантійської імперії.
У 519 р. слов’яни виступили проти Візантії, але зазнали поразки.
За правління візантійського імператора Юстініана І (527 - 565) слов’яни просунулися на територію Балканського півострова.
Щоб пом’якшити тиск слов’ян, візантійські імператори були вимушені залучати до свого війська слов’янські дружини. Виходцем з антів був відомий візантійський полководець Хільбудій. Помітну роль в адміністрації та військовій службі відігравали й інші представники антів, серед яких історикам відомі імена Всегород і Дабрагес.
Після приходу в Добруджу болгар слов’яни та болгари почали виступати як союзники і, зрештою, “об’єднавшись із слов’янами болгари створили болгарську за іменем, слов’янську насправді державу, де ця болгарська орда за кілька поколінь зовсім губиться в масі осілих слов’ян” (Грушевський М. Історія України-Руси. Т.1. – К., 1990. – С.160.)
V – VІІ ст. – кінцевий період праслов’янської спільноти, коли анти та склавини активно залучаються до етногенезу східних, південних і західних слов’ян. У Східній Європі на підгрунті перш за все антів формуються територіально-політичні об’єднання слов’ян, відомі завдяки київському літописцю початку ХІІ ст. Нестору. Він детально описав їхній побут та звичаї, окреслив територію розселення. Літописець Нестор називає 13 слов’янських племен, які жили в Східній Європі від Чудського і Ладозького озер на півночі до Чорного моря на півдні. Центром східного слов’янства було Середнє Подніпров’я, де жили поляни. Північно-східними сусідами полян були сіверяни, за ними – радимичі і в’ятичі. На північний захід від полян розташовувалися древляни, племінним центром яких був Іскоростень та дреговичі (Туров), на захід від древлян – волиняни. У Прикарпатті жили хорвати, а на Поділлі – дуліби. У межиріччі Дністра і Дунаю, у Північно-Західному Причорномор’ї проживали тиверці, сусідами яких, на схід від Дніпра, були уличі. До північної групи слов’янських племен належали полочани, кривичі і словени новгородські.
Київський чернець Нестор, який на початку ХІІ ст. склав “Повість минулих літ”, так описує процес розселення слов’ян: “Слов’яни прийшли і сіли по Дніпру й назвалися полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю і Двиною і назвались дреговичами (від слова “дрегва” – болото. – Авт.)”, другі сіли на Двині й назвались полочанами – за річкою, що впадає до Двини і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами... І інші сіли по Десні, і по Сеймі й назвалися сіверянами. І так розійшовся слов’янський народ, а за його ім’ям, грамота назвалась слов’янською”.
У 40 – 50-х рр. ІХ ст., за часів Аскольда і Діра, у Східній Європі, на території Середнього Подніпров’я, виникла перша слов’янська держава – Київське князівство, яка почала процес об’єднання східнослов’янських племен. Важливим наслідком цього процесу було утворення Давньоруської держави в Х ст.
У 860 р. відомий вдалий похід Аскольда на Константинополь. Тоді флот русичів із 200 човнів вдерся до константинопольської бухти Золотий Ріг і домігся значної контрибуції від візантійського імператора Михайла ІІІ.
3. Вивчення концепцій щодо території формування слов’ян вимагає від студентів уважного читання першоджерел та аналізу відомих теорій щодо ареалу слов’яногенезу. Слід пам’ятати, що найбільш ранньою концепцією є дунайська, пов’язана з іменем літописця Нестора, у якого читаємо: “По давніх же часах сіли слов’яни на Дунаєві, де є нині угорська земля і болгарська. От тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми – од того, де сіли на котрому місці” (Літопис Руський за Іпатіївським списком. – К., 1989. – С.2). Нині вона має назву – карпато-дунайська. У підгрунті цієї концепції лежить дійсний факт існування слов’ян на Дунаї, але реально ця подія сталася пізніше початкового періоду їх формування і пов’язана з процесом розселення слов’ян у добу Великого переселення народів.
Друга концепція – вісло-одерська, яку обгрунтовували, головним чином, польські дослідники.
Третя група дослідників розміщує територію формування слов’ян між Дніпром та Віслою в лісовій або лісостеповій зонах. Ця концепція має назву вісло-дніпровська.
Ймовірно, що всі три концепції відображають перебування слов’ян на цих територіях у різні періоди їх розвитку, оскільки слов’яни до раннього середньовіччя ніколи не займали всієї території між Дніпром і Одером, де проживали й інші народи.
Треба розрізняти два етапи формування слов’янських народів: перший – виокремлення праслов’ян із сукупності староєвропейського населення, другий – формування слов’янських етнічних груп з елементами культурно-мовної диференціації. Проблема полягає у визначенні часу, коли праслов’яни стали осібною етнічною і культурною спільнотою, виокремившись із великого масиву, який становили їхні пращури разом із германцями та балтами.
Найбільш ранні періоди формування слов’ян простежуються на межі – ІІІ – ІІ тис. до н.е. (археологічна доба бронзи), коли з масиву давніх індоєвропейців виокремлюються германо-балто-слов’яни, котрі існують, поки що, як єдина нерозділена група. Вони представлені на території Середньої та Східної Європи культурами кулястих амфор та шнурової кераміки.
У цьому контексті студентам необхідно пригадати широковідому трипільську культуру доби міді, яка згадується в багатьох популярних виданнях як така, що є підгрунтям формування українського народу. Трипільська культура існувала в ІV – ІІІ тис. до н.е., головним чином у Правобережній Україні. Треба мати на увазі, що ця яскраво виражена землеробська культура з великими поселеннями сільського типу сформувалась на Балканах на півдні від території культур кулястих амфор та шнурової кераміки. Отже, два згаданих великі культурні масиви не пов’язані генетично, і носії трипільської культури не могли брати безпосередньої участі у формуванні слов’ян. Водночас у лісостеповій зоні контактів названих культурних масивів асимілятивні процеси були природними.
У ІІ тис. до н.е. праслов’яни виділились як окрема етнічна група, яку дослідники пов’язують з комарівсько-тшинецькою культурою, що існувала на території Польщі та Правобережної України. До праслов’янського етногенезу залучають також лужицьку та поморсько-підкльошову культури у Повісленні та на Волині, а також скіфські хліборобські культури лісостепової зони Подніпров’я, які існували переважно в І тис. до н.е.
Стосовно класичних скіфів-кочовиків Причорноморського регіону, відомих під назвою царських скіфів, можна зазначити, що залучати їх до етногенезу слов’ян неправомірно, оскільки, згідно з домінуючою думкою науковців, вони належали до іраномовних народів.
Отже, праслов’яни як автохтонне населення входили до складу європейської людності Середньої та Південно-Східної Європи за доби бронзи. З урахуванням наступних етапів формування слов’ян цю територію можна звузити до регіону між Одрою та Дніпром і між південним узбережжям Балтики та Карпатами і Середнім Подніпров’ям.
Чіткіше історія слов’ян простежується з початку ери, ці часи ширше представлені не тільки археологічними, а й лінгвістичними та писемними джерелами.
Студентам необхідно чітко засвоїти слов’янські археологічні культури, які сягають венедського періоду історії слов’янства. Це, перш за все, зарубинецька, пшеворська, липицька, зубрицька та інші культури. У другій чверті І тис. н.е. їх змінюють пам’ятки черняхівської, київської, вельбарської культур. Остання пов’язана з готами, які розділили східних і західних слов’ян.
Археологічні культури другої половини І тис. (середина V – VІІ ст.) – празька, пеньківська, колочинська – стосуються історичних слов’ян (склавинів та антів). Кордони цих культур сходяться на Київщині.
Празька культура є найбільшою та найяскравішою серед археологічних культур VІ – ІІ ст., залишених слов’янами. Вона займала територію від Ельби та Заале на заході до Прип’яті та Середнього Дніпра на північному сході та до Дунаю на півдні. Цю культуру ототожнюють зі склавинами.
Пеньківська культура розташовувалася на схід і південь від празької – вона тяглась від Прута через Середній Дністер, Південний Буг, Середнє Подніпров’я до верхів’я Сіверського Дінця. Центр її був у Середньому Подніпров’ї, де Йордан розміщує антів.
Колочинська культура займала Лівобережжя Дніпра на північ від пеньківської культури. Етнічна належність носіїв цієї культури невідома.
На території України житлами ранньосередньовічних слов’ян були чотирикутні напівземлянки зрубної або стовпової конструкції. На поселеннях празької культури у житлах були печі-кам’янки, розташовані у кутку напівземлянки. Житла пеньківської культури спочатку опалювали відкритим вогнищем, розташованим переважно в центрі споруди. Пізніше, внаслідок впливу носіїв празької культури, у житлах пенківської культури також з’явились печі-кам’янки. У житлах колочинської культури абсолютно переважали відкриті вогнища.
Слов’яни різних археологічних культур V – VІІ ст. мали поховальний обряд тілоспалення, інколи з поховальними урнами. У празькій культурі відомі підкурганні тілоспалення: на Волині – групові, на Середньому Дністрі та у верхів’ях Вісли – одиничні.
Керамічний посуд був ліпний. Серед колочинського посуду переважають банко- і тюльпаноподібні горщики, а також плоскі диски (сковороди для випікання хліба). Серед знахідок пеньківської культури більшість належить біконічним горщикам, є глиняні сковорідки та поодинокі диски. У празькій культурі домінують витягнуті стрункі горщики з опуклістю у верхній частині посуду з відносно вузьким горлом та короткими вінцями. Трапляються сковорідки та поодинокі миски. Дисків немає.
4. Студентам важливо вміти аргументовано пояснювати, чому саме склавини та анти є предками українського народу. Для цього необхідно з’ясувати, коли саме відбулося зародження усіх слов’янських народів, отже, й українського. Дослідники цієї проблеми вважають, що зародження слов’янства припадає на епоху Великого переселення народів, яка починається з руху германського племені готів із Прибалтики у Північне Причорномор’я. Саме Україна була вихідною територією розселення слов’ян у VІ – VІІ ст. Південні групи (носії празько-корчацької та пеньківської культур) почали проникати в Подунав’я, на Балкани, у Межиріччя Ельби і Заале, західні (носії дзедзицької культури) – в північну частину межиріччя Одри та Ельби), а північні (колочинська культура) – у Подвиння та Поволжя.
У цьому процесі склавини (празько-корчацька культура) та анти (пеньківська культура) стали предками українців. Зокрема, зі змішаного анто-склавинського населення сформувалися сіверяни – предки лівобережних українців. Корчацька культура мала вплив також на словаків, моравів, чехів та україно-польське населення у Верхньому Повісленні. Поляки Середньої та Північної Польщі мають витоки в дзедзицькій культурі. Та частина антів, яка понесла із собою пеньківську культуру на Балкани, стала основою південних слов’ян (болгар, сербів, хорватів). Предками білорусів та росіян було населення Верхнього Подніпров’я, представлене у V – VІІ ст. колочинською культурою, яке поступово розселялося в області балтського та угро-фінського населення. У цьому процесі брало участь також населення Середнього Подніпров’я.
Таке спрямування етнічних процесів знаходить припущення, що предками українців стало угруповання східних слов’ян Середнього Подніпров’я, відоме візантійським авторам як анти. В.Д.Баран конкретизує й уточнює цю гіпотезу. За його тлумаченням, на основі празької культури виникають старожитності типу луки-райковецької між Дніпром і Дністром. Пам’ятки пеньківської культури стають одним із компонентів волинцевської та роменської культур Лівобережжя Дніпра. Населення празької культури в цей час виявляється більш динамічним: у VІІ – VІІІ ст. воно переходить на лівий берег Дніпра, поглинаючи в культурному плані населення пеньківської культури. Як наслідок цих процесів у VІІІ –Х ст. відомі з літописів племена дулібів (які пізніше називались волинянами та бужанами), древляни на Волині, хорвати Верхнього Подністров’я і Прикарпаття, сіверяни лівобережжя Дніпра, південні племена – поляни, уличі, тиверці. Саме ця група слов’янських племен утворила підгрунтя українського народу. Найбільш активними в VІ – VІІ ст. були дуліби, які згадуються в історичних джерелах у зв’язку з аварським нашестям. Дуліби утворили напівдержавне племінне об’єднання з центром в городищі с. Зимне на річці Луза – притоці західного Бугу. Це городище належить до празької культури – склавинів. Пізніше центр політичної активності східних слов’ян перемістився у Середнє Подніпров’я на Київщину, де проживали нащадки пеньківської та празької культур, отже, антів і склавинів. Цей регіон зрештою став осередком ранньофеодальної держави Київська Русь, а згодом, після розпаду імперії Рюриковичів, - і України з одноіменним етносом.
Студентам важливо знати підходи до розв’язання проблеми всіх східнослов’янських народів: українців, білорусів, росіян. Як етнос росіяни формуються в ХІУ – ХУ ст. у межах значної за розмірами території (від верхів’я Волги до верхів’я Західної Двіни) і звідси поступово поширюються на північ, схід і південь. З піднесенням Московського князівства, яке проголошує себе збирачем усіх руських земель і спадкоємцем Київської держави, це державне утворення закріплює за собою з ХУІ ст. назву „Русь”, а з ХУІІ ст. офіційно затверджує назву „Росія”. Упродовж кількох століть росіяни становлять основне ядро і панівний етнос Російської держави, до якої на засадах політичної автономії у 1654 р. увійшла Україна.
М.Грушевський був першим, хто спростував ідею так званої „єдиної колиски” зародження трьох споріднених слов’янських народів – українців, росіян і білорусів. У УІ – УІІ ст., у завершальний період праслов’янської спільності, слов’яни під іменем венедів, антів і склавинів активно залучалися до етногенезу східних, південних і західних слов’ян. Тоді визрівали й гартувалися територіально-політичні об’єднання полян, древлян, уличів, тиверців і дулібів.
Ці та інші східнослов’янські союзи племен, що формувалися, були відомі київському літописцю початку ХІІ ст., який докладно характеризував їх побут і звичаї, окреслив межі розселення. З кінця ІУ до початку УІІ ст. існував могутній племінний союз антів, більшість племен якого були слов’янськими. Згодом у східних слов’ян виникли ранньофеодальні державні об’єднання – князівства. Утворення і виникнення племінних княжінь східного слов’янства було першим етапом у формуванні Давньоруської держави. Наступним кроком на шляху до її утворення стало виникнення ранньодержавних об’єднань дніпровських і приільменських слов’ян з центрами відповідно у Києві та Новгороді. Конфедерації слов’янських і неслов’янських земель у Північній Русі утворювалися із землі словен новгородських, кривичів, чуді і мері. У зв’язку з цим студентам варто нагадати, що давньоукраїнські літописи, як і, зрештою, Новгородський, Владимиро-Суздальський, повністю заперечують твердження московських істориків, що буцімто сучасні етнічні землі Росії входили до складу Давньої Русі. Новгород до 1014 р. був васалом Києва і Швеції, а після 1014 –го аж до 1240 р. – лише Швеції.
Історія сьогоднішньої Росії розпочиналася не в Києві, а з Московського князівства, якого „истиннимъ основателемъ …бил синъ Невского, Данилі (1263-1303), получивший Москву в уделъ» (В.Мілкович. История человечества, 1903). А визначний російський історик В.Ключевський, спираючись на конкретні історичні дані, пише ось що: «Московское государство зарождалось в ХІУ веке, … строилось и расширялось в ХУ и ХУІ вв. среди упорной борьбы за свое существование на западе, юге и юго-востоке».
Прихильники норманської теорії утворення Давньоруської держави, до якої причетні практично всі російські дворянські історики, чимало представників російської буржуазної історіографії, українські історики державницького спрямування (В.Антонович, С.Томашівський, В.Липинський, І.Крип’якевич, Д.Дорошенко та ін.), схилялися до думки, що назва „Русь” принесена на східнослов’янський грунт варязькими дружинами. Сучасна українська і російська історіографії майже одностайно стверджують місцеве походження етноніма і етнотопоніма „Русь”. Один із відомих російських дослідників історії Київської Русі Б.Рибаков, а за ним український історик і археолог П.Толочко повністю відкидають варязьке походження етноніма і етнотопоніма „Русь”.
Офіційна радянська історіографія, продовжуючи традиції російської імперської історичної науки, вперто заперечувала право українців розглядати Київську Русь як перший етап державного буття українського народу. І зрозуміло чому. Адже Київська Русь давно проголошена імперськими вченими найдавнішою стадією розвитку російської державності. Це положення було головним ідеологічним виправданням експансії Московської імперії на землі України, Білорусі, Східної Балтії. Упродовж майже 500 років московські правителі заявляли свої династичні права на землі нібито найдавнішої російської держави – Київської Русі – й наполегливо добивалися здійснення цього права шляхом агресії на землі західних сусідів.
„Історія Русовъ”, 1846, як і вся українська історіографія, вважала Київ українським. Імперські історики, забезпечуючи ідеологічне підґрунтя експансії Москви на українські землі, проголосили людність Київської Русі росіянами (концепція М.Погодіна). Однак численні неспростовані факти не підтвердили цієї версії. Адже росіяни як етнос відомі з ХІІ ст., а Київська Русь виникла в ІХ ст. Тоді, щоб не визнавати останню праукраїнською державою, офіційна радянська наука висунула концепцію давньоруської народності, яка нібито лише у ХІІІ ст. під ударами татар розпалась на українську, російську та білоруську гілки.
Усі аргументи на користь існування єдиного давньоруського етносу фактично зводяться до двох основних: етнополітичної єдності Київської Русі як держави та єдиного кирило-мефодіївського мовно-культурного комплексу.
На думку Л.Залізняка, Київську Русь як державу консолідував не міфічний руський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку.
Я.Дашкевич обґрунтував теорію незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів. Трохи раніше подібну ідею обстоював ще в 60-х роках М.Чубатий у книзі „Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй» (Нью-Йорк; Париж, 1964). На його думку, Київська Русь була державою не якоїсь єдиної давньоруської народності, а державою українців-антів, які були панівною нацією серед решти східнослов’янських народів. Отже, „окремішність” українців є наскрізною ідеєю багатьох етногенетичних теорій – від Грушевського до сучасних.
Для обґрунтування своєї теорії Я.Дашкевич вводить поняття „етнос-нація” та символи для визначення окремих східнослов’янських націй: українська нація – альфа, новгородська – бета, російська – гамма і білоруська – дельта. За етнічною основою всі нації – слов’янські, але з іноетнічними домішками: альфа включала іранський субстрат та норманський субстрат, бета і дельта – балтійський субстрат. Етногенетичні процеси серед слов’янства розпочинаються у УІІ – ІХ ст. із часів хазарського наступу та приходу норманів. Їх результат – зародження альфа-нації, що з утворенням Київської держави стає панівною. Етнос, розмірковує дослідник, стає нацією, коли творить державу і в цій державі стає гегемоном. Перетворення альфа-етносу на альфа-націю відбувалося настільки швидко (приблизно одне століття), що призвело до крихкості державного організму, відцентрувавши в ньому ще дві нації: бета і гамма. Причому гамма, як найбільш агресивна, асимілює бета-націю. Водночас на територію альфа-нації починають сконцентрований наступ агресивні гамма-нація, Степ, Угорщина, Польща, що спричинило занепад альфа-нації. Її відродження почалося лише на межі ХУІ – ХУІІ ст. на хвилі національно-визвольної війни проти численних загарбників. Каталізатором спротиву стала козаччина. Що ж до дельта-нації, то вона сформувалася на базі Полоцького і Смоленського князівств дещо осторонь інших націй. Проте і вона, будучи незахищеною такою силою, як альфа-нація – козацтво, не уникла деякої руйнації з боку агресивної гамма-нації.
Виведення назви Україна від слова „край”, яке лежить в основі пароніма „окраїна”, було і є на руку російським і польським шовіністам, котрі невтомно стверджують, що Україна – це окраїна Росії або Польщі, хоч відомо, що в часи першої літописної згадки про Україну Польща перебувала тільки в процесі становлення, а Росії чи навіть Московії тоді ще не існувало – натомість була Хинова, згадана в „Слові о полку Ігоревім”.
Проти цих та інших інсинуацій щодо історії України, її назви пристрасно боровся С.Шелухін, професор Українського Вільного Університету, який немало зробив для пропаганди української ідеї. У своїй книзі „Україна – назва нашої землі з найдавніших часів”, яку було видано в Празі 1936 р. (перевидано в Дрогобичі у 1992 р.), він піддав нищівній критиці версію М.Грушевського та його послідовників.
Розгадка назви Україна криється у двох загальновідомих писемних пам’ятках, у тих їх утаємничених місцях, що так і не були до кінця розгадані дослідниками. Цими пам’ятками є «Слово о полку Ігоревім» та «Повість врем’яних літ».
У формуванні української нації велике значення мало утворення в кінці ХІУ – ХУІ ст. центру українського козацтва – Запорозької Січі.
5. Досліджуючи соціально-економічний розвиток, суспільний устрій та культуру східних слов’ян напередодні об’єднання їх у феодальну державу, студенти мають пам’ятати, що основним джерелом для вивчення цього питання є соціально-економічний аналіз археологічних решток поселень та городищ. Місце розташування та планування поселень зумовлене як господарськими, так і захисними функціями. Наприклад, усі ранньозарубинецькі поселення ІІ – І ст. до н.е. в Середньому Подніпров’ї розташовані у важкодоступних місцях – високі останці плато та миси берегів Дніпра, Тясмина, Росі. У І ст. до н.е., коли посилюється загроза з боку кочових сарматів, зарубинці укріплюють свої поселення валами та ровами, як-от: городище Пилипенкова Гора в Каневі. На рубежі нашої ери, коли міжплемінні відносини були більш спокійні, поруч із городищами з’явилися селища. В І – VІ ст. н.е. відкриті селища були єдиним типом давньослов’янських поселень. Городища цього періоду невідомі. Це стосується як пізньозарубинецької, так і київської та черняхівської культур. Селища лісової та лісостепової зони, населення яких займалося хліборобством та скотарством, розташовані на низьких ділянках місцевості неподалік води, де були землі, легкі для обробітку та зручні випаси для худоби.
У другій половині VІ – VІІ ст. знову з’являються укріплені поселення – городища, які вже виконують не тільки захисну функцію, а й перетворюються на племінні адміністративні центри та осередки ремесла і торгівлі. Відповідно збільшуються розміри городищ від 0,5 – 1 га, як було в ранньозарубинецький час, до 3 – 5 га в другій половині І тис. Прикладом такого племінного центру є Зимнівське городище дулібів на Волині, спалене аварами наприкінці VІІ ст. н.е., та Колочинське городище у Верхньому Подніпров’ї. Поступово на базі таких городищ формуються феодальні міста: Київ, Чернігів, Родень, Галич та ін.
Соціальна структура ранньослов’янського суспільства відображається в груповому або гніздовому принципі розташування селищ. Нерідко до складу такої групи, що склалася з трьох – п’яти і більше поселень, розташованих на відстані 3 – 5 км одне від одного, входило і городище, яке, крім оборонних функцій, виконувало функцію общинного центру. На поселеннях також простежується певна структура забудови, що просторово пов’язує певну кількість споруд, засвідчуючи споріднені зв’язки між родичами великої патріархальної сім’ї – верві.
Крім жител, на поселеннях трапляються комори, стайні, ремісничі майстерні, господарські ями – погреби.
У житлі (за матеріалами зубрицької культури на Волині) було 16 – 18 посудин: до 10 горщиків, 4 – 5 мисок, 2 – 3 кухлики. Кількість мисок відповідала кількості членів сім’ї. Кухлі були у спільному користуванні. Горщики мали різне призначення. У них і зберігали продукти, і готували. Серед посуду були сковороди і диски (для випікання хліба), а також посудини з отворами для приготування сиру.
Господарською основою існування слов’ян було хліборобство. Вони використовували екстенсивну систему землеробства – перелог та підсікання лісу зі спаленням для розчищення ділянок під поле. Продуктивними культурами на згарищах були просо, ячмінь, пшениця двозернянка, які добре ростуть навіть на погано обробленому, але чистому грунті. Серед інших культур відомі горох, боби, ріпа. Після того, як поле втрачало природну родючість, переходили на нову ділянку (так звана хліборобська колонізація). Землю обробляли дерев’яними ралами, які згодом одержали залізні наральники. Землеробськими знаряддями були також невеликі серпи, коси, мотики, ручні млини.
Скотарство було присадибним. У стаді слов’ян переважали велика рогата худоба та свині. Воли могли використовуватись як тяглова худоба при орному землеробстві.
Поштовхом для подальшого розвитку культури землеробства стало знайомство з провінційно-римською та візантійською землеробською культурами. У VІІІ – Х ст. слов’яни переходять до обробітку родючих чорноземних грунтів на плато, де використовується двопільна система землеробства з паром та угноюванням полів. Для обробітку важких грунтів застосовували плуг.
Помітне місце в господарстві слов’ян мали полювання, рибальство, збиральництво, бортництво.
Важливе місце в господарстві посідало залізообробне ремесло. Сировиною слугувала болотяна руда та деревне вугілля. Залізо виробляли в сиродутних горнах. Потужний залізообробний центр досліджено на поселенні І – ІІ ст. у Лютежі на Дніпрі. Тут на три житла припадає 15 горнів і понад 300 ям для випалювання вугілля.
Окремі сліди залізообробного виробництва трапляються на поселеннях у вигляді поодиноких горен, шматки криці та шлаків.
У невеликих кількостях вироблялась сталь.
Асортимент залізних виробів налічує близько 30 назв, включаючи знаряддя праці, предмети озброєння, побутові речі, деталі одягу, прикраси тощо.
Слов’янські ковалі-універсали виготовляли також прикраси та деталі одягу з кольорових металів: свинцево-олов’янистих сплавів, бронзи або латуні, рідше срібла. На території слов’ян майже не було родовищ руд кольорових металів. За сировину правили уламки імпортних речей та злитки-заготівки. Для срібних прикрас використовували переважно монети. У першій половині І тис. н.е. це були римські динарії, у другій – арабські дирхеми. Залишки ювелірного ремесла знаходять у вигляді ллячок, тиглів, ливарних формочок, шматків шлаків, напівфабрикатів та готових виробів. Останні частіше трапляються при похованнях. Інколи знаходять скарби.
У ІІ – ІV ст. були досить поширені вироби з виїмчастою емаллю (фібули, ланцюжки, брошки, браслети). На майстернях городищ Зимне, Пастирське та на поселенні Бернашівка (Середній Дністер) є свідчення місцевого виготовлення пальчастих фібул та поясних наборів.
Керамічне ремесло у лісовій зоні залишалося ліпним до VІІІ – ІХ ст. Досконалий ліпний посуд зарубинецької культури дає можливість зробити припущення про використання поворотної підставки (прообраз гончарного кола) та певної спеціалізації майстрів-керамістів, праця яких була зорієнтована на невеличку групу сусідніх сімей.
Гончарне коло з’являється у черняхівській культурі у ІІІ ст. н.е. В Україні відомо вже близько 50 місцезнаходжень черняхівських гончарних майстерень, переважно з горнами. Вони були розраховані на випалення 25 – 150 горщиків. Один майстер міг виготовляти до 80 посудин на день, отже, забезпечувати посудом досить велику територію.
У середині І тис. н.е. внаслідок розпаду Римської імперії та Великого переселення народів відбувається деградація гончарного ремісництва: посуд ліплять вручну і випалюють у хатніх печах та вогнищах. Певною компенсацією втрати гончарного кола було використання слов’янами в другій половині І тис. токарного верстата. Від цього виробництва залишилися залізні різці. Можна припустити наявність у той час дерев’яного посуду (миски та кухлі), виточеного з дерева на токарному верстаті.
Ремісничого характеру набуло в пізньоримський час також виробництво гребенів з рогу оленя, дуже поширених у черняхівській культурі. Майстерня з виготовлення гребенів знайдена, зокрема, біля с. Велика Снітинка.
Окремою галуззю було виробництво жорен для ручних млинів – одного з основних побутових та виробничих знарядь землеробів.
Один з центрів виготовлення жорен населенням черняхівської культури розташовувався біля сіл Жорнище та Лугова на Побужжі. Тут було два кар’єри на місці кратера доісторичного вулкана. У кар’єрах добували туфоподібну породу, жорна з якої за технічними властивостями були кращими порівняно з подібними виробами з вапняку, пісковику та граніту. Жорна з цього центру розходились по широкому регіону від Дністра до Сіверського Дінця.
Озброєння східних слов’ян складалося з мечів, сокир, списів, дротиків, луків та стріл, дерев’яних щитів, інколи з металевими умбонами. Знахідки шпор свідчать про наявність кінних воїнів.
Знайомлячись із культурою слов’ян, студентам слід звернути увагу на розвиток у слов’ян мови. Мова є основою культури будь-якого народу. Слов’янські мови належать до індоєвропейської мовної сім’ї, до якої входять також балтські, германські, італійські (романські), кельтські, індоіранські мови: окремі мови – грецька, вірменська, албанська та поширені в давнину фракійські, іллірійські, анатолійські та тохарські мови.
Від індоєвропейської мовної сім’ї спочатку відокремились анатолійські та індоіранські мови (близько ІV – ІІІ тис. до н.е.). Досить рано почали формуватися також вірменська, грецька та фракійська мови.
Праіталійська мова виокремилася приблизно на межі ІІ – І тис. до н.е., прагерманська – у І тис. до н.е.
Слов’янська мова належить до числа наймолодших: вона формувалася десь у середині І тис. до н.е. або навіть на межі нашої ери. На етапі свого формування слов’яни підтримували тісні мовні контакти з балтами, іранцями, германцями і, можливо, з фракійцями та кельтами. Найтісніші зв’язки давньослов’янська мова мала з балтськими – прусською та ятвязькою.
Розвиток власне слов’янських мов проходить три етапи (Філін В.П., 1962). На першому (до кінця І тис. до н.е.) виробляється власна мовна система, відмінна від інших індоєвропейських мовних систем. На другому (від кінця І тис. до н.е. до ІІІ – V ст. н.е. ) відбуваються істотні зміни у фонетиці, граматиці, розвивається діалектна диференціація. У цей час слов’яни активно контактують із готами й аланами (германцями та іранцями), що відображається в особливостях розвитку таких археологічних культур, як зарубинецька, пшеворська, черняхівська. На третьому етапі (V – VІІ ст. н.е.) відбувалося широке розселення слов’ян на теренах Європи, що привело наприкінці цього етапу до формування окремих мовних груп слов’ян. Можливо, що вже за часів Київської Русі сформувався певний південноруський діалект, з якого виростала згодом українська мова.
Щодо можливості появи писемності у давніх слов’ян до кирилиці даних дуже мало. Відома згадка давньоболгарського письменника Чорноризця Храбра, що у слов’ян до Кирила і Мефодія (ІХ ст.) існували “черти і рези”, за якими вони читали і ворожили. Але конкретні джерела, у яких використовуються ці знаки, невідомі. Зустрічаються поодинокі символи типу “свастика”, “зигзаг”, “дерево”, “хвиля”, “рисочки”, “крапки”, але вони не утворюють системи письма. Рунічне письмо германців також не можна ототожнювати зі слов’янським.
В основі світогляду давніх слов’ян було язичництво (поганство), сутність якого полягала в обожнюванні природи і поклонінні різним стихіям та природним об’єктам. Важливе місце займав культ предків. Місця молінь та жертвоприношень називалися святилищами або капищами. У жертву приносили найчастіше биків, вепрів, півнів. Прикладом таких капищ може слугувати капище на Старокиївській горі (територія Національного музею історії України).
Племінні святилища розташовувались на підвищених ділянках рельєфу, на домінуючих пагорбах. Рівний майдан пагорба оточувався ровом або валом округлої чи овальної форми. На валах та у ровах розташовувались вогнища. У центрі майдану стояв ідол.
Інколи майданчик капища мав грубу антропоморфну форму.
Крім великих племінних святилищ, археологами досліджені також невеличкі культові місця з жертовниками у селищах або поблизу них.
На одному з черняхівських поселень, поруч із залізообробним центром знайдені кам’яні ідоли. Зв’язок капища з виробництвом відповідає соціальному статусу ковалів як чаклунів та жерців Сварога.
Ідоли найчастіше відтворювали фігуру літнього чоловіка, нерідко з ритоном – культовою посудиною з рогу. На ідолі могли зображуватися солярні знаки або фігура коня – як одного із символів сонця.
Ідолів робили з дерева або з каменю (там де були його природні виходи). Широко відомий кам’яний Збруцький ідол з чотирма обличчями, що звернені на чотири сторони світу – Святовид. Чотиригранний стовп ідола поділяється на три вертикальних зони: верхня – світ богів, середня – світ людей, нижня – підземне царство. Чотири обличчя богів мають спільну дзвоноподібну шапку. Провідне місце серед зображень верхнього ярусу займає богиня родючості з рогом добробуту (Мокош). Ліворуч щодо неї – бог-воїн з мечем та конем – Перун. Ідол був пов’язаний зі святилищем Х – ХІІІ ст. на горі Богіт.
Соціальний розвиток слов’ян пройшов три основних етапи. Ранній – родоплемінна структура, потім (І – VІІ ст.) – розклад первіснообщинного ладу, коли панувала первісно-сусідська община та утворювалися союзи племен як перший досвід надплемінного управління, зрештою – етап формування класового суспільства та державних утворень.
Поступово ускладнювався і світогляд: від родових культів та поклоніння силам природи – до появи антропоморфних богів, які мають функції творців світу та збереження всесвітнього порядку.
На першому етапі домінували демони місцевостей та стихій: домові, лісові, польові, водяні, русалки, берегині та ін. Про соціальні спільноти турбувалися род і рожаниця – це пара демонів – чоловік і жінка, які відповідали за родючість (род) і щасливі пологи (рожаниця).
На другому етапі на перше місце вийшли антропоморфні боги сонця – Сварог, Дажбог, Хорс; худоби – Велес; вітру – Стрибог; бог рослинності та родючої сили – Переплут-Симаргл; богиня родючості землі та врожаю – Мокош.
У дохристиянський період ранніх держав слов’ян встановилася ієрархія богів, на перше місце вийшли надплемінні верховні боги типу Перуна, символом якого були бойова залізна сокира, дуб, вепр, кінь, півень (як провісник світла).