Міністерство фінансів України

Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі

Кафедра цивільних та кримінально-правових дисциплін

Курсова робота

на тему: «Правочин з дефектом волі»

Студентки 3 курсу

Групи БДП-31

Факультету міжнародного права

та правознавства

Спеціальність 6.030401

Правознавство

Ілляшик Марії Сергіївни

Науковий керівник

доц. Клименко Світлана Вікторівна

Дата здачі роботи на перевірку__________

Реєстраційний номер__________________

Дата захисту__________________________

Оцінка_______________________________

Комісія із захисту______________________

2011 р.

План

Вступ

Розділ І Загальна характеристика.

1. Поняття і ознаки правочину.

2. Види правочинів.

Розділ ІІ Особливості визнання недійсними правочини з дефектом волі.

2.1 Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою , яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення дії та (або) не могла керувати ним.

2.2 Правочин укладений під впливом помилки. І під впливом насильства .

2.3 Визнання недійсності правочинів, укладених в момент обману.

2.4 Правові наслідки правочину який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною .

2.5 Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжких обставин.

2.6 Правові наслідки та способи, що можуть застосовуватися за правилами недійсності правочину.

Висновок

Список літератури

Вступ

Цивільний кодекс України достатньо приділяє уваги правочинам, в тому числі й недійсним, а також наслідкам, що вони породжують. При цьому значна кількість залишається не вирішеною. Це підтверджується недосконалістю окремих правових норм, що регулюють відносини, пов’язані з учиненням таких правочинів, а саме : визначенням підстав недійсності правочинів, їх наслідками, відповідальністю сторін тощо. Зокрема, окремі недійсні правочини за визначених законом умов можуть визнаватися дійсними, проте такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів у цивільному законодавстві відсутній.

Укладаючи правочин особа намагається досягти правового результату. Правовий результат полягає у виникненні, зміні чи припиненні цивільних прав і обов’язків, тобто у виникненні, зміні чи припиненні цивільних правовідносин.

Розділ І Загальна характеристика правочину.

Правочин – правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб’єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правомірність є конституційною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону.

Правочин як юридичний факт є лише однією з підстав виникнення, зміна або припинення цивільних правовідносин, передбачених законом. У системі таких юридичних фактів правочини посідають особливе місце, вирізняючись серед них своїми специфічними ознаками. Правочинам, на відміну від деяких інших підстав виникнення цивільних прав та обов’язків (наприклад, юридичних чи фактичних вчинків, заподіяння шкоди) притаманне правомірне вольове вчинення особою , яка має належний статус суб’єкта цивільного права, юридичних дій, спрямованих на свідоме створення конкретного цивільного правового результату для себе(дописати!!).

Суб’єктам правочину може бути будь-який суб’єкт цивільного права,який має достатні правоздатність і дієздатність.

У ч. 2 ст. 202 ЦК України здійснено загально визначений у цивільно-правовій науці та практиці поділ усіх правочинів на односторонні та двосторонні чи багатосторонні, які є договорами. Такий поділ правочинів поставлено в залежність скільки осіб (суб’єктів цивільних правовідносин) вчиняють дії, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, - одна, дві чи більше.

1.1Поняття і ознаки правочину.

Легальне визначення правочину дається у ст.. 202 ЦК, яка передбачає, що правочин є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Однак, це формування потребує деяких уточнень. По-перше, щодо того, хто може вчиняти правочини. У ст.. 202 ЦК сказано, що правочини можуть вчиняти «особи». Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦК «особами» іменуються лише такі учасники цивільних відносин, як фізичні та юридичні особи. Отже, на перший погляд, вчиняти правочини можуть лише вони.

По-друге, слід уточнити наслідки, на досягнення яких може бути спрямована дія, що є правочином. Тут варто врахувати, що положення ч. 1 ст. 202 ЦК стосовно того, що правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, слід тлумачити поширювально у тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін правовідносин.

Закон розрізняє два шляхи визначення місця вчинення правочину:

1. стосовно вчинення одностороннього правочину;

2. стосовно вчинення дво- або багатостороннього правочину.

Стосовно одностороннього правочину правило встановлення місця його вчинення безпосередньо сформульоване у ст. 211 ЦК: місце вчинення є місце волевиявлення сторони. Проте слід взяти до уваги, що волевиявлення можливе у різних формах:

• усній;

• письмовий;

• з нотаріальним посвідченням;

• з наступною державною реєстрацією (ст.ст. 207-210 ЦК)

Відповідно, форма волевиявлення може полегшувати або ускладнювати встановлення місця вчинення правочину. Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього правочину в усній формі.

Місце вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору) визначається відповідно до правил ст. 647 ЦК. Ця норма передбачає, що договір є укладеним за місцем проживанням фізичної особи (ст.29) або за місцезнаходженням юридичної особи (ст. 93), яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором (ст. 647 ЦК).

1.2 Види правочинів.

Класифікація правочинів можлива за різними підставами.

1. Залежно від числа сторін, що беруть участь у правочині, їх поділяють на односторонні, двосторонні і багатосторонні. Саме така класифікація запропонована у ст. 202 ЦК.

Односторонні правочин – це дія (волевиявлення ) однієї сторони, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (видача договорів, складання заповіту). При цьому ця сторона може бути представлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин, як правило, може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Проте у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з іншими особами односторонній правочин може створювати обов’язки також для інших осіб.

Односторонніми вважаються : видача довіреності, прийняття чи обмеження виготовленої речі, повідомлення одним співвласником інших співвласників про продаж своєї частки у спільній власності, пропозиція щодо продажу майна, публічна обіцянка винагороди за віднайдення загубленої речі, публічне оголошення конкурсу на створення скульптури, художнього твору, складення заповіту , прийняття спадщини тв. Відмова від неї тощо.

Правочини, в яких виражена воля більше однієї сторони законодавець у ст. 202 ЦК України традиційно називає договорами. У свою чергу, і договори згідно зі ст. 626 ЦК України можуть бути односторонні, двосторонні та багатосторонні. В основу такого поділу договорів покладений критерій відсутності чи наявності зустрічного обов’язку в іншої сторони договору.

На перший погляд, помічена аналогічність може здаватися безневинною, такою, до односторонніх правочинів та застосувати до них ті правила, які стосуються односторонніх правочинів, передусім правила визнання нікчемних односторонніх правочинів дійсними.

Двосторонній правочин – це погоджена дія двох сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

Двосторонні правочини є договорами, для яких характерне узгоджене волевиявлення двох сторін.

Договорами є також багатосторонні правочини , тобто такі правочини, в яких беруть участь 3 і більше сторони. Прикладом такого правочину є договір про спільну діяльність (ст.1130 ЦК).

Розділ ІІ Особливості визнання недійсними правочинів з дефектом волі

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не визнається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із

Спірні питання недійсності правочинів та її наслідків

Укладення правочинів із тими чи іншими вадами є ненормальним правовим явищем, на яке право має певним чином реагувати. Для цього було введено поняття недійсних правочинів,що само по собі завжди викликало спори стосовно прийнятності такої термінології,адже правочин з певними вадами волі, суб’єктивного складу, форми, змісту тощо, тобто ті, які не відповідають вимогам, визначеними у ст. 203 ЦК,тим самим порушують право . Разом із тим правочин сам по собі має бути правомірною дією, і якщо недійсні правочини є неправомірною дією,то постає питання про те, чи вони правочинами?

Очевидно, що термін «недійсні правочини» є умовним і покликаний підкреслити, що ця дія яка мала вигляд правомірності, була квазіправочином, тобто немовним правочином , але виявилося, що це не так. При чому це виявляється як шляхом зіставлення правочину і вимог закону без звернення до суду (у разі нікчемності правочинів), так і судом шляхом з’ясування і доведення того, що спричинило недійсність правочину (для оспорюваних правочинів).

Отже на перший погляд, недійсний правочин сприймається як правомірна дія. Більше того, не виключено, що і його учасники (принаймні, один з них) вважають цю дію правомірною, наприклад при помилці. А іноді її неправомірність усвідомлюється лише значно пізніше, а не під час вчинення правочину, наприклад при обмані.

Інколи трапляться, що правочин вчинено (дію здійснено, наприклад, договір укладено), тобто воля виникнення прав та обов’язків виражена, але на цьому все й закінчилося. Сторони правочину так і не приступили до його виконання. У такому разі ця дія є юридично нейтральною. Вона ні юридично, ні фактично так і не спричинила юридично значущих наслідків.

Іноді ж, навпаки, правочин із порушеннями вимог ст. 203 ЦК було не тільки вчинено, а й виконано, і ніхто не висловлює заперечень щодо цього і не оспорює його наслідки. Як бути в такій ситуації?

Це залежить від того, який правочин було вчинено – нікчемний чи оспорюваний. Якщо оспорюваний, то діє загальне правило про те, що правочин є дійсним, доки ніхто не доведе зворотного. Отже, доки судом не буде прийняте рішення про визнання правочину недійсним, він буде дійсним, а наслідки, породжені ним – юридично значущими. Тому майно, передане, скажімо, за правочином, вчиненим під впливом помилки, обману тощо, потрапить у власність набувача. А вже при доведенні у суді цих підстав недійсності правочину таке майно має бути повернено колишньому власникові – стороні недійсного правочину. Право власності набувача в тому разі має припинитися і відновитися право власності відчу3жувача майна, адже за ч. 1 ст. 216 ЦК недійсним правочин не породжує юридичних наслідків, тобто і права власності.

Так само і нікчемний правочин, незважаючи на виконання за ним, все одно юридичних наслідків не спричинить. І для визнання його недійсним не потрібно рішення суду, бо цей наслідок правопорушення випливає із закону. Візьмемо за приклад укладення договору з порушеннями вимог закону про нотаріальне посвідчення. Він є нікчемним. Нічого не треба доводити чи спростовувати. Сам факт порушення цієї вимоги закону сторонами вже дає підстави розцінювати його як недійсний.

Стосовно недоліків правового регулювання важливо звернути увагу на таке. Насамперед, це суперечності з термінологією, що вживається при укладенні дво- та багатосторонніх правочинів, тобто договорів. Загальне правило диктує, що договір вважається укладеним шляхом досягнення домовленості, по-перше , з усіх істотних умов, по-друге , у належності форми (ч. 1 ст. 638 ЦК). Тоді можна зробити висновок, що за відсутності істотних умов договору він вважається неукладеним. Однак, чому тоді за відсутності належної форми договору (це, як правило, стосується нотаріального посвідчення правочину) він вважається недійсним (тобто нікчемним). При неодержанні нотаріального посвідчення та державної реєстрації правочину немовби настають подвійні негативні наслідки – він буде і недійсним, і неукладеним.

Складнішою буде ситуація, коли правочин нотаріально посвідчений, але не зареєстрований, хоча це вимагається законом. Утім, на сьогодні, коли функції нотаріуса охоплюють і посвідчення, і державну реєстрацію правочину, це практично неможливо. Якщо такі дії є різними, то, теоретично припустивши таку ситуацію, виникне юридичний тупик: нотаріально посвідчений правочин є здійсненою дією тобто вона не тільки спрямована на набуття цивільних прав (ч. 1 202 ЦК), а й це спрямування можна вважати здійсненим реалізованим у договорі. Отже все, що вимагається ч. 1 ст. 638 ЦК для цього, вже має місце – і домовленість, і істотні умови, і форма. Проте ст. 210 ЦК вносить резонанс до логіки послідовності таких дій встановлює, що правочин без державної реєстрації є не вчиненим.

Підсумовуючи, можна однозначно стверджувати про багатогранність поняття недійсності правочину і необхідність його всебічного дослідження як завдання широкої сфери цієї тематики та опрацювання правового регулювання питань недійсності правочинів.

Реституція як правовий наслідок недійсності правочину .

Розглядається питання повернення сторін в попередній стан у разі визнання правочину недійсним.

Реституція – це один із загальних наслідків, які зумовлюються недійсністю правочинів. У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другів стороні зобов’язана повернути другій стороні в натурі те, що вона одержала на виконання цього правочину.

Як наслідок недійсності правочину реституція повинна бути цивільно-правовим способом захисту, насамперед його учасників, чиї права порушені.

Саме по собі визнання нечинними цивільних прав та обов’язків, які були охоронені законом інтереси учасника правочину. Реституція, яка безпосередньо знаходиться в причинно-наслідковому зв’язку з недійсністю правочину, має завершити процедуру захисту порушених прав. Тому визнання правочинів недійсними необхідно чітко визначити правові наслідки недійсності щодо кожної підстави. Застосування реституції має на меті захист правовими засобами порушених майнових інтересів учасників правочину шляхом повернення їм того, що було виконано за правочином, у разі визнання останнього недійсним з підстав передбачених законом. (стр. 10-11)

Поняття, суть недійсного правочину

Зазначається, що категорія недійсного правочину витоки в римському праві. Незважаючи на те, що у римському праві не було розроблено загальне вчення про недійсність правочинів, проте практичні потреби обороту примушували юристів класифікувати правочини, які мають ті чи інші юридичні влади.

Проведення доктринального аналізу щодо поняття недійсності правочину дозволило дійти висновку, що під правочином необхідно розуміти саме правомірні дії суб’єктів, а словосполучення «недійсний правочин» необхідно вживати у разі невідповідності правомірної дії (правочину) певним, точно визначеним вимогам законодавства.