2.3 Визнання недійсними правочинів, укладених внаслідок обману.

Визнання судом недійсними правочинів укладених в силу обману регулюються ст. 230 ЦК України. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним.

Обман – це навмисне введення в оману сторони правочину іншою стороною або особою, в інтересах якої вчиняється правочин.

Омана так само сприяє перекрученому формуванню волі учасника правочину, однак на відміну від обману не є результатом навмисних, цілеспрямованих дій іншого учасника правочину. Виникненню омани може сприяти відсутність належної обачності, часом самовпевненість учасника угоди або дії третіх осіб.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Сторона, яка застосувала обман, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину.

Правочин може бути вчинений під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Варто враховувати, що обман стосовно мотиву, тобто внутрішнього спонукання особи до здійснення правочину, не має істотного значення. Зокрема, обман щодо фінансового становища контрагента як мотиву правочину не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Предмет, щодо якого можливий обман

При укладенні правочину під впливом обману формування волі потерпілого відбувається не вільно, а внаслідок недобросовісних дій інших осіб, що полягали у здійсненні впливу не формування волі потерпілого шляхом повідомлення йому таких відомостей, які спонукають потерпілого шляхом повідомлення до укладення договору. Іншими словами, обманом є умисні дії сторони правочину, яка намагається за його допомогою переконати іншу сторону про такі властивості речі та наслідки правочину, які насправді не відповідають дійсності та не можуть наступити.

Слід враховувати, що правове значення при обмані мають не всі обставини, а лише ті, що передбачені законодавством. Так, ст. 230 Цивільного кодексу (далі - ЦК) вказує, що обман повинен бути вчинений стосовно обставин, які мають істотне значення. Окрім того, для визначення таких обставин дана стаття відсилає до ст. 229 ЦК, яка визначає, які обставини можуть бути істотними.

Статтею 229 ЦК передбачен6о, що до обставин, які мають істотне значення, відносяться обставини щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Також вказують, що помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

При визначенні того, чи мають обставини істотне значення для потерпілого, необхідно виходити з критерію того, чи уклала б дана особа такий правочин, якби їй було відомо про такі обставини. Якщо при розгляді справи суд дійде висновку, що угода не була б укладе за умови повідомлення потерпілому про дійсні обставини, то укладену угоду слід визнавати недійсною. При цьому,враховуючи відсилку ст. 230 до ст. 229 ЦК, можна керуватися п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.1978 року «Про судову практику в справах про визнання угод недійсним», ст. 56 ЦК УРСР під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб’єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена. Дане посилання варто застосувати і до правочинів, укладених внаслідок обману.

Таким чином, між бажанням сторони укласти той чи інший правочин та обманом недобросовісної сторони повинен бути причинний зв’язок, оскільки має породити у сторони бажання укласти договір. Сам по собі факт продажу товару з недоліками, про які продавець не знав, не дає покупцю право вимагати визнання договору недійсним. За таких обставин покупець може звертатися з позовом про розірвання договору, про застосування інших санкцій, які суттєво відрізняються від санкції, передбачених ст. 230 ЦК.

Методи впливу на особу

Вплив на волю та прийняття рішення до укладення можуть здійснювати не будь-які треті особи, а сама сторона за договором. Сторона за договором може здійснювати вплив безпосередньо, а також через третіх осіб, проте необхідною умовою для визнання договору недійсним є те, що дії третіх осіб повинні впливати на волю потерпілого до укладання договору. Треті особи не обов’язково повинні знати про те, що вони відіграють певну роль у формуванні волі потерпілого, недобросовісна сторона може просто попросити їх вчинити певні дії, які мають переконання потерпілого у тому, що предмет повністю відповідає його побажанням. Проте у випадку, коли недобросовісна сторона використовує третіх осіб для схиляння сторони до підписання договору, необхідно зважати на те, що сторона повинна свідомо використовувати їх дії для того, щоб угода була укладена, і знати про те, що потерпілий внаслідок таких дій третіх осіб неправильно формує своє уявлення про обставини правочину. У випадку, якщо потерпілий самостійно звернувся до третіх осіб за їх порадою і, дізнавшись про їх думку, вирішив укласти договір, а інша сторона про це не знала, то в такому випадку обману не буде. За таких обставин воля потерпілого була сформована внаслідок помилки, оскільки він сформував її, довірившись некомпетентній думці інших осіб, тоді як участі іншої сторони у формуванні волі потерпілого не було. Проте, якщо вислухавши думку інших осіб і сформувавши не правильне уявлення, потерпілий повідомить про характеристики, які є явно помилковими, а недобросовісна сторона буде вводити цю особу в оману. Так, нормами ст. 230 ЦК прямо передбачає, що обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину.

Необхідно також підкреслити, що обманні дії з суб’єктивної сторони характеризуються умислом. Обманути з необережності неможливо, необережними діями особа може лише тією чи іншою мірою сприяти виникненню помилки в іншої особи.