Ексцентрич-ність людини за г. Плеснером

Людина як ексцентрична неврівноважена істота повинна сама себе врівноважувати. Вона досягає врівноваженості за допомогою своєї предметної культурної діяльності. Завдяки своїм чинам, які, по суті, є творенням предметів культури, людина досягає врівноваженості, якої їй бракує від природи. Але людина не досягає цим сталої врівноваженості і тому змушена знову й знову звертатися до предметно-культурної діяльності. Цей безперервний предметно-культурний процес і є історією, яку людина по собі лишає. За Г. Плеснером, субстанційний підхід до розуміння людини не ефективний, бо людина за своєю сутністю неосяжна. Людину слід розуміти як безперервну творчість і самотворчість, а також джерело та осердя цієї творчості.

Практичну значущість філософської антропології Г. Плеснер вбачає в подоланні кризи релігійного світогляду. Цілісність релігійного сітогляду, непорушність його авторитету була розхитана науковою картиною світу. Абсолютне, вічне опинилося поза сферою пізнання. Культура протиставила себе релігії, бо релігія не дає людині захищеності в природі та культурі, замість самотворчості вона культивує примирення з долею. У релігії захищеність означає втечу від культури шляхом принесення себе в жертву вірі. Усвідомлення своєї причетності до культури є усвідомленням історичності власного життя, це є підставою проектування себе в майбутнє, відмови від втечі в захищеність вірою. Проектування людини в майбутнє як істотний вимір її буття вказує на необхідність культивувати в суспільстві універсальні людські вартості, що не випливають із традиційної системи світобачення: ”Бог – розум – світ”. За Г. Плеснером, в основі системи вартостей культури має бути покладений принцип самоцінності людини як творця.

Слідом за М. Шелером та Г. Плеснером науковий підхід до буття людини намагається провести в праці “Людина. Її природа та становище в світі” (1940 р.) представник філософсько-біологічного крила антропології А. Ґелен. Він поставив собі за мету з’ясувати, у чому полягає специфіка людського буття і на основі цієї специфіки пояснити – що є людина.

Для вирішення цього завдання він відштовхується від тези, що кожна окрема людина є цілісною в собі, але, на відміну від М. Шелера, вважає, що специфічне людське буття перебуває по цей бік позажиттєвої і наджиттєвої божистої духовності й воднораз поза й незалежно від тваринного життя.

Людина як унікальний проект природи за а. Ґеленом

За А. Ґеленом, у людині втілено унікальний проект природи, що не схожий на біологічну організацію жодної живої істоти. Саме завдяки такій специфіці своєї біології людина здатна на духовні прояви. Як цілісна система, вона не піддається жодному розчленуванню чи роз`єднанню. Проте цій гіпотезі протистоїть досить давня й вельми популярна гіпотеза дуалізму душі й тіла, що покликається на емпіричні факти та знайшла вияв у багатьох метафізичних теоріях.

У своїй моністичній концепції А. Ґелен не декларує тілесно-душевно-духовну цілісність людини, а доводить її шляхом конкретизації відповіді на питання: чому саме людина з її тілесністю сповнена свідомістю і чому свідомість має саме такі, а не інші властивості?

Для цього передусім він хоче визначити, що таке “власне людське буття”, а вже потім пояснити, що є людина. Як земне буття вона не належить до надсвітового буття і в той же час жодним чином не пов`язана з тваринним буттям. Такий підхід, на думку А. Ґелена, переборює натуралістичний монізм, що ґрунтується на дарвінівській теорії походження видів, і метафізичний дуалізм спіритуалістичної антропології.

Вихідним пунктом у поясненні людини він бере поняття “дія” й стверджує, що людська свідома дія психофізично нейтральна. У процесі дії не можна вирізнити “внутрішнє” й “зовнішнє”, психічне й фізичне, душу й тіло, тому що в дії людина дана собі як цілісність. Таким чином побудова загальної антропології, яка ґрунтується на трансакції, вимагає доведення гіпотези, що всю організацію людини можна зрозуміти, виходячи з дії.

Інтеракція, за А. Ґеленом, є предметною доцільною активністю й по суті є запланованою зміною дійсності. Проте дії разом з предметними змінами світу та необхідними ментальними й тілесно-речовими засобами складають собою культуру. Її творять співтовариства на основі співробітництва для вироблення людських умов існування. Будь-яке співтовариство може існувати тільки в знешкодженому й облаштованому для його цілей оточуючому світі. Отож, людське буття ґрунтується на зовсім іншому принципі, аніж існування тварини.

На відміну від людини, життя тварини запрограмоване її біологічною організацією, її інстинктами, а інстинктивні дії є автоматичними реакціями на зовнішні подразники. Істинктивні дії  це завжди результат пристосування в околі, спеціалізовані способи поведінки стосовно конфігурацій природного середовища. Життєве оточення тварини є генетично визначеною нішею в природному середовищі, як сукупність умов, що придатні для існування й збереження певного виду в силу його біологічної організації. За А. Ґеленом, життєву нішу не можна “транспонувати”, це означає, що жодна тварина не може помістити себе в життєве оточення іншої тварини й змінити свою поведінку. Вона стає бранкою свого життєвого оточення й не може вийти за рамки ніші власного існування.

Людина є інстинктивно неспеціалізованою істотою, а отже, вона біологічно невивершена. Людина, як істота недостатньо оснащена інстинктами, не змогла б біологічно вижити в природних стихійних умовах. Тільки планомірне, діяльне перетворення природного середовища у свій життєвий світ робить можливим саме існування людини.

На відміну від тварини людина є істотою діяльною. У процесі інтеракцій людина сама веде пошук форми існування, відмінної від тварини. У людині закладена доконечність недовершеної істоти вести пошук фізичних умов своєї природи, і в цьому розумінні людина така істота, що має формувати себе вихованням і самовихованням. Отже, людина є “діяльною” і “невиоформленою” істотою.

Дефініція людини як невиоформленої є позитивним визначенням її “розкутості”, біологічної ненадійності, ризикованості і тим самим “полишеності на саму себе”. Людина повинна виборювати умови свого існування в природного середовища, яке для неї є “полем несподіванок”, і при цьому вона постійно має зустрічатися зі собою й осягати себе як задачу й проблему, будучи для себе метою та засобом вдосконалення. Саме тому, стверджує А. Ґелен, людина не обмежена природними умовами й спрямована на їх видозміну, тобто на витворення власного життєвого світу. За А. Ґеленом, це означає її відкритість світові. Отже, не свідомість і дух, як стверджує М. Шелер, є специфічними особливостями людини, а її біологічна організація. Вона є причиною органічної недовершеності людини, а тому й її відкритості світові.

Тварина живе, покладаючись на готові, дані їй від природи органи. Людина в силу своєї біологічної невивершеності полишена сама на себе, а тому мусить покладатися лише на себе, свої можливості та здібності. Отже, уже за своєю природою вона змушена вести спосіб життя, відмінний від тваринного. Людина не просто живе, а веде своє життя. Людину слід розуміти як особливий проект уже на щаблі її індивідуального буття, адже істотною відмінністю людини від тварини є не особливості анатомії (пряма хода чи зміна хребетного стовпа) і не здатність виробляти знаряддя праці, добувати вогонь тощо, а її біологічна організація, що визначена самою природою як специфічно людська. Лише людина має специфічні комбінації сприймань і своєрідні сенсомоторні рухи та процеси, що забезпечують властиву їй пластичність. Таким чином у силу своєї невивершеності і неспеціалізованості людина постає початково відкритою світові. А тому вона здатна не лише творити світ культури, а й “транспонувати” себе в іншу культуру, змінюючи свій спосіб буття. Наприклад, американські індіанці були витіснені європейцями з їх життєвого світу. Проте, отримавши від європейців зброю і коней, вони освоїли прерії, змінивши як самі прерії, так і свій спосіб життя.

Отже, біологічну неспеціалізованість та ущербність людини А. Ґелен використовує для обґрунтування тези про людину як істоту діяльну. Людина посідає у світі таке становище, яке робить світ доступним їй, дозволяє ним оволодіти.

Виходячи зі своєї біологічної неспеціалізованості та відкритості світові, людина, на відміну від тварини, піддана надмірові зовнішніх, непотрібних, з погляду елементарної доцільності, вражень-спонук, вона перевантажена ними. І, щоб вижити фізично, змушена власними силами й засобами себе розвантажити. Тобто недостатні передумови свого існування вона власноруч має переробити в чинники, здатні підтримувати й відтворювати її життя. Так випливає з концепції А. Ґелена принцип розвантаження, який є ключовим для розуміння структурних закономірностей у системі всіх людських можливостей. Тобто всі недоліки людської конституції, які в природних умовах надзвичайно б обтяжували й утруднювали життєдіяльність людини, перетворюються в результаті самостійної та культурної творчості в засоби її існування. У цьому, за А. Ґеленом, полягає “визначеність людини до діяльності та її ні з чим не порівнянне особливе становище у світі”.⁴

Людина

як істота, “відкрита” світові

У людському бутті домінує, за А. Ґеленом, несвідомо-вітальна його сфера й те, що людина “ще не вивершена тварина”. Звідси випливає його розуміння духовності. Духовність не є позажиттєвим первнем, а реальною можливістю самої вітальної природи людини, що реалізується шляхом досить довгого перетворення та розвитку даних їй біологічних передумов.

Природа наперед визначила людину до людяності тим, що не визначила її бути твариною. Неспеціалізованість воднораз є й ознакою біологічної ущербності, недовершеності та умовою “свободи” й “відкритості” світові. Свобода людини, за А. Ґеленом, має такі виміри, як свобода “від” і свобода “для”. Свобода “від” означає, що людина незалежна від ситуації. Ця незалежність є теоретичною й практичною, бо людина бачить і пізнає не лише безпосередньо наявний матеріал, а ніби проходить крізь нього, виявляючи в ньому горизонт можливостей та ймовірних змін. Тому жодна ситуація не дозволяє спрогнозувати з повною визначеністю, що може робити в ній людина і як буде проводитися. Свобода “для” означає, що існує свобода використання даних можливостей, зміни ситуації в необхідному напрямі, залежно від об`єктивних можливостей, досвіду та орієнтацій.

Людина здійснює заплановані зміни як у світі речей, так і у світі людей, а також змінює саму себе. Стосовно інших людей є безліч способів впливати, змушувати, приводити до тями, тлумити, звільняти, давати вишкіл, переконувати й виховувати. Кожна людина може й повинна займати позицію стосовно себе, контролювати свої спонуки та інтереси, здійснювати вибір, планомірно змінювати свій внутрішній стан відповідно до стрижневої ідеї, яку поділяє спільнота. Отже, виховання та самодисципліна  це головні напрями планомірної дії людей одне на одного. Людина як істота діяльна є водночас і дисциплінованою. А тому антропологія повинна включати в учення про людину як діяльну істоту також і проблеми моралі. Його вчення про мораль, або етика, спрямована проти поширеної гуманітаристської етики як науки про духовні норми та вартості, що скеровують, регулюють поведінку людини. Ця етика має назву плюралістичної й дає вітальне обґрунтування культурно-моральної поведінки людини.

Плюралістична етика випливає з таких висновків його філософсько-біологічної антропології:

1. Людина біологічно недовершена.

2. Людина має специфічну тілесну організацію вже самою природою спроектованою та пристосованою до культурної форми існування.

Біологічні передумови цієї організації в готовому вигляді містять у собі необхідні можливості духовної та моральної діяльності людини, що актуалізують себе у сфері культури. Виходячи з біокультурної природи людини, А. Ґелен пропонує такі два підходи до розгляду моральної поведінки:

біологічний, що розкриває поведінку людини за допомогою відповідних специфічно-онтологічних категорій;

культурно-історичний, що враховує духовність людини, яка є продуктом традиції, певного часу та конкретно історичної ситуації.

Ці два підходи, стверджує А. Ґелен, дозволять з`ясувати взаємодію, зв`язок двох сфер людини: духу та чуттєвості. Наприклад, ненависть одної людини до іншої можна розглядати з позиції цих підходів. Так, конкретна людина свою ненависть до іншої може переживати й сприймати як духовне неприйняття ідейного противника. Інша - як одну з форм вияву агресії, що властива природі людини. Ці підходи формально рівноправні й рівноцінні.