66. Модерністський період національно-культурного відродження, його характерні риси та ознаки.

Модерністський період національно-культурного відродження в Україні охоплює 1890—1914 pp. Це період знаменувався вагомими досягненнями на шляху формування нової української людини та її прагнень, це доба змагань за незалежну Україну. Лисяк-Рудницький вважає цей період найбільш щасливим, бо це доба всебічного українського піднесення на передодні нац.-демократичної революції 1917-1918. Характерними рисами є: виникнення політичних партій, у гаслах яких закликали до незалежності; проникнення ідей відродження в широкі народні маси, формування патріота Украхни; поява плеяди нових політичних і культурних діячів(Франко, грушевський,Бачинський, Міхновський та ін.; плідний розвиток науки, літератури, драматургії, преси і публікацій. Наприкінці 19 ст. під впливом Драгоманова виникає української радикальної партії на чолі з Франком та Павликом. Боролась за права українців. Також виникла Національно-демократична партія. У 1895 р. Юліан Бачинський видав працю Україна irredentaю. На прикінці 19 ст. на Сході теж виникають партії. Микола Міхновський надрукував працю «Самостійна Україна»1900, заснував Братсво Тарасівців, яку очолив Липа. У 1897 на основі тарасівців виникла «Українська студентська громада» згодом вона переросла в РУП.

Під впливом Драгоманова РУП перетворилась на УСДРП. УРДП. Ідеї національного відродження у модерністський період його розвитку проникали в усі сфери духовної культури. Плідно розвивалися наукові знання. Серед відомих вчених —професор О.Ляпунов. Суттєвий внесок у розвиток біологічної науки мали наукові праці І.Мечнікова. У галузі гуманітарних наук помітна роль належала працям з історії української мови, літератури та фольклору Павла Житець-кого (1837—1911 pp.). Це, зокрема, "Очерк звуковой истории малорусского наречия", "Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке". Видатним мовознавцем світу і щирим патріотом України був професор Харківського університету О.Потебня (1835-1891 pp.). Одним із перших українських письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838— 1918 pp.), який створив новаторські форми прози, змалював широку панораму соціального буття, подав розгорнуті характеристики персонажів, багатобарвні пейзажі чудової української землі. письменник Панас Мирний . На ниві національно-культурного відродження плідно працював професійний український театр, основоположником якого вважають Марка Кропивницького(Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Дві сім'ї", "Олеся", "Титарівна), Старицький(циганка Аза, за двома зайцями). Іван Карпенко – Карий(безталанна, суєта, Мартин Боруля, сто тисяч, сава чалий).

Розвиток образотворчого мистецтва. На межі XIX-XX ст. відбувалося творення духовних цінностей у літературі, мистецтві, архітектурі, науці. В цей період зростав престиж України у світі. Культура почала функціонувати як цілісна система, де в єдності діяли всі компоненти. ахоплення модернізмом у поезії позначилося на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів "молодомузівців". Творчість діячів духовної культури України модерністського періоду національно-культурного відродження доходила до української громадськості зі значним запізненням або не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов. Двадцяте століття почалося надзвичайно бурхливо, продовжуючи переважно вороже ставлення владних структур до української національної культури. На противагу грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло XX ст., подальший культурний поступ був гідно продовжений.

67. І.Я.Франко, як митець і дослідник Українсько культури.

68. Внесок Лесі Українки у розвиток української художньої культури.

Леся Українка широко займалася громадсько-просвітницькою діяльністю. Її прагненням було перш за все підвищити загальну грамотність населення України. Архівні матеріали розкривають багато фактів безпосереднього зв'язку письменниці з соціа-демократичними та іскрівськими організаціями. Була членом українського товариства „Просвіта", які створювалися задля допомоги розвитку української культури і просвіти українського народу рідною мовою. Письменниця була активною учасницею гуртка молодих літераторів „Плеяда", де вона займалася активною перекладацькою діяльністю

Педагогічний процес у сучасній загальноосвітній та вищій школі може спиратися на погляди Лесі Українки щодо: поєднання у змісті освіти національного та загальнолюдського; ствердження пріоритету гуманістичних цінностей загальнолюдського плану без приниження значення національних цінностей українського народу, насамперед його мова; формування взаємин у сім'ї як виховному середовищі, що поєднує ознаки мікро середовища (родина) та макросередовища (суспільство); формування уміння конструктивної життєтворчості особистості в умовах, які є для неї несприятливими з об'єктивних причин (хвороба, обмеженість соціальних можливостей тощо).

Життєвий шлях Лесі Українки та вивчення її творчого спадку являють собою потужне джерело ідей, що сприяють побудові педагогічного впливу на гуманістичних засадах.

69. Головні риси світової культури XX ст..

70. Періодизація духовної культури XX ст. реалізм, модернізм, постмодернізм як голос Єв її світоглядні основи.

Творчість діячів духовної культури України модерністського періоду національно-культурного відродження доходила до української громадськості зі значним запізненням або не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов. Двадцяте століття почалося надзвичайно бурхливо, продовжуючи переважно вороже ставлення владних структур до української національної культури. На противагу грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло XX ст., подальший культурний поступ був гідно продовжений.Загалом розвиток української культури XX ст. відбувався під знаком потреби її національного державного довершення. Логіка, очевидно, полягала в тому, щоб зберегти й уможливити подальший розвиток тих самоорганізуючих вартостей народного життя, що здійснювалися передусім у демократичних виявах упродовж історії.

Українська культура, перебуваючи під різними державними утвореннями, зберігала єдність не завдяки політичній владі, а переважно всупереч їй. Основою єдності стали набуті традиції, звичаї, відповідний етичний і гуманітарний дискурси. За століття іноземного панування в Україні накопичився значний потенціал громадського самоврядування та його культурно-дискурсивного забезпечення у піснях, легендах, казках, фольклорі, літературі, а також у певних обрядах і звичаях.

Основним осередком культурного життя в Україні була традиційна громада з рівними правами кожного на вибори старости (війта), скарбника, часом писаря. У зв'язку з політичними обставинами громадське самоврядування зосереджувалося зазвичай у сільському середовищі, хоча, скажімо, земства мали значний вплив у деяких містах Слобожанщини. Західна Україна на початку XX ст. зуміла досягти успіхів культурної самоорганізації в освіті, релігії, спортивних і наукових товариствах, мистецьких гуртках тощо. Безумовно, українська культура й надалі перебувала під тиском сталої русифікації, яка набула жорстких репресивних форм з початком Першої світової війни. Українські сподівання знову потрапили під тиск заборони мови, арештів і заслань інтелігенції, поліцейської боротьби зі свідомими виявами українства в підросійській Україні. До 1917 р. в Україні не було жодного навчального закладу, де українська мова вважалася б робочою. Незважаючи на це, серед діячів високої культури не бракувало високо-посвячених українській справі людей. Скажімо, М.Заньковецька отримала пропозицію переїхати в Росію для здобуття кар'єри, але відповіла, що Україна надто бідна, аби її покидати.69. М.Грушевський і процеси державотворення в Україні у період національно-демократичної революції 1917-1918 рр.

Народницька ідея (концепція) українських вчених лягла в основу їхньої політичної програми. Стержнем цієї програми стала ідея федералізму. Грушевський говорив про це до революції, і в 17-18 р., і навіть у 1920 р. Одначе коли Україна стала самостійною він закликав згуртувати, навколо цієї мети, всі свідомі і віддані інтересам України політичні сили, відкинувши всі партійні і групові інтереси і вигоди. Все підпорядкувати вимогам моменту. Помилки які будуть зроблені на цьому шляху можуть бути прощені, але нащадки не простять і не пробачать того, що керівництво незалежної України не відчуло вагу моменту, потребу координації й організації, підпорядкування всіх своїх сил вимогам цього моменту.Так думав перший президент УНР М.Грушевський розуміючи, що український народ протягом багатьох століть перебував під чужоземною владою, не маючи власної національної держави, вільно чи не вільно віддавав свої сили, здібності, матеріальні засоби на службу імперії. Водночас він висловлює думку і про те, що в цих тяжких історичних умовах “добровільно прийнятого духовного чи морального закріпачення, – собачої вірності до Московщини, холопства, служіння не за страх, а за совість державним інтересам Росії”, “національними”, в широкому значенні цього слова, залишалися тільки народні маси. Перебуваючи вже в еміграції Грушевський (1920 р.) висловлював упевненість, що наш народ збереже своє національне та політичне існування і посяде чільне місце в політичному і економічному житті Європи.