- •Культура як духовний та суспільний феномен.
- •Поняття «національної ментальності» ідентичне «державності».
- •Українська національна культура. Як самостійний соціокультурний феномен, її характеристики та ознаки.
- •Українська культура в системі світової.
- •Періодизація історії української культури.
- •Етногенез українського народу, основні етапи його складання.
- •Історичні версії походження українців та міфологічні інтерпретації.
- •Культура прадавніх словян.
- •Характеристика культури Київської Русі середньовічного типу культури.
- •Запровадження християнства у Київській Русі, його вплив на духовну культуру.
- •Вплив візантійської культури на формування середньовічної України-Руси.
- •Розвиток письменності, освіти та літератури в добу Київської Русі.
- •Іларіон Київський «Слово про закон, благодати та істину»: зміст . Значення та основні проблеми твору.
- •Образотворче мистецтво, іконопис та архітектура Київської Русі.
- •Галицько-Волинська Русь, як культурна спадкоємиця Київської Росі.
- •Культурно просвітницька діяльність братських шкіл.
- •Львівський архітектурний ренесанс.
- •Українське барокко в літературі, архітектурі та образотворчому мистецтві.
- •Києво-Могилянська академія, як культурно освітній осередок. Утворення колегіумів.
- •Значення творчості г.Сковороди для розвитку української культури.
- •Своєрідність та особливості українського просвітництва.
- •Дворянський період національно-культурного відродження, його характерні риси та ознаки.
- •Аналіз праці «Історія Русі». Зародження національної ідеї.
- •Народницький період національно-культурного відродження, його характерні риси та ознаки.
- •Кирило-Мефодіївське товариство та його роль у культурному розвитку України.
- •Розвиток науки і освіти в Україні XIX ст..
- •Харківський, Київський, Львівський університети, як осередок української культури XIX ст..
- •Національно-культурне відродження в Галичині.
- •Культурно-просвітницька діяльність «Руської Трійці».
- •Архітектура, культура, живопис України XIX ст..
- •Розвиток музичної культури і театрального мистецтва в Україні XIX ст..
- •Модерністський період національно-культурного відродження, його характерні риси та ознаки.
- •Здобутки української культури в період її національно-культурного відродження(1919-19).
- •72)«Українізація» 20-х років, як соціокультурний процес. Розвиток науки та освіти в перші нешатливі роки.
- •73)Розстріляне відродження 20-30-х років XX ст., та його трагічні наслідки для української культури.
- •74)Український театр 20-30 років XX ст. Лесь Курбас.
- •75)Олександр Довженко – основоположник українського кіномистецтва.
- •77)Українська культура в iIпол. XX ст.. Русифікація. Рух «Шістдесятникі».
- •78)Національно-культурне відродження в Україні у середині 80-х на початку 90-х років xXст..
- •79)Українська культура в добу розбудови державної незалежності (1991-2009р.).
- •81)Феномен масової культури її прояви в українській культурі.
- •82)Діяльність діячів української еміграції.
Культура як духовний та суспільний феномен.
Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва. Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як результат діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. В такому розумінні культура виступає як міра співвідношення природного і позаприродного (створеного штучно), віддалення людини від природи. Подібне розуміння культури розвивалось в минулі віки, особливо в епоху Просвітництва XVII—XVIII ст. Філософія цього часу, заснована на ідеї всезагальності людського розуму та його законів, природним чином пов'язала культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. І оскільки розум був визнаний іманентною властивістю людини, то різниця між людьми, їх спільнотами і народами на цій основі виражалась тільки мірою розумності, кількістю тих прирощень, які несе з собою вдосконалення розуму. Звідси був зроблений ряд висновків принципового значення. По-перше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю культури, а тільки рівнем культурності; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновіддаленості від первісного природного світу й мають суто вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках містяться вже й принаймні три важливі світоглядні ідеї — ідея одвічної єдності усього людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов'язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуванням та нагромадженням людського досвіду. У працях сучасних вітчизняних вчених аналіз феномена культури здійснюється в рамках наукового напрямку, відомого під назвою діяльнісного підходу.
Представник київської культурологічної школи В.П. Іванов розглядає культуру як певний вимір і специфічну форму життєдіяльності людського суспільства. Вона виникає з історичною необхідністю як особлива інфраструктура в побудові усього людського світу, перш ніж її принципи і закони починають використовуватись членами суспільства. Тому генетичні корені культури сягають фундаментальних основ суспільно-людського ладу життя, а її властивості об'єктивним, природним чином складаються в суспільній організації раніше, ніж стають свідомими точками опори, правилами й нормами поведінки і творчості членів суспільства. Інакше кажучи, культурна форма як така одвічно є сутнісною визначеністю людини, способом людського буття, котрий реалізується у різногранності культурного існування індивідів та людських спільнот.
Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в якому діяльність творить людський світ. Але так само, як світ не є простою сумою виробленого, а організований у природний світопорядок певного соціуму, так і діяльність, що створює культуру, є не тільки цілеспрямована праця з виробництва предметів культурного призначення.
Структура, суб’єкт і функції культури.
Принципи топологізації культури.
Культура і цивілізація. Криза сучасної цивілізації, як культури, проблема її подолання.
Співвідношення понять «культура», «нація», «національна культура».
Світова та національна культура, їх взаємодія.
Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності. І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати культурну історію людства як світовий процес, вживати поняття світової культури. Світова кульутра – це сукупність надбань етнічних і національних культур протягом усього періоду. Національна культура – відрізняється від етнічної, тим, що може вміщати в собі багато різних етносів. Чинниками національної культури є писемність і наявність творчої еліти.
Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології. Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Національна культура твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін. Національна культура відрізняється від етнічної наявністю індивідумів, незалежних одне від одного, які прагнуть до комунакації, обміну продуктами матеріального і духовного виробинцтва. розв'язання проблеми співвідношення передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Наприклад, німецький історик і філософ О.Шпенглер вважав, що людство як спільність — "це пусте слово". Адже "у людства нема жодної мети, жодного плану, так само як нема мети у виду метеликів або орхідей". Реально існують лише самостійні "культурні організми". Він розумів їх як "замкнені в собі монади" з власною формою, власною ідеєю, власним життям, власною смертю. Немає людства, яке старіє. Існують культури, що старіють і розвиваються. Визнання світової культури притаманне лише тим філософам, які вірять у те, що людина і людство це щось закономірне і необхідне явище. Світова культура слугує для перетворення Землі, його вдосконалення і еволюцію. Світова культура за природою не моністична, вона плюралістична — такий переважаючий умонастрій нашого часу. Бо в ній містяться
багато національних культур, які повинні бути рівними між собою у існуванні і розвитку, так званий егалітаризм. В цьому якраз і полягає суть взаємодії світової та національної культури.