12. Досократівський період античної філософії.

Добутку досократівських філософів збереглися тільки у фрагментах і лише винятково завдяки цитуванню і критиці більш пізніх античних авторів. З цих фрагментів дуже складно виводити цільні філософські погляди. Такі цитати маються, наприклад, у роботі Диогена Лаертського «Про життя, навчання і виречення знаменитих філософів», а також працях Платона , Плутарха, Секста Імпірика, Климента Олександрійського. Однак сучасна наука бере під сумнів точність деяких цитат. Зокрема, Платон «цитує» дуже вільно і часто додає думкам інших авторів (Кратила, Парменіда) таке значення, що щонайменше не збігається з тим, що пишуть інші автори.Також як і в попередній міфології, майже у всіх грецьких авторів можна знайти тенденції звертання до природи, космосу. Однак підхід міфології і перших філософів до даної проблематики відрізняється докорінно. Відповідно до Гегеля, філософія у власному змісті слова виникає разом у постановкою питання про сутність, що не тільки сформульований, але і вирішений поза рамками методології і термінології міфологічного мислення. Виникнення філософії зв'язане з визначеним рівнем абстрактного (раціонального мислення), що здатно відбити дійсність іншим способом, чим за допомогою чи алегорії міфологічної персоніфікації. Отож у джерел власне грецької філософії коштує прагнення раціональне відповісти на питання, що є основним принципом світу (чи космосу) і які чи принципи сили визначають його розвиток.

13. Антична філософія \ Сократ. Платон. Арістотель\

Новий період давньогрецької філософії почався з Сократа (5 століття до н. е.). Він відмовився від дослідження космології, але, з іншого боку, відкинув релятивізм софістів і переніс дослідження у моральну область, прагнучи знайти загальне і безумовне знання не в чомусь зовнішньому, а в собі самому. Самопізнання є початок мудрості і справжньої людської діяльності, теоретичної та практичної. Викриваючи уявне знання, Сократ відшукував універсальний початок розумного пізнання. Він стверджував моральну гідність людини як вільно-розумної істоти, що повинна здійснювати вищу правду.

Вчення Платона є синтезом досократівського напрямку давньогрецької філософії (піфагорійці, Геракліт, Парменід), який прагнув осмислити мінливий і множинний світ явищ як всеосяжну єдність буття, і вчення Сократа про довершений розум. Підставою істинного знання у Платона є цілокупність ідей, яка в своїй єдності (як ідея блага) виступає як вище буття, справжнє буття. Ця цілокупність ідей втілюється у вигляді множинного чуттєвого світу, зв'язуючись з іншим початком — відносним небуттям. Небуття — умова реалізації світу ідей у світі явищ, але останній, народжений і тому несе в собі небуття, вже не є справжнім. Істинність, як і саме існування, він отримує лише завдяки причетності ідеям. Людське пізнання пояснюється причетністю цій сущій істині душі людини, яка, будучи безсмертною, хоча і схильною до кругообігу, спочатку споріднена вищому буттю. Саме пізнання правди Платон розуміє як спогад того, що душа споглядала до народження. Етичне вчення Платона містить в собі, з одного боку, споглядальний аскетизм, з іншого — прагнення до вдосконалення людського суспільства (реформа звичаїв, виховання; утопія держави, в якій панують філософи). В останній період життя Платона його філософія все більше зближується із піфагорейською містичною математикою. Цей характер успадкувала після його смерті Платонівська академія в особі його найближчих наступників — Спевсіппа, Ксенократа та інших.Аристотель, учень Платона, заснував у 335 до н. е. самостійну школу — Лікей. Приєднуючись до Платона у прийнятті ідеальних загальних засад, мислимих у нашому розумі, Аристотель, однак, не протиставляє їх дійсності. Як дійсні причини і початки речей ідеї суть живі «енергії», якими має визначатися всякий рух, розвиток, сама реальність. Не існує насправді абстрактної матерії (абсолютно безформною потенції), немає і чистих ідей — вони здійснюються в реальних речах. Природа — природна градація одиничних речей, або «субстанцій», за межами якої перебуває як її верхня межа божественний розум, нерухомий першорушій світу, а як нижня — невизначена речовина, здатна прийняти будь-яку форму. Це вчення про буття Аристотель поклав в основу синтезу, що охоплює величезне коло знань про природу і суспільство.